Еволюція взаємодії суспільства і природи

 

 

                                   МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

            ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

                  Кафедра соціальної роботи і  соціальної педагогіки 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат з соціоекології

на тему „ Еволюція взаємодії суспільства і природи ”

 

 

 

 

 

Виконав                                                студент 111 групи

                                                          факультету Психології, історії та соціології

                                                           спеціальність „Соціальна робота ”

                                                           Сірченко Альона Олександрівна

 

 

 

Перевірив                         

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        Херсон – 2013

 

                                    

 ЗМІСТ 

ВСТУП ……………………………………………………………….

РОЗДІЛ I. Три стадії взаємодії суспільства та природи……….4

РОЗДІЛ II. Кризи та проблеми у взаємозв`язку природи і людини………………………………………………………………..10

А) Дві глобальні кризи

Б) Основні фактори деградації довкілля

В)Екологічні проблеми пов’язані з взаємозв’язком природи та людини

ВИСНОВОК…………………………………………………………30

СПИСОК ВИКОРИСТОНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Ми одержали в спадок невимовно прекрасний і різноманітний сад, але біда наша в тому, що ми погані садівники, які не засвоїли найпростіших правил садівництва. Недбало ставлячись до цього саду, ми робимо це з благодушним самовдоволенням неповнолітнього ідіота, котрий шматує ножицями картину Рембрандта. (Дж. Даррелл, англійський зоолог, письменник).     

У інтенсивному і складному сучасному житті людина практично забуває, що вона сама і все людство, від якого вона не може бути відділена, нерозривно пов'язані з біосферою — з певною часткою планети, на якій вони живуть.                                                     

 В.І.Вернадський 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                                       

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I.

