Політичні ідеї Нікколо Макіавеллі (1469–1527)

Макіавеллі був приречений на вимушену бездіяльність. Він листувався зі своїми друзями - Содеріні і Ветторі. "Так довго продовжуватися не може, - писав Макіавеллі, - таке бездіяльне життя підточує моє існування". Однак він готовий був служити тільки своїй державі, а не кому завгодно і де завгодно. Про це свідчить його відмова від запрошення стати секретарем кардинала Просперо Колони 1521 року, що пояснювалося його неприйняттям папства і церковників. Відмовився він також від служби французькій монархії, заявивши в кінці свого життя: "Вважаю за краще померти з голоду у Флоренції, аніж від нетравлення шлунку в Фонтенбло".

Проте Медичі не довіряли Макіавеллі і протягом п'ятнадцяти років не допускали його до політичної діяльності.

Макіавеллі зайнявся творчістю. У період заслання (1513-1520) він написав "Государя", "Міркування про першу декаду Тита Лівія", "Міркування про способи упорядкування справ у Флоренції після смерті герцога Лоренцо", "Опис подій в місті Лукка", була почата "Історія Флоренції "...

Він не відмовлявся від незначних ділових доручень, на зразок поїздок у Карпі у францисканський монастир, який у листі до Гвіччардіні назвав "республікою дерев'яних сандаль", або у Венецію для захисту інтересів флорентійських купців.

4 травня 1527 Рим був захоплений  німецьким ландскнехтами. Флоренція  відповіла на це повстанням  проти Медичі і відновленням  республіки. 58-річний Макіавеллі висунув свою кандидатуру на пост канцлера Флорентійської республіки. Питання вирішилося на Великій Раді республіки 10 травня 1527 року. Однак роки правління Медичі зробили свою справу: за Макіавеллі було подано лише 12 голосів, проти - 555.

21 червня 1527 Ніколо Макіавеллі помер, а ще через день його поховали в церкві Санта-Кроче, що стала флорентійським пантеоном. Поруч з Макіавеллі покояться Мікеланджело, Галілей та інші великі італійці.

2.Політична кар’єра

 

Незалежний в своїх цивільних симпатіях і політичних поглядах, Макіавеллі не був прихильником Медічі, вигнаних з Флоренції в 1494, не став він і прихильником Савонароли. Лише після його падіння в 1498 Макіавеллі почав активну політичну діяльність: був обраний секретарем Другої канцелярії, а пізніше - Ради Десяти, що відав дипломатією і військовими справами. Протягом 14 років він виконував безліч доручень флорентійського уряду, їздив з посольствами в різні італійські держави, Францію і Німеччину, вів листування, становив звіти та доповіді з питань поточної політики, про положення справ в Італії та Європі. Досвід державного людини і спостереження дипломата, а також вивчення античних письменників дали Макіавеллі багатий матеріал при розробці його політичних і соціальних концепцій.

У 1512 Медичі повернулися до влади у Флоренції. Макіавеллі як прихильник республіки був усунений від справ і засуджений до річної висилку з міста. На початку 1513 він за підозрою у змові був арештований і підданий катуванню. Проте невдовзі, у зв'язку зі вступом Джованні Медічі на папський престол під ім'ям Лева X, Макіавеллі був помилуваний і відправлений у своє маленьке маєток у Сант'Андреа.

В книзі «Організоване суспільство» Андрущенко В. відзначає,що підкреслюючи роль Н.Макіавеллі як великого реформатора соціально-філософської теорії, хотілося б звернути увагу ще на одне його відкриття, яке чомусь у літературі не популяризують ,йдеться про розуміння філософом співвідношення двох реальностей: «суспільства» (соціуму) та «держави». Філософська традиція від античності до Відродження ці реальності ототожнювала. Н.Макіавеллі першим показав, що це – різні речі, що суспільне життя є реальністю більш широкого масштабу, ніж держава, що держава є однією із складових суспільства, його організаційним стрижнем, що вона виконує інші (притаманні лише їй) функції.

Зазначене відкриття дало поштовх для розвитку нової теоретичної дисципліни – політології, виходу останньої з предметного кола соціальної філософії. Н.Макіавеллі часто характеризують як політолога. Й це правильно, хоча, звичайно, він – постать більш широкого філософського пошуку.

Ми називаємо Н.Макіавеллі соціальним філософом, залишаючи за ним право бути батьком-фундатором політології. Як соціальний філософ він здійснив революцію в суспільствознавстві: розірвавши більш ніж 1500-річну традицію теологічних ілюзій, повернув пізнання до реальності. Як політолог Н.Макіавеллі був сином свого часу. Його політичні настанови мають конкретно-історичний характер і саме в цьому контексті підлягають теоретичному розглядові.

