Юліан Павликовський

 

 

 

 

 

 

 

 

Юліан Павликовський

  В липні 1883 року адміністратором і капеланом на парафію Синьків був призначений о. Володимир Павликовський. Служив у селі 7 років. Тут дружина Анна народила йому двох діточок : дочку Амалію(1886) та сина Юліана (1888).  Донечка через рік померла , а син став відомим вченим – економістом і громадським діячем. Дитячі роки запам’ятались йому гіркою втратою. На шостому році життя залишився круглим сиротою. Далі виховувався під опікою бабусі, батькової мами, у її родинному селі Ясенів Брідського повіту. Тут історія роду Павликовських сягала 200- річної давності.

   Після навчання  в початковій школі став учнем  німецької гімназії в Бродах, яку закінчив з відзнакою у  1906 році. Ще з юнацького віку  захоплювався читанням книжок , які знаходив у бібліотеці свого батька. Дбав про її поповнення, витрачаючи на це немалі кошти. Тому справжньою трагедією стало для Юліана знищеня бібліотеки мадярськими вояками у 1916 році.

    Ставши студентом  Львівського університету, вивчав  право, політичні науки та історію України. Останню на той час викладав сам Михайло Грушевський. Після завершення правничих студій відбував сільськогосподарську практику в рідному Ясенові. Захоплення сільським господарством спонукало його поступити у 1910 році до Вищої школи хліборобської культури у Відні. Там, крім політичної економії, він вивчав біологічні науки, лісівництво і кооперацію. Цікавився економічними теоріями науковців Німеччини та Австрії. Ще з студентських років був дуже активний у громадській діяльності. Брав участь у праці товариств «Сільський господар», «Січ» та «Земля». В останньму обирався головою.

   Здібного юнака  помітили. Він мав запрошення  застосовувати свої вміння і  знання за межами краю. Та патріотичні  почуття перемогли і Юліан  став в обороні інтересів українського селянства. Свою професійну працю розпочав референтом, а згодом інспектором та керівником господарської відбудови країни у товаристві «Сільський господар». Працю припинила війна. В 1915 році був мобілізований до австрійської артилерії, яку того ж року покинув з огляду на незадовільний стан здоров'я.

   Внаслідок лихоліття  1 Світової війни сільське господарство  в Галичині було зруйноване. Тому  вже з 1918 року Юліан знову  працює над його відродженням. У післявоєнні роки став головним  організатором діяльності товариства «Сільський господар» на Західній Україні.

    Найбільш значним його внеском впродовж 1922- 44 років булла праця по організації і розбудові західно- українського  кооперативного руху. В нього він вклав усі свої знання, досвід і помисли. В 1924-30 роках був президентом, а потім заступником президента краєвого товариства «Сільський господар» у Львові. Аж до 1939 року працював головним директором «Народної торгівлі», яка своєю мережею охоплювала всю Галичину. У 1919- 39 роках був членом Ради зернової і товарної біржі у Львові, а від 1929 року – заступником президента цієї установи. Водночас був членом Державної кооперативної ради у Варшаві(1924-39) і членом Державної хліборобської ради (1925-39). Крім того, був членом Ради Інституту Культури Села (1925-39) і сенатором польського сейму (1930-38).

   Будучи ідеологом  західно- українського кооперативного  руху, написав чимало науково-  популярних праць, в яких виявив  багато самостійного дослідницького  хисту, науково- методичної підготовки та великої обізнаності в справі. В основу селянського добробуту Ю.Павликовський ставив право українського селянина на свою землю. Гостро це питання підняв у праці «Земельна справа в Східній Галичинні»(1922), яка дала короткий історичний та економічний огляд земельного питання і тогочасний його стан в краї. У наступній брошурі «В обороні рідної землі»(1925) писав : «Земля в серці нашого люду і займає якраз ту глибоко вкорінену силу, яка, зорганізована належно, мусить нашій нації оконечно принести побіду». Обстоюючи право українського народу на власну землю, Ю. Павликовський на конкретних фактах простежив прцес її пограбування чужинцями, зокрема поляками від часів зруйнування Київської Русі.

Ю.Павликовський розробив проект парцеляції поміщицької землі  для українського селянства. На його думку, основним засобом для цього могли стати парцеляційні кооперативи із центром у Львові. Тут мали працювати фінансовий, аграрно- політичний та організаційний відділи. Селяни, які хотіли придбати землю, повинні були спочатку створити парцеляційну спілку, яка розділятиме поміщицьку землю. У жовтні 1936 року Юліан з даним проектом виступив на протестаційних зборах у Львові протии польської колонізації Галичини.

   Позитивно, що  економічний світогляд Ю.Павликовського  був зорієнтований не на зовнішню допомогу, а на мобілізацію внутрішніх можливостей народу. Він писав: «Наш народ мусить підняти планову працю над самим собою. Об'єднаний спільною метою, поведе її дружно усіма сучасними господарськими установами, що працюють на селі і для села». На увагу також заслуговують його праці «Слідами ідеї кооперації і союзного устрою «Народної торгівлі»»(1923), «Природа, мета і світогляд українського кооперативного руху»(1923) та інші. За низку наукових праць йог обуло обрано дійсним членом Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові.