Три стадії взаємодії суспільства та природи

Перша стадія взаємодії суспільства та природи (а в цей час існувала незамкнена соціоекосистема) тривала близько 2-3 млн років від появи на Землі перших людей примітивного виду до виникнення близько 40 тисяч років тому сучасного людського виду. Ця стадія визначається органічним входженням людей і природи. Відбувається накопичення знань про природу, пристосування людини до природи. В цей час для людського суспільства природне довкілля було практично необмеженим, тому глобальна соціоекосистема виступала як функціонально незамкнена.Подальша еволюція цієї істоти в боротьбі за виживання в шаленім океані життя привела, через довгий ряд проміжних форм, до появи в другій половині плейстоцену (70 - 35 тисяч років тому) ранньої сучасної людини – неоантропа.Демографічний тиск змусив неоантропа вийти із природних печер, на стінах яких він залишив живописну історію свого життя і створив замість них штучні “печери” – споруди у вигляді наземного та заглибленого в землю житла. Неоантроп навчився виготовляти різноманітні знаряддя та скульптурні зображення тварин і собі подібних з кісток, кременю, обсидіану та інших природних мінералів. Опанував вогнем. Удосконалив технологічні засоби обробки знаряддя з каменю: наконечників стріл та спиць, дротиків, сокир. Неоантроп був суспільною істотою з достатньо складними соціально-психологічними взаєминами всередині колективу та поглибленим світобаченням: розумінням протиріч в житті і протилежностей в природі. Екологічна ніша неоантропів значно розширюється, про що свідчить широкий ареал їх розселення. Має право на існування і така гіпотеза, що палеоантропи були об’єктом полювання і живлення з боку неоантропів. 
         Друга стадія взаємодії суспільства та природи тривала близько 40 тисяч років від початку палеоліту і до кінця другої світової війни, тобто до середини XX століття.З появою людини розумної відбувається різка зміна співвідношення природи і людського суспільства, що пояснюється напрочуд міцною сталістю людини як виду, здатністю її удосконалювати і розширяти виробництво продуктів вжитку. Виробнича діяльність людини відносно швидко змінювала біологічне та геологічне обличчя земної кулі. Сталість людини як виду пояснюється тим, що розвиток виробництва зменшує її залежність від змін оточуючого середовища. Якщо на початку четвертинного геологічного періоду, коли формувалося людське сус-пільство, клімат на Землі був теплим і вологим, а Європа була покрита субтропічними лісами, водилися тигри, слони та насороги, то в палеолітичну епоху, коли йшло встановлення неоантропа, потужний льодяний покрив охопив обширні простори Європи і Північної Америки. Та людина вижила завдяки колективно організованій праці, умінню користуватися вогнем і розумінню ситуації, в якій вона опинилася. Проблема виживання в льодовиковий період примусила людину до жорсткої боротьби за існування і до зміни своїх генетичних можливостей. Цей період ознаменувався значними зрушеннями в фізичній побудові людини, її розумових здібностях і, насамперед, в характері виробництва та його суспільної організації. В цей час винеикає первісна родова община та її соціальні інститути, звичаї, зароджується мистецтво. Перехід від палеоантропа до неоантропа був своєрідним якісним стрибком біологічного розвитку людини. Його причини слід шукати не у відносно високому рівні розвитку людини в кінці раннього палеоліту, а у зміні середовища – різкій зміні клімату на Землі. З переходом до пізнього палеоліту (40-12 тис.р. до н.е.) остаточно формується сучасний тип людини – Homo Sapiens. В цю єпоху полювання на великих стадних тварин сягає небаченого розмаху, що призводить майже до повного знищення мамонтів та інших великих тварин і значного порушення рівноваги між природою і людиною. Зменшення масштабів полювання на великих тварин компенсується полюванням на дрібних звірів та рибальством, збиранням їстівних молюсків черепах і т. п., а пізніше, в епоху пізнього палеоліту – примітивним землеробством та скотарством. Виникають замість тимчасових стоянок – перші селища, житлом в яких були землянки, оселі із деревини, покриті комишом і соломою, виплетені із лози та обмазані глиною з гноєм хати. Це і була екологічна ніша осідлого населення, хоча в цілому для більш зростаючого людства екологічною нішою поступово ставала вся земна суша з її біологічним і продуктивним потенціалом, який люди в той час ще не навчилися використовувати. В епоху міді було досить розвинуте землеробство та скотарство. В долині Нілу і в Південному Дворіччі з IV тисячоліття до н. е., а в Східній та Західній Європі з III тисячоліття починається розвиток металургії – спочатку обробка самородної та виплавленої з руд міді (ножі, рибальські гачки, сокири), а трохи згодом – бронзи. Мідь, олово і свинець, необхідні для виплавки бронзи, досить рідкісні елементи природи, тому уже в II тисячолітті до н. е. руди цих елементів почали добувати в шахтах. Мідні та бронзові інструменти удсконалювали техніку обробки дерева, що привело до бурхливішого будівництва древніх поселень. З’явилися перші візки, колеса яких були із суцільного шматка деревини. Згодом (в II тисячолітті до н.е.) було винайдене колесо зі спицями що дозволило створити легкі колісниці, які тягли не бики, а швидкі коні. На початку першого тисячоліття до н.е. зявилася залізна металургія, яка поширювалася дуже швидко, відтіснивши на задній план камінь, мідь і бронзу. Це було обумовлено, з одного боку, великою поширеністю залізних руд, а з другого – тим, що знаряддя праці із заліза були тривкими та гострими. Виготовлення виробів із заліза не було масових масштабів. В залізному віці розповсюджується плужне землеробство, широко почали вживатися залізні сокири, мотиги, серпи, молоти, не кажучи вже про залізну зброю. Людина почала поширювати посівні ділянки, викорчовуючи ліси. Продовжувалося активне одомашнення диких тварин та птахів. У цей час людина вже не мала серйозних ворогів серед видів живого, окрім самої людини і різних хворобливих бактерій та вірусів, для яких людина сама по собі становила цілий світ з великою множиною екологічних ніш. У силу демографічного тиску – однієї з рушійних сил еволюції, люди продовжували ворогувати і вести безперервні війни за право користуватися лісовими та водними ресурсами, а також з метою пограбунку і використання собі подібних для рабської праці. Мотижне землеробство і садівництво на зрошувальних землях, велике табунне скотарство і особливо плужне землеробство значно підвищували продуктивність праці: людина отримувала більше продуктів, ніж могла вжити. Таким чином виникли умови для присвоєння залишків окремими людьми. Йшло і розшарування родового суспільства. Раб стає історичною фігурою, оскільки створює належні умови для розподілу праці. Беручи на себе найтяжчий тягар життя, він цим самим сприяв розвитку науки, філософії та мистецтва тими, хто був звільнений від цього тягара. Рабство сприяло також винекненю держав та імперій, великих міст, шляхів, хоча і одночасно несло в собі ознаки смертельної хвороби, яка привела пізніше, уже в часи християнської ери, до падіння і розпаду найбільшої в світі імперії – Риму. Безперервні війни велись і в феодальні часи. Війни несли розорення містам і селам, змінювали політичну карту світу, змішували народи. Єдиним їх наслідком було зменшення демографічного тиску: населення світу зростало повільно в результаті його фізичного знищення, вимирання від голоду, епідемій та інших хвороб. Але війни, в деякою мірою, стимолювали технічний прогрес, оскільки вимагали від народів великих зусиль у бородьбі за виживання.

