Харьковский Демокрит Василь Маслович

Навіть у кількісному відношенні М. Максимович виглядав як провідний  автор альманаху – його перу належить 100 з 253 сторінок книжки. Але й за якістю це були дуже цікаві наукові розвідки, виконані в неакадемічному, а швидше романтичному стилі, есеїстичні за характером і разом з тим глибокі за науковим змістом.

Упорядник запросив до участі в альманасі  В. Бенедиктова, Ф. Глинку, В. Жуковського, В. Домбровського, які запропонували йому до друку свої твори. Це були відомі письменники того часу, публікація їхніх творів піднесла престиж альманаху.

Перша книжка “Киевлянина” прикметна й тим, що в ній відбувся літературний дебют Пантелеймона Куліша. Він опублікував тут цикл “Малоросійські оповідання” що складався з двох творів. Перший – “Про те, від чого в містечку Воронежі пересох Пшевців ставок” – розповідав містичну історію. Друге оповідання – “Про те, що сталося з козаком Бурдюгом у Зелену неділю” – розповідало, як за гріх – працю у свято – нечиста сила позбиткувалася над господарем.

Обидва оповідання являли собою  художню єдність: вони були виконані в жанрі фольклорних оповідок з народних уст, торкалися української  демонології, мали моралізаторський характер, тобто були просто повчальними. Автор цілком слушно об’єднав їх у цикл.

Перша книжка “Киевлянина” засвідчила, що М. Максимович мав намір видавати альманах науково-белетристичного характеру, зосередити його на історичній тематиці й залучити до його створення усіх відомих йому літераторів і науковців, переважно з України. Прагнення упорядника актуалізувати альманах зазнало поразки – найбільш гостра стаття М. Максимовича “Сказання про Коліївщину” була заборонена цензурою, а автору довелося давати з приводу неї пояснення міністру освіти С. С. Уварову. Через свою здебільшого наукову проблематику перша книга альманаху “Киевлянин”, зібравши позитивні відгуки в критиці, все ж не мала широкого попиту серед читачів, принесла матеріальні збитки друкарні, які вона через університетське начальство стягнула з М. Максимовича. Але це не зупинило його.       

Друга книга “Киевлянина” була гідним продовженням розпочатої справи. Крім віршів О. Хомякова, О. Подолинського, нарису В. Домбровського “Луцьк”, кістяк книги складали вже добре відомі автори.

Велику повість, більш ніж на сто сторінок, “Огненний змій” опублікував тут П. Куліш. Головним же автором і другого тому “Киевлянина” був сам М. Максимович, який помістив тут історичні праці, виконані в традиційному вже для себе есеїстичному стилі.

Два нариси – “Видубицький монастир” і “Про монастир Гнилецький”– розповідали про найважливіші прикиївські монастирі: коли засновані, якими землями володіли, як будували стосунки з владою. Великий інтерес становила стаття “Топографічні замітки “Киевлянина” у якій М. Максимович встановлював сучасне місцезнаходження відомих з Початкового літопису топонімів: села Предславина, Турової Божниці, Вітичевого холма, Копиревого кінця.

З другої книжки “Киевлянина” цензура також зробила деякі вилучення: були зняті окремі строфи з вірша О. Хомякова “Киев”, стаття      М. Недєждіна “Палладій Роговський, перший російський лікар”. Цікаво, що в Петербурзі ці автори змогли провести свої твори через цензуру, і згодом вони були опубліковані – стаття М. Надєждіна в журналі “Сын отечества” ще того ж 1841 року.

Попри це друга книга закріпила  успіх “Киевлянина” і позначила тенденцію до перетворення його на часопис. Але цей задум не здійснився – М. Максимович захворів, переїхав на постійне мешкання до свого маєтку. Третю книгу альманаху він збирався видати відразу по одужанні в 1846 році, замисливши водночас журнал з паралельним накладом усіма слов’янськими мовами, який би стояв на програмових засадах Кирило-Мефодіївського братства. Але посилення політичної реакції в Росії, розгром Кирило-Мефодіївського братства та товариства петрашевців спаралізували діяльність М. Максимовича. Третю книгу “Киевлянина” йому вдалося видати лише через дев’ять років після другої, і не в Києві, а в Москві.

