Банківська система

1.Введение.

Сучасна економіка є дуже складна система, кожна частину якого міцно пов'язана з іншими відіграє. Але, жодну з найважливіших ролей грає банківсько системо, забезпечує на сучасному етапі розвитку економічних відносин нормальне функціонування всієї економіки загалом. Сьогодні банки призваны:

-акумулювати вільні грошові  средства;

-виконувати функції касирів  господарських субъектов;

-виробляти эмиссию.

Зараз неможливо уявити гармонійно розвинену державу без розгалуженої мережі банків. І це дійсно, банки грають у сучасної економіці роль численних сердець, з допомогою яких, можливо розвиток виробництва і становлення економіко-політичної мощі держави. Саме економіко-політичної, бо ще не створена політична доктрина, в якої економіка розглядалася б окремо від політики. Сьогодні день, банки є економічним інструментом до рук правительства.

Але, зазвичай, у прямому підпорядкуванні уряду перебуває один центральний банк, приміром, Федеральний Банк ФРН, інші ж банки лише керуються його рекомендаціями. І федеральне Німецьке уряд неспроможна безпосередньо впливати попри всі банки Німеччини. Вплив ними можливо через уряд тієї землі, до котрої я вони " прикріплено " . Отже, уряд неспроможна жорстко диктувати умови (часто руководствуемые політичними мотивами правлячої партії) банкам.

Донедавна ми банківська діяльність які і повністю визначалася внутрішньої політикою КПРС. Але, у зв'язку з политико- економічними перетвореннями, нашій країні з'явилося безліч недержавних банків, діяльність яких регулюється з одного боку - об'єктивними економічними законами, з другого - листами Центробанку і недосконалим поки законодательством.

Сучасні російські банки розвиваються дуже на високі темпи, з урахуванням, перші недержавні фінансові інститути з'явилися торік у 1988 р., то появу у 1993 р. кредитних карток як у магнітних, так і електронних носіях, можна як великий прогресс.

Попри недосконалість банківського законодавства, Російські банки займають міцне становище на ринку капіталів, і відкривають філії там. Щоправда, казати про Російської банківської експансії ще час, оскільки економічні складнощі у нашій країні неможливо сформуватися повноцінної банківської системе.

Перехід до ринків пов'язані з реалізацією кредитних відносин. Перебудова грошового обігу євро і кредиту, максимальне скорочення централізованого фінансування, перехід до горизонтальному руху грошових ресурсів на фінансовому ринку. Кредит - форма руху позичкового капіталу, тобто. капіталу, запропонованого в позичку. Перерозподіл коштів сприяє уравниванию норми прибутку між різними галузями. Кредитна система може приймати дві формы:

1) сукупність кредитних  відносин, форм і методів кредитования

(функціональна форма)

2) з кредитно - фінансових  установ, які акумулюють вільні  кошти й надають в позичку (інституціональна  форма). Перша форма представлена  такими формами кредиту: -комерційним, які виникають під час продажу  товару з відстрочкою платежу -банківським, виникає при дачі  позичок банком -споживчим, виникає  при наданні позичок для придбання  товару юридичних осіб -державним, коли кредитором виступає держава -міжнародним, коли суб'єктами кредитування  є іноземні банки.

Все це видам кредиту властиві специфічні форми відносин кредитування. Реалізують ці відносини спеціальні установи, що утворюють кредитну систему в інституціональному її понимании.

Центральні банки — це банки, здійснюють випуск банкнотів є центрами кредитної системи. Вони займають у собі особливе місце і є, зазвичай, державними учреждениями.

До основним функцій центрального банку ставляться следующие:

-емісійна функція, яка  зберігає своє значення, оскільки  готівку як і необхідна для  значній своїй частині платежів  і забезпечення ліквідності кредитної  системи, які мають мати кошти  остаточного погашення боргових  обязательств.

-функція акумулювання  і збереження касових резервів  для комерційних банків, тобто  кожен банк, — член національної  кредитної системи зобов'язаний  зберігати на резервному рахунку  у московському Центральному  банку суму певної пропорції  до розміру його вкладів. Одночасно  Центральний банк традиційно  є хранителем офіційних золотовалютних  резервів країни (офіційні валютні  резерви Росії у 1993 р. склали 4 млрд. дол. і близько т золота).

-функція кредитування  комерційних банків, характерна  соціалістичної економіки при  державній монополії на кредитну  діяльність, і навіть для затяжного  перехідного періоду, що супроводжується  нестачею засобів у руках приватних  фінансових установ. Менш проявляється  вона у розвиненою ринковою  економіці, де подібне кредитування  існує переважно у періоди  фінансових трудностей.

-надання кредитів і  виконання розрахункових операцій  для урядових органів, позаяк  у бюджетах різного рівня акумулюється  майже половину і більше ВВП  країн. Дані кошти накопичуються  на рахунках центральних і  витрачаються з нього. У цьому  центральні банки веде ліку  урядових установ і закупівельних  організацій. З іншого боку, вони  здійснюють операції з колишніми  державними цінними паперами, надають  державі кредит у вигляді прямих короткострокових і довгострокових позичок або придбання державних облігацій. Центральні банки також проводять за дорученням урядових органів операції з золотому й іноземної валютой.

-клірингова функція чи  функція проведення безготівкових  розрахунків. Так, у низці країн  центральний банк веде операції  з загальнонаціональному клирингу, виступаючи посередником між  комерційними банками, розташованими  різних районів країни. Прикладом  загальнонаціональної розрахункової  палати може служити Федеральна  резервна система Сполучених  Штатов.

Комерційні банки є приватні та державні банки, здійснюють універсальні операції з кредитування промислових, торгових оборотів і інших підприємств, переважно по їхній рахунок грошових капіталів, які отримують як вкладов.

Вирізняють кілька тисяч їхніх функций:

-акумулювання безстрокових  депозитів, чи ведення поточних  рахунків, і оплата чеків, виписаних  для цієї банки.

-надання кредитів предпринимателям.

Особлива заслуга комерційних банків також полягає у здійсненні розрахунків у масштабах всього національного господарства. На базі їх операцій виникають кредитні гроші (чеки, банківські векселя).

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути включають банківські і небанківські організації, які спеціалізуються на певних видах кредитування. Так, зовнішньоторговельні банки спеціалізуються на кредитуванні експорту й імпорту товарів, а іпотечні банки та самої компанії — на наданні довгострокових позичок під заставу нерухомості (землі і строений).

До системі кредитно-фінансових інститутів относятся:

-інвестиційні банки, займаються  эмиссионно - засновницької діяльністю, тобто проводять операції з  випуску та розміщення на фондовий  ринок цінних паперів, одержуючи  цього дохід. Вони мають права  приймати депозити привертають  капітали, зазвичай, шляхом продажу  власних акцій або кредиту  комерційних банків. Свій капітал  вони використовують із довгострокового  кредитування різних галузей  господарства. На сьогодні у Росії  вони немногочисленны.

-велика група ощадних  установ, що становить важливе  місце у кредитної завдяки  залученню дрібних заощаджень  і доходів, які інакше не зможуть  функціонувати як капитал.

-страхові компанії, котрим  характерна специфічна форма  залучення коштів — продаж  страхових полісів. Отримані доходи, вони вкладають, передусім, в облігації  й акції низки інших компаній, державні цінні бумаги.

-пенсійні фонди, які різняться  з організації, управлінню і структурі  активів. Так, є застраховані пенсійні  фонди, (керовані страхові компанії) і незастраховані (керовані підприємствами  чи з їх доручення — банками), фундирувані (їхні кошти інвестовано  в цінних паперів) і нефундированные (пенсії виплачуються з поточних надходжень і доходів) і з другие.

-інвестиційні компанії, що розміщують серед малих  тримачів свої зобов'язання (акції) і використовують отримані кошти  на придбання цінних паперів  народного господарства. Дрібні  інвестори охоче купують зобов'язання  інвестиційних компаній, бо з  причин значної диверсифікації (вкладення  засобів у різні підприємства) досягається відоме розосередження  активів, знижується небезпека втрати  заощаджень через банкрутств  фірм, до чиїх акції вкладено  капітал. Так, інвестиційні чекові  фонди у Росії є, по суті, теж  інвестиційними компаниями.

Отже, кредитна система у Росії полягає, по-перше, з банківської системи, має зазвичай два уровня:

-центральний банк;

-комерційні банки.

Але часом банківсько системо буває трирівневої (наприклад, в США):

-Казначейство;

-12 окружних федеральних  резервних банков;

-5000 банков-членов.

І, по-друге, з кредитно-фінансових інститутів, котрі посідають третій і четвертий її этажи.

Багаторівневість і складність взаємозв'язків всередині цієї структури створює змогу її використання, дозволяє своєчасно вводити в дествие великий набір різних кредитно-грошових важелів регулювання, впливати на економічний механізм як у систему. З чого слід комплексний характер кредитної политики.

1.1. Роль банківської системи  в СССР.

До 1987 року у СРСР існувало чотири банку: Держбанк, Стройбанк, Зовнішторгбанк, Гострудсберкассы. Емісійні, управлінські і контрольні функції, і навіть короткострокове кредитування, розрахунково-касове обслуговування виконував Держбанк СРСР. У ньому автоматично акумулювалися вільні кошти, распределяемые між економічними суб'єктами по заздалегідь затвердженого кредитному плану. Держбанк був, орієнтований в основному для виконання цієї плану своєї філіальною мережею і ніс відповідальність тільки перед вищестоящими органами, а чи не клиентурой.

Гранична централізація банківської системи була і свою притягальну бік, по крайнього заходу, окремих економічних суб'єктів. Грошова система лежить у єдиних руках, що дозволяло придушувати інфляцію, стабілізувати грошове звернення, стримувати зростання державного внутрішнього і зовнішнього боргу. Вдавалося здійснювати практично безвідсоткове банківське кредитування державних підприємств, і особливо радгоспів і колгоспів, часом борги державному банку просто більше не поверталися і перетворювалися на дотации.

У період панування командно-адміністративної системи нашій країні роль банків була гранично звузили. Їх функції полягали в проведенню безготівкових розрахунків між підприємствами, касовому обслуговування, і навіть фінансуванню капітального будівництва рахунок коштів держбюджету і спеціальних цільових фондів. Будучи складовою державного апарату, банки при централізованому загальнодержавному плануванні здійснювали кредитні операції у межах суворо регламентируемых напрямів використання коштів і лимитируемых фондів кредитування. Позапланові операції допускалися лише з рішенням партійно- урядових органів. Для керівників підприємств й у самих банківських працівників фактично був суттєву різницю між бюджетним і кредитним фінансуванням, кредитування проводилося із такого самого бюджету за умовним відсоткам. Державний банк постійно займався відтворенням через кредит фінансового образу директивного державного народногосподарського плану і доповнюють його урядових програм, тож постанов. За суттю Держбанк був касою уряду, здійснюючи грошову і через кредитну емісії для фінансування багато в чому дефіцитних, марнотратних, і найчастіше, просто непотрібних урядових програм. Введення ЄІАС у доповнення до державному мережі спеціалізованих банків не змінювало справи з суті, оскільки вони почали розділеним централізованим банком, у якому додалося число вертикальних структур. Така банківсько системо лише гальмувала розвиток товарно-грошових отношений.

У зв'язку з узятим КПРС середині 1980-х років курсом реформ, виникла потреба у реформування і банківської системи. Вважалося, що банківський сектор покликаний забезпечувати максимальну стійкість грошової системи під час реформ, сприяти стабільному функціонуванню підприємств. У 1987 року почалася 2-х етапна организация.

1.2. Роль, відведена банкам  в России.

У Російській Федерації створення і функціонування комерційних банків полягає в Законі РФ " Про банки та надійної банківської діяльність у РФ " . У відповідність до цим законом банки Росії діють як універсальні кредитні установи, що здійснюють широке коло операцій на фінансовому ринку: надання різних за видам й терміни кредитів, покупка-продажа і збереження цінних паперів, іноземної валюти, залучення коштів у вклади, здійснення розрахунків, видача гарантій, поручительств та інших зобов'язань, посередницькі й довірливі операції, і т.п.

У Росії її банки можна створювати з урахуванням будь-який форми власності - приватної, колективної, акціонерної, змішаної. Не виключається можливість створення банків, заснованих виключно державному формі власності, які у відповідність до чинним законодавством можуть здійснювати своєї діяльності на комерційній основі. Щоб сформувати статутних капіталів російських банків допускається залучення іноземних інвестицій. Під банками з участю іноземних інвестицій у відповідність до Умовами відкриття банків з участю іноземного капіталу біля Російської Федерації, затвердженими ЦБ РФ 08.04.93 р., понимаются:

- спільні банки, тобто. банки, статутний капітал яких формується  рахунок коштів резидентів і  нерезидентов;

- іноземних банків - банки, статутний капітал яких формується  за рахунок нерезидентов;

- філії банков-нерезидентов.

Рішення про відкриття кожного окремого банки з участю іноземних інвестицій приймається Радою директорів ЦБ РФ. ЦБ встановлює ліміт участі іноземного капіталу банківську систему країни. Обмеження на участь іноземного капіталу ставлять за мету створити найбільш сприятливі умови становлення вітчизняних комерційних банків та захисту від експансії зарубіжних банков.

По способу формування статутного капіталу банки поділяються на акціонерні (відкритого і закритого типу) і пайові. Можливість створення банків, що належать одній особі (юридичному чи фізичному) виключається чинним законодавством, за яким статутний капітал банку формується із засобів щонайменше трьох участников.

Коли початковому етапі знають реформування кредитної системи комерційні банки створювалися головним чином пайовий основі, то тут для нинішнього етапу характерно перетворення пайових банків акціонерні і нових банків формі акціонерних товариств. Для акціонерного товариства характерно, що власником його капіталу виступає самого суспільства, тобто. банк. А пайові комерційних банків власниками свого капіталу є, оскільки кожен із пайовиків зберігає право власності зважується на власну частку капіталу. Пайові комерційних банків організовані за принципами суспільства з обмеженою відповідальністю, тобто. суспільства відповідальність кожного пайовика обмежена межами його внеску до загальний капітал банку. Розширення статутного фонду може здійснюватися за рахунок внесення учасниками додаткових внесків, і з допомогою вступу до банк нових учасників. Питання вступі нових його учасників і розмірах їх внеску до статутного фонду банку вирішується загальні збори участников.

У банків, функціонуючих як товариство, статутний капітал розділений на певна кількість акцій рівної від номінальної вартості, розміщуваних серед юридичних і фізичних осіб. Акціонери немає права вимагати від банку повернення цього вкладу, що підвищує стійкість, і надійність банку і це створює для банку міцні підстави управління, його ліквідністю. Акціонерні банки бувають закритого і відкритого типів. Акції закритих банків можуть переходити особисто від до рук тільки за згодою більшості акціонерів. Акції банків відкритого типу можуть переходити особисто від до рук без згоди інших акціонерів і поширяться гаразд відкритої підписки. Підписка на цінних паперів вважається відкритої, якщо список покупців цінних паперів не стверджується заздалегідь засновниками чи керівними органами банку-емітенту, і цього ці папери може придбати будь-яка особа. Відкрита передплата жадає від банку широкої інформації про своє деятельности.

2. основні напрями реформ.

1) Створення 2-х уровневой  банківської системи, що з емісійного  банку і введення державних  спеціалізованих банків, безпосередньо  обслуговуючих господарство; переклад  спеціалізованих банків на госпрозрахунок  і самофінансування, вдосконалення  форм і методів кредитування. Центральне в цій системі відводиться  Державному банку, з метою відокремлення  емісії від кредитування. Він  є також координатором діяльності  спеціалізованих банків та проведення  єдиної кредитно-грошової политики.

У 1987 року, з урахуванням існуючих раніше інститутів було створено Промстройбанк, Жилсоцбанк, Ощадбанк, Агропромбанк, Зовнішекономбанк СРСР. Це призвело до певного пожвавленню банківську діяльність, але повноцінної банківської реформи цього не сталося - економічних відносин залишилися колишніми. Стали впроваджуватися договірні відносини з клієнтурою, поліпшилася структура кредитних вкладень. Відсутність ефективну систему економічного регулювання грошового обороту збільшило товарно-денежную незбалансованість економіки. Директивне закріплення клієнтури в залежність від її галузевої спеціалізації викликало нерівномірне розподіл пасивів між банками. З іншого боку, треба сказати, що монополія для проведення банківських операцій залишилася за государством.

2) Створення нового механізму  грошово-кредитного регулювання, що  дозволяє економічними методами  впливати на макроекономічні  пропорції громадського відтворення. Створення умов переливу ресурсів  з галузі до іншої, наприклад, в сільському господарстві. Для  цього Держбанк був виведений  з підпорядкування уряду. Було  створено дворівнева банківська  система.

