Харьковский Демокрит Василь Маслович

7. Харьковский Демокрит Василь Маслович

Цензурний дозвіл на перше число  журналу датований 7 січня 1816 року. Видавцем його виступив Василь Маслович, студент Харківського університету, що закінчував курс навчання.

Харківський Демокрит  — гумористично-сатиричний журнал, який видавався у Харкові у 1816 році. Засновником часопису був харківський поет Василь Маслович, який залучив до роботи над виданням чимало людей, які стали пізніше відомими далеко за межами Слобожанщини — Грігорія Квітку (котрий на той час ще не взяв собі псевдоніму «Основ'яненко»), Акіма Нахімова, Івана Срезневського, Разумніка Гонорского, Ореста Сомова, Івана Паліцина. Матеріали у часописи ділилися на три частини — «поезія, проза, суміш», загальний напрямок був сатиричний, але без політичної забарвленості. У прихованій формі критикувалося кріпацтво та інші вади тогочасного суспільно-політичного ладу, крім того, містилося багато матеріалів, пов'язаних с гострими повсякденними питаннями життя Харківа. Представлений також був жанр літературної пародії. «Харківський Демокрит» видавався російською мовою, проте твори, пов'язані з минулим або тогочасним життям Слобожанщини, вміщали багато українізмів, пізніше у часописі з'явилося кілька творів, цілком написаних українською мовою — які належали перу Василя Масловича^[1 Харківський Демокрит був першим часописом, який виходив на території України, першим часописом, де була вжита українська мова та першим суто гумористичним виданням у Російській імперії^. Видання часопису було припинено у червні 1816 року, про що читачів проінформували три слова "Кончина «Харьковского Демокрита», надруковані на останній сторінці. Незважаючи на короткий час видання, часопис мав великий вплив на інтелектуальне життя Слобожанщини та Лівобережної України загалом, у ньому розпочали свою літературну діяльність Григорій Квітка, Орест Сомов, Акім Нахімов. Традиція «Харківського Демокрита» була пізніше продовжена в «Українському Віснику». Деякі твори, вперше надруковані на сторінках «Харківського Демокриту», пізніше виходили окремими виданнями.

Назва журналу склалася під впливом  тодішньої журналістики. У    С.-Петербурзі в 1815 році А. Ф. Кропотов видавав сатиричний часопис під назвою “Демокрит”. Вдалося видати, однак, лише два числа

Головна ідея, що поставала з творів, опублікованих у часописі, полягала в утвердженні природності людської моралі, запровадженні в читацьку свідомість просвітницького варіанту народності, самоцінності простонародності, як незіпсутої цивілізацією, ідилічної основи суспільного та індивідуального буття.

Поема про Харька, засновника Харкова, на підставі народних переказів під заголовком "Засновання Харькова"; сатиричну поему на українське життя "Утаіда", в якій можна помітити вплив Котляревського; "Песнь Семейству", що поза російським заголовком написана була доброю українською мовою.

Причина припинення видання: від’їзд Масловича до Петербургу за визнаням.

8. «Южный русский сборник» — український літературний альманах, укладений і виданий у Харкові 1848 року Амвросієм Метлинським. Цей альманах був останнім проявом діяльності Харківської школи романтиків. Він вийшов з університетської друкарні вже тоді, коли не було між живими В. Каразіна й Г. Квітки, коли з міста виїхали М. Костомаров, І. Срезневський, І. Петров, О. Корсун, І. Бецький, коли культурне життя в місті завмерло на довгі роки й воно втратило значення столиці творення української літератури.

Альманах складався з п’яти  частин, які продавалися як окремо, так і переплетені в одну книжку. Це було, власне, п’ять книжок, зібраних під одну обкладинку. Кожна книжка містила великий літературний твір, що й уможливлювало її окреме самостійне існування.

Перша частина відкривалася передмовою, у якій підводилася теоретична база під потребу цього видання. Першу  книжку “Южного русского сборника” склали дві великі добірки ліричних віршів: “Думи та співи” Михайла Петренка та “Думки і пісні” самого упорядника. У добірці А. Мет-линського, крім чотирьох його нових романтичних віршів, був опублікований чеською мовою його вірш “Козацька смерть”, переклад якого належав відомому чеському поетові Ладиславу Челаковському. Це було нове в історії української альманахової журналістики. Публікація перекладу вірша свідчила про зростання авторитету української літератури, яка набувала популярності в слов’янському світі, завойовувала авторитет. Саме це демонстрував А. Метли-нський, друкуючи цей переклад.

У другій частині “Сборника” була опублікована велика поема Стефана Александрова “Вовкулака, українське повір’я: Оповідання у віршах”.Третя частина “Южного русского сборника”  містила поему Михайла Макаровського “Наталя, або Дві долі разом”. В основі її сюжету – історія кохання й одруження Панаса й Наталі, типових представників української патріархальної дійсності. Четверта частина альманаху містила “повість у віршах” того ж М. Макаровського “Гарасько, або Талан і в неволі”. Попри легковажний заголовок, що налаштовував на бурлескні очікування, це була дуже поважна романтична поема.

