Экологический мониторинг

Экологический мониторинг (мониторинг окружающей среды) — это комплексная  система наблюдений за состоянием окружающей среды, оценки и прогноза изменений  состояния окружающей среды под  воздействием природных и антропогенных  факторов.[1]

Обычно на территории уже имеется ряд сетей наблюдений, принадлежащих различным службам, и которые ведомственно разобщены, не скоординированы в хронологическом, параметрическом и других аспектах. Поэтому задача подготовки оценок, прогнозов, критериев альтернатив выбора управленческих решений на базе имеющихся в регионе ведомственных данных становится, в общем случае, неопределенной. В связи с этим, центральными проблемами организации экологического мониторинга являются эколого-хозяйственное районирование и выбор «информативных показателей» экологического состояния территорий с проверкой их системной достаточности [3].

 

]Виды мониторинга

 

В общем виде процесс экологического мониторинга можно представить  схемой: окружающая среда (либо конкретный объект окружающей среды) -> измерение параметров -> сбор и передача информации -> обработка и представление данных, прогноз. Измерение параметров, сбор и передачу информации, обработку и представление данных осуществляет система мониторинга. Система экологического мониторинга предназначена обслуживать систему управления качеством окружающей среды (далее для краткости «система управления»). Информация о состоянии окружающей среды, полученная в системе мониторинга, используется системой управления для устранения негативной экологической ситуации или уменьшения неблагоприятных последствий изменения состояния окружающей среды, а также для разработки прогнозов социально-экономического развития, разработки программ в области экологического развития и охраны окружающей среды.

В системе управления можно также выделить три подсистемы: принятие решения (специально уполномоченный государственный орган), управление выполнением решения (например, администрация предприятий), выполнение решения с помощью различных технических или иных средств.

Системы мониторинга или его виды различаются по объектам наблюдения. Поскольку компонентами окружающей среды являются воздух, вода, минерально-сырьевые и энергетические ресурсы, биоресурсы, почвы и др., то выделяют соответствующие им подсистемы мониторинга. Однако, подсистемы мониторинга не имеют единой системы показателей, единых подходов для районирования территорий, периодичности отслеживая и др., что делает невозможным принятие адекватных мер при управлении развитием и экологическим состоянием территорий [3]. Поэтому при принятии решений важно ориентироваться не только на данные "частных систем" мониторинга(гидрометеослужбы, мониторинга ресурсов, социально-гигиенического, биоты и др.), а создавать на их основе комплексные системы экологического мониторинга.

 

Уровни мониторинга

 

Мониторинг является многоуровневой системой. В хорологическом аспекте  обычно выделяют системы (или подсистемы) детального, локального, регионального, национального и глобального  уровней [1,2].

Низшим иерархическим уровнем  является уровень детального мониторинга реализуемого в пределах небольших территорий (участков) и т.д.

При объединении систем детального мониторинга в более крупную  сеть (например, в пределах района и  т.п.) образуется система мониторинга  локального уровня. Локальный мониторинг предназначен обеспечить оценку изменений системы на большей площади: территории города, района.

Локальные системы могут объединяться в более крупные – системы  регионального мониторинга, охватывающие территории регионов в пределах края или области, или в пределах нескольких из них. Подобные системы регионального мониторинга, интегрируя данные сетей наблюдений, различающихся по подходам, параметрам, территориям отслеживания и периодичности, позволяют адекватно формировать комплексные оценки состояния территорий и давать прогнозы их развития.

Системы регионального мониторинга  могут объединяться в пределах одного государства в единую национальную (или государственную) сеть мониторинга, образуя, таким образом, национальный уровень ) системы мониторинга. Примером такой системы являлась "Единая государственная система экологического мониторинга Российской Федерации" (ЕГСЭМ) и ее территориальные подсистемы, успешно создаваемые в 90-е годы ХХ века для адекватного решения задач управления территориями. Однако, вслед за Министерством экологии в 2002г ЕГСЭМ была также упразднена и в настоящее время в России имеются лишь ведомственно-разрозненные сети наблюдений, что не позволяет адекватно решать стратегические задачи управления территориями с учетом экологического императива.