   Напередодні та  в роки 2 Світової війни Ю.Павликовського  очікувала доля емігранта. Уникаючи  репресій з боку більшовиків,  двічі втікав зі Львова: у 1939 році за Сян, а в 1944 році  до Німеччини. Та навіть війна  не перервала його поступу. У воєнні роки очолював відділи Ревізійного союзу кооперативів у Львові. В еміграції був головою Надзірної ради кооперативів «Кос» і «Лебор».

Викладав в Українському Вільному Університеті у Мюнхені. Помер 28 грудня 1949 року, залишившись думками і серцем в Україні.

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЮЛІАН ПАВЛИКОВСЬКИЙ – ІДЕОЛОГ ТА ОРГАНІЗАТОР ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО КООПЕРАТИВНОГО РУХУ

 

У статті зроблено спробу коротко висвітлити як життєвий шлях українського

кооператора – вченого-економіста, так і його активну участь у західноукраїнському

кооперативному русі.

 

Серед когорти знаменитих постатей ХХ століття, котрі присвятили своє життя служінню справі українського національного відродження, треба назвати ім’я Юліана Павликовського – людини широкої творчої думки й практичної діяльності, невтомного економістатеоретика,організатора, лідера й будівничого кооперативного руху в Західній Україні, громадсько- політичного діяча та полум’яного патріота.

В умовах тривалого тоталітарного  режиму ім’я Ю. Павликовського злочинно замовчувалося. На нього навішувалися ярлики “українського буржуазного націоналіста”, “ворога народу”. Його науково-теоретичні праці, вилучені з бібліотек, не були доступними ні широкому колові громадськості, ні господарникам, ані вченим. Наукова спадщина Ю. Павликовського не зібрана й досі. Вона перебуває здебільшого в архівних сховищах Львова, Варшави чи в книгозбірнях, розкиданих по Європі та Америці.

Щоправда, окремі аспекти  життя і діяльності Ю. Павликовського, як невтомного діяча

української кооперативної  справи, знаходимо в наукових працях І. Витановича “Історія

українського кооперативного руху” [1], А. Качора “Мужі ідеї і  праці” [2], його ж “35 літ на

службі народу: пам’яті  Юліана Павликовського”, у книжці проф. С. Злупка “На чатах

рідної землі” [3], у  виданні “Українські кооператори” [4] та інших. На жаль, доробок

вченого й кооператора  і нині, у час незалежності України, ще не став предметом окремого монографічного дослідження. Майже немає ґрунтовних наукових статей про нього. Виходячи із цього, на основі деяких архівних документів, праць Ю. Павликовського та інших публікацій робимо спробу:

1) коротко показати  процес формування світогляду  та професійне становлення українського кооператора-патріота;

2) з’ясувати його участь у відбудові західноукраїнської кооперації після Першої світової війни;

3) висвітлити роль  Ю. Павликовського в кооперативному  русі Західної України 20–30-х

років ХХ ст.;

4) бодай фраґментарно  простежити його життєвий шлях  у роки Другої світової війни  та у післявоєнний період.

Народився Ю. Павликовський 20 липня 1888 року в родині українського греко-католицького священика о. Володимира Павликовського у селі Синькові Радехівського повіту Східної Галичини, що на той час перебувала під владою Австро-Угорської імперії. У шестирічному віці став круглим сиротою. Виховувався бабусею, батьковою матір’ю, в селі Ясенові Бродівського повіту, де вона проживала. Тут, на Бродівщині та Золочівщині, було багато близьких родичів як по батьковій, так і по материній лінії. На виховання хлопця мали вплив священики Юліан і Тимофій Дуткевичі, а також родич і земляк, активний громадсько-політичний діяч Євген Олесницький. На Бродівщині, в Олеську, на очах десятирічного хлопчини Ю. Павликовського 1898 року отці Дуткевичі заснували товариство “Сільський Господар”, яке своїм завданням ставило “...піднесення рільництва, городництва, садівництва і пасічництва; живим і друкованим словом навчати селянина підняти культуру обробітку землі підпосіви... та збутті вирощеної продукції” [5, с. 1].

У Бродах закінчив він 8-річну  гімназію з німецькою мовою навчання, де вивчав також

українську й польську мови, історію й літературу обох тих народів. Культурне середовище, прочитані книжки з великої батькової бібліотеки, вплив гімназійних учителів – В. Щурата, І. Созонського та ін. – формували національно-політичний світогляд юнака, викликали прагнення бути подібним на своїх наставників, здобути високу освіту і свої сили віддати справі служіння народу.