Але, був враховано, нова банківсько системо повинна відбивати реальності сформовані банківській справі протягом останніх 60 років (розподіл грошових накопичень, роль окремих кредитних інститутів, основні грошові потоки тощо.). Не враховувалося, що майбутня банківсько системо неспроможна цілком адекватна класичним дворівневим системам, створеними індустріальних країнах із стабільно що розвивається ринковою економікою. У на відміну від них - банківсько системо перехідного і що розвивається господарства, може похвалитися нестабільністю і різкими структурними сдвигами.

2.1.Последствия, невдачі реформ.

Через війну низки корінних реформ, зроблених останнім часом в нашій країні, було створено якісно нову систему економічних відносин. Однією з основних її особливостей є високий рівень монополізації економіки, виникла як у результаті необдуманих економічних кроків керівництва країни, і внаслідок високої централізації радянської економічної системи. Це створює суттєві труднощі для формування цивілізованого ринку кредитних ресурсов.

Є навіть думка, що у сьогодні на банківському ринку немає реальної конкуренції, оскільки попит на кредитні ресурси дуже високий. На цей час участь ресурсів у реальному інвестиційному процесі згорання у країни сильно обмежена, оскільки він пов'язаний зі значними ризиками і падінням оборотності капіталу. У цьому сенсі сучасна дворівнева структура недостатньо відповідає потребам перетворення макроструктури економіки, тобто, не відбиває об'єктивних вимог до достатньої оптимізації макроекономічних корпорацій і до формуванню воспроизводственной структури, відповідного ринкового типа.

Спосіб перетворення економіки та банків носив революційного характеру. Якщо ж враховувати, що радянська економіка на момент початку реформ перебувала у стані млявої кризи, стає ясними причини сьогоднішнього стану російської економіки. Найкращим способом перебудови банківської системи та економіки загалом, є еволюційні зміни, поступовий перехід від однієї схеми економічних відносин - командної до інший - планової, оскільки економіка загалом, в макро - і микроструктуре змінюється еволюційно. Банківська система мала структурно організуватися на еволюційний процес і поєднувати у собі одне- і дворівневі компоненты.

При реформі банківської системи було б поруч із державними спеціалізованими банками створити банки капітал, сформованим на ринкових засадах. Вони мають обслуговувати поточну інвестиційну діяльність, що виходить далеко за межі державних программ.

Відмінність полутароуровневой системи від нинішньої дворівневої полягає у існуванні сильних недержавних банків. Адже кредитний портфель всіх Російських банків 1995 року становив 5 млрд.[1] доларів, що можна з аналогічним показником одного середнього закордонного банку. У цій ситуації держава мало б кращої ресурсної базою для фінансування інвестиційних програм, простіший та дешевої системою обслуговування державного боргу перед і валютного контролю. У результаті темпи зростання цін економічного спаду можуть бути менше, темпи реструктуризації економіки- вище, проте суспільство кілька ближчі один до соціально орієнтованому ринку, аніж за функціонуванні існуючої банківської системи. Але, ці можливості так може бути практично реалізовані лише за адекватної економічну політику в целом.

Протягом сімдесяти дореформених років вкоренилося уявлення про систему як про щось другорядне, виконуючому функції обслуговування виробництва. Це сталося слідство сверхцентрализации управління. У умовах використання дворівневої системи як моделі для реорганізації банківської структури приваблювало очевидністю і доступностью.

Марно забувати, створення дворівневої системи було другим кроком реформи, розпочатої 1987 р. Перший, направили проти централізованого Держбанку, і сприяв створенню “четырехглавой” банківської системи, управління якого було кілька утруднено. Змінити її було лише силовими методами. Ця обставина і послужили поштовхом до радикальних реформам банківського сектора залежать. Нарешті, держава мало реальних програм структурної перебудови економіки по еволюційному типу. Через це бо й досі немає схеми забезпечення фінансової підтримки таких перетворень. У наших умовах Держбанк непотрібен як банк, обслуговуючий державні потреби у сенсі цього терміну. Тільки останнім часом, у зв'язку з прийняттям указу “Про заходи з посиленню контролю над використанням коштів федерального бюджету” на Центробанк покладається обов'язок ведення рахунків з обліку доходів населення і коштів федерального бюджета.

Спільним результатом реформування банківської системи СРСР й Росії стала банківсько системо більш структурно упорядкована і прогресивна, ніж те, було доі особливо - по перший крок реформ. Не доводиться це назвати існуючу банківську систему повноцінної. Яким чином можна зробити її такою? Найімовірніше, треба здійснювати зважені реформаторські зусилля задля наближення банківської системи до стану, адекватному вимогам становлення ринкової економіки. Це то, можливо запровадження більш жорсткого режиму діяльності Ощадбанку, включаючи ліміти з його активні операції у міжбанківському й комерційному ринках, використання коштів, Ощадбанку на фінансування програм реконструкції економіки, використання послуг Центробанку реалізації великих інвестиційних проектів, наділення Банку Росії над ринком державних цінних паперів брокерськими повноваженнями щодо нефінансовій клієнтури. Це має сприяти фінансової централізації, зміцненню фінансової бази структурної перебудови економіки, розвитку конкуренції над ринком банківських услуг.

Банківський сектор, що у розвинених країн, перестав бути адекватної моделлю для перехідною економіки Росії. Слід використовувати моделі становлення банківського сектора залежать ринкового типу, тобто моделі, відбивають перехідний стан сучасної вітчизняної економіки. З цих позицій найбільше відповідальних заданої реструктуризації економіки стала б банківсько системо, що сполучає у собі риси одноуровневой і дворівневої систем із сильним державним початком та перехідною формою Центробанку, виконує при цьому функції комерційного банку. Принаймні розвитку матеріальної структури, задовольняє вимогам капіталістичної економіки, комерційні функції Центробанку згасали ще й йшов процес створення традиційної дворівневої системы.

3.Создание нової банківської  системи в России.

У зв'язку з розпадом СРСР, корінними змінами у політиці й економіці банківсько системо не ефективно функціонувати. Виникла необхідність її нової, другий протягом останніх 10 років перебудові. Нова банківсько системо мала здійснюватися в условиях:

-масштабних структурні  зміни, які ведуть радикальній  зміні економічного і політичного  устрою країни (зміни у формах  власності, конверсія, демонополізація, масштабні зміни у структурі  готової продукції, порушення цілісного  господарського комплексу колишнього  СРСР, формування зовні орієнтованої  економіки, масштабна перебудова  державної влади і політичної  системы);

-крайньої нестабільності, що вимагає як оперативного, але, колись всього довгострокового, перспективного управления;

-глибокої кризи господарства (падіння виробництва та його  ефективності, інфляція), найтяжчого  стану грошово-кредитного звернення, розлади всього фінансового господарства  страны;

-невдалої поточної політики  Банку Росії у 1991-I півріччі 1992 р., що до ослаблення банківської  системи (платіжний криза, криза  готівки, розлад системи безготівкових  розрахунків, надмірно жорстка й  непередбачувана монетарна політика  та т.п.).

У остаточному підсумку існувала необхідність довгострокової концепції переходу Росії до економіки ринкового типу, і демократичної державності, яким відповідає якісна інша банківська система, ніж централізовано планованої економіки та тоталітарного государства.

На жаль, проект такий концепції розробили О.И. Лаврушиным, Я.М. Миркиным лише у 1993 г.

Основними принципами цю концепцію були: Організація банківської справи у перехідній экономике

Реальний рівень “ринковості” майбутньої банківської системи, співвідношення у ній централізованих і децентралізованих почав. Спрямованість нової банківської системи обслуговування процесу реформ:[2]

-диверсифікацію власності (приватизацію, становлення незалежної  приватного сектора);

-демонополизацию;

-становлення нових ринків (цінних паперів, землі, основних  фондів, страхових послуг, науково-технічної  продукції і на інформації  та т.п.);

-технічну, технологічну  і продуктову перебудову господарства, конверсію і зменшення військових  расходов;

-перебудову міжрегіональних  і міжреспубліканських связей;

-посиленню відкритості  економіки, її в микрохозяйственные  связи;

-перерозподіл повноважень  між центром і регионами.

З іншого боку, банківсько системо, на думку авторів концепції повинна розвитку приватної власності у фінансовому секторі, розвитку різних видів кредитних інститутів. Але, у своїй, має порушуватися, сувора, контроль над діяльністю банків із боку за Центральний банк і представницьких органів государства.

Організація ринкових банківських реформ. Вони мають здійснюватися значно повільніше, ніж відбуваються політичні зміни, і революційно категорично, а еволюційно, з максимально ефективним збереженням всіх корисних елементів старої системи. У водночас, незважаючи те що, що, банківські реформи є лише наслідком політичних змін, вони повинні значно відставати від них.

1. Поведінка нової банківської  системи у нових условиях.

Російська банківсько системо завжди відчувала вплив економічного спаду через серйозні недоліки її інституціональних засад. Але, довге час, він був прихованим, внаслідок високодохідних ризикових операцій, проведенню яких сприяв високий рівень инфляции.

Однією з недоліків її інституціонального устрою є обмежена диверсифікація кредитного портфеля. Проблема зародилася на першому етапі реформи, коли було створено спеціалізовані банки. У умовах наступних реформ, що сприяли розвалу загальнонаціональної мережі банків, сталося перетворення спеціалізованих банків банки обслуговуючі один сектор економіки одному регіоні. З іншого боку, економічний спад не сприяв розширенню кола позичальників з допомогою “сторонніх” клієнтів, що ні сприяло їх залученню в американські банки. Це призвела до того, що тільки деякі банки мають сьогодні диверсифікований кредитний портфель. Також у умовах високої інфляції, під час проведення банками, а першу чергу Центробанком політики “дорогих грошей” стався відмова низки успішно працюють підприємств від кредитів під 250-300% річних. Підприємства ж які змогли у своїх коштів забезпечити повноцінне функціонування змушені були вдаватися до кредитів видаваним що такі високі відсотки. Це викликало дуже багато неповернень кредитів і навіть ті заходи, як звільнення робочих ми змогли стабілізувати ситуацію. Ці підприємства змушені були брати нових кредитів, щоб віддати старі, що, зрештою, привело вони самі і кредитували їх банки в кризовий стан. Зараз найчастіше є такі банки, які у результаті невдалого кредитування одного предприятия-гиганта перебувають у дебетовом сальдо, не можуть проводити навіть поточні платежі, що вже казати про кредитовании.

Необхідна диверсифікація позичкової діяльності стримується трьома чинниками: економічним спадом; недостатньою інформацією щодо фінансових продуктах із боку банків; обмеженістю фінансових ноу-хау у більшості підприємців. До того ж низький рівень конкуренции.

Велику роль формуванні російської банківської системи такий, якою вона є, зіграв високий рівень інфляції. Через інфляції постійно росла вартість забезпечуваних банками кредитів. Капитализируя свої доходи від банківських відсотків на умовах зростання, банки почувалися в безпеки. Це спричинило зростанню посередницьких послуг і маржі. Це, а також високий рівень зарплати, не сприяє підвищенню ліквідності, підірвали довіру до банкам.

Коли уряд ухвалив заходи до зменшення інфляції, а Центробанк понизив дисконтної ставки, і навіть був, обмежений зростання курсу долара багато банки ми змогли вижити за умов. Не зуміли працювати у низькою инфляции.

Недоліки існуючої банківської системи розкрили заходи Центробанку по своєчасності платежів. Це значно знизило роль джерел спекулятивних доходів, що з затримкою платежів. З іншого боку, як відзначають зарубіжні фахівці: “Численні приклади підтверджують точку зору у тому, що керівниками банків часто-густо стають непрофесіонали, які мають потрібні зв'язку у тому, щоб бути призначеними управляючими банками. Вочевидь, що справжній рівень корупції ніяк не піддається измерению”[3].

4.Взаимодействие держави  й комерційних банків России.

Перехід від реальної господарювання значить повної відмови держави від керівництва економікою. Навпаки, саме у перехідний час як ніколи важливою стає можливість контролю над ходом реформування і в цьому великій ролі грають комерційних банків. Стабілізація економіки неможлива без ефективно діючої, розгалуженої мережі надійних банків, діяльність яких немає іде у розріз з його інтересами держави. Тільки, в на відміну від командної економіки управління банками здійснюється не директивно, а у вигляді законодавства стосовно банківської деятельности.

На момент основне завдання ЦБ є регулювання грошового звернення, забезпечення стійкості рубля, єдина приносить чималі гроші- кредитна політика, організація розрахунків й касового обслуговування, захист інтересів вкладників, банків, нагляд над діяльністю комерційних банків, зовнішньоекономічна діяльність, встановлення норм обов'язкового резервування, облікової ставки. ЦБР є кредитором останньої інстанції. Серед банків складових другий банківської системи є і спеціалізовані: муніципальні, іпотечні, земельні, инвестиционные.

Особливе місце у банківську систему Росії займають Зовнішекономбанк - він обслуговує зовнішній борг РФ і Банк реконструкції й розвитку - займається фінансуванням урядових програм з допомогою бюджетних ресурсів. З іншого боку, існують спеціальні кредитні інститути: кредитні союзи, кооперативи, фінансові та трастові компанії, страхові компанії, приватні пенсійні фонди, ссудно-сберегательные асоціації, інвестиційні фонди. Їх основна відмінність від вітчизняних банків у тому, що виконують обмежену кількість банківських операцій. Вони акумулюють кошти населення юридичних осіб, здійснюють кредитування підприємств і громадян, трастові операции.

У РФ функції регулювання діяльності комерційних банків рамках єдиної грошової системи покладено на Центробанк. Основними, покладеними на нього завдань являются:

-стійкість роботи та  зміцнення фінансового стану  КБ;

-орієнтація і стимулювання  діяльності банку областях кредитування  вкладених у виконання пріоритетних  завдань экономики;

-наукова організація  грошового звернення до народному  хозяйстве.

Але, на відміну командної економіки, тепер методи управління банківської системи у основному экономические:

-зміна норм обов'язкового  резервування в ЦБР;

-зміна обсягу кредитів, наданих ЦБР комерційних банків, а також відсоткові ставки  по ним;

-проведення операцій  на ринку із цінними паперами  і валютой.

У відповідність до інструкцією №1 ЦБР освічений резервний фонд кредитної системи РФ з допомогою резервування певну частку залучених комерційними банками коштів сторонніх підприємств і закупівельних організацій, які використовують як кредитних ресурсов.

ФОР за необхідності забезпечує можливість комерційних банків своєчасно виконувати зобов'язання завдяки тому, що частина цих коштів депонується і використовується банками як кредитні ресурси. ЦБР змінюючи норми обов'язкового резервування, впливає кредитну політику КБ і зміна грошової маси стране.

Однією з інструментів економічного управління комерційними банками є централізоване кредитування економічних суб'єктів із боку ЦБР через КБ, і навіть кредитування самих банков.

Однак у окремих випадках, приміром, стійка втрата банком ліквідності, порушення термінів внесення засобів у ФОР, можна застосовувати адміністративні меры.

Управління контроль над сталістю банківської системи полягає у виконанні банками певних умов, які забезпечують виконання 12 основних нормативов:

Н1-минимальная достатність капіталу - співвідношення капіталу банку і сумарного обсягу активів, зважених з урахуванням риска;

Н2-минимальная поточна ліквідність - ставлення суми активів від суми зобов'язань банку з рахунках до запитання понад половина ліквідних активів представлено залишками за рахунком “Операції з колишніми державними цінними паперами” (194);

Н3-норматив миттєвою ліквідності банка-отношение суми високоліквідних активів до зобов'язанням банку до востребования;

Н4-максимальный ризик за довгостроковими кредитах - ставлення кредитів терміном понад рік до капіталу і довгостроковим депозитам;

Н5-минимальное співвідношення ліквідних і сумарних активів. Співвідношення ліквідних активів і сумарних активів. Сумарні активи розглядаються як активы-нетто;

Н6-максимальный розмір ризику однієї позичальника - ставлення сукупної суми кредитів і гарантій, виданих одному позичальнику до капіталу банка;

Н7-максимальный розмір ризику по великим кредитах - співвідношення сукупної величини великих кредитів і 50% гарантій до капіталу банка;

Н8-максимальный розмір ризику однієї кредитора - співвідношення величини вкладу за рахунками одного кредитора до капіталу банка;

Н9-максимальный розмір кредитів, наданих одному акціонеру - ставлення сукупної суми кредитів і гарантій, виданих одному позичальнику- акціонеру, до капіталу банка;

Н10-максимальный розмір кредитів, гарантій і поручительств, наданих инсайдеру. Ставлення сукупної суми кредитів і гарантій, виданих інсайдерам, до капіталу банка;

Н11-максимальный розмір залучених вкладів населення. Співвідношення загального обсягу вкладів громадян, і капіталу банка.