В рамках экологической программы  ООН поставлена задача объединения  национальных систем мониторинга в  единую межгосударственную сеть - «Глобальную  систему мониторинга окружающей среды» (ГСМОС). Это высший глобальный уровень организации системы  экологического мониторинга. Ее назначение - осуществление мониторинга за изменениями в окружающей среде на Земле и ее ресурсами в целом, в глобальном масштабе. Глобальный мониторинг - это система слежения за состоянием и прогнозирование возможных изменений общемировых процессов и явлений, включая антропогенные воздействия на биосферу Земли в целом. Пока создание такой системы в полном объеме, действующей под эгидой ООН, является задачей будущего, так как многие государства не имеют еще собственных национальных систем.

Глобальная система мониторинга  окружающей среды и ресурсов призвана решать общечеловеческие экологические  проблемы в рамках всей Земли, такие  как глобальное потепление климата, проблема сохранения озонового слоя, прогноз землетрясений, сохранение лесов, глобальное опустынивание и эрозия почв, наводнения, запасы пищевых и энергетических ресурсов и др. Примером такой системы является глобальная наблюдательная сеть сейсмомониторинга Земли, действующая в рамках Международной программы контроля за очагами землетрясений (http://www.usgu.gov/) и др.

 

 

Екологічна експертиза в Україні

 Екологічна експертиза в  Україні - вид науково-практичної  діяльності спеціально уповноважених  державних органів, еколого-експертних  формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. ( Стаття 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1642-III ( 1642-14 ) від 06.04.2000 )

 Відносини в галузі екологічної  експертизи регулюються цим Законом,  Законом України "Про охорону  навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) та іншими актами законодавства  України.

 Завданням законодавства про екологічну експертизу є регулювання суспільних відносин в галузі екологічної експертизи для забезпечення екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту екологічних прав та інтересів громадян і держави.

 Метою екологічної експертизи  є запобігання негативному впливу  антропогенної діяльності на  стан навколишнього природного  середовища та здоров'я людей,  а також оцінка ступеня екологічної  безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об'єктах.

Основні завдання екологічної експертизи

1) визначення  ступеня екологічного ризику  і безпеки запланованої чи  здійснюваної діяльності;

2) організація  комплексної, науково обгрунтованої оцінки об'єктів екологічної експертизи;

3) встановлення  відповідності об'єктів експертизи  вимогам екологічного законодавства,  будівельних норм і правил; ( Пункт  3 статті 5 із змінами, внесеними  згідно із Законом N 1642-III ( 1642-14 ) від 06.04.2000 )

4) оцінка впливу  діяльності об'єктів екологічної  експертизи на стан навколишнього  природного середовища, і якість  природних ресурсів; ( Пункт 4 статті 5 із змінами, внесеними згідно  із Законом N 1642-III ( 1642-14 ) від 06.04.2000 )

5) оцінка ефективності, повноти, обгрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; ( Пункт 5 статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1642-III ( 1642-14 ) від 06.04.2000 )

6) підготовка  об'єктивних, всебічно обгрунтованих  висновків екологічної експертизи.

Еконо́міка  природокори́стування

Еконо́міка  природокори́стування — це наука  про ра­ціональне та ефективне використання природних ресурсів, наука про  організацію дійової системи  охорони навколишнього середовища.

Предмет економіки природокористування — це виробничі відносини людей в галузі використання, відтворення природних ресурсів, охорони навколишнього середовища, а у вужчому розумінні специфічні прояви економічних законів, а також закономірностей і тенденції розвитку цих відносин в аспекті причинно-наслідкових зв'язків суспільства і природи

Мета

Метою дисципліни є формування пріоритетів та обґрунтування  шляхів досягнення такого соціально-економічного розвитку, при якому забезпечується збалансоване функціонування екосоціосистем.