У кінцевій, п’ятій книзі “Южного русского сборника” друкувалася драма Грицька Основ’яненка (Григорія Квітки) “Щира любов, або Милий дорогше щастя: драма, виложена з бувальщини”. Це призабута драма Г. Квітки, затьмарена славою його комедій “Шельменко-денщик” і “Сватання на Гончарівці”, які й сьогодні живуть активним сценічним життя. Про “Щиру любов” цього не скажеш. Але саме ця драма відповідала естетичній програмі автора “Марусі”, тобто його настанові на творення поважної, здатної зачіпати найглибші людські почуття української літератури.

У цілому ж “Южный русский сборник” став видатним явищем в українській культурі. Це була товста, поважна українська книжка, що демонструвала рух української літератури до серйозних тем, стильового вдосконалення, нової культури видання. Альманах закріпив потяг до спеціалізації, він не містив фольклорних записів, наукових статей, джерел з історії, а мав виключно літературний характер, будувався як художня книжка для читання з невеличкими довідками про авторів. Він мав якоюсь мірою підсумковий характер, був покликаний зберегти для нащадків твори тих письменників, яких уже не було між живими (Г. Квітка помер 1843, а С. Александров і М. Макаровський – 1846 року) і самі вони вже не могли потурбуватися про опублікування свого доробку. З усіх боків альманах свідчив про зрілість української літератури, був фактом самого її існування в період першого удару, завданого їй російським царизмом.      

9. Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій “Украинского альманаху” був альманах “Утренняя звезда”, що вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров.

Укороткій передмові до нього І, Петров зазначав: “Видавець вважає за потрібне сказати, що хоча він і  передбачав видати тільки одну книжку, але надалі знайшов потребу, не підвищуючи ціну, оголошену при передплаті, видати дві. Таким чином, у першій розміщаються твори, написані по- російськи, у другій - статті, написані малоросійським і українським наріччям. З цієї причини і друкування її визнане за краще зробити в Харкові, під наглядом самих авторів”.

Передмова до книг датована 1 листопада 1833 року. Але обидва альманаху вийшли вже на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві, в друкарні С. Селівановського. другий - у Харкові, в друкарні університету.

Російська частина альанаху складалась  з матеріалів Іноземцева. Віршів самого І. Пегрова. Української тематики стосувався "малоросійський переказ” О. Сомова "Недобре око”, опублікований під псевдонімом П. Байський, та дослідження І. Срезневського "Уривки записок про старця Григорія Сковороду, українського філософа”. До ст,додавався портрет Г. Сковороди - перше опубліковане зображення філософа.

Друга книжка "Утренней звезды”  була виключно українською. Відкривалася вона творами Грицька Основ'яненка (Г. Квітки), які нібито налаштовували  читача на лад традиційної котляревщини. Але вся справа полягала в оцьому "нібито”. Тоді, коли читач легковірно заковтував гачок традиційності, йому пропонувалася зовсім інша за предметом та естетичним відношенням до дійсності українська література. Також були надрукованні  вірші П. Гулака-Артемовського, байки Є. Гребінки й уривки з його українського перекладу «Полтави» О. Пушкіна, уривки з «Енеїди» І. Котляревського і пісні на його слова з нотами.

10. Назвав Гребінка своє видання  “Ластівка”, вийшов він 1841 року в Петербурзі як видання книгопродавця Василя Полякова.

Відкривався альманах вступним словом Є. Гребінки “Так собі до земляків”. У ньому автор створив колоритний образ українського поміщика-інтеліґента, який живе одним життям зі своїм народом. Передмова “Так собі до земляків” була датована 7 січня 1841 року. “Ластівка” стала й справді новим щаблем розвитку української альманахової журналістики. Це був перший спеціалізований на представленні художньої літератури альманах. У ньому були відсутні наукові статті та розвідки, літературно-критичні праці, етнографічні та фольклористичні дослідження, публікації історичних документів та джерел. Українська журналістика прощалася із засадою універсалізму й переходила до спеціалізації: читачам була запропонована книжка для читання, тобто цілком складена з художніх творів. Крім того, упорядник орієнтувався виключно на українського читача – у книзі були зовсім відсутні російські тексти.

Альманах “Ластівка” став унікальною книжкою в молодому українському письменстві, він був упорядкований з великим смаком, багато творів, опублікованих у ньому, ввійшли в історію української літератури. Книжка засвідчила високі редакторські здібності Є. Гребінки, схильного до організаторської праці, до відбору для публікації справді художньо довершених і вагомих творів.

Уперше після “Кобзаря” (1840) тут публікувалися нові твори Т. Шевченка. Їх було п’ять: “Вітре буйний”, “Причинна”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Тече вода в синє море” та уривок з поеми “Гайдамаки” (розділ “Галайда”, що починався словами “Яремо! Герш-ту! Хамів сину!”). Чотири перших твори відносилися за часом написання до 1837 і 1838 років, останній ще не був завершений на час публікації уривка з нього в альманасі.