З 1906 по 1910 роки Ю. Павликовський  – студент правничого відділення Львівського

університету. Крім факультетських предметів з правознавства, він  відвідував ще й лекції проф. Ю. Бузека з питань організації суспільного господарства, захоплювався лекціями проф. М. Бальцера з історії державного устрою, поповнював свій багаж знань студіями з філософії та загальної історії. Курс історії України прослухав у проф. М. Грушевського [6,с. 352].

По закінченні студій з правознавства й державних  іспитів, за порадою опікунів – братів

Дуткевичів і голови Товариства “Сільський Господар” Євгена Олесницького – Ю. Павликовський для набуття ґрунтовніших економічних знань вступив у 1910 р. як стипендіат Товариства “Сільський Господар” у Віденську вищу школу хліборобської культури на факультет рільництва [7, арк. 1-2].

Опанувавши агрономію, прослухавши курс політичної економії у проф. К. Гофмайстра, лекції з кооперації, він не залишив поза увагою поглядів молодих учених економістівреформаторів Німеччини та Австрії, котрі групувалися навколо “Союзу соціальної політики” і представляли історико-економічну школу соціологічно-економічного напрямку. Майбутній кооператор був обізнаний також і з американською інституційною економічною школою, яка вважала, що кожній нації притаманні історично сформовані суспільно-економічні інституції й традиції, на які потрібно зважати, модернізуючи господарську систему[8, с. 391].

Володіючи чималим багажем  знань, молодий Ю. Павликовський  серйозно готував себе до громадсько-політичної діяльності, визначав своє місце в тогочасному суспільному житті Східної Галичини, прагнув присвятити своє життя служінню рідному краєві, який за час кількасотлітньої неволі не зміг зайняти гідного місця серед вільних народів, піднятися на рівень ідеалів добра і краси.

Під час Першої світової війни Ю. Павликовський через  слабкий стан здоров’я не був

покликаний до австро-угорського війська. Щоб бути корисним справі знедоленого  народу,згущі якого вийшов, включився  в роботу товариства “Сільський Господар” [9, с. 352].

Як молодий та енергійний фахівець, він був сповнений віри в те, що лише через кооперативну працю український народ підніме свою громадську гідність, створить основу нового,справедливого соціального ладу, розбудить свої творчі сили. “Оконечну мету українського кооперативного руху, – вважав він, – звитяжує ідея визволення людини. Український кооператизм змагає до освободження людини з оков духовної темноти й злиденного отупіння через освободження її з кліщів нужди. Український кооператизм виводить сірі народні маси безім’яних з’їдачів сухого хліба у ряди повновартих і повноправних громадян. У дружній співпраці з собою стають вони не тільки ковалями власної долі, а й будівничими долі народу” [10, с. 48-49].

Вступ російських військ на східногалицькі землі у 1914 році значно ускладнив кооперативну діяльність в краю. Окупаційна російська адміністрація заборонила діяльність українських кооперативних установ. Однак уже в 1915 році, коли австрійське військо знову зайняло більшу частину Східної Галичини, товариство “Сільський Господар” відновило свою роботу. Відновили свою діяльність і більшість пов’язаних із ним кооперативних централей.

Включившись у процес відбудови знищеного війною краю, кооперативні органі-зації здобули  велику прихильність населення. Представники товариства “Сільський Господар” і українських кооперативних централей о. Т. Войнаровський, д-р Б. Савчук

та ін. увійшли до Крайової централі відбудови краю у Кракові  та до її філії у Львові.

Серед активних діячів “Сільського  Господаря”, котрі стали членами  крайової централ

і, бачимо й інженера Ю. Павликовського.

У 1915 році він прибув до Львова, з великою відповідальністю перебрав на себе всю спадщину свого наставника Є. Олесницького, всі його широкі задуми відбудови та економічної організації українців Східної Галичини.

НАУКОВІ ВИКЛАДИ

Діяльність Ю. Павликовського, як фактичного керівника товариства “Сільський Господар”,припала на роки революцій у Російській та Австро-Угорській імперіях, на час боротьби українців за свою державність, на період економічної розрухи та окупації Західної України Польщею. І хоча Польща вийшла переможницею у воєнному конфлікті з українцями Східної Галичини 1919 року, останні відмовилися визнати польську державу. Вони жили ідеєю порятунку та творення власної історії, об’єднуючись як у політичні партії, так і в громадсько-економічні та культурно-освітні організації, що мали підсилити їхні змагання за право бути господарями на своїй землі. Радикальніші елементи вдавалися до терористичної тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ, оскільки уряд Польщі, вважаючи себе господарем краю, підпорядковував собі все політичне, економічне й культурне життя Західної України, іґноруючи інтереси та потреби українців. Щоб заспокоїти міжнародну громадську думку, польський уряд оголошував про свою готовність поважати права українців у своїй державі. Однак ці зобов’язання на практиці не виконувалися [11, с. 369].Щоправда, і в польському, і в українському середовищах були й помірковані діячі,