Завдання

Завдання економіки  природокористування такі:

• вивчення економічних аспектів взаємодії суспільства і природи;
• аналіз сучасних протиріч між потребами соціально-економічного розвитку і можливостями екосистем;
• аналіз спроможності ринкової системи забезпечити ефективне розміщення ресурсів довкілля;
• включення ресурсів довкілля в цінову систему на основі визначення економічної цінності компонентів довкілля;
• обґрунтування важелів для коригування неефективності ринку при використанні екологічних благ;
• розробка методології і методики економічного обґрунтування оптимальних напрямів соціально-економічного розвитку з врахуванням екологічних обмежень;
• пошук шляхів підвищення еколого-економічної ефективності народного господарства.

 

Екологічне  нормування

Екологічне нормування передбачає так зване допустиме навантаження на екосистеми.

Допустимим  вважають таке навантаження, під впливом  якого відхилення від нормального  стану системи гарантовано і  не перевищує природних змін середовища, а отже не викликає небажаних наслідків у біоті і не призводить до погіршення якості оточуючого природного середовища.

Таким чином, необхідність розробки ГДК не тільки за санітарно- гігієнічними, але і за екологічними ознаками шкідливості є очевидна. Природоохоронні заходи, орієнтовані  тільки на діючі санітарно- гігієнічні ГДК, часто малоефективні або зовсім не потрібні.

Складається парадоксальна  ситуація: норми стають більш жорсткими, оплата і витрати зростають, а  стан об'єктів довкілля погіршується. Отже потрібні інші нормативи, які захистили б інтереси екосистем і здоров'я людей. Таким цілям відповідають екологічні нормативи, які в ряді випадків і є більш економічними.

Екологічні нормативи  принципово відрізняються від санітарно- гігієнічних, рибогосподарських та інших токсикологічних ГДК:

мета санітарно-гігієнічних  і токсикологічних норм - охорона  здоров'я людей та окремих популяцій  живих організмів,

завданням екологічного нормування є забезпечення нормального функціонування екологічних систем в цілому, в  тому числі і здоров'я людини, тобто збереження встановленої рівноваги у природі в рамках можливої саморегуляції.

Головне у тому, що збереження екологічної рівноваги визначається не індивідуальною реакцією окремих  особин, як в експерименті, а розгорнутою  в часі та просторі реакцією всієї  спільноти екосистеми. В цьому разі екологічні нормативи потрібно розробляти на локальному та регіональному рівнях, забезпечуючи тим самим екологічну рівновагу в глобальному масштабі.

Основні принципи розробки екологічних нормативів полягають  у наступному:

1)будь-яку зміну природного  середовища слід розглянути як  недопустиму - "нульову" стратегію;

2)нормативи потрібно встановлювати  відповідно технічних можливостей  зниження рівня забруднень і  контролю за їх вмістом в  навколишньому середовищі;

3)допустимий рівень забруднення слід встановити таким, щоб затрати та його досягнення були не більші вартості збитків при неконтрольованому забруднені;

4)стандарти потрібно встановлювати  такі, при яких не буде ніяких  прямих чи побічних шкідливих  впливів на людей. При цьому будь-яке інше вимірюване підвищення концентрації або іншого впливу розглядається як потенційно шкідливе.

Перший принцип занадто  жорсткий, так як не всі зміни  в природному середовищі приводять, до негативних наслідків. В той же час незаймане природне середовище не завжди відповідає тим чи іншим вимогам людей. Необхідно враховувати, що еволюція біосфери та розвиток цивілізації неминуче призводять до якісних стрибків в потоках речовин і енергії. А тому було б нерозумно дотримуватись "нульової*" стратегії, яка має на увазі активну протидію будь-яким змінам.

Утопічно намагатись нормативними розпорядженнями законсервувати сучасний стан біосфери. Хоч, звичайно, слід визначити  компоненти і параметри навколишнього  середовища, які слід зберігати без  суттєвих змін.

Другий принцип широко застосовується якщо немає єдиного підходу до нормування вмісту шкідливих і отруйних речовин у природному середовищі. Так, норми скиду багатьох забруднюючих речовин у воду встановлюються за принципами зниження забруднення до можливого мінімуму, який забезпечують найкращі технології.