Становлення і розбудова незалежної Української держави

 

Становлення і розбудова  незалежної Української держави

 

1. Українська незалежна держава - результат політичного самовизначення українського народу.
2. Розбудова демократичної системи державної влади.
3. Формування органів державної влади на місцях та системи місцевого самоврядування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                               ВСТУП

 

         Ми є свідками й учасниками  творення новітньої Української  держави. Більш як тисячолітній  досвід суспільної та політичної  консолідації українського народу  лягає в фундамент розбудови  в нашій країні правової держави.

        Україна  прагне увійти в європейську  і світову спільноту. Обов’язковими  умовами такого входження є  економічна, політична і культурна  інтеграція. Проте без волі і  свободи для індивіда і народу  жодний з напрямів інтеграції  є недоступний, а сама інтеграція  стає нездоланним бар’єром.

        Механізмом, який повинен реалізувати це  право, є держава. Сучасна Українська  держава ще далека від досконалості, але вона формується на правильних  теоретичних і правових засадах.

        Власна  держава для українського народу  є не лише головною метою,  а й найвищою цінністю. Усвідомлення  її є запорукою вдосконалення  і розвитку кожного зокрема  і всіх громадян України разом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Українська незалежна  держава - результат політичного  самовизначення українського народу.

Вінцем багатовікових  державотворчих пошуків українського народу стало прийнятгя Верховною  Радою Української РСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів «за»).

У цьому історичному документі  закріплювалися незалежність України  і створення самостійної української  держави, яка дістала офіційну назву "Україна". Проголошувалися неподільність  і недоторканність території  України, а також те, що віднині  на цій території мають чинність виключно Конституція і закони України. Згідно з чинним на той час законодавством питання про реалізацію права  народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, 24 серпня 1991 р., крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й  постанову Верховної Ради УРСР "Про  проголошення незалежності України" якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся у  намічені строки, не залишив жодних сумнівів. "Так" Акту проголошення незалежності України сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі. Після оголошення результатів референдуму  почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

Незважаючи на прийняття  Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у  складі Союзу РСР, хоча з цього  часу діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 .p.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них — закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки», інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Україні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок, — до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами. 
          Розпочався новий етап — етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування «непорушний» Союз РСР. Розпочався незворотний процес об'єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав «парадом суверенітетів». Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

Позачергова сесія Верховної  Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно  вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося: 
           «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p., 
          - продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, 
          - виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, 
          - здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави - України.

Територія України є неподільною  і недоторканою. Віднині на території  України мають чинність виключно Конституція і закони України. 
Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення. 
Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Прагнучи утвердження  на території України загальнолюдських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла «Декларацію прав національностей України».

Дуже важливим завданням  молодої держави було створення власних Збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити  економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності.

 

2. Розбудова демократичної  системи державної влади.

 

Здобувши незалежність, народ України  розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українська Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були змінені на споконвічну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а також Законом "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові акти передбачали: які особи визнаються громадянами України; порядок набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх оскарження.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

 До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично пройшла. Її можна умовно визначити такими подіями: проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 p., підписанням 8 червня 1995 p. Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної Ради України О.Морозом Конституційного договору, покликаного усунути кризовий стан влади в країні.

На першій стадії створення нового державного апарату України одним з важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

За Конституцією єдиним органом  законодавчої влади в Україні є Верховна Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом України від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнський і місцеві референдуми".

Склад Верховної Ради — 450 народних депутатів, правовий статус яких визначався Законом України "Про статус народного  депутата України".

Порядок роботи Верховної Ради України  визначався її регламентом, прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 p. Верховна Рада працювала сесійно. Для організації її роботи утворювалась Президія.                           

З метою здійснення законопроектної  роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, віднесених до відання Верховий Ради, а також сприяння втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів постійні комісії. їх організацію і діяльність регламентував Закон "Про постійні комісії Верховної Ради України".

Уособленням виконавчої влади стали  Президент і Кабінет Міністрів. Президент — главою держави і  виконавчої влади в республіці. Його повноваження визначили Конституція  і закон "Про Президента України". Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років.

Невід'ємною умовою побудови демократичної  правової держави, втілення в життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне завдання якої — становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх функцій судової влади. У квітні. 1992 p. Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після її схвалення Верховна Рада прийняла закони "Про Конституційний Суд України", "Про статус суддів", "Про організацію судового самоврядування". Судове самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в напрямі становлення судової влади.

Надважливою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й також удосконалення організації та діяльності попереднього слідства, прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ. Служби безпеки та їх органів на місцях. Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру", від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру", від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України", від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність".

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон "Про  місцеві Ради народних депутатів, місцеве  і регіональне самоврядування". Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві і Севастополі.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була створена правова база для забезпечення організації та діяльності державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що склалася протягом останніх майже п'яти років в організації законодавчого процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень. Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з елементів виконавчої влади було тісно пов'язано з впровадженням в 1992 p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 p., коли Верховна Рада прийняла Закон "Про формування місцевих органів влади і самоврядування!" і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої влади. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції судово-правової реформи. Все практично звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.