Зі сторінок “Ластівки” вперше на весь світ пролунали нині широко відомі рядки “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Також пуб. Вірш “На вічну пам’ять Котляревському” академік Ю. В. Шевельов назвав “Критикою поетичним словом” Вірш, присвячений І. Котляревському, в альманасі “Ластівка” розташовувався після першодруку двох уривків з водевілю “Москаль-чарівник” (с. 299 – 305), що посилювало як звучання твору знаменитого полтавця, так і Шевченкового відгуку на його смерть. Два ліричні вірші Т. Шевченка, опубліковані вперше в “Ластівці”: “Вітре буйний” та “Тече вода в синє море”, в “Кобзарі” 1860 року дістали однакову назву “Думка”. Це сталося тому, що в обох творах втілений однотипний образ романтичного героя, самотнього, відірваного від соціуму, наділеного світовою скорботою.

Другим поетом, чий великий доробок  друкувався  в цій книзі, був  Л. Боровиковський. Його представляли твори двох жанрових напрямків: романтичні балади та ліричні вірші і байки, що в українській літературі містили не лише повчання, але й комічний, гумористичний елемент. Твір Л. Боровиковського “Вивідка”. В його основі – баладний український сюжет: дівчина закохана в козака, просить її посватати; козак висуває умову: мені заважає твій брат, отруї його. У двох наступних віршах “Палій” і “Волох” також втілювалися образи романтичних героїв. Наступну добірку Л. Боровиковського в “Ластівці” складав цикл з десяти байок. Л. Боровиковського відзначалася особливою стислістю, являла собою короткий виклад певного життєвого епізоду, аніж подієвий розвиток сюжету. Майже всі твори будувалися на основі народних прислів’їв чи приказок або комічних бувальщин-анекдотів. За взірець жанру в творчості Л. Боровиковського може правити байка “Клим”.

Дебютував на сторінках “Ластівки” знаменитий український поет-романтик Віктор Забіла. Він опублікував тут три вірші: “Голуб”, “Пісня” та “Повіяли вітри буйні”, у яких постав як глибокий автор теми гіркого, нерозділеного кохання. Сам упорядник опублікував у “Ластівці” три поетичні твори: дві байки і один ліричний вірш. Байки “Дядько на дзвониці” та “Хлопці” виразно дисгармоніювали із загальним тоном книжки. Крім поетів, чиї добірки в “Ластівці” ми розглянули окремо, у книжці були надруковані окремі вірші П. Писаревського, Стецька Шерепері (Ст. Писаревського). П. Кореницького, Н. Мартовицького, кілька записів українських народних пісень.

Проза була представлена творами Г. Квітки-Основ’яненка та П. Куліша. Лідерство тут, безумовно, належало Г. Квітці, твори якого лише за обсягом складали більш ніж половину альманаху. Два невеликих за обсягом оповідання “Пархомове снідання” та “На пущення як зав’язано” належали до дрібних творів бурлескно-реалістичної прози, тобто до того напрямку, якому протистояла “Ластівка”. Але ці твори мали виразний розважальний характер, містили повчальний зміст, були розгорнутими ілюстраціями до народних приказок чи анекдотів.

Завершувала книжку альманаху післямова  упорядника Є. Гребінки. У ній утримувався мотив російсько-українського протистояння, започаткований у передмові. Є. Гребінка в альманасі “Ластівка” виконав поставлені перед собою завдання: дати книжку для читання, яка б всебічно задовольнила смаки українського освіченого читача, дала йому і прозу, і поезію, і фольклорні записи. Багато творів “Ластівки” увійшли в історію української літератури, склали її золотий фонд. Книжка продемонструвала великі можливості українського слова, його здатність обслуговувати духовне життя великого народу.

11. Альманах “Киевлянин” М. Максимовича.  Перші два томи вийшли в Києві, останній – у Москві. Головна засада видання була сформульована в епіграфі з О. С. Пушкіна: “Да ведают потомки Православных Земли родной минувшую судьбу!”, що виражав орієнтацію на місцеву, київську, або принаймні українську, тематику.

Окрасою першої книги альманаху  були твори самого М. Максимовича. Стаття “Огляд старого Києва” представляла цікаву реконструкцію старої частини міста з розглядом того, коли й ким побудована та чи інша споруда. До статті додавалася карта, що полегшувала орієнтацію читача.

Перу М. Максимовича належала й  казка “Снігурка” з підзаголовком – “Руская. Стаття “Про надгробки в Печерському Монастирі” являє собою спробу того, що нині називається “Некрополь”. Частина за частиною в статті оглянуті могили на території Коєво-Печерської Лаври, розказано, хто були ті люди, що поховані тут, і чим заслужили право по смерті лежати на подвір’ї монастиря; відтворені намогильні написи.