Упорядник розділив третій том на дві частини: наукової прози і  віршів. Другий відділ представляв  твори І. Аксакова, М. Язикова, Ф. Глинки, Ф. Тютчева, О. Растопчиної, К. Павлової, тобто авторів, аж ніяк не пов’язаних з Україною. Їхні твори виразно засвідчили слов’янофільські симпатії М. Максимовича, що посилилися в цей час.

Розширився й склад наукового  відділу, у якому виступили відомі російські історики того часу: С. М. Соловйов (нарис “Велика княгиня Ольга”, М. П. Погодін (нарис “Про російську торгівлю в удільному періоді”, кн. М. О. Оболенський (“Про дві найдавніші святині Києва: мощі св. Климента і хрест великої княгині Ольги”, І. Д. Бєляєв (“Великий князь Михайло Чернігівський”, В. Ф. Домбровський (“Про Кременецький замок”,), П. М. Дешко (“Про Карпатську Русь”, та “Запис Анни Гойської на монастир Почаївський 1597 року”,Та якщо ці автори подали в основному по одній статті, то упорядник – шість. У цілому ж три книги альманаху “Киевлянин” відіграли видатну роль у становленні української журналістики, особливо в Києві; послужили справі пробудження українських авторів, активізували інтерес до української історії, літератури, мови. Ряд матеріалів вписано в історію українського духовного розвитку: зокрема праця “Про вірші червоноруські” – в історію української літературної критики, стаття “Про правопис малоросійської мови” – в історію українського мовознавства, усі праці упорядника, зокрема перший нарис про гетьмана Сагайдачного, зберігають своє значення в українській історіографії.

12. «Руса́лка Дністро́вая» — перший західноукраїнський альманах, виданий у м. Буда (з 1873 Будапешт) в 1837 році (заходами літературного гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем.

У передмові до «Русалки Дністрової»  підкреслена краса української народної мови та народної словесності і поданий список найважливіших наддніпрянських літературних і фольклорних видань того часу. Після передмови («Передслів'я») М. Шашкевича матеріал розташований у чотирьох частинах:

• Фольклористична частина «Пісні народні» відкривалася науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавалися зразки дум,обрядових, історичних та ліро-епічних пісень, записаних у різних районах краю.
• Оригінальні твори упорядників складали другу частину — «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького.
• Третій розділ — «Переводи» — подав сербські народні пісні у перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Краледвірського рукопису».
• В історико-літературному розділі «Старина» (з передмовою М. Шашкевича) опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ та бібліографічну відомість про слов'янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському василіанському монастирі Львова. Тут же — критична рецензія М. Шашкевича наетнографічну розвідку Й. Лозинського «Рускоє весілє».

Альманах «Русалка Дністровая» вийшов замість приготованого 1834, але забороненого віденською цензурою (на основі думки церковної влади у Львові) збірки «Зоря». Альманах і його видавці зазнали переслідувань місцевих церковних і світських властей. Із 1000 надрукованих примірників «Русалки Дністрової» 800 сконфіскувала львівська поліція.

Девізом книги стали слова Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія». Своїм поворотом до народної мови й уведеним її упорядниками правописом «Русалка Дністровая» мала великий вплив на українське національне відродження і на розвиток української літератури в Галичині. За словами І. Франка, збірка «була свого часу явищем наскрізь революційним». «Русалка Дністровая» була передрукована 1910-го року в Тернополі й офсетом у Києві (1950, з вступною статтею Олександра Білецького) та у Філадельфії (1961).

Правопис «Русалки Дністрової» — перша фонетична система правопису для української мови на основі адаптованого алфавіту, вжита «Руською трійцею» в альманасі «Русалка Днѣстровая». Вживання фонетичного принципу орфографії мотивувалося в передмові Маркія Шашкевича тим, що «знати нам конче, яке теперѣшному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: „пиши як чуєшь, а читай як видишь“».

Орфографія «Русалки Дністрової»  не прищепилася в Галичині, але стала основою для пізніших систем українського фонетичного письма і, зрештою, сучасної української абетки.

“Русалка Дністровая” і справді  мала величезне значення для західноукраїнських земель, засвідчила їхню єдність з підросійською Україною, продемонструвала творчий потенціал підавстрінського українства.