Як відомо, Італія доби Н.Макіавеллі переживала період роздробленості, суперництва окремих держав та провінцій, вторгнення французьких, іспанських, німецьких завойовників, низки народних повстань, безсилля і злодіянь духівництва, розбещеності дворянства. Для виходу з соціальних катаклізмів, а головне - для збереження свого статусу як самостійної держави вона потребувала інтеграції, об'єднання земель, мобілізації зусиль, нової внутрішньої та зовнішньої політики. Н.Макіавеллі добре розумів, що в цій ситуації є лише один засіб: зміцнення державності.

Понад те, опанувавши політичний досвід Франції та Іспанії, Н.Макіавеллі дійшов висновку, що ключовою проблемою застосування цього засобу є проблема сильного володаря. Зміцненню державності та посиленню ролі володаря Н.Макіавеллі й підпорядковує свою політичну концепцію. Його політична наука,як зазначав Н.Грамші, є своєрідною філософією часу, який прагне до створення абсолютних національних монархій – політичної форми, що допускає й полегшує подальший розвиток буржуазних продуктивних сил.

Суспільно-громадське життя, стверджував Н.Макіавеллі, визначає «фортуна» – тобто об'єктивна закономірність. Людина (як розумна істота) може пізнавати її, використовувати (закон) з метою осягнення «блага». Історія рухається «від несвободи до свободи», до більш глибокого блага людей. Водночас розвиток історії, на думку Н.Макіавеллі, йде суперечливо. Адже його «дійові особи» – люди – переслідують не тільки загальноісторичні, але й власні цілі. Для впорядкування різноспрямованих прагнень потрібна сильна держава, а для керівництва – досвідчений і твердий у своїх рішеннях політик.

За переконанням філософа, духівництво (папство) нездатне до керівництва державою. Воно розбещене багатством, брехливістю, хабарництвом. Християнська ідея не чинення опору злу насильством також не може відігравати роль інтегративної духовної настанови. Зі злом треба боротися іншими засобами, особливо тоді, коли йдеться про інтереси держави та народу.«Досвід нашого часу показує, – писав філософ, – що великі справи творили саме ті володарі, котрі мало зважали на обіцянки, вміли хитрістю крутити людям голови і врешті-решт перемагали тих, хто покладався на чесність... Володарю необхідно володіти духом настільки гнучким, щоб обирати напрямок, указаний віяннями та мінливістю фортуни, і, як я зазначив вище, не ухилятися від шляху добра, якщо це можливо, але вміти стати й на шлях зла, коли це необхідно» (Макіавелли Н. «Государь». – М., 1990. – С.52). Володар повинен уособлювати якості людини та звіра, писав Н.Макіавеллі, а серед звірів слід уподібнитися до лева і лисиці. Це допоможе володареві «розігнати вовків», перемогти ворогів і убезпечитися від поразки.

Звичайно, такі настанови Н.Макіавеллі, як «людей потрібно або пестити, або знищувати», «горе тому, хто зміцнює чужу величність», «той, хто володіє державою, повинен передбачати всі образи, щоб розквитатися за них одразу», «якщо вже потрібно вибирати, то треба вибирати страх», не можуть не викликати в сучасника негативної моральної оцінки. Проте, справа полягає саме в тому, що Н.Макіавеллі «виводить» політику із сфери морального підпорядкування та оцінки. Він узагальнив політичну практику свого часу, сконструював своєрідну абетку політичної поведінки володаря в обставинах цієї історичної реальності, й не більше.

 

3.Маккіавеалізм

державна політика

Макіавеллізм - термін у політології, що позначає державну політику, засновану на культі грубої сили, нехтування нормами моралі і тому подібне. «Для зміцнення держави допустимі будь-які засоби - насильство, вбивство, обман, зрада». Термін проведений від імені італійського мислителя Ніколо Макіавеллі, і зв'язується з ідеями, викладеними ним у його книзі «Государ». У побутовому вживанні відповідає поняттям підступність, віроломство [1], набуваючи (якщо характеризується суб'єкт і цілі впливу поза сферою державної політики) переносне значення. Надалі цей стереотип поведінки був досліджений у психології як феномен, і термін був використаний як сукупне позначення відповідних особистісних характеристик, вже поза зв'язку з політикою.

Державець не може робити все те, що люди вважають хороших, так як заради збереження держави він часто вимушений йти всупереч добра і справедливості. Він не має права дати зайвої обіцянки, в очах оточуючих повинен виглядати милосердним, вірним, простодушним, людяним і благочестивим, оскільки люди оцінюють завжди ззовні, не знаючи істини, яка схована всередині. Насправді ж, правитель має бути зрадливим, корисливим, скупим, безсердечним і егоїстичним. Якщо треба піти на злочин, не можна оголошувати про це завчасно, оскільки вороги можуть знищити тебе до того, як ти знищиш їх. Не можна оточувати себе надто могутніми помічниками, а від переможних воєначальників краще позбуватися, адже з часом вони становитимуть серйозну загрозу [2; 164]. Не зважаючи на це, які б засоби государ не використовував для збереження влади і здобуття перемоги, народ завжди їх схвалить, якщо це не зачіпає їх особисті інтереси і приватну власність. Саме тому, непопулярні в народі справи державець має доручити своєму оточенню, а справи, які народу до вподоби - робити самому.

