Властивості та розвиток адміністративного процесу

Реальний розподіл адміністративного процесу на відповідні процесуальні провадження відображує об'єктивну необхідність суспільного розділення праці та професіональної спеціалізації діяльності різних уповноважених суб'єктів. При цьому виділення конкретних проваджень у рамках адміністративного процесу пов'язане й з необхідністю врегулювання певних, якісно однорідних суспільних відносин, що складаються в адміністративно-процесуальній сфері та, отже, набувають характеру процесуальних правовідносин.

За функціональною ознакою в  структурі адміністративного процесу можуть бути виділені: а) провадження, що носять установчий характер (провадження по утворенню державних органів, суб'єктів підприємницької діяльності); б) провадження, що мають правотворчий характер (провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів); в) правоохоронні провадження (провадження в справах про адміністративні правопорушення, провадження по скаргах громадян); г) правонаділяючі провадження (провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень)¹².

Виділяють звичайне та прискорене провадження. При цьому прискорене провадження (наприклад, провадження в справі про адміністративне правопорушення) характеризується спрощеною процесуальною регламентацією, мінімальною кількістю процесуальних актів, певною «спресованістю» стадій.

У загальному вигляді при класифікації за індивідуально-конкретними справами система адміністративних проваджень, що складають структуру адміністративного процесу, може бути подана таким чином: 1) провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів; 2) провадження по прийняттю індивідуальних актів управління; 3) провадження по оскарженню рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб, що порушують права громадян; 4) провадження по зверненнях громадян; 5) провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів та заходів адміністративного припинення; 6) провадження в справах про адміністративні правопорушення; 7) дисциплінарне провадження; 8) провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень: 9) реєстраційно-дозвільне провадження; 10) провадження по приватизації державного майна; 11) діловодство;                      12) установче провадження.

3. РЕФОРМА  АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

Реформування адміністративного  процесу в Україні стоїть у  переліку загального правового регулювання в державі. Процес інтеграції України в європейський правовий простір, що розпочався і триває, передбачає, серед іншого, повномасштабне реформування правової системи на основі принципів та стандартів, що сформувалися на загальноєвропейському рівні. Зокрема, розпочаті в Україні адміністративна та судова реформи, створення в Україні системи адміністративних судів, розробка нормативної бази регулювання адміністративного судочинства відбуваються із врахуванням в цих процесах міжнародних стандартів, окремих теоретичних положень доктрини та  позитивного практичного досвіду зарубіжних держав.

Запровадження в Україні адміністративного  судочинства й утворення адміністративних судів своєю метою має гарантування права кожного оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, що, в свою чергу, повинно забезпечити реалізацію конституційного принципу відповідальності держави за свою діяльність перед  людиною.

Досвід багатьох європейських країн  доводить, що адміністративні суди є доступним і ефективним інструментом захисту прав, свобод і інтересів  людини від порушень з боку органів  державної влади та місцевого  самоврядування.

Врахування здобутків європейських держав в сфері адміністративного  процесу, правових стандартів, вироблених на загальноєвропейському рівні,  дослідження практики Європейського  суду з прав людини є необхідним для розробки і вдосконалення  теоретичного та нормативного підґрунтя адміністративного процесу в Україні.

Важливе місце в реформуванні адміністративного  процесу посіють питання стандартів адміністративного процесу.  Необхідно, перш за все, більш точніше визначити  такі ключові поняття, як адміністративна  юстиція