Н12-максимальное використання власні кошти на придбання акцій одного юридичної особи. Відсоткове співвідношення інвестованих і власних средств.

З іншого боку, існують методики, дозволяють визначати ризик несплати позичальником основного боргу та відсотків, належних кредитору в встановлений кредитним договором термін - кредитний ризик. Це необхідно при формуванні кредитного портфеля, що демонструє загальне полотно кредитів, виданих банком в звітний період (зазвичай, квартал). З ступеня ризику позичкову заборгованість поділяють п'ять умовних груп ризику. Оцінка кредитних ризиків виробляється у залежність від наявності і належно своїх оформленого забезпечення, і навіть кількості днів прострочення на позичку. Є також обмеження з великим кредитах - кредитах, видаваним одному позичальнику, і становить 20 й більше відсотків від статутного капіталу банка.

Спроби держави контролювати банки в перехідний час старі: вони робилися ще з часів НЕПу. Здатність банку забезпечити своєчасність своїх зобов'язань, лежить у центрі уваги кредитної політики у середині 20-их років. Тоді ліквідність радянських банків досягалася через збалансованість їх активів і пасивів, а регулювання їх платоспроможності здійснювалося шляхом встановлення пропорцій між величиною зобов'язань банку та її власними засобами, обмеження разової видачі кредиту одному клієнту та інші способами. Діяльність кредитних установ із 1921 по 1928 р. обмежувалася, зазвичай, десятиразової величиною свого капіталу. Так було в відповідність до Декретом ВЦВК і РНК від 18 січня 1923 р. було створено комунальні банки, в Статуті яких вказувалося, що “загальний підсумок прийнятих банком сум у внески, й на поточні рахунки переучтенных ними векселів і інших сум узвичаєних себе грошових зобов'язань не повинний ні про у жодному разі перевищувати більш ніж в десять разів власний капітал банку, основний рахунок і запасний”. Аналогічна вимога входило в статути Центрального сільськогосподарського банку, акціонерного банку з електрифікації “Электробанк”. Для товариств сільськогосподарського кредиту сума прийнятих він зобов'язань, включаючи поручництва, має перевищувати більш ніж 20 коли їх власні капітали. Перехід до кредитного планування довгострокових та проведення короткострокових кредитів на кінці 20-х, протиставлення плану і ринку сприяли відмові регулювання діяльності галузевих банків цілому. У чиїх інтересах дотримання ліквідності банків та клієнтів в 20-х роках статутами і положеннями кредитних установ також обмежувалася видача кредиту одному позичальнику. Так було в Статуті комунального банку передбачалося, що кредит, що кожному з окремих клієнтів, було перевищувати суму, рівну 1/10 частки основного капіталу. Попри зміна економічної ситуації країні такі вимоги актуальні і з цей день.

Починаючи з 1930-х банківсько системо, джерело якої в державної формі власності, працювала здебільшого з колишніми державними підприємствами і організаціями. Переважна більшість державності в народному господарстві означало, що у зобов'язанням позичальників перед кредитними інститутами, в кінцевому підсумку, відповідало держава робить у особі міністерств та. Це призвела до того, що банки у роботі не відчували ризику. Безмежні платоспроможність і ліквідність держави у умовах неконвертируемости національної валюти, і закритою економіки захищали банки від ризиків, робили зайвої роботу кредитних інститутів з підтримки ликвидности.

У результаті втрачено досвід минулого і навичок розпізнавання, оцінки й контролювання кредитних ризиків. Новий економічний механізм, наведений на дію законами про державне підприємство, про кооперацію у СРСР, зміни у формах власності зажадали адекватних змін - у банківської сфери. Виникнення спеціалізованих, комерційних і кооперативних банків, заснованих на виключно різні форми власності, викликало децентралізацію ресурсів, відокремило емісійну діяльність від кредитної, змінив обличчя Держбанку та інших кредитних інститутів. Поява елементів ринкових відносин зробило діяльність банків пов'язану з рисками.

Більш як полуторавековой банківський досвід дозволив визначити класичні важелі впливу з боку за Центральний банк інші кредитні інститути з підтримки їх платоспроможності і регулювання грошово-кредитних взаємин у цілому. Це насамперед, обмеження заборгованості одного позичальника, система резервування коштів, яка зобов'язує комерційні фірми та інші банки зберігати у московському Центральному банку певну частку від суми вкладів, система рефінансування і відсоткові ставки із рефінансування чи обліку банківських векселів в Центральному банку, операції за Центральний банк із цінними паперами над ринком, контролю над достатністю капіталу. Найбільшим методом регулювання діяльності комерційних банків є система рефінансування зі боку Центрального (емісійного) банку. Більшість кредитів, видавали комерційними банками, покривається з допомогою рефинансирования.

Взагалі, банк-это організація, виконує певні економічні та громадські функції. Причому, цих функцій відрізняються залежно від економічного ладу. У разі жорсткої централізації і планування банки є частиною державної машини управління й контролю над діяльністю господарства. У цьому нагляд, сигналізація про допущених недоліках, безгосподарності на підприємствах стають однією з основних напрямів своєї діяльності. За такого стану банк може тлумачитися елемент надбудови. Основна функція банку ринкової економіці - перерозподіл коштів у умовах базується не так на ринкової кон'юнктури, але в директивах вищого керівництва, принцип “один банк клієнтові” це не дає підстави розвитку комерційних відносин банківській сфері. І це своєю чергою, не сприяє розвитку нових форм банківську діяльність, веде до її застою. Справді, у реформі банківської системи стало, очевидно, що вітчизняний рівень банківських операцій ні кількісно, ні якісно відповідає закордонному. Те, що було, приміром, операції з векселями - забуте, а нові види банківських послуг CSFB не сформированы.

Але, й у нинішній Російської економіці комерційних банків продовжують брати участь у контролю над діяльністю підприємств, найчастіше на шкоду своєї основний деятельности.

Слід відзначити, що банки також можуть впливати на держава путем:

-надання чи ненадання  кредитів правительству;

-зміни обсягів операцій  із валютою та державними цінними  бумагами;

-зміною своєї кредитної  політики щодо відношення до  вітчизняним товаропроизводителям.

Нарешті, у банківської спільноти у Росії є представницький орган - Асоціація Російських Банків, на з'їзді якої поруч провідних банкірів пролунала серйозна занепокоєність існуючому станом справ у економіці. Ось, що, зокрема сказав У. Виноградов: “Вважаємо, що передвиборне збільшення агрегату М2 …, можна було б орієнтувати на зниження заборгованостей з виплати пенсій та інших зобов'язань соціального характеру…. Відсутність необхідних схем взаємодії держав з банками під час вирішення це проблеми призводить до того, що у першому кварталі цього року при емісії більш як 20 трлн. рублів при загальному річному плані емісії ЦБ 70 трлн. рублів заборгованість підприємств і Федерального бюджету по заробітної плати зросла на майже 7 трлн. рублей”.

5.Роль, зайнята банками  в России.

На цей час, банківсько системо є важливим ланкою вітчизняної економіки. Саме внаслідок значної акумуляції коштів, банки можуть надавати значний вплив на курс національної валюти, і приплив грошей у скарбницю, шляхом операцій із державними цінними паперами. У разі безупинного кризи неплатежів банківсько системо покликана утримувати обсяг грошової маси рамках, які забезпечують функціонування экономики.

Стабілізаційна роль банківської спільноти поки що розвитку економіки дуже важливий. Спроби стихійного (суто ринкового) переливу коштів з галузі до іншої не сприяли бажаних результатів, більш того, капітал банківської системи з даним Р. Ханина абсолютно скоротився з 1991 року у 3-4 разу, стосовно ВВП він житлом становить Англії 80-х років XVIII века[4]. Це на думка, що ефективна перерозподіл засобів у вітчизняної економіці поки що здатна забезпечити лише державна програма, розроблена з урахуванням світового досвіду і вітчизняних реалій. Як це, приміром було США в 40-50-ті роки, коли була, прийнято програму підтримки пріоритетних галузей у науці, і экономике.

Залучення зарубіжних ресурсів утруднено з кількох причинам:

По-перше, Росія та це теж є досить великим должником.

По-друге, корупційні процеси чи державній апараті, який власне і має завідувати розподілом зарубіжних кредитів, серйозно підривають довіру іноземних кредиторів не дають гарантій напрями виділених засобів у економіку страны.

По-третє, досі у Росії дуже високі інвестиційні ризики, почасти через відсутності як і программы.

По-четверте, іноземні кредитори найчастіше зацікавлені у розвитку певних галузей нашої економіки, і ні виділяти цього кредитні ресурсы.

З іншого боку, варто забувати, що же Росії та так надаються кредити МБРР. Понад те, вони витрачаються. На VII з'їзді АРБ У. Виноградов з цього приводу сказал:

“Чимало з подібних присутніх керівників у залі, очевидно, не знають, що кредитний портфель Світового банку реконструкції й розвитку у Росії включає сьогодні 29 позик загальну суму 6,4 млрд. доларів. У цьому використано з цих позик 10-15%. Цього року МБРР дає 2,24 млрд. доларів. На 1998 2006 рік планується 3,24 млрд. Способи використання цих коштів усе є секретом під сімома замками більшості з нас”.

Усе це свідчить про необхідність створення такої системи державного взаємодії з банками у сфері кредитної політики, яка забезпечувала би на словах, а насправді ефективне виконання банками властивих їм функций.

Прийняття програми покликане визначити найбільш пріоритетні напрями кредитування, проте варто забувати, що багато підприємств немає прийнятного заставного забезпечення, ні гарантій. Отже, кредитування підприємств значно погіршує сукупний кредитний портфель російських банків з погляду ризиків. І це сьогоднішній момент неприпустимо, оскільки він й дуже перевантажений сумнівними кредитами. Отже, необхідно розробити систему гарантій і поручительств, які слід забезпечити прийнятні кредитні ризики капіталовкладень у ці предприятия.

Окремі кроки щодо упорядкування ролі комерційних банків вже приймаються. Приміром прийняття указу “Про заходи з посиленню контролю над використанням коштів федерального бюджету” має скоротити до мінімуму число уповноважених банків. Поки що ж, банківсько системо не повністю що використовуються економічним інструментом, при цьому дуже развитым.

5.1.Влияние ринку цінних  паперів саме на банківську  систему.

Серйозно перешкоджає розвитку кредитної діяльності урядова політика використання банківських ресурсів для фінансування бюджетного дефіциту через ринок цінних паперів. Масштаби випуску ДКО, ОФЗ, ОСЗ наростають на високі темпи. У 1996 року в ринку зверталося коротко- і середньострокових державних цінних паперів номіналом більш 180 трлн. крб. І з ринковою вартістю понад 160 трлн. крб. Напередодні президентських виборів дохідність операцій із державними цінними паперами сягала 360% річних. Це значно відтягало вартість ринок цінних паперів насамперед з кредитних ресурсов.

Спроби знизити дохідність шляхом залучення до ринок іноземних інвесторів не дали бажаного результату, основними власниками цінних паперів залишилися комерційних банків, т.к. це як вигідно у сьогоднішніх умовах порівняно кредитуванням. Попри зниження прибутковості через уповільнення темпів знецінювання карбованці і скорочення масштабів спекулятивних операцій, комерційних банків продовжують орієнтувати значну частину своєї діяльності на валютний бізнес. Оскільки загальний скороченні мережі діючих кредитних установ число банків, які мають валютної ліцензією, выросло.

У разі широкої “доларизації” економіки та надзвичайно ліберального зовнішньоторговельного режиму банки, попри відсутність, досвіду і необхідних кадрів, намагаються підключитися валютного обороту.

Зарубіжні валютні накопичення російських комерційних банків, включаючи кошти підприємств клієнтів, обчислюються десятками мільярдами доларів, набагато перевищуючи офіційні валютні резерви Центробанку. За ініціативної участі бірж підтримується і прем'єр-міністру звернення багатомільярдних сум готівкової іноземної валюти всередині страны.

У цій ситуації діяльність комерційних банків зосереджена на найпростіших банківських угоди з вузьке коло клієнтів. Виконання головною мети банків - збереженню вкладених капіталів й отримання прибутку багато в чому сприяє держава, заохочуючи залучення засобів у ДКО. Але полі діяльності комерційних банків неспроможна ефективно повинна розвиватися у таких умовах. Щоб стимулювати розвитку ринку банківських послуг CSFB як і кількісному, і у якісно це необхідно зупинити перетік коштів у долари, та створити умови для для ефективного вкладення вітчизняні предприятия.

Заключение.

Попри те що, що з кінця 80-х вітчизняна економіка переживає найкращі часи, за цей період сформувалася банківсько системо. Звісно, його не можна назвати сильної, повністю відповідає засад ринкової економіки, але він довела свою життєздатність. З іншого боку, вона зіграла не останню роль самому процесі реформування экономики.

На момент, коли вітчизняна економіка знаходиться не в кращому стані, приміром небезпека емісії, прийдешній секвестр бюджету, неплатежі банківсько системо продовжує успішно функціонувати. Звісно, це багато в чому зумовлено станом валютного і ринку, що було вказано вище, але з часом, обсяг спекулятивних операцій на структурі банківських доходів неухильно зменшується. Це значною мірою пов'язані з проведенням Центробанком політики низькою відсоткової ставки, і навіть курсом уряду зниження инфляции.

Слід на те, що це все позитивне впливом геть економічні перетворення на країні, яке банківсько системо надавала протягом років продовжиться й у будущем.

Список використаної літератури: Закон РРФСР від 02.12.90 р. " Про банки та надійної банківської діяльність у РРФСР " .- М.,1990. Лист №98 від 30.06.94 Про виконання указу президента Російської Федерації від 23 травня 1994 р. “Про додаткові заходи із нормалізації розрахунків й зміцненню платіжної дисципліни в народному хозяйстве”.-М.,1994. Альохін Б.І. Ринок цінних бумаг-М., Фінанси і статистика 1991. Лаврушин О.И. Банківська дело-М., Банківський і біржовий науково- консультаційний центр, 1992. Банківська дело-М., 1996. Тімоті У. Кох. Управління банком. -Уфа: Cпектр. Частина V,1993. У Асоціації російських банков//Ассоциация російських банків. Інформаційний бюлетень 1995.- №44.-с.6-23. Бубнов Л. Н. Один із можливостей стабілізації Російського грошового рынка//Бухгалтерия і банки 1996.-№1.-с.4-9. Поліщук А.І. До питання перекладі Російських банків на міжнародні стандарты//Бухгалтерия і банки 1996.-№2.-с.6-11. Шлык О.П. До введення на дію нової інструкції №1 “Про порядок регулювання діяльності кредитних организаций”//Бухгалтерия і банки 1996.-№2.-с.11-15. Довгострокова концепція розвитку грошово-кредитної системи Росії// Гроші були й кредит 1993.-№1. Єгоров А.Є. Проблеми діяльності комерційних банків на етапі розвитку// Гроші були й кредит 1995.-№6.-с.4. Парамонова Т.В. Принципи регулювання банківської сфери// Гроші були й кредит 1995.-№6.-с.10. Агапов Ю.В., Лаврушин О.И. Банківський криза ввійшов у відкриту форму// Гроші потрібні і кредит 1995.-№10.-с.15. Симановский О.Ю. Банківський сектор у перехідній Росії// Гроші потрібні і кредит 1995.-№11.-с.26. IV з'їзд АРБ// Гроші та кредит 1996.-№4.-с.21. Буасье До., Коен Д., Понбриа Р. Банківська система Росії: проблеми затяжного перехідного періоду// Гроші потрібні і кредит 1996.-№4.-с.31. Борисов С.М., Коротков П.О. Банківська система Росії: стан і перспективи// Гроші та кредит 1996.-№8.-с.5. Сухов П.О. Деякі аспекти стійкості банківської системи// Гроші були й кредит 1996.-№11.-с.19. Воробъев З. Нотатки з VII з'їзду Асоціації російських банков.//Новая газета 1997.- №17.-с.6. Шинкаренко П.Казенные деньги-по конкурсу//Российские вести 1997.-№87.-с.1.

Вступ

1. Види банків та їх  основні функції.

2. Комерційні банки в  кредитно-грошовій політиці.

3. Комерційні банки.

4. Банківська система  України.

4.1. Кредитні відносини  банків і підприємств.

4.2. Розрахункові операції  банків.

5. Ринок цінних паперів.

5.1. Сучасні тенденції  в функціонуванні ринку цінних  паперів.

5.2. Економічний зміст  цінних паперів.

Висновки

Список використаної літератури.

