Екологічне право

Певна класифікація екологічних прав громадян існує  у сфері відтворення і поліпшення якісного стану природних об'єктів: право громадян на відтворення і  відновлення з використанням  установлених способів; право на здійснення заходів, що поліпшують якість екологічних  об'єктів і навколишнього природного середовища.

Можна класифікувати  екологічні права громадян щодо охоронно-захисної спрямованості. Аналіз чинного екологічного законодавства свідчить, що поняття  «охорона» і «захист» прав взаємозалежні, але не тотожні. Захист екологічного права здійснюється тоді, коли воно вже порушено ким-небудь. Охоронні розпорядження, що містяться в екологічному законодавстві, встановлюють об'єктивно специфічні примусові заходи і форми захисту  порушеного права. Можна сказати, що охоронні норми статичні, а норми  про захист порушеного права —  динамічні.

Екологічні права  громадян у сфері охорони навколишнього  природного середовища можна підрозділити на право: брати участь у заходах, що забезпечують раціональне використання природних об'єктів; громадських  утворень у галузі екології; в обговоренні  нормативних актів та інших заходів  з метою запобігання негативним наслідкам; у проведенні екологічної  експертизи тощо.

Екологічним правам повинні відповідати певні екологічні обов 'язки.

Кореляція екологічних  прав і обов'язків громадян створює  режим найбільшого сприяння для  життєдіяльності людей. Таке поєднання  дає розумний баланс інтересів усіх суб'єктів екологічних правовідносин, сприяє досягненню гармонічної взаємодії  природи і суспільства. Будь-які  суб'єктивні екологічні права можуть бути реалізовані тільки через чиїсь  екологічні обов'язки, і, навпаки, екологічні обов'язки припускають чиє-небудь право  вимагати їх виконання. Поза кореляцією дані категорії не можуть існувати.

Екологічний обов'язок являє собою встановлену в  законодавстві або договорі міру належної, суспільно необхідної поведінки, яка спирається на можливість державного примусу. У ній виражаються як особисті, так і суспільні екологічні інтереси. Через екологічний обов'язок задовольняється інтерес управомоченого щодо будь-якого суб'єктивного екологічного права. Обов'язок відповідає також інтересам і правозобов'язаного суб'єкта. В екологічному праві обов'язок установлюється як в інтересах управомоченого, так і в екологічних інтересах держави в цілому.

Екологічний обов'язок є одним зі способів забезпечення екологічних прав, умовою їхньої реальності й ефективності. Якщо суб'єктивне  екологічне право — це сфера влади  і волі індивіда, то екологічний  обов'язок — сфера необхідності і підпорядкування.

Структура екологічного обов'язку містить такі елементи: необхідність здійснювати певні дії або  утримуватися від них; необхідність для правозобов'язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги управомоченого; необхідність нести відповідальність за невиконання вимог, передбачених екологічним законодавством; необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, щодо якого він має право (сервітут, емфітевзис, суперфіцій).

Якщо зміст суб'єктивного  екологічного права утворює міра дозволеної поведінки, то зміст екологічного обов'язку становить міра належної, необхідної поведінки. Тому зміст екологічного обов'язку доцільно розглядати у двох аспектах: по-перше, в необхідності здійснювати активні позитивні  дії, що відповідають вимогам екологічного законодавства, і, по-друге, в необхідності утримуватися від дій, заборонених  чинним екологічним законодавством. Такі екологічні обов'язки мають пасивний характер.

Екологічні права  й обов'язки в екологічних правовідносинах  — це не сама поведінка суб'єктів, а надання можливості або необхідності певної поведінки в межах норм екологічного права.

Екологічні обов'язки, як і екологічні права, також можна  диференціювати за різними підставами. За юридичною силою, ступенем правової урегульованості виокремлюють: а) конституційні; б) встановлені в спеціальних  законах, переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих  чи інших за характером екологічних  відносин або пов'язаних з цим  відносин; в) передбачені підзаконними нормативними актами та договорами.

Екологічні обов'язки громадянина закріплені в Конституції  України (ст. 66): «не заподіювати шкоду  природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки». До конституційних можна віднести також інші обов'язки, що трансформуються у сферу екологічного права: власність зобов'язує, вона не повинна використовуватися на шкоду  людини і суспільства (ч. 4 ст. 13); сплачувати податки і збори в порядку  і розмірах, встановлених законом (ст. 67); неухильно додержуватися Конституції  та законів України, не посягати на права інших людей (ст. 68) тощо.