Перехід від феодального суспільства до капіталістичного, а невдовзі і виникнення країн з соціалістичною орієнтацією, характеризується не тільки революціями та війнами, але і бурхливим розвитком промисловості та підвищенням продуктивності праці. Йшов процес урбанізації, швидко зростали міста і їх виробнича та соціально – економічна інфраструктура: фабрики і заводи, шахти, електростанції, автомобільні шляхи, залізні дороги.

Друга половина XIX - XX ст. є часом рішучого наступу людини на природу. Удосконалення екологічної ніші людини йшло за рахунок знищення та обмеження екологічних ніш мільйонів видів живого. Над тисячами видів виникла загроза зникнути назавжди з обличчя Землі. Науково-технічний прогрес з одного боку привів до покращення і продовження життя людей майже у всіх країнах світу, але одночасно і створив умови для швидкого зростання населення земної кулі, а у нинішньому столітті – до небувалого демографічного вибуху. Якщо на початку нашої ери чисельність населення становила    200 млн осіб і темпи зростання його були повільними (на кінець першого тисячоліття населення Землі збільшилось лише на 50-100 млн, а з    1000 р. уже становило 400 млн), то на кінець 1900 року, тобто за 900 років, збільшилося в 4 рази і становило 1656 млн осіб. В наш час лише за 90 років, в умовах страшних війн і розорення, населення Землі збільшилося більш ніж у три рази і нині становить 6,0 млрд. Такий вибух був обумовлений швидким розвитком продуктивних сил людства, інтенсивним використанням біологічних резервів світового океану, екстенсифікацією у використанні земельних, лісових та мінеральних ресурсів. Як бачимо, негативні дії людей почали викликати зворотну реакцію природи (уповільнену і не завжди адекватну), що створювало поволі напруження у взаємовідносинах між людським суспільством і довкіллям. Отже, можна вважати, що на даній стадії глобальна соці-екосистема стала частково функціонально замкненою.

       Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в середині XX ст. після закінчення другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розвитку науки і техніки. Це період активного розвитку локальних і регіональних екологічних криз, протистояння природи та людського суспільства, хижацької експлуатації всіх природних ресурсів. Він характеризується розвитком глобальної екологічної кризи, нарощуванням гонки озброєнь всіма розвиненими країнами світу. Це стадія широкої хімізації, максимального світового виробництва пластиків. Людина своєю діяльстю на планеті все більше впливає на природу, на жаль, переважно негативно. 
Людина за одне тільки століття зуміла значно розширити екологічну нішу за рахунок освоєння нових земель, глибин океану, атмосферного простору і космосу. Чудово обладнані, розраховані на довгі роки існування космічні станції хіба не приклад штучної екологічної ніші уже за межами земної кулі, яка використовується людьми не тільки для наукових, але й для виробничих цілей, а у віддаленому майбутньому – для заселення навколосонячного простору. Людина не тільки розширила екологічну нішу, але і значно її поліпшила. Хіба можна порівняти життя їх нащадків у сучасних, добре обладнаних міських квартирах, з усіма зручностями і засобами інформації (телевізор, радіо, домашня бібліотека, свіжі періодичні видання). Людство само по собі створило в процесі історичного розвитку небаченої складності систему, яка з одного боку раціонально взаємодіє із природою, а з іншого – її руйнує. Взаємодія людини і природи полягає у творчому відновленні та посиленні продуктивності природних екосистем. Збереження різноманітності фауни і флори шляхом створення заповідників та дбайливого відношення до всіх видів живого, боротьба з ворожими для людини формами життя з метою обмеження чи ліквідації їх негативного впливу на корисні форми, освоєння пустель та гірських масивів, меліорація земель без шкідливих наслідків у майбуиньому, зелені насадження, підвищення врожайності за рахунок селекції і використання законів генетики та генної інженерії, створення та впровадження безвідходних технологій, зменшення або повна ліквідація шкідливих викидів – все це приклади розумної взаємодії людини і природи. На жаль, “вінок творіння” природи не завжди в ладах зі своєю матір’ю. Будь-яке виробництво має відходи, які при необдуманих умовах їх захоронення забруднюють навколишнє середовище. Але крім відходів заводи і фабрики, транспорт, палаючі терикони, смітники та інші скопичення пальних залишків поступово збільшують викиди в атмосферу вуглекислого газу, інших шкідливих газів та продуктів згорання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II.

Кризи та проблеми у взаємозв`язку природи і людини

Розвиток першої глобальної екологічної кризи. З появою на планеті Земля біологічного виду найвищої організації — людини, з її розвитком, розмноженням, міграціями, адаптацією й небаченою активізацією діяльності в біосфері почали розвиватися процеси особливого, антропогенного характеру. Із самого початку поведінка людини в довкіллі стала відрізнятися від поведінки інших вищих істот агресивністю. Людина була не рівноправним співмешканцем у середовищі існування, а підкорювачем, насильником, жадібним споживачем, не здатним до самообмеження.

У далеку давнину, коли кількість людей на Землі була порівняно невеликою, а їхній інтелектуальний і технічний потенціал — дуже слабким, природа практично не відчувала на собі тиску людини: вона легко самоочищувалася й самовідновлювалася. Але минули тисячоліття, народонаселення почало зростати такими темпами, досягло таких адаптацій і поширення на планеті, яких не знала жодна інша популяція. З часом людська діяльність обернулася на могутню силу, здатну впливати на природу не лише в межах окремих районів і континентів, а й на планеті в цілому. Проте свого ставлення до природи, її ресурсів людина за тисячоліття не змінила, і це призвело до виникнення глобальних кризових екологічних ситуацій.

Сотні тисяч років тому, в епохи палеоліту, мезоліту, для людської спільноти характерним було пристосування до природи, велика повага до неї, схиляння перед її силами та явищами. Люди збирали дари природи, виготовляли примітивні знаряддя праці, полювали, рибалили. Пізніше, в період неоліту (8—3-тє тисячоліття до н. е.), зародилися примітивне землеробство, скотарство, почалося виготовлення досконаліших знарядь праці та виробів із кістки, рогу, каменю, дерева, глини (гачки, сітки, пастки, сокири, човни, посуд), будівництво перших жител і святилищ. Людина використовувала лише силу своїх м'язів, її вплив на довкілля був мінімальним і практично не позначався на функціонуванні екосистем суші. На екосистеми Світового океану людина не впливала взагалі.