  
Вступ

Після того як в древні часи почали використовувати при купівлі-продажу

золото, стало очевидним, що як покупцям, так і продавцям незручно та

небезпечно перевозити, важити та провіряти на чистоту золото. Тому в

практику ввійшло правило віддавати золото на зберігання ювелірам, які

мали підвали, або спеціальні місця, які були готові за певну плату

надати їх. Отримавши золотий вклад, ювеліри видавали квитанцію. Невдовзі

товари почали обмінювати на квитанції ювелірів, і квитанції

перетворились в ранню форму паперових грошей. Але ювеліри, побачивши, що

люди готові приймати квитанції в якості паперових грошей, почали

видавати квитанції під неіснуючий золотий запас. Так зародилася

банківська система (система часткових резервів).

В такій системі банки можуть створювати гроші. Хоча золото зараз не

використовується для підтримки грошової пропозиції, банківське

кредитування сьогодні обмежується кількістю резервів, які банк вважає за

необхідне або зобов’язується в юридичному порядку утримувати.

Банки, які діють на основі часткових резервів вразливі перед банківською

панікою або “напливу” вимог. Убеспечення від “напливу” вимог в банку –

основна причина жорсткого контролю банківської системи.

Банківська справа – це специфічна підприємницька діяльність. Банки – це

кредитно-фінансові установи, головне призначення яких акумулювати

тимчасово вільні грошові кошти підприємств, населення та бюджетних

установ і надавати їх у кредит своїм кліємтам та обслуговувати грошовий

обіг.

Банки існували у середні віки в Італії (слово banko з італійської

означає “лавка”, “конторка”, за якою працювали міняйли грошей). Сучасні

банки набули поширення у всьому світі. Вони є переважно акціонерними

товариствами. Їх власний капітал служить основою для здійснення

фінансових операцій, але основним джерелом кредитів є кошти клієнтів, що

зберігаються на рахунках у банках. З того часу, як банки почали

роздавати кредити переважно за рахунок коштів вкладників, розвинулося

банківське підприємництво. Безпосередньою метою їх діяльності є

отримання прибутку від своїх операцій, основним джерелом якого є

банківський процент. Першоосновою процента є додатковий продукт,

створений у виробництві, а на поверхні прибуток банків виступає

переважно як різниця між сумою процентів, отриманих банком за надані ажно як різниця між сумою процентів, отриманих банком за надані

кредити і виплачених по внесках клієнтів. Роль банків виявляється в їх

функціях.

Банківська система України знаходиться в стані формування та пошуку

оптимальних форм праці. в Україні існує система комерційних банків, яка

контролюється центральним банком країни – Національним Банком.

Комерційні банки України працюють з фізичними та юридичними особами,

надають кредити, проводять операції на фінанових ринках, та ринках

цінних паперів, виступають посередниками при розрахунках між

підприємствами та державами. Стабільність банківської системи України

визначає стабільність та ріст не тільки кредитно-фінансової системи, але

й економіки вцілому.

Саме тому ця робота є актуальною. Я намагатимусь висвітлити основні

тенденції розвитку банківської системи України, показати переваги та

недоліки існуючої кредитно-фінансової системи та основні види діяльності

комерційних банків. Основним методами аналізу діяльнсті роботи

комерційних банків України є:  статистичний, індуктивно-логічний. При

написанні роботи вткористовувалась періодика, наукові роботи українських

та зарубіжних економістів, підручники.

1. Види банків  та їх основні функції.

Комерційні банки виконують певні економічні функції по забеспеченню

кредитної політики та грошового обігу. До основних функцій банків

належать:

кредитування підприємств, держави, приватних осіб та операції з цінними

паперами;

регулювання грошового обігу;

залучення тимчасово вільних грошових коштів, нагромаджень і перетворення

їх у позичковий капітал;

здійснення грошових розрахунків та платежів у господарстві;

випуск кредитних засобів обігу (депозитно-чекова емісія);

консультації і надання економічної та фінансової інформації.

Особливо важлива функція банків — їхня здатність «робити гроші», інакше

кажучи — розширювати кредитні ресурси народного господарства. Банки

називають «фабриками кредиту». Справа у тому, що кредит відбиває рух

позичкового капіталу (Г — Г"), який відокремлюється від кругообігу

промислового капіталу (Т'— Г') і набуває самостійного руху. Надаючи

позичку під боргові зобов'язання своїх клієнтів (забезпечені

товаро-матеріальними цінностями, які не є грішми) банк зараховує її на

рахунок позичальників і тим створює можливість надходження в обіг нових

сум грошей. Якщо кожен окремий банк може видати позичку, що перевищує

розмір обов'язкового резерву (наприклад, при вкладі 100 дол.:

100—20=80), то вся  банківська система на основі  вкладу 100 дол. може

видати позичок на суму у кілька разів більшу (за принципом

мультиплікатора), оскільки позички, отримані в одному банку, у ході

народногосподарського кругообігу ресурсів потрапляють в інший банк у

вигляді вкладів і знову виступають джерелом надання кредитів. Отже, дуже

важлива роль кожного окремого банку, а ще важливіша — всієї банківської

системи.

За сучасних умов спостерігається два протилежні процеси —

універсалізація банків і поряд з нею їх спеціалізація. В їх основі

лежать концентрація виробництва (і відповідно банківського ицтва (і відповідно банківського

обслуговування) та паралельне утворення малих, спеціалізованих

підприємств.

Банки можна поділити на:

а) центральні емісійні;

б) комерційні депозитні;

в) інвестиційні;

г) ощадні;

д) банки спеціального призначення (наприклад, іпотечні,

зовнішньоторговельні, страхові, пенсійні фонди).

У сукупності всі види банків складають кредитну систему як взаємозв'язок

фінансово-кредитних установ. Для неї за сучасних умов характерні

концентрація та злиття з промисловим капіталом, а також

інтернаціоналізація та створення міжнародних банківських систем.

Кредитна система характеризується конкуренцією як між різними видами

банків та інших кредитних установ, так і між банками одного виду

(наприклад, комерційними), що позитивно впливає на кредитне  і

розрахункове обслуговування господарств.

Серцевиною кредитної системи є центральні (національні) банки. Вони або

з самого початку виникали як державні, або були націоналізовані,

переважно після кризи 30-х років чи після другої світової війни. У США

федеральна система банків і у Швейцарії національні банки формально не

належать державі. Проте вони строго дотримуються інструкцій державних

органів щодо регулювання грошового обігу. Національні банки у суверенних

державах, що утворилися на базі колишнього СРСР, створюються після

проголошення їх незалежності на базі Державного банку колишнього

СРСР.[7]

Функції центральних (національних) банків істотно відрізняються від

функцій комерційних (чи спеціалізованих). Основні з них такі: 1) емісія

кредитних грошей та вилучення грошей з обігу; 2) акумуляція та

збереження касових резервів інших кредитних установ; 3) збереження

офіційних золото-валютних резервів; 4) надання кредитів і виконання

розрахункових операцій для урядових органів; 5) здійснення розрахунків і

перевідних операцій для комерційних банків; 6) грошово-кредитне

регулювання економіки; 7) контроль за діяльністю кредитних установ; 8)

надання ліцензій на операції із зарубіжною валютою; 9) обслуговування

державного боргу країни.

Отже, центральні емісійні банки у більшості країн виконують роль

емісійного, відповідального за грошове господарство, і кредитного

центру, а також роль касира держави і «банку банків». Вони є

«кредиторами» останньої інстанції, тобто до них комерційні банки

звертаються по допомогу у тому випадку, коли вичерпані всі інші способи

мобілізації кредитних ресурсів. З підприємствами та фірмами центральний

банк в операції не вступає.

2. Комерційні банки  в кредитно-грошовій політиці.

Основна форма надання центральним банком кредитів комерційним банкам —

скуповування у них цінних паперів та переоблік (дисконт) векселів,

виданих підприємствами і прийнятими на облік (для забезпечення кредиту)

комерційними банками. При цьому центральний банк регулює процентну

ставку.

Грошово-кредитна політика центральних банків — це сукупність заходів,

спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягів кредиту й емісії,

або на їх обмеження — залежно від стану економіки. Емісія здійснюється,

нюється,

коли потрібно подолати спад в економіці, а її обмеження — під час

промислового піднесення, щоб не допускати «перегріву» економіки.

Мета грошово-кредитної політики центрального банку, — створити

сприятливі умови для зайнятості робочої сили, стримування інфляції,

регулювання темпів економічного зростання та збалансованості народного

господарства і платіжного фонду.

Серед методів грошово-кредитної політики важливе місце посідає дисконтна

політика, пов'язана з купівлею векселів. Це найстаріший метод кредитного

регулювання. Зниження дисконтної ставки центрального банку стимулює

комерційні банки розширювати кредитування підприємств, а підвищення —

навпаки. Продаж цінних паперів центральним банком означає зменшення сум

на резервних рахунках і звуження кредитування комерційними банками своїх

клієнтів.

Грошово-кредитна політика центральних банків не позбавлена

суперечностей. Адже коли для підвищення ділової активності банк піднімає

дисконтну ставку, щоб сприяти припливу грошового капіталу з-за кордону,

то подорожчання кредиту гальмує зростання виробництва і пожвавлення

внутрішньої ділової активності.

Центральний банк впливає на процес кредитування у народному господарстві

також шляхом відкриття спеціальних резервних рахунків комерційних

банків, на яких вони зобов'язані розміщати депозити (вклади). Розміри

останніх (у %) залежать від того, які вклади своїх клієнтів мобілізував

комерційний банк. Ці депозити є резервом для розширення кредитування,

якщо цього потребує кон'юнктура розвитку народного господарства, і

страховим фондом для комерційних банків від банкрутства.

Центральний банк не може бути конкурентом комерційних банків. Його

головна мета — забезпечувати стабільність грошового обігу та регулювати

кредитні відносини. Заслуговує на увагу досвід взаємозв'язку з

комерційними банками у Великобританії. Банк Англії ставиться до своїх

банків з турботою, але й вимогливо. Його керуючий кожного тижня

зустрічається з президентами різних кредитних, промислових і

торговельних асоціацій. Отже, центральні банки застосовують і

адміністративні санкції (різні обмеження) до комерційних банків, але

впливають на їх кредитну політику переважно економічними методами —

через процентні ставки та регулювання грошового обігу.

3. Комерційні банки.

Комерційні банки є основою-кредитної системи. Вони утворюються як

акціонерні товариства або на пайових засадах і є кредитними установами

універсального характеру. Їх часто називають «фінансовими універмагами»

або «супермаркетами кредиту». Вони пов'язані з усіма сферами та фазами

відтворення. Характерна риса комерційних банків — повна самостійність

підприємств у сфері торгівлі позичковим капіталом. Вони не обмежені

централізовано виданими інструкціями з кредитування та проведення ін ших

операцій, проводять кредитну політику на свій страх і ризик, що сприяє

оперативному впливу банків на економіку. Однак це не означає, що

комерційні банки діють безконтрольно. Зокрема, у США комерційні банки

належать до найбільш контрольованої сфери підприємницької діяльності.

Зміст

Частина 1 (с.2)

Порядок створення комерційного банку. (с.2)

Дотримання економічних нормативів. (с.7)

Доходи, витрати і прибуток банку. (с.8)

Частина I

I. Порядок створення  комерційних банків

Комерційні банки (початок розвитку в Україні).

Комерційні банки – основна ланка кредитної системи країни, у яку входять кредитні установи, що здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний капітал, але і залучений фінансовий капітал у виді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів та інших джерел. Причому залучені засоби, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу комерційних банків.

Основною метою комерційних банків, що стали створювати в Україні у 1989 році, було оперативне одержання їхніми засновниками і клієнтами широкого спектра банківських послуг (включаючи одержання кредитів), вирішення засновниками за допомогою власного банку своїх групових чи індивідуальних проблем, одержання максимального прибутку для своїх акціонерів чи пайовиків, а також для власного розвитку.

Спочатку комерційні банки створювалися переважно як галузеві. Деякі банки виникли як дочірні банки державних спеціалізованих банків. Так, наприклад, був утворений Укрінбанк.

Такі банки, як Демосбанк, Київський кооперативний банк – попередник Градобанку, виникли як кооперативні комерційні банки. Це пояснюється тим, що в ті часи кооперативи по виробництву товарів, виконанню робіт і наданню послуг були першими ринковими структурами, що діяли в оточенні державних підприємств, організацій і заснувань, а часто і при них. Щоб легше й оперативніше вирішувати питання одержання позичок на свій розвиток, кооперативи стали створювати свої банки.

Надалі акціонерами чи пайовиками комерційних банків усе більше ставали різні комерційні структури і приватні особи. Цей процес особливо підсилився після того, як наприкінці 1992 року державним підприємствам було заборонено виступати засновниками комерційних структур, у тому числі і банків. У 1993 році було прийняте рішення про перерахування належних зазначеним підприємствам дивідендів у доход відповідно підпорядкованості державного чи місцевого бюджету. Кооперативні банки були зрівняні в правах з комерційними.

Поступово статус комерційних одержали колишні державні спеціалізовані банки. Так, на базі республіканських Житлосоцбанку був організований Укрсоцбанк, Агропромбанку – АПБ "Україна" АК, Промбудбанку – Промінвестбанк. Таке роздержавлення зазначених трьох банків привело до створення в банківській системі України нерівних умов для діяльності банків, поставивши в скрутне положення знову організовані банки.

Більш правильним було б за колишніми державними банками залишити статус державних спеціалізованих банків, через які направлялася б державна кредитна і фінансова підтримка пріоритетним напрямкам розвитку економіки. Так, у більшості країн така підтримка надається сільському господарству, науці, державним підприємствам, житловому будівництву і так далі.

В умовах ринкової економіки істотні зміни відбулися в банківському контролі. Якщо раніш банки відігравали роль державних контролерів за діяльністю суб'єктів господарювання, то в даний час цей контроль, як правило, здійснюється на партнерських відносинах між банками і їхніми клієнтами.

Класифікація комерційних банків

Комерційні банки класифікуються по ряду ознак. У залежності від форми власності вони підрозділяються на приватні і державні. За формою організації серед приватних банків переважають акціонерні у виді суспільств відкритого чи закритого типів.

Акції банків, створених у виді акціонерних товариств відкритого типу, поширюються шляхом вільного продажу юридичним і фізичним особам. Акціонерними товариствами закритого типу, а також пайовими банками у виді товариств з обмеженою відповідальністю є переважно комерційні банки в перші роки їхнього існування. Акції банків у виді акціонерних товариств закритого типу викуповуються, як правило, їхніми засновниками. Більш гнучкою структурою є банки у виді товариств з обмеженою відповідальністю. Кількість їхніх пайовиків може поповнюватися з відповідною реєстрацією в Національному банку України.

Комерційні банки в залежності від кола виконуваних операцій бувають універсальними і спеціалізованими. В даний час в Україні всі комерційні банки прагнуть бути універсальними, хоча далеко не усі вони виконують весь спектр банківських операцій. Спеціалізованих банків поки немає. Але окремі банки вже почали створювати спеціалізовані філії (інвестиційні і депозитні).

У залежності від терит орії діяльності комерційні банки підрозділяються на міжнародні, республіканські і регіональні. Міжнародні банки створюються за участю іноземного капіталу і можуть мати філії в інших країнах. В Україні вони тільки починають з'являтися (Перший український міжнародний банк, Діамена-банк і інші). До республіканських комерційних банок відносяться банк "Україна" АК, Промінвестбанк України, Укрсоцбанк, Ексімбанк України й Ощадбанк України, що мають розгалужену мережу відділень і філій по всій території України. Більшість же комерційних банків є регіональними. Вони обслуговують клієнтів визначеної області, міста, району чи ж регіону. У залежності від організаційної структури, поряд із багатофіліальними банками, існують безфіліальні банки. Багато з них працюють успішно, хоча конкурувати їм з великими банками усе складніше.

Створення і діяльність комерційних банків

Порядок створення і діяльності комерційних банків регламентується законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про підприємництво", "Про аудит", "Про іноземні інвестиції", "Про заставу" і іншими, а також Тимчасовим положенням про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення наглядом над їхньою діяльністю, затвердженим Правлінням Національного банку України 17 липня 1992 року.

Засновниками, акціонерами комерційних банків можуть бути українські й іноземні юридичні і фізичні особи, за винятком Рад народних депутатів усіх рівнів, їхніх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій, союзів і партій, суспільних фондів, комерційних банків. Ними також не можуть бути громадяни наступних категорій: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, органів державної влади і управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Засновниками банків не можуть бути особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю до закінчення терміну, встановленого вироком суду, особи, що мають судимість за грабіжництво, хабарництво й інші корисливі злочини.

Необхідно забезпечити банк приміщеннями з обладнаним касовим вузлом, пристроєм охоронної і пожежної сигналізації, спеціальних каналів зв'язку, постом міліції, обчислювальною й іншою банківською технікою і так далі.