До другої групи  належить низка обов'язків, що містяться  в Законі України «Про охорону  навколишнього природного середовища» (ст. 12): берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства  про охорону навколишнього природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної  безпеки, інших нормативів та лімітів  використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні  інтереси інших суб'єктів; вносити  плату за спеціальне використання природних  ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище, тощо. Громадяни  зобов'язані виконувати й екологічні обов'язки, передбачені в поресурсових законах і кодексах та деяких інших нормативних актах.

Коло екологічних  обов'язків поширюється за рахунок  їх закріплення, зокрема в підзаконних  нормативних актах. Наприклад, у  постанові Кабінету Міністрів України  від 2 жовтня 2003 року № 1540 «Про затвердження Порядку надання спеціальних  дозволів на користування надрами» (п. 27) визначаються додаткові обов'язки надрокористувачів: дотримуватися вимог, передбачених дозволом; надавати в установленому порядку спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр інформацію щодо користування надрами; забезпечувати збереження геологічних територій та об'єктів; дотримуватись інших умов, визначених угодою на користування надрами, тощо.

З урахуванням суб'єктного  складу виокремлюють загальні та спеціальні екологічні обов'язки.

Загальні обов'язки притаманні всім без винятку громадянам як суб'єктам екологічного права.

Спеціальні обов'язки передбачені чинним поресурсовим екологічним законодавством і базуються на загальних положеннях права власності та природокористування, забезпечення вимог екологічної безпеки тощо. Але, поряд з цим, вони містять обов'язки, зумовлені специфікою природного ресурсу, особливостями правового режиму експлуатації відповідного об'єкта. Особливу групу становлять обов'язки, які характерні при введенні режиму надзвичайного стану, при оголошенні місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Екологічні обов'язки також можна поділити на майнові  і немайнові.

До майнових належать обов'язки: компенсувати шкоду, заподіяну  забрудненням та іншим негативним впливом  на довкілля; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати витрати на проведення екологічної експертизи, аудиторського  аналізу щодо об'єктів і видів  діяльності, які становлять підвищену  екологічну небезпеку; впроваджувати  нові технології, які запобігають  шкідливому впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людей тощо.

До немайнових належать обов'язки: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства; здійснювати свою діяльність відповідно до вимог екологічної  безпеки; не порушувати права інших суб'єктів; провадити екологічну експертизу екологічно небезпечних об'єктів та видів діяльності тощо.

Поняття права природокористування

Конституція України  надає громадянам та іншим особам для задоволення своїх потреб право користуватися природними об'єктами, що належать на праві державної, а іноді приватної та комунальної  власності відповідно до закону, не погіршуючи екологічну ситуацію та їх природні якості (статті 13, 41).

Законодавство України  гарантує громадянам право загального користування природними ресурсами  для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без  закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних  дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату  для здійснення виробничої та іншої  діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, — на пільгових  умовах (ч. 3 ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Таким чином, в екологічному законодавстві застосовуються терміни  «використання» і «користування» природними ресурсами. Згідно з вищенаведеною  статтею Закону «Про охорону навколишнього  природного середовища» термін «використання» природних ресурсів за змістом ширший, ніж «користування», бо включає в  деяких випадках крім правомочності  «володіння» ще й розпорядження  природними ресурсами. Це має місце  у випадках користування природними об'єктами на праві приватної власності (передача їх в оренду або суборенду).

При взаємодії людини з природним середовищем відбувається вилучення з нього всього необхідного  для життєдіяльності людини, яка  вживає, пристосовує, переробляє природні об'єкти з урахуванням своїх потреб. Усе це називають природокористуванням у широкому розумінні цього слова. Однак воно не обмежується тільки споживанням або експлуатацією  природних об'єктів, бо поширюється  також і на використання тих природних  ресурсів, їх комплексів, які забезпечують здоровий спосіб життя, духовні і  естетичні потреби, відпочинок, відновлення  фізичних і духовних сил. У літературі «природокористування» розуміють  як використання корисних для людини властивостей довкілля — екологічних, культурних, оздоровчих та інших. Тому до змісту «природокористування» входять  різноманітні його форми — екологічна (провідна форма), економічна, культурно-оздоровча. Таке використання природних об'єктів  і їх комплексів регулюється нормами  екологічного права. Система цих  норм називається правом природокористування. Воно розглядається у трьох аспектах: як правовий інститут — сукупність норм, що регулюють права і обов'язки природокористувача та інших осіб; як правовідносини; як суб'єктивне право, що належить конкретному природокористувачу.