Першого удару природі люди завдали, почавши інтенсивно розвивати землеробство, особливо коли для підготовки площ під сільськогосподарські угіддя стали випалювати тисячі гектарів лісів (пізній неоліт).

За допомогою вогню люди полювали на диких звірів, завдаючи відчутних збитків природі. А розвиток скотарства супроводжувався виїданням худобою трав'янистих масивів на великих площах аж до їх повної деградації.

Ще на початку неоліту, коли людина винайшла лук, спис та інші ефективні знаряддя вбивства, дуже швидко, можливо, за кілька тисячоліть, майже на всій планеті були винищені мамонти, шаблезубі тигри та інші великі тварини — вичерпалося основне джерело харчування. Почалася перша глобальна екологічна криза.

Історія свідчить про наявність сумної закономірності: вибухи чисельності популяцій виду Homo sapiens, що відбувалися періодично у зв'язку з його розселенням на планеті, як правило, супроводжувалися цілковитим винищенням великих травоїдних тварин і птахів.

100—40 тис. років тому в Євразії  зникли мамонти, лісові слони (5 видів), бегемоти, носороги (лісовий і шерстистий), гігантські олені; гігантські лані, шаблезубі тигри, печерні леви  й ведмеді, гігантські нелітаючі  лебеді та інші тварини.

У XII—XI ст. до н. є. у Північній Америці, а в IX—V ст. до н. є. в Центральній та Південній Америці зникли гігантські лінивці (2 види), слони, гігантські лами, броненосці, бізони, леви, печерні ведмеді, гігантські птахи (таратони, лелеки, індики), гігантські черепахи (масою 300—400 кг).

Та освоївши землеробство й приручивши тварин (розвиток скотарства), люди створили собі нову екологічну нішу. Це була неолітична революція свідомості й буття людства: населення земної кулі скоротилось у 8—10 разів, стали швидко розвиватися сільське господарство, тваринництво, а потім — почались інтенсивне використання мінеральних та енергетичних ресурсів літосфери, розвиток промисловості.

Розвиток другої глобальної екологічної кризи. З розвитком землеробства й скотарства пов'язані перші локальні й регіональні екологічні кризи, спричинені різкою зміною мікроклімату, складу й стану флори, фауни, ґрунтів, зменшенням природних біологічних ресурсів. Приклад цього — пустелі Північної й Центральної Африки, Близького Сходу, центральної частини Північної Америки, що утворилися під впливом діяльності людини лише кілька тисяч років тому.

Наступний етап збільшення тиску людини на природу пов'язаний із розвитком промисловості в XV—XVIII ст., коли кількість населення перевищила 500 млн. чоловік і були досягнуті значні успіхи в будівництві, техніці, хімії, почалося вивчення й освоєння Світового океану.

Концентрування великої кількості людей у перших містах супроводжувалось активним винищенням лісів навколо них (деревина йшла на будівництво, опалення, випалювання цегли, виготовлення меблів і знарядь праці, транспортних засобів тощо), спустошенням луків, пасовиськ, виснаженням сільськогосподарських угідь. Міста поступово ставали районами екологічних напружень, а процес урбанізації обернувся на негативний екологічний фактор.

Від кінця XVIII і до першої половини XX ст., в період бурхливого розвитку фізики, хімії, техніки, винайдення парового й електричного двигунів, освоєння атомної енергії, розвитку авіації, коли кількість населення перевищила 3,5 млрд. чоловік, негативні екологічні процеси почали набувати глобального характеру, хоча ще не досягли масштабів кризи. Особливості ставлення людини до природи в цей період полягали в активному «підкоренні» її, в боротьбі з нею, хижацькому споживанні всіх її ресурсів з упевненістю в тому, що вони невичерпні.