Товариство вважається відкритим, якщо його акції поширюються шляхом відкритої підписки чи купівлі-продажу на фондових біржах чи у позабіржовому обороті. Акції банку у виді закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками і не можуть поширюватись шляхом підписки і купуватися чи продаватися на біржі чи в позабіржовому обороті. Після реєстрації із закритого акціонерного товариства він може бути реорганізований у встановленому законом порядку у відкрите акціонерне товариство. При цьому необхідно мати на увазі, що в перші два роки існування банку у виді акціонерного товариства, його засновники зобов'язані бути власниками акцій на суму не менш 25 % статутного фонду.

Засновники банку (незалежно від того, у виді якого товариства він організується) повинні укласти між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності, відповідальності перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Засновники також несуть відповідальність по зобов'язаннях, що виникло до реєстрації банку Національним банком України.

Якщо банк створюється у виді акціонерного товариства відкритого типу, то засновники повинні зареєструвати інформацію про випуск акцій у Міністерстві фінансів України. При цьому необхідно представити наступні документи: а) заява на реєстрацію інформації; б) копію платіжного доручення на суму держмита в розмірі 0,1% від загальної суми емісії акцій; в) проспект емісії. Крім реєстрації, інформація про випуск акцій підлягає обов'язкової публікації в органах друку Верховної Ради України (газета "Голос України"), Кабінету Міністрів України (газета "Урядовий кур'єр") і офіційному виданні фондової біржі (газета "Факт" (не менш ніж за 10 днів до початку підписки на акції).

Установчі збори затверджують установчі документи банку (установчий договір і устав), обирає раду і правління банку, їхніх голів, ревізійну комісію, затверджує регламенти роботи ради і правління, розробляє положення про неї. Збори можуть частину функцій, що відносяться відповідно до чинного законодавства до компетенції загальних зборів акціонерів, покласти на раду чи правління банку.

Для реєстрації комерційного банку його рада представляє в двотижневий термін після перевірки фінансового стану засновників у регіональне управління Національного банку України наступні документи: заява про реєстрацію статуту банку за підписом голови ради; установчий договір, підписаний засновниками банку і завірений їх печатками (для юридичних осіб) чи нотаріально (для фізичних); устав банку, затверджений установчими зборами і підписаний головою ради; протокол установчих зборів; економічне обґрунтування створення банку, включаючи розрахунковий баланс і розрахунок плану доходів, витрат, прибули на кінець першого року його діяльності; бухгалтерські баланси засновників, акціонерів; висновок аудиторської організації, що має ліцензію Національного банку України, про фінансовий стан засновників; інформацію про професійну придатність голови правління і головного бухгалтера, рекомендованих засновниками; копії платіжного документа про внесення плати за реєстрацію; копію звіту про проведення відкритої підписки на акції зі списком акціонерів; довідку про наявність необхідного приміщення для банку (якщо воно орендовано, те і договір оренди на термін не менш 5 років). Зміст кожного з документів визначено Тимчасовим положенням про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення нагляду за їхньою діяльністю.

Отриманий від регіонального керування висновок із зазначеними вище документами представляється в Національний банк України для реєстрації, що повинна бути здійснена в місячний термін з моменту одержання заяви.

Комерційні банки можуть відкривати свої філії і представництва як на території України, так і за її межами на підставі письмової згоди регіонального управління Національного банку України. Необхідною умовою їхнього відкриття є повна оплата заявленого статутного фонду банку. І філія, і представництво не є юридичними особами. Це відособлені підрозділи банку, що виступають від його імені і діють на підставі своїх положень, затверджених відповідно до порядку, передбаченим статутом банку.

Реєстрація філії виробляється регіональним управлінням Національного банку України протягом місяця з дня одержання всіх необхідних документів. Зареєстрованій філії регіональне управління Національного банку України привласнює шестизначний номер по МФО (код банку), а якщо він обслуговується однієї і тією ж розрахунковою палатою, що і головний банк, то філія може користатися номером МФО, привласненим банку, з додаванням ще одного знака.

II. Дотримання економічних  нормативів

Роль кредитно-банківської системи в економіці країни

Оскільки кредитно-банківська система має життєво важливе значення для економіки країни, вона служить об'єктом ретельного нагляду і регулювання як з боку Національного банку України, так і з боку вищих органів державної влади і управління. Нагляд за комерційними банками і регулювання їхньої діяльності переслідує головним чином дві мети: забезпечення стійкості і запобігання банкрутства банків; обмеження концентрації капіталу в руках деяких банків з метою недопущення монопольного контролю над грошовим ринком.

Обов'язковими для кожного комерційного банку є наступні економічні нормативи, установлювані Національним банком України:

платоспроможність банку;

показники ліквідності балансу;

максимальний розмір ризику на один позичальника;

розмір обов'язкових резервів, розташовуваних у Національному банку України.

Для того, щоб постійно нарощувати свій статутний фонд, комерційні банки насамперед проводять таку політику в області дивідендів, що сприяє підвищенню ринкової ціни акцій. Це дозволяє продати значну частину акцій нових випусків по високому ринковому курсі, а виходить, одержати значну курсову різницю, використовувану банками в умовах гіперінфляції, насамперед на індексацію акцій попередніх випусків. На приріст статутного фонду банку може використовуватися нерозподілений прибуток банку, а також за бажанням акціонерів належні їм дивіденди.

Статутний фонд банку має дуже велике значення при виникненні великих непередбачених чи втрат екстраординарних витрат (масові неплатежі клієнтів по позичках і відсоткам(. У таких випадках на покриття збитку може бути використана частина статутного фонду банку, тобто цей фонд виконує роль свого роду страхового фонду.

Платоспроможність банку – це достатність його власних засобів для захисту інтересів чи вкладників інших кредиторів банку. Вона визначається як співвідношення між власними засобами банку і його активів помножене на 10. Це співвідношення не повинне бути менш 8 %. Щоб домогтися високої платоспроможності, банк повинний постійно стежити за якістю своїх активів. Для цього насамперед варто домагатися чи ліквідації зменшення статей з високим коефіцієнтом ризику. Звичайно банк вважається платоспроможним доти, поки не торкнуться його статутний фонд для покриття збитків.

Ліквідність банку – це його здатність вчасно погасити свої фінансові зобов'язання за рахунок наявних у нього наявних коштів, продажу чи активів мобілізації ресурсів з інших джерел (залучення депозитів, одержання міжбанківського кредиту й ін.). Банк зобов'язаний постійно стежити за своєю ліквідністю, щоб не ставити під сумнів свою платоспроможність.

До зобов'язань банку при розрахунку показникі поточної, короткострокової і загальної ліквідності відносяться засоби на розрахункових, поточних і депозитних рахунках і в кредиторській заборгованості, а також суми гарантій і поручительств, наданих банком.

Сума ризику на один позичальника перевищуюча 10% власних засобів банку вважається великим кредитом. Сумарний залишок заборгованості по усіх великих кредитах, з урахуванням балансових зобов'язань (гарантій і доручень) не повинен перевищувати 8-кратного розміру власних засобів банку.

Якщо сума усіх великих кредитів перевищує 8-кратний розмір власних засобів не більше ніж на 50%, то вимоги до платоспроможності подвоюються, а якщо перевищують більш ніж на 50% – потроюються (тобто значення показника платоспроможності повинне бути не нижче 24%(.

III. Доходи, витрати і прибуток  комерційних банків

Ціль діяльності комерційно банків – прибуток.

Одна з основних цілей комерційних банків – одержання прибутку, що є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банків, базою підвищення добробуту працівників банку і т.п. Прибуток банку являє собою різниця між його валовим доходом і витратами.

Валовий доход банку залежить, насамперед, від обсягу його кредитних вкладень і інвестицій, розмірів процентної ставки по видаваних кредитах, від величини і структури активів банку.

Основним джерелом доходів більшості комерційних банків є відсотки, стягнуті з позичальників за користування позичками. Це порозумівається тим, що банки є фінансовими посередниками, що здійснюють перерозподіл коштів між тими, у кого вони звільнилися і тими, у кого в них з'явилася тимчасова потреба.

Розмір процентної ставки за користування кредитом визначається в процесі переговорів між банком і позичальником при висновку кредитного договору. Причому відсоток не однаковий у тім же банці стосовно різних клієнтів.

При встановленні розміру процентної ставки також враховується:

розмір базової процентної ставки, установленої НБУ;

вартість залучення кредитних ресурсів на ринку позичкових капіталів;

співвідношення попиту та пропозиції на кредит;

ступінь ризику;

розмір і термін погашення кредиту;

рівень витрат банку;

перспективи розвитку економіки і рівень інфляції.

Значні доходи банки одержують від проведення операцій з іноземною валютою.

Банки можуть також одержувати доходи від операцій з цінними паперами, але оскільки цей ринок не розвитий, то доходи поки незначні. Операції з іноземною валютою і цінними паперами можуть проводити тільки ті банки, у яких маються на це ліцензії, видані НБУ і Мінфіном України.

Багато комерційних банків беруть зі своїх клієнтів плату за здійснення розрахункових операцій – перекладних, акредитивних, інкасових. Ця плата повинна покривати витрату банку на здійснення розрахункових операцій, у тому числі і плату банку регіональній розрахунковій палаті за проведення електронних платежів.

Відносно постійними є витрати банків на заробітну плату і нарахування на неї, бланки і канцелярські приналежності, зміст приміщень, охорони, протипожежної сигналізації й інше.

До перемінних витрат відносяться виплати відсоток по вкладах, депозитам і міжбанківському кредиту, за залишки засобів на розрахункових рахунках, витрати на рекламу командировочні, поштово-телеграфні витрати й інші.

Відповідно до діючого методикою комерційні банки визначають прибуток і збитки від своєї діяльності щокварталу, в останній операційний день кварталу. У залежності від податкового законодавства банки сплачують податки в державні чи місцеві бюджети з чи прибутку доходів. Після сплати податків і штрафів, що накладаються податковою інспекцією, НБУ й іншими органами з прибутку банку виробляються відрахування в його резервний фонд у розмірі не нижче 5 % прибули, що залишається в розпорядженні банку. Потім виробляються відрахування у фонди економічного стимулювання банку, на благодійні і спонсорські заходи, на виплату винагороди посібнику банку. Якщо і після цього залишається нерозподілений прибуток, він може бути спрямована на індексацію чи акцій же на приріст статутного фонду банку.

Збитки банку за підсумками діяльності банку за рік покриваються за рахунок його резервного фонду, а при його недостатності – за рахунок зменшення статутного фонду.

Прибуток є найважливішим показником оцінки діяльності комерційних банків. Вона використовується аналітиками для визначення рейтингів банків на основі їхніх балансів. Нині ні в нас, ні за рубежем поки немає загальноприйнятої методики числення рейтингів комерційних банків. Тому рейтинги, розраховані по різних методиках, можуть істотно розрізнятися, а отже, різними будуть оцінки діяльності банків.

Оскільки кожна методика має свої позитивні і негативні сторони, необхідно відібрати з них такі, котрі найбільше повно характеризують діяльність банків. Для цього, насамперед, варто установити загальну для всіх банків форму балансу. Правильно визначені рейтинги банків дозволять клієнтам обрати ті з них, у которые можна буде без ризику поміщати і вкладати свої капітали.

 Зміст

Вступ

1. Види банків  та їх основні функції.

2. Комерційні банки  в кредитно-грошовій політиці.

3. Комерційні банки.

4. Банківська система  України.

4.1. Кредитні відносини  банків і підприємств.

4.2. Розрахункові  операції банків.

5. Ринок цінних  паперів.

5.1. Сучасні тенденції  в функціонуванні ринку цінних  паперів.

5.2. Економічний  зміст цінних паперів.

Висновки

Список використаної літератури.

Вступ

Після того як в древні часи почали використовувати при купівлі-продажу золото, стало очевидним, що як покупцям, так і продавцям незручно та небезпечно перевозити, важити та провіряти на чистоту золото. Тому в практику ввійшло правило віддавати золото на зберігання ювелірам, які мали підвали, або спеціальні місця, які були готові за певну плату надати їх. Отримавши золотий вклад, ювеліри видавали квитанцію. Невдовзі товари почали обмінювати на квитанції ювелірів, і квитанції перетворились в ранню форму паперових грошей. Але ювеліри, побачивши, що люди готові приймати квитанції в якості паперових грошей, почали видавати квитанції під неіснуючий золотий запас. Так зародилася банківська система (система часткових резервів).

В такій системі банки можуть створювати гроші. Хоча золото зараз не використовується для підтримки грошової пропозиції, банківське кредитування сьогодні обмежується кількістю резервів, які банк вважає за необхідне або зобов’язується в юридичному порядку утримувати.

Банки, які діють на основі часткових резервів вразливі перед банківською панікою або “напливу” вимог. Убеспечення від “напливу” вимог в банку – основна причина жорсткого контролю банківської системи.

Банківська справа – це специфічна підприємницька діяльність. Банки – це кредитно-фінансові установи, головне призначення яких акумулювати тимчасово вільні грошові кошти підприємств, населення та бюджетних установ і надавати їх у кредит своїм кліємтам та обслуговувати грошовий обіг.

Банки існували у середні віки в Італії (слово banko з італійської означає “лавка”, “конторка”, за якою працювали міняйли грошей). Сучасні банки набули поширення у всьому світі. Вони є переважно акціонерними товариствами. Їх власний капітал служить основою для здійснення фінансових операцій, але основним джерелом кредитів є кошти клієнтів, що зберігаються на рахунках у банках. З того часу, як банки почали роздавати кредити переважно за рахунок коштів вкладників, розвинулося банківське підприємництво. Безпосередньою метою їх діяльності є отримання прибутку від своїх операцій, основним джерелом якого є банківський процент. Першоосновою процента є додатковий продукт, створений у виробництві, а на поверхні прибуток банків виступає переважно як різниця між сумою процентів, отриманих банком за надані кредити і виплачених по внесках клієнтів. Роль банків виявляється в їх функціях.

Банківська система України знаходиться в стані формування та пошуку оптимальних форм праці. в Україні існує система комерційних банків, яка контролюється центральним банком країни – Національним Банком. Комерційні банки України працюють з фізичними та юридичними особами, надають кредити, проводять операції на фінанових ринках, та ринках цінних паперів, виступають посередниками при розрахунках між підприємствами та державами. Стабільність банківської системи України визначає стабільність та ріст не тільки кредитно-фінансової системи, але й економіки вцілому.

Саме тому ця робота є актуальною. Я намагатимусь висвітлити основні тенденції розвитку банківської системи України, показати переваги та недоліки існуючої кредитно-фінансової системи та основні види діяльності комерційних банків. Основним методами аналізу діяльнсті роботи комерційних банків України є: статистичний, індуктивно-логічний. При написанні роботи вткористовувалась періодика, наукові роботи українських та зарубіжних економістів, підручники.

1. Види банків  та їх основні функції.

Комерційні банки виконують певні економічні функції по забеспеченню кредитної політики та грошового обігу. До основних функцій банків належать:

кредитування підприємств, держави, приватних осіб та операції з цінними паперами;

регулювання грошового обігу;

залучення тимчасово вільних грошових коштів, нагромаджень і перетворення їх у позичковий капітал;

здійснення грошових розрахунків та платежів у господарстві;

випуск кредитних засобів обігу (депозитно-чекова емісія);

консультації і надання економічної та фінансової інформації.

Особливо важлива функція банків — їхня здатність «робити гроші», інакше кажучи — розширювати кредитні ресурси народного господарства. Банки називають «фабриками кредиту». Справа у тому, що кредит відбиває рух позичкового капіталу (Г — Г"), який відокремлюється від кругообігу промислового капіталу (Т'— Г') і набуває самостійного руху. Надаючи позичку під боргові зобов'язання своїх клієнтів (забезпечені товаро-матеріальними цінностями, які не є грішми) банк зараховує її на рахунок позичальників і тим створює можливість надходження в обіг нових сум грошей. Якщо кожен окремий банк може видати позичку, що перевищує розмір обов'язкового резерву (наприклад, при вкладі 100 дол.: 100—20=80), то вся банківська система на основі вкладу 100 дол. може видати позичок на суму у кілька разів більшу (за принципом мультиплікатора), оскільки позички, отримані в одному банку, у ході народногосподарського кругообігу ресурсів потрапляють в інший банк у вигляді вкладів і знову виступають джерелом надання кредитів. Отже, дуже важлива роль кожного окремого банку, а ще важливіша — всієї банківської системи.

За сучасних умов спостерігається два протилежні процеси — універсалізація банків і поряд з нею їх спеціалізація. В їх основі лежать концентрація виробництва (і відповідно банківського обслуговування) та паралельне утворення малих, спеціалізованих підприємств.

Банки можна поділити на:

а) центральні емісійні;

б) комерційні депозитні;

в) інвестиційні;

г) ощадні;

д) банки спеціального призначення (наприклад, іпотечні, зовнішньоторговельні, страхові, пенсійні фонди).