У юридичній літературі деякі автори в суб'єктивне право  земле-, водо-, лісо-, надрокористування включають і право володіння, і право управління, і право розпорядження. Дійсно, природокористувачам належать такі правомочності. Але все це не можна вважати правом користування, бо згадані правомочності мають місце поряд з правом користування. Таким чином, сукупність усіх перелічених правомочностей у природокористувачів не можна називати правом користування. Виходячи із узвичаєних у праві понять і термінології, під суб'єктивним правом природокористування слід розуміти забезпечену законом можливість безпосередньої експлуатації природного об'єкта з метою одержання певних благ. Для усунення термінологічної плутанини доцільно всю сукупність правомочностей, що належать конкретному природокористувачеві, і покладених на нього обов'язків називати не «правом землекористування», «правом водокористування», а відповідно «землекористуванням», «водокористуванням» тощо. Терміни «право землекористування», «право водокористування» або «право природокористування» повинні застосовуватися лише для позначення відповідної сукупності норм, тобто для позначення об'єктивного, а не суб'єктивного права. Останнє доцільно називати правомочністю (користування землею, водою, лісами тощо) як правом безпосередньої експлуатації об'єкта. Тому виклад загальних питань здійснено з урахуванням цих аспектів, бо в процесі використання природних об'єктів за певних умов застосовуються названі поняття.

Суб'єктивне право  природокористування визначає можливу  поведінку суб'єктів у межах  екологічного законодавства по вилученню  корисних властивостей і якостей  об'єкта з метою реалізації своїх  екологічних інтересів. Прикладом  суб'єктивного права природокористування  може бути право суб'єкта вирощувати ті або інші сільськогосподарські культури, будувати будинок чи споруду за власним  проектом, проводити внутрішньогосподарське розміщення посівів, насаджень, доріг, підсобних споруд, добувати загальнопоширені корисні копалини тощо. До його обов'язків  належать: неухильне дотримання положень екологічного законодавства, що регулює  раціональне користування природними об'єктами недопущення порушень екологічних  прав і законних інтересів інших  суб'єктів; внесення зборів за використання природних об'єктів тощо.

Обов'язки не слід включати до змісту суб'єктивного права  природокористування, оскільки складається  враження, що захист прав природокористувачів означає і захист їх обов'язків. Але ж обов'язки захисту не потребують, бо це вимушена поведінка суб'єкта. Держава вимагає їх неухильного виконання, застосовуючи при цьому юридичну відповідальність у разі їхнього невиконання.

Таким чином, під  суб'єктивним правом користування природним  об'єктом розуміють передбачену  законом можливість безпосередньої експлуатації такого об'єкта з метою  вилучення з нього корисних властивостей і якостей для забезпечення певних інтересів природокористувача.

Право природокористування  розвивалося шляхом формування і  вдосконалення права користування окремими видами природних об'єктів, а саме: права землекористування, права водокористування, права лісокористування, права користування надрами, права  користування тваринним світом тощо. Незважаючи на певну специфіку, ці види права природокористування мають  спільні ознаки. До того ж усі  природні об'єкти тісно пов'язані  між собою в навколишньому  природному середовищі і, як правило, не можуть існувати окремо один від одного. Це дає змогу всі правові норми, що закріплюють загальні положення  права користування різними видами природних об'єктів, об'єднати в правовий інститут.

Крім того, до складу цього правового інституту входять  також правові норми, які регулюють  відносини з комплексного використання різних видів природних об'єктів. Таким чином, під правом природокористування  слід розуміти інститут Загальної частини  екологічного права, в якому об'єднані норми, що визначають спільні положення  для права користування всіма  видами природних об'єктів, включаючи  і норми, які регулюють їхнє комплексне використання.