В порадах Ніколо Макіавеллі немає нічого аморального і несправедливого, адже його погляди реально ілюструють політичну культуру суспільства як минулого, так і сьогодення. Проблема негативного відношення до цього філософа деяких критиків базується лише на уявній вуалі, якою бажане хочуть видати за дійсне. Як не прикро, але наше суспільство має лише абстрактну мораль, яка існує в уяві, а не в житті. На мій погляд ідеї Макіавеллі слід виправдати, адже поміркована жорстокість, винахідливість, хитрість і егоїзм - єдині чинники, які зможуть привести до влади і утримати її. В філософії Макіавеллі такі засоби повністю виправдовують мету - досягнення суспільного блага і побудова ідеальної держави. Проблема лише в утвореній дихотомії, коли поряд з політичним макіавеллізмом виник індивідуальний: люди почали використовувати поради для державця у власних цілях, перетворили загальне благо на особисте. Засуджувати таку реальність безглуздо, тому що кожну людину хвилює тільки особисте благополуччя, а не інтереси третіх осіб, які хоча і відносяться до одного соціуму, але гіпотетично є ворогами і зрадниками.

 

4.Світогляд та ідеї Нікколо Макіавеллі

 

Історично Макіавеллі прийнято зображати тонким циніком, який вважає, що в основі політичної поведінки лежать вигода і сила, і що у політиці слід спиратися на силу, а не на мораль, якою можна і знехтувати при наявності благої мети.

У роботах «Енеїда» («Князь») і «Міркування на першу декаду Тита Лівія» Макіавеллі розглядає державу як політичний стан суспільства: ставлення пануючих і підвладних, наявність відповідним чином влаштованої, організованої політичної влади, установ, законів.Макіавеллі називає політику «досвідченої наукою», яка роз'яснює минуле, керує сьогоденням і здатна прогнозувати майбутнє.

Макіавеллі один з небагатьох діячів епохи Відродження, хто у своїх роботах порушив питання про роль особистості правителя. Він вважав, виходячи з реалій сучасної йому Італії, яка страждала від феодальної роздробленості, що краще сильний, нехай і позбавлений докори совісті, государ на чолі єдиної країни, ніж конкуруючі питомі правителі. Таким чином, Макіавеллі поставив у філософії та історії питання про співвідношення моральних норм та політичної доцільності.

Автор ідеї про загальний військовий обов'язок - у трактаті «Про військове мистецтво» закликав до переходу від найманої до набираемой за призовом з громадян держави армії.

Макіавеллі протиставляв античну доблесть християнському смирення. В останньому він бачив зло, що робить світ слабким і віддає його у владу не зустрічаючим опору негідникам

 

 

 

Висновок

 

Макіавеллі висунув політичну програму, в основі якої лежала ідея сильної державної влади, його мрією була сильна італійська держава, яка могла б протистояти чужоземним загарбникам і економічному занепаду. Вона і надихає його на створення трактату «Князь». Написаний у 1513 - 1515 pp., а надрукований уже після смерті автора, у 1532 p., трактат невдовзі набув величезного резонансу в європейській літературі.

У творі аналізуються ті реальні засоби, які, на думку Макіавеллі, можуть забезпечити здійснення величної ідеї національного об'єднання. Такою силою, за Макіавеллі, є влада особистості, наділеної волею, силою духу, енергією. Всі засоби, які служать меті державця,- допустимі, і ніяким моральним нормам він не підвладний, йому дозволені жорстокість, насильство, віроломство, обман і навіть убивство. Макіавеллі створює сугубо індивідуалістичну політичну доктрину, пройняту нездоланною для письменника суперечністю між аморальністю засобів і величністю мети. Письменник хотів благополуччя батьківщині і людині, але пропонував для досягнення цього благополуччя антигуманістичні засоби, протилежні високій меті. На основі створеного Макіавеллі індивідуалістичного ідеалу державця, для якого не існує жодної заборони, пізніше сформувалося поняття макіавеллізму як втілення безсоромності, цинізму і нестримного егоїзму в політиці.

Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Андрущенко В. Організоване суспільство / Інститут вищої освіти АПН України. — К., 2006
2. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999.
3. Никколо Макьявелли. История Флоренции. М. Наука. 1973.
4. История политических и правовых учений / Под. общ. ред. B.C. Нерсесянца. М., 1997.
5. Політологія: курс лекцій: Навчальний посібник. - Тернопіль, 2004.