У сукупності всі види банків складають кредитну систему як взаємозв'язок фінансово-кредитних установ. Для неї за сучасних умов характерні концентрація та злиття з промисловим капіталом, а також інтернаціоналізація та створення міжнародних банківських систем. Кредитна система характеризується конкуренцією як між різними видами банків та інших кредитних установ, так і між банками одного виду (наприклад, комерційними), що позитивно впливає на кредитне і розрахункове обслуговування господарств.

Серцевиною кредитної системи є центральні (національні) банки. Вони або з самого початку виникали як державні, або були націоналізовані, переважно після кризи 30-х років чи після другої світової війни. У США федеральна система банків і у Швейцарії національні банки формально не належать державі. Проте вони строго дотримуються інструкцій державних органів щодо регулювання грошового обігу. Національні банки у суверенних державах, що утворилися на базі колишнього СРСР, створюються після проголошення їх незалежності на базі Державного банку колишнього СРСР.[7]

Функції центральних (національних) банків істотно відрізняються від функцій комерційних (чи спеціалізованих). Основні з них такі: 1) емісія кредитних грошей та вилучення грошей з обігу; 2) акумуляція та збереження касових резервів інших кредитних установ; 3) збереження офіційних золото-валютних резервів; 4) надання кредитів і виконання розрахункових операцій для урядових органів; 5) здійснення розрахунків і перевідних операцій для комерційних банків; 6) грошово-кредитне регулювання економіки; 7) контроль за діяльністю кредитних установ; 8) надання ліцензій на операції із зарубіжною валютою; 9) обслуговування державного боргу країни.

Отже, центральні емісійні банки у більшості країн виконують роль емісійного, відповідального за грошове господарство, і кредитного центру, а також роль касира держави і «банку банків». Вони є «кредиторами» останньої інстанції, тобто до них комерційні банки звертаються по допомогу у тому випадку, коли вичерпані всі інші способи мобілізації кредитних ресурсів. З підприємствами та фірмами центральний банк в операції не вступає.

2. Комерційні банки  в кредитно-грошовій політиці.

Основна форма надання центральним банком кредитів комерційним банкам — скуповування у них цінних паперів та переоблік (дисконт) векселів, виданих підприємствами і прийнятими на облік (для забезпечення кредиту) комерційними банками. При цьому центральний банк регулює процентну ставку.

Грошово-кредитна політика центральних банків — це сукупність заходів, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягів кредиту й емісії, або на їх обмеження — залежно від стану економіки. Емісія здійснюється, коли потрібно подолати спад в економіці, а її обмеження — під час промислового піднесення, щоб не допускати «перегріву» економіки.

Мета грошово-кредитної політики центрального банку, — створити сприятливі умови для зайнятості робочої сили, стримування інфляції, регулювання темпів економічного зростання та збалансованості народного господарства і платіжного фонду.

Серед методів грошово-кредитної політики важливе місце посідає дисконтна політика, пов'язана з купівлею векселів. Це найстаріший метод кредитного регулювання. Зниження дисконтної ставки центрального банку стимулює комерційні банки розширювати кредитування підприємств, а підвищення — навпаки. Продаж цінних паперів центральним банком означає зменшення сум на резервних рахунках і звуження кредитування комерційними банками своїх клієнтів.

Грошово-кредитна політика центральних банків не позбавлена суперечностей. Адже коли для підвищення ділової активності банк піднімає дисконтну ставку, щоб сприяти припливу грошового капіталу з-за кордону, то подорожчання кредиту гальмує зростання виробництва і пожвавлення внутрішньої ділової активності.

Центральний банк впливає на процес кредитування у народному господарстві також шляхом відкриття спеціальних резервних рахунків комерційних банків, на яких вони зобов'язані розміщати депозити (вклади). Розміри останніх (у %) залежать від того, які вклади своїх клієнтів мобілізував комерційний банк. Ці депозити є резервом для розширення кредитування, якщо цього потребує кон'юнктура розвитку народного господарства, і страховим фондом для комерційних банків від банкрутства.

Центральний банк не може бути конкурентом комерційних банків. Його головна мета — забезпечувати стабільність грошового обігу та регулювати кредитні відносини. Заслуговує на увагу досвід взаємозв'язку з комерційними банками у Великобританії. Банк Англії ставиться до своїх банків з турботою, але й вимогливо. Його керуючий кожного тижня зустрічається з президентами різних кредитних, промислових і торговельних асоціацій. Отже, центральні банки застосовують і адміністративні санкції (різні обмеження) до комерційних банків, але впливають на їх кредитну політику переважно економічними методами — через процентні ставки та регулювання грошового обігу.

3. Комерційні банки.

Комерційні банки є основою-кредитної системи. Вони утворюються як акціонерні товариства або на пайових засадах і є кредитними установами універсального характеру. Їх часто називають «фінансовими універмагами» або «супермаркетами кредиту». Вони пов'язані з усіма сферами та фазами відтворення. Характерна риса комерційних банків — повна самостійність підприємств у сфері торгівлі позичковим капіталом. Вони не обмежені централізовано виданими інструкціями з кредитування та проведення ін ших операцій, проводять кредитну політику на свій страх і ризик, що сприяє оперативному впливу банків на економіку. Однак це не означає, що комерційні банки діють безконтрольно. Зокрема, у США комерційні банки належать до найбільш контрольованої сфери підприємницької діяльності. Основою такого контролю є спеціальне законодавство й антимонопольні закони. Щоб обмежити створення великої кількості «слабких» банків, які можуть легко банкрутувати і викликати «ланцюгову реакцію банкрутств» серед своїх клієнтів, держави встановлюють до сить високі квоти на їх статутний капітал. Крім того, центральний банк визначає для комерційних банків розмір обов'язкових резервів, які у більшості випадків зберігаються у центральному банку, розмір граничного ризику на одного позичальника (встановлюється певний відсоток від загальної суми власних коштів банку). Так забезпечується ліквідність комерційного банку, тобто його здатність у кожен певний момент задовольнити вимоги вкладників на готівку. Уряд, центральний банк і страхові компанії (за допомогою спеціального страхування) гарантують, що комерційні банки забезпечать збереження коштів своїх клієнтів.[10]

Кошти комерційних банків складаються з власних, залучених і імітованих. Власні - це акціонерний капітал, мобілізований шляхом продажу акцій на ринку цінних паперів, і резервний капітал, що утворюється з відрахувань від поточного прибутку. Резервний капітал призначений для покриття непередбачених збитків та втрат від падіння курсів цінних паперів. Крім того, у комерційних банках є рахунок нерозподіленого прибутку, який згодом буде або розподілений серед акціонерів у формі дивідендів, або зарахований у резерв.

Основні ресурси комерційного банку - це залучені кошти, депозити (вклади) клієнтів. Клієнти вносять свої кошти у вигляді депозитів до вимоги або строкових. Останні часто оформляються у вигляді сертифікатів. Зокрема, у США вони випускаються вартістю від 100 тис. дол. і більше.[2]

Емітовані фонди як джерело ресурсів комерційного банку утворюються при акцепті (згоді) банку на оплату грошових документів та при авалі - гарантії платежу, який застосовує банк у випадку банкрутства платника. Акцептовані та авальні суми у виглялі вимоги до платника і є ресурсом комерційного банку для кредитування.

Кредитні операції комерційних банків поділяються залежно від їх забезпечення, строку, на який видані позички (коротко-, середньо- і довгострокові), а також від методу стягнення процента (при видачі, при погашенні позички або рівними частками). Позички поділяються також залежно від категорії позичальників: на поповнення оборотного капіталу; представникам фондової біржі для біржових операцій; на кінцеве споживання - споживчий кредит під заставу житлового фонду, на придбання товарів у кредит, сільськогосподарські позички, іпотечні (на капіталовкладення) і короткострокові на тимчасові потреби.

Фондові операції банків - це різні операції з цінними паперами, придбання цінних паперів для банків, первинне розміщення випущених цінних паперів, вторинний обіг цінних паперів (купівля та продаж за дорученням клієнтів), розміщення державних позик та операцій з облігаціями.

Комерційно-посередницькі операції - це операції, за допомогою яких банк за дорученням своїх клієнтів отримує гроші. Це насамперед інкасові операції. На інкасо приймаються чеки, векселі, цінні папери, іноземна валюта. Найбільш поширені інкасові операції чеками та акцепти банку. Широко практикується інкасування облігацій державних позик. Набули також поширення розрахунки акредитивами — грошовими і товарними та перевідні операції.

Поширені також довірчі операції — тимчасове управління майном приватних осіб, управління капіталом, збереженням цінностей у сейфах банку. Для підприємств банк може виступати гарантом по позиках, випущених підприємством, агентом з реєстрації акцій, керуючим пенсійним фондом корпорації. Довірчі операції створюють солідну основу для контрольних функцій банку.

Лізингові операції за сучасних умов набули особливого поширення. Лізинг означає придбання банками машин та устаткування для надання їх в оренду. За умов НТР це дуже вигідно для фірм: зменшує ризик втрат від морального зношування техніки. Це один з аспектів переплетення кредитних і торговельних операцій.

Взаємовигідні для банків і їх клієнтів факторінгові операції - своєрідна форма кредитування оборотного капіталу, дієвий спосіб прискорення його обігу. Підприємство-постачальник передає банку вимогу на оплату відправлених товарів, які банк негайно оплачує, утримуючи певний процент (фактично кредитує постачальника), а сам далі має справу з платником, отримуючи суми, що підляга ють оплаті.

Крім комерційних універсальних банків, діють багато спеціалізованих банків та небанківських кредитних організацій. Серед них — інвестиційні банки, що проводять довгострокове кредитування та фінансування капіталовкладень у різних галузях, переважно за рахунок кредитів комерційних банків. Ощадні банки акумулюють, як правило, відносно дрібні вклади, які разом утворюють джерела кредитування виробництва та торгівлі. Позичково-ощадні асоціації акумулюють капітал за допомогою реалізації сертифікатів, що рівнозначні довгостроковим вкладам.

У кредитних спілках капітал утворюється за рахунок пайових внесків (через акції), а використовується для короткострокових позик членам асоціації.

Страхові компанії — специфічні кредитні інститути. Мобілізовані за допомогою продажу страхових полісів кошти вони використовують для надання довгострокових кредитів підприємствам і державам. Проводиться також страхування кредитів.

Пенсійні фонди створювані для виплати ненсій за рахунок коштів держави, підприємств і самих працюючих, також використовуються як кредитні ресурси переважно шляхом купівлі цінних паперів, акцій і облігацій.

Інвестиційні компанії, отримавши кошти від реалізації своїх акцій дрібним власникам, вкладають їх в акції різних компаній. Отже, підприємства мають істотну підтримку кредитними ресурсами як від комерційних банків, так і від небанківських кредитних організацій, а конкуренція між різними кредитними установами позитивно впливає на діяльність підприємств.

4. Банківська система  України.

Істотні зміни у відносинах між банками та підприємствами вносить кредитна реформа 1990-1991 рр., згідно з якою сформувалася двохрівнева банківська система: на першому рівні — Центральний банк, що обслуговує широку мережу кредитних установ, на другому — комерційні, як правило, акціонерні банки, які обслуговують підриємства незалежно від форм власності. За таких умов відносини між підприємствами та банками переносяться з адміністративної в економічну «площину». Банк і підприємство стають взаємно зацікавленими партнерами.

4.1. Кредитні відносини  банків і підприємств.

Банки надають кредити підприємствам незалежно від форми власності, які перебувають на господарському рахунку, мають самостійний баланс і власні оборотні кошти.

За сучасних умов центр ваги у кредитних стосунках банків і підприємств переноситься з об'єктів на суб'єкти кредитування.

При утворенні різних банків підприємство має право кредитуватись у тому банку, який його більше влаштовує оперативністю обслуговування, рівнем процентної ставки тощо.

Відносини між підприємствами та відділеннями банку з питань кредитування регулюються кредитним договором, який укладається між ними переважно на рік, але при регулярних стосунках може бути укладений і на тривалий строк, а в окремих випадках, при тимчасовій потребі у кредитних ресурсах — на строк менше року. Конкретний зміст договору і перелік умов визначається за згодою сторін. При цьому одне із завдань банку — підтримувати ініціативу та самостійність підприємств, не допускати дріб'язкового втручання у виробничу діяльність підприємства. Водночас банк ретельно вивчає фінансовий стан підприємств, стан оборотних коштів, інвестиційні плани і можливості, організацію роботи щодо підвищення фондовіддачі та рентабельності — виконує свого роду аудиторські функції на прохання клієнта.

Кредити надаються підприємствам на виробничі та соціальні цілі відповідно до принципів кредитування: забезпеченості, цільового характеру, терміновості, поворотності та платіжності. Забезпеченням поворотності кредиту служать застава товаро-матеріальних цінностей або продукція в міру її випуску, а також гарантії банків, інших кредитних установ, страхові поліси.

Крім банківського кредиту, що його надають підприємствам комерційні банки, широко практикується комерційний кредит, який, з одного боку, істотно зменшує потребу в банківському кредиті, а з іншого — служить його забезпеченням на основі обліку векселів. За деякими даними 2/3 кредитного обігу здійснюється у вигляді комерційного кредиту. Суть його полягає в тому, що одне підприємство надає кредит іншому з оформленням його векселем. Найчастіше такий кредит супроводжує поставку товарів.[2]

Вексель часто використовується для розрахунків з іншими підприємствами шляхом індосамента — передатного напису. Це істотно зменшує потребу у грошовій масі і має антиінфляційне значення. Японія у 50-ті роки перейшла на емісію під комерційні векселі, що сприяло стабілізації цін.

У колишньому СРСР комерційний кредит був ліквідований у ході кредитної реформи 1930 р., оскільки він не відповідав тотальному державному контролю за умов адміністративно-командної системи. За сучасних умов демократизації господарського життя і переходу до змішаної економіки (регульованих ринкових відносин) відновлюється комерційний кредит і швидко зростає кількість різних комерційних банків, що утворюються як товариства з обмеженою відповідальністю або як акціонерні товариства. Їх засновниками виступають інші банки і різні державні та корпоративні підприємства. Приватні капітали для заснування банків поки що використовуються мало.[9]

Найбільшим серед комерційних банків в Україні є акціонерний агропромбанк «Україна», створений на базі державного спеціалізованого Агропромбанку. За обсягом статутного капіталу та прибутків це один з найбільших банків на території колишнього СРСР. На початок 1992 р. в ньому вже було понад 5 тис. акціонерів.

У кожному адміністративному районі України є відділення Укрощадбанку, до складу яких входять ощадкаси. Це один з найбільших банків України, який має найрозгалуженішу мережу.[2,9]

Комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки на свої кредити та комісійні винагороди за послуги.

Національний банк регулює процентні ставки за кредит не прямим диктатом, а рівнем процента за кредитні ресурси, які він передає комерційним банкам. У період промислового піднесення і особливо за умов економічної кризи різко зростає попит на кредитні ресурси, а отже, підвищується процентна ставка. Найбільше впливає на її зростання інфляція. Щоб хоч дещо компенсувати та зменшити ризик знецінення грошей, наданих у кредит, банки підвищують процентну ставку до 100—200 % і навіть вище. Саме такий рівень ставки склався в Україні на початку 1993 р., хоча за нормальних умов процентна ставка становить 5—10 %.[4]

Конкуренція між комерційними банками — явище позитивне, але наявність багатьох дрібних банків веде до розпорошення кредитних ресурсів і загрожує «ланцюговою реакцією» банкрутств дрібних банків, а разом з ними і дрібних підприємств. Тому Центральний банк піднімає межу мінімального розміру статутного фонду комерційних банків при їх перереєстрації.

Конкуренція між комерційними банками за клієнтів є впливовим фактором розвитку банківської справи, але у розвинутій ринковій економіці її не залишають без «пильного ока» центрального (національного) банку: контроль за законністю діяльності комерційних банків, коригування кредитної політики за допомогою облікової процентної ставки та нормування резервів. В Україні На ціональний банк настільки слабкий,'що він не має ніякого впливу на комерційні банки, не надає їм інструктивної та контрольної допомоги, і розвиток банківського кредиту має стихійний характер з усіма його негативними наслідками, а комерційний кредит підмінюється бартером. Досі не впроваджено вексельних розрахунків. Це породжує недові ру вкладників до банків і недостатню мобілізацію кредит них ресурсів. Навпаки, Національний банк фактично без поворотне кредитуючи бюджетний дефіцит (з дозволу Верховної Ради), провокує підвищення процентних ставок у комерційних банках, що ставить у скрутне становище підприємства, особливо малі, пригнічує ділову активність, без якої неможливий вихід з економічної кризи, і стримує подолання інфляції. Отже, зміцнення позицій Національного банку як основного регулюючого грошову і кредитну політику центру — невід'ємна складова економічного відродження України.

4.2. Розрахункові  операції банків.

Підприємства розрахову ються між собою безготівкове через установи банку, в яких вони мають розрахункові рахунки. Розрахунки проводять за такими правилами:

1) платежі здійснюються, як правило, після відванта ження  товароматеріальних цінностей або  виконання робіт

2) за дорученням  платника;

3) за рахунок  власних коштів платника або  в окремих випадках за рахунок  кредиту банку;

4) сума спочатку  списується з рахунку платника, а потім зараховується на рахунок  постачальника. Виняток становлять  розрахунки чеками у межах  окремої держави

При різноманітності підприємницької діяльності під приємств за умов планомірно-ринкових відносин організа ція розрахунків виходить з принципу вільного вибору підприємствами форм розрахунків і закріплення їх у договорах та невтручання банку у договірні відносини підпри ємств. Такий підхід поширюється на всі підприємства юридичні та фізичні особи — незалежно від форми влас ності Кошти з рахунку підприємств списуються за розпорядженням власника рахунку, при чому черговість плат«1 жів визначає карівник підприємства, якщо інше н° перед бачене законом.

Безготівкові розрахунки здійснюються у таких формах платіжні доручення, чеки, акредитиви, вимоги-доручення, векселів

За обставин масової заборгованості (при порушенні нормального потоку товарів та грошей) уряд і Національний банк України організовують масові взаємні заліки. Але цей елемент адміністративного втручання у роботу банків і підприємств виправданий лише в екстремальній ситуації Такий же характер має розпорядження про лише поперед ню оплату товарів, зокрема хлібопродуктів, води, електро та теплоенергії та ряду послуг, зокрема транспортних.

За домовленістю платник і постачальник можуть про вести між собою взаємне зарахування заборгованості без посередництва. Найчастіше практикуються розрахункі платіжними дорученнями платника банкові про перерахо вування певної суми з його рахунку. Лише платник пови нен вирішувати, чи перераховувати кошти за товари послуги. Це підвищує відповідальність постачальника зг виконання договору поставок і посилює економічну неза лежність підприємств.

За домовленістю між підприємствами доручення можуть бути строковими (наприклад, авансом, або після відвантаження товару, або часткові платежі при великю угодах), дострокові або відстрочені — без шкоди для фінансового стану сторін.

Розрахунки акредитивами застосовуються як гарантіє оплати товарів або послуг. За дорученням платника банк в якому він обслуговується, переводить кошти у банк, який обслуговує постачальника наперед, а при виконанні умої акредитиву (наприклад, поставки товару) кошти відразу перераховуються постачальнику. Акредитив призначається для розрахунків лише з одним постачальником.

Розрахунки вимогами-дорученнями застосовуються для оплати виконаних робіт і наданих послуг, поставленої зі договором продукції. Вимогу виписує постачальник чі виконавець робіт і безпосередньо вручає її платникові Платник на цьому ж документі виписує доручення пр( повну або часткову оплату і здає у банк, який його обслуговує.

Якщо є підстави для відмови від оплати, то платник їх повідомляє постачальникові теж безпосередньо. У договор між підприємствами передбачається відповідальність платника за несвоєчасну оплату вимог-доручень. Ця формі набуває все більшого поширення. Отже, розрахунки, ще застосовуються між підприємствами, спрямовані на усунення автоматизму у розрахунках та підвищення відпові дальності за виконання договорів.

Банки забезпечують обіг ресурсів між підприємствами акумулюючи їх в одних точках господарського механізму і спрямовуючи в інші. При цьому стимулюють ефективна господарювання

5. Ринок цінних паперів

Приватизація й акціонування приватної власності, розвиток підприємництва та кредитних інститутів приводять до поглиблення розвитку грошових і кредитних відносин. Виникає особливий сектор господарювання, який пов'язаний з обігом цінних паперів — фінансовий ринок.

Фінансовий ринок потребує не лише правового регулювання обігу цінних паперів, а й створення організації, яка забезпечувала б цей обіг. Такою організацією є фондова біржа. Фондова біржа — це організований і регулярно функціонуючий ринок для купівлі та продажу цінних паперів, обов'язковий елемент регулювання ринку цінних паперів.

Фінансовий ринок умовно можна поділити на дві частини: ринок банківських позичок і ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту та взаємодіє з нею. Комерційний банк рідко видає позички на тривалий час (більше року). Цінні папери дають змогу отримати кошти на довгий період (на десятиріччя—облігації) чи у безстрокове користування (акції).

Завдання ринку цінних паперів полягає у тому, щоб забезпечити більш повне та швидке переливання заощаджень за ціною, яка влаштовує обидві сторони. Для цього потрібні біржі та діючі на ринку цінних паперів посередники.

Біржа — це організований ринок цінних паперів, який функціонує на підставі офіційно зареєстрованих правил ведення торгівлі, де угоди про розміщення та купівлю-продаж цінних паперів здійснюються обмеженою кількістю біржових посередників. Емітентами (емітент — організація чи підприємство, що випускає в обіг гроші або цінні папери) на ринку цінних паперів виступають приватні національні, державні національні, приватні та державні іноземні організації.

Усі цінні папери, які обертаються на ринку, можна поділити на три групи: акції, облігації та спеціальні цінні папери. Щодо надійності інвестицій та стабільності припливу доходу найбільш якісними вважаються державні облігації, особливо короткострокові скарбничі векселі. Потім ідуть приватні облігації й акції крупних компаній, які регулярно виплачують дивіденди. Найменш надійними в акції, що випускаються тільки що створеними, невідомими фірмами.

Розглядаючи сучасну інституціональну структуру ринків цінних паперів, слід виділити чотири категорії учасників операцій: комерційні банки; інвестиційні (торговельні) банки; власне біржові фірми та кредитно-фінансові організації, які об'єднані під назвою «інституціональні інвестори» (страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди).

У різних країнах співвідношення сил між ними різне. Воно залежить від рівня розвитку ринків та від юридичних відмінностей у законодавствах. Так, у державах, де комерційні банки мають право здійснювати операції із всіма видами цінних паперів, наприклад у ФРН, інвестиційні банки не відіграють значної ролі.

Кошти, що мобілізуються пенсійними фондами, страховими компаніями та іншими організаціями, надходять на ринок цінних паперів, де вони використовуються у тому числі й інвестиційними банками чи біржовими фірмами (біржовою фірмою називають брокерську фірму, яка купила місце на біржі) переважно для придбання акцій, облігацій чи інших фондових цінностей. У деяких випадках ці кошти передаються на управління у комерційні банки, спільні інвестиційні фірми. Частина вільних грошових надходжень населення потрапляє відразу на ринок цінних паперів, коли власник коштів віддає свої розпорядження біржовій фірмі щодо кожної операції.

Залежно від значення, яке має ринок цінних паперів в економіці, його можна поділити на два види: первинний і вторинний. Первинний — це ринок, на якому розміщуються вперше випущені папери. Тут відбуваються мобілізація грошових коштів акціонерними товариствами та запозичення їх державою. Первинний ринок включає інвестиційні та комерційні банки, через які акціонерні товариства і держава здійснюють розміщення своїх паперів.

Вторинний ринок — це ринок, на якому продаються і купуються випущені раніше цінні папери. Тут відбувається зміна власника цих паперів. З погляду організації вторинний ринок поділяється на централізований і децентралізований. Формою централізованого ринку цінних паперів є фондова біржа, на якій постійно обертаються цінні папери, але не всі, а лише ті що допущенні до обігу біржовими комітетами.

Децентралізований — це ринок, на якому обертаються як допущені, так і недопущені до обігу на фондових біржах цінні папери. Цей ринок складається із значної кількості брокерсько-дилерських фірм, розкиданих по всій території, які здійснюють між собою зв'язки за допомогою телефонно-телеграфної мережі та пошти. До них належать і комерційні банки, оскільки багато з них займаються аналогічними операціями з цінними паперами.

5.1. Сучасні тенденції  в функціонуванні ринку цінних  паперів.

Для сучасних ринків цінних паперів характерним є досить великий обсяг угод, які укладаються поза біржею, і це становить позабіржовий обіг. Це зумовлене існуючою у багатьох країнах системою високих фінансових комісій й обмежувальною практикою прийняття акцій до котування, високою вартістю послуг біржі, необхідністю сплачувати комісію та збори, монополізацією членства біржі. Отже, сучасний ринок паперів складається з біржового обігу із зареєстрованими і незареєстрованими на біржі цінними паперами, а також позабіржевого обігу. У свою чергу позабіржовий обіг ділиться на організований та неорганізований.

Організований обіг перебуває, як правило, під контролем саморегульованих органів, членами яких є посередники цих ринків. У більшості країн провідну роль у здійсненні позабіржових операцій відіграють біржові брокери.

Позабіржовий та біржовий ринки певною мірою протистоять один одному, проте водночас взаємно доповнюють один одного. Таке протиріччя виникає через те, що, виконуючи загальну функцію торгівлі та обігу цінних паперів, вони керуються специфічними методами їх відбору та реалізації. Позабіржовий обіг, як правило, охоплює лише нові випуски цінних паперів і головним чином розміщення облігацій торговельно-промислових корпорацій. Останні вступають у безпосередній контакт через інвестиційні банки, банкірські будинки з кредитно-фінансовими інститутами, які придбали ці цінні папери, навпаки, на біржі котуються старі випуски цінних паперів і переважно акції торговельно-промислових корпорацій. Якщо через позабіржовий обіг здійснюється в основному фінансування відтворювального процесу, то на біржі за допомогою скуповування акцій відбувається контроль над корпораціями та фірмами, йде формування контролю та його перерозподіл між різними фінансовими групами. Біржа здійснює також відповідну частину фінансування в основному через дрібного та середнього вкладника.

Особливість біржі полягає в тому, що тут активніше діє індивідуальний вкладник, хоча йде процес монополізації операцій кредитно-фінансовими інститутами. Навпаки, на позабіржовому ринку діє колективний вкладник в особі крупних кредитно-фінансових інститутів, передусім комерційних банків і страхових компаній. Особливість позабір-жового ринку полягає й у тому, що через нього проходять нові випуски облігацій, які при їх наступній купівлі та перекупівлі надходять на фондові біржі. Проте переважна частина нових облігацій не повертається на біржу і перебуває у руках (активах) кредитно-фінансових інститутів.

Основні функції фондових бірж — це: мобілізація та концентрація тимчасово вільних грошових нагромаджень та заощаджень шляхом продажу цінних паперів біржовими посередниками на первинному і вторинному ринках; кредитування та фінансування держави і приватного сектора шляхом придбання їхніх цінних паперів на первинному ринку, а також біржових спекулянтів і фінансово-кредитних закладів на вторинному ринку; концентрація операцій з цінними паперами, встановлення цін на них, що відбивають рівень попиту та пропозиції, а також формування фіктивного капіталу; забезпечення публічності цінний паперів.

Фіксування та публікування біржею цінних паперів на конкретний період дає змогу акціонерним компаніям і державі розв'язувати питання про умови та доцільність випуску паперів у той чи інший період. Публічність курсів та можливість продажу цінних паперів через біржу створює умови для широкого використання їх як засобу забезпечення банківських позичок. Крім публікації середніх курсів кожного виду цінних паперів, що обертаються на біржі, обчислюються та публікуються середні курси акцій відповідних груп компаній, а також всіх компаній, які зареєстровані на біржі.

Обіг цінних паперів у країнах із соціальне орієнтованою ринковою економікою має розвинуте правове регулювання. Наприклад, у США діють федеральні закони про цінні папери з 1933 р. У всіх штатах існує закон, який встановлює державний контроль за обігом цінних паперів. Він отримав назву «закон голубого неба». Ним захищаються права власника від спекуляцій, коли покупцеві не пропонують ніякої реальної цінності. Діють також правила національної Асоціації біржових маклерів. У ФРН діють федеральні закони про операції з цінними паперами, про біржі та біржові операції, про порядок зберігання вкладів, зберігання та придбання цінних паперів і ін. Держава створює спеціальні органи, які контролюють обіг цінних паперів.

Крім правового забезпечення обігу цінних паперів важливу роль відіграє технічне забезпечення функціонування фондових бірж. У зв'язку з існуванням у багатьох країнах відокремлених фондових бірж- і великим значенням для дилерів котувань на центральній біржі, однією з перших сфер впровадження сучасних засобів передачі й обробки інформації стало об'єднання ринків цінних паперів єдиними системами електронного зв'язку. Біржі Швейцарії об'єднані за допомогою електроніки (візуальних і комп'ютерних систем) так, що замовлення, яке надходить, виконується на будь-якій з бірж з урахуванням найбільш сприятливих котувань. З весни "1986 р. чотири діючі біржі Гонконга об'єднані комп'ютеризованою системою і фактично є зараз однією фондовою біржею. Аналогічні процеси відбуваються у Канаді, Австралії та ін. державах.

Сучасна біржа — це сучасний комп'ютерний центр, який має засоби оперативного зв'язку з усім світом.

5.2. Економічний  зміст цінних паперів.

Для операцій на фондових біржах допускаються особливі цінні папери, які становлять фондові цінності.

Існують різні види фондових цінностей: цінні папери з фіксованим доходом (їх ще називають борговим зобов'язання) ; акції — свідоцтво про участь у капіталі. Є також їх змішані форми. Цінні папери, будучи фактичним капіталом, не мають ніякої реальної вартості, їхня ціна чи курс визначається регулярно доходами у вигляді дивідендів по акціях чи процента по облігаціях, а також позичкового процента. Біржовий курс цінних паперів зазнає коливань і у кожний момент залежить від співвідношення між пропозицією цих паперів і попитом на них. Через фондову біржу відбувається розміщення акцій, облігацій, яке здійснюється переважно крупними банками.

Цінні папери з фіксованим доходом — це боргові зобов'язання, в яких емітент зобов'язується виконати відповідні дії. Як правило, це зворотна виплата отриманої грошової суми та процентної винагороди, що встановлюється один раз у рік або на півроку. Поряд з назвою « твердопроцентні цінні папери » вживається також поняття «рентні Папери», тобто такі, що приносять фіксований доход, ренту. При отриманні позички йдеться про надання великої суми грошових коштів "'на тривалий період. Ця позичка не може бути достроково відізвана кредитором.

Є такі різновиди цінних паперів з фіксованим доходом:

1.Державна позичка (позика). Сюди належить позичка  уряду на створення спеціальних  фондів.

2. Комунальна позичка. Вона призначена для збалансування державних фінансів місцевої влади. На емісію таких цінних паперів необхідно отримати дозвіл від центрального чи земельного (місцевого) уряду, проте останні не зобов'язані надавати гарантії щодо позики. Комунальні облігації мають котування на біржі, тобто з ними здійснюються операції. Крім позик місцеві органи влади можуть отримувати позичку у спеціальних іпотечних (земельних) банках.

3. Комунальні облігації  та заставні листи. Іпотечні банки  надають довгострокові кредити  під заставу земельних ділянок чи під боргове зобов'язання товариств. Різниця між заставним листом і комунальною позикою (позичкою) — у формі їх покриття. Емісія заставних листів рефінансується відповідними іпотечними кредитами. Комунальні облігації не мають іпотечного покриття.

4. Промислові облігації. Це боргові зобов'язання з фіксованим  доходом промислової компанії. Їх  емісія здійснюється крупними акціонерними компаніями та товариствами з обмеженою відповідальністю. Відносна привабливість промислових облігацій з фіксованим доходом полягає у тому, що вони на відміну від акцій можуть продаватися за курсом нижчим від їхньої номінальної вартості. Така знижка з ціни зветься дизажіо. Крім цього, може бути досягнута домовленість, що погашення облігацій буде здійснюватися не за номіналом, а за більш високим курсом. Так виникає надбавка — ажіо, яка при відповідному терміні облігації дає додатковий доход.

Промислові облігації не позбавлені недоліків. Фіксований процент по промислових облігаціях означає для фірми зростання постійних витрат. У кризові періоди такі витрати особливо відчутні для компаній на відміну від дивідендів, які залежно від доходу можуть встановлюватися на більш низькому рівні.

Дещо подібні до промислових облігацій конверсійні боргові зобов'язання та опційні позики. Це перехідні до акцій форми цінних паперів з фіксованим доходом. Їх емісія регулюється відповідними національними законами про акціонерну справу. Як перший, так і другий цінний папір має твердо фіксований процент. Відмінність цих цінних паперів від промислової облігації полягає у тому, що їх купівля пов'язана з можливістю придбати у майбутньому акції. У випадку конверсійних боргових зобов'язань кредитору надано право обмінювати ці цінні папери після встановленого строку і за умов оплати ажіо у відповідній пропорції на акції цієї компанії. Опційні позики та конверсійні зобов'язання, як і промислові облігації, котуються на біржі, їх курс публікується щоденно. Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне зобов'язання векселедавця. Існує простий вексель і пере-казний. Кожен з них має відповідні реквізити. Вексель, в якому відсутній будь-який з реквізитів, не має сили, за винятком передбачених випадків. Порядок викупівлі та обліку векселів визначається Кабінетом Міністрів.[6]

Акції та їх види. Акції — це номерні цінні папери, документи, що стверджують членство в акціонерному товаристві і надають право на отримання дивіденду. Найчастіше у розвинутих країнах вони бувають іменними. Кожна угода з акціями повинна реєструватись акціонерним това риством чи банком за його дорученням. Емісія акцій на пред'явника в усіх країнах обмежена. Друкування акцій здійснюється вузьким колом доручень. Як правило, акції зберігаються у брокерів чи в інших спеціалізованих конторах. Власник мав лише посвідчення про кількість акцій. Кількість акцій, випущених компанією, строго фіксована, і кожна нова емісія повинна бути затверджена її директорами або зборами акціонерів. Іменний характер акції дає змогу компаніям завжди знати, хто є її акціонерами, на яку адресу надсилати повідомлення про збори акціонерів, номер рахунку, на який переказувати дивіденди. Акціонерне товариство може випускати як один вид акцій з однаковими правами, так і декілька видів акцій з різними стату сами. Розрізняють звичайні та привілейовані акції. Звичайні акції дають своєму власнику право на один голос на зборах акціонерів. Крім цього, власник звичайної акції має право на отримання частини чистого прибутку, який розподіляється у вигляді дивіденду. При ліквідації акціонерного товариства його претензія на майно є останньою. Він отримує те, що залишається після сплати боргів і розрахунку з привілейованими акціонерами.

Привілейовані акції дають власнику право переважного посягання на прибуток і власність акціонерного товари ства, іноді гарантують фіксований доход (у тому випадку, якщо товариство отримало чистий прибуток), а також особливі права при голосуванні, (декілька голосів, право на участь у прийнятті відповідних рішень на зборах акціонерів).

Найбільш поширені привілейовані акції з фіксованим доходом, але без права голосу. Виплата дивідендів по цих акціях не обов'язкова для акціонерного товариства, її затримка чи невиплата не веде до банкрутства.

Коли виникає необхідність у власному капіталі, привілейовані акції можна розглядати як прийнятну альтерна тиву звичайним акціям. Наявність фіксованого дивіденду може служити додатковим стимулом для акумулювання коштів, хоч і за більш високою ціною, ніж при використанні облігацій. Водночас це дає змогу уникнути обмеження прав голосування власників звичайних акцій. Коли ціни звичайних акцій низькі, а капітал необхідний, його можна залучити за допомогою привілейованих акцій, оскільки конвертованість дає змогу перетворити їх у звичайні акції, які є конвертовані, коли ціни на них підвищилися.

Емісія привілейованих акцій обмежується законом. Так, для їх випуску у ФРН необхідно отримати спеціальний дозвіл центральних органів. У Франції власниками акцій, що дають право на два голоси, можуть бути лише громадяни Франції та члени ЄЕС.

Інвестиційний сертифікат — це частка (участь) у спе ціальному фонді цінних паперів (інвестиційному фонді) яким керує інвестиційна компанія. Інвестиційний сертифікат не може бути віднесений ні до твердопроцентних цінних паперів, ні до акцій, хоча по ньому виплачують відповідний доход. Інвестиційний фонд може бути складений за різними принципами: може включати лише акції крупних компаній або лише облігації. Основною метою формування такого фонду є мінімізація курсових дивідендних і відповідно процентних ризиків на підставі широкої диференціації вкладень і виплати власникам інвестиційних сертифікатів максимальних доходів. Інвестиційні сертифікати допущені на біржу лише у небагатьох країнах, їхні ціни постійно змінюються внаслідок коливання курсів акцій і облігацій, включених в інвестиційний фонд. Інвести ційна політика фонду спрямована на зниження ризику, наскільки це можливо за даних економічних умов і на збереження постійно високого рівня прибутків. Одним з елементів мінімізації ризику є максимально Широка диверсифікація придбання акцій з метою зниження кризових коливань їхніх курсів.

У сфері діяльності сучасних фондових бірж з'явився ряд нових видів цінних паперів, що спричинене в основно му необхідністю вдосконалення організаційної структури фондових ринків. Вони мають вторинний, похідний харак тер щодо акцій і облігацій. Операції з цими видами цінних паперів дають змогу фондовим біржам дещо компенсувати втрату своєї ролі у встановленні валютних курсів і цін на державні цінні папери. До таких нових цінних паперів належать конвертовані акції й облігації, фючерси, опціони варанти.

Фючерси — це стандартні строкові контракти, укладені між продавцем (емітентом) і покупцем на здійснення купівлі-продажу відповідного фінансового паперу за заздалегідь фіксованою ціною.

Стандартизація контрактів охоплює всі елементи угод — починаючи від суми, конкретного виду паперу, умов розрахунків до дати виконання. Оскільки угоди укла даються на біржі, то вона дає гарантію їх виконання. Для цього існують спеціальні системи, що передбачають внесення страхових депозитів залежно від руху цін на ринку тих паперів, право на операції з якими отримує покупець контракту. Як правило, емітент фючерса не має у своєму розпорядженні тих технічних інструментів, на які він виписує контракт, і фактично здійснює операцію на різницю між фіксованою ціною і тією, яка складеться на ринку на дату виконання контракту. У зв'язку з цим відповідне поширення отримали контракти на індекси біржових курсів, коли продавець і покупець домовляються про перера хування відповідної суми залежно від того, який рівень індекса буде зареєстрований на момент закінчення строку контракту. Корпорації та банки широко використовують фінансові фючерси для регулювання своїх активів і пасивів. Необхідність такого регулювання зумовлена тим, що за сучасних умов лише теоретично існує можливість повного збалансування активів і пасивів за строками здійснення операцій, процентними ставками та видами валют. А тому завданням регулювання активів і пасивів є передусім врахування ризиків і підтримка їх на рівні, сприятливому для даної організації.

Опціонн відрізняються від фючерсів тим, що вони передбачають право, а не зобов'язання на проведення тієї чи іншої операції, якою користується покупець опціону. Він обмежує вплив на свої активи і пасиви негативного руху ринкових показників сумою, сплаченою за контракт. Водночас така операція дає йому змогу отримати додаткові прибутки, якщо умови на ринку зміняться на його користь.

Основні види опціонів виписуються на акції, індекси їх курсів, валюти, а фючерси — на процентні ставки, тобто на цінні папери з фіксованим доходом, чи на строкові депозити. Як і у фючерсних контрактах, існує велика кількість різновидів опціонів. Можливе комбінування опці онів і фючерсів. Проте індивідуальність опціонів перешкоджає їх широкому впровадженню, що істотно обмежує їх ліквідність, а тому і можливість використання для страхування ринкового ризику.

Одним з різновидів опціонів є варанти, що надають їх власнику право на придбання певних фондових цінностей їх відрізняє від опціону більш тривалий строк, а також той факт, що опціон звичайно випускається на існуючий актив

В останні роки варанти все частіше випускаються з облігаціями, що зробило останні більш привабливими в очах інвесторів. Купуючи облігацію, вкладник фактично видає кредит, який при його ефективному використанні повинен принести прибутки, достатні для сплати процентів і дивідендів. Результатом може виявитися підвищення курсів акцій даної корпорації, яке інвестор може реалізувати двояко,— або шляхом продажу варанта на ринку, або придбанням акції за ціною нижчою від ринкової.

Конвертовані облігації відрізняються від облігацій з варантами тим, що їх власник не може продати право придбання акції за фіксованою ціною на ринку окремо від облігації.

Організація біржі та біржові операції. За формою організації біржі бувають акціонерними товариствами або публічно-правовими інститутами. В останніх приміщення для біржових операцій належить державі, а члени біржі призначаються урядовими органами. Проте, незалежно від форми організації, спільним для всіх бірж є, по-перше, те, що правом торгівлі на біржі користуються лише її члени. Всі, хто не є членом біржі, можуть купувати, продавати цінні папери лише через членів біржі чи під їх наглядом; по-друге, кількість членів біржі строго обмежена. Вона може бути збільшена лише за рішенням біржовиків, якщо біржа є акціонерною компанією, або урядовими органами, які призначають біржовиків, коли біржа є публічно-правовою; по-третє, члени біржі при укладанні угоди з цінними паперами діють як приватні підприємці.

Доступ у приміщення біржі мають лише ті особи, для яких біржові угоди є професією. Вони повинні бути офіційно зареєстровані на бірж. На кожній біржі є особлива галерея для спостерігачів за біржовими операціями, куди відкритий вільний доступ для відвідувачів. Той, хто має намір здійснити на біржі угоду на купівлю чи продаж цінних паперів, повинен звернутися до біржового посередника, який має право здійснювати такі операції. Ним може бути маклер, біржовий торговець, брокер, джоббер, дилер чи інший комерсант, що визначається статутом біржі. Хто і які види операцій може здійснювати на біржі, залежить від особливостей економіки та законодавства окремих держав.

Маклери — це державні службовці, приведені до присяги, відповідно до якої вони не повинні здійснювати біржові операції на свій кошт і не можуть брати участь у будь-якій комерційній фірмі. Маклери виступають посередниками у біржових угодах з метою встановлення офіційного курсу вотування. Існують і так звані вільні (приватні) маклери. Вони діють на біржі самостійно і конкурують з біржовими агентами банків. Маклери здійснюють різні види угод. Крім них, на біржі є спеціальні представники банків.

Вони виконують операції за свій кошт, тобто укладають угоди від імені і за кошти свого банку, а також виступають комісіонерами при здійсненні операцій для клієнтів банку. Біржові агенти банків та їх допоміжний персонал становлять більшість учасників біржі. Вільних маклерів і біржових представників банків ще називають «кулісою» біржі.

Для отримання заявки на біржову операцію як мінімум повинні бути представлені такі документи: точні назви цінних паперів та ціна, за якою повинна бути здійснена угода. При зазначенні ціни слід підкреслити, чи є вона твердою, тобто лімітованою, чи допускає деякі відхилення.

Лімітована цінова заявка означає, що у дорученні банку закладається ціна, яку не можна перевищити при угоді про купівлю цінних паперів чи знизити при їх продажу. Якщо банк чи маклер отримав нелімітоване замовлення, то це означає, що доручення буде виконано залежно від співвідношення попиту та пропозиції на біржі

В угодах на купівлю цінних паперів зазначається, що операцію слід здійснювати за найнижними цінами. При продажі клієнт визначає, що цінні папери повинні бути продані за максимально високою ціною.

До обов'язкових характеристик заявки на здійснення біржової операції належить термін її дії. Можливі різні варіанти. Наприклад, «діє лише на сьогодні», «діє до кінця місяця». Потім зазначається біржа, де слід виконувати операції. Вибір місця угоди може бути покладений на банк.

У зв'язку з тим, що заявки на продаж і купівлю цінних паперів, які надходять щоденно у крупні банки, досягають значних обсягів, кредитні інститути створюють у своїх відділеннях спеціальні відділи для здійснення комісійних операцій за дорученнями клієнтів. Банківські службовці, які консультують клієнтів про варіанти інвестування гро шових засобів, повинні мати особливо високу кваліфікацію.

Висновки

Банківська система в Україні у ході реформи наближена до західного типу. Однак поки ще не завершено втілення в життя економічних методів впливу банків на роботу підприємств. Головний наслідок кредитної реформи - злам монополістичних тенденцій. Навіть після утворення спеціалізованих банків, які підірвали «абсолютну» монополію Держбанку, зберігалася галузева кредитна монополія: підприємство не обирало не лише виду банку, навіть і відділення, в якому могло відкрити розрахунковий рахунок. У центрі уваги перебували не суб'єкти, а об'єкти кредитування. Процентні ставки також регулювались адміністративними методами.

Важлива роль у налагодженні ділової активності підприємств суверенної України належатиме утвореному у 1991 р. Національному банку України. Його діяльність регулюється законом України, прийнятим у березні 1991 р. Будучи підзвітним лише Верховній Раді України, він має право законодавчої ініціативи. Своє монопольне право випускати грошові знаки та направляти їх в обіг Національний банк поєднує з операціями, які він проводить з резервними фондами та з касовим обслуговуванням комерційних банків, з купівлею та продажем державних цінних паперів та іноземної валюти, з визначенням курсу національної валюти щодо валют інших країн. Свій вплив на діяльність підприємств він здійснює через обслуговування комерційних та інших банків, у ході якого проводить відповідну грошово-кредитну політику. Дозвіл на створення комерцій них банків та на діяльність на території України іноземних банків він дає шляхом їх реєстрації. У процесі становлення власної фінансово-кредитної системи та власної валюти роль Національного банку України особливо відповідальна.

Він почав її з впровадження у січні 1992 р. багаторазових купонів, які повинні стати щаблем на шляху впровадження українських конвертованих грошей.

Наприкінці 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони країн СНД, а у лютому 1993 р. впроваджено часткову конвертованість українського карбованця. Проте у цілому вплив Національного банку України на стабілізацію економіки та подолання гіперінфляції поки що слабкий.

Банківська система України ще перебуває в стані становлення, причому цей процес відстає від потреб реформування економіки. У цьому виявляється взаємозалежність всієї економічної системи та системи банків, яка є «нервовою системою» господарського механізму. Основною причиною слабкості системи банків є не стільки сучасні інфляційні процеси (це зовнішній прояв, який у свою чергу посилюється діяльністю банків), скільки економічна криза спад виробництва, розрив традиційних господарських зв'язків як із зарубіжжям, так й у межах України. Лібералізація та безконтрольне зростання цін спричинили велику нестачу оборотних засобів і коштів для інвестицій, які практично, припинилися. Це у свою чергу спричинило масові неплатежі, гіпертрофовану потребу у кредитних ресурсах. Виникла суперечність: без дешевих кредитів не можливо здійснити структурної перебудови у народному господарстві України і конверсії підприємств військової промисловості, відродити інвестиції, насамперед у прогресивні технології, не можуть «стати на ноги» малі приватний і кооперативні підприємства, отже, неможливо наситити внутрішній ринок товарами. Але гостра потреба в кредитиих ресурсах зумовлює властиве для кризової ситуації непомірне зростання процентних ставок.

Ще одна суперечність: ліквідація державної монополії у банківській справі єдиного у країні державного банку шляхом відродження спеціалізованих (але все ж за формою власності державних) банків, а пізніше перетворення їх у комерційні банки та виникнення численних акціонерних і приватних банків створюють сприятливі умови для здорової конкуренції у банківській справі як основи поліпшення кредитного та розрахункового обслуговування підприємств усіх форм власності. Але більшість з них — малі банки, їх статутний фонд не дає їм змоги надавати кредити у великих розмірах, потрібні для інвестицій у підприємствах базових галузей. Адже банк має право надавати кредит клієнту не більший, ніж у розмірі половини його статутного фонду. Отже, чим більше буде утворюватися малих банків, тим гострішою ставатиме проблема кредитування великих підприємств, розукрупнення яких не завжди доцільне. Ставиться питання, щоб мінімальний статутний фонд комерційних банків збільшити з 50 до 500 млн. крб. За таких умов багато новостворених комерційних банків будуть або закриватись або -об'єднуватись, що у свою чергу може привести до олігопольних і навіть монопольних процесів.

Водночас в Україні об'єктивно відбуватиметься зближення та переплетення банків з господарськими структурами, з одного боку, як засновників і акціонерів комерційних банків, а з іншого — банки стають акціонерами підприємств. Лише за таких умов, що повсюдно мають місце у ринковій економіці, комерційні банки будуть зацікавлені не просто отримувати проценти та збагатитися на кризовий ситуації в економіці, а домагатися процвітання підприємств.

В Україні відбувається відродження фондових бірж, які активно впливали на економіку до революції. Верховна Рада України прийняла 18 червня 1991 р. постанову про порядок введення в дію закону “Про цінні папери і фондову біржу” з 1 січня 1992 р.

Список використаної літератури.

1. Закони України. К.: Генеза, 1998.
2. Економіка України // №№ 1-12, 1996 – 1998.
3. Основи економічних вчень. За ред. Гуріна В.І. Л.:, 1996.
4. Основи економічної теорії. За ред. Ватаманюка С. (Т.1, 2), К.:, 1997.
5. Основи економічної теорії. За ред. Мочерного С.В. К.:, 1997.
6. Пиндайк "Экономика", М.:, 1993.
7. Політекономія. За ред. Купріяна Р.Б. К.:, 1994.
8. С.Брю,Р.Макконнелл "Экономикс" (в 2-х томах) 1993г.
9. Фінанси України. // №№ 1-10, 1999.
10. Хайман "Современная экономика: анализ и применение" (в 2-х томах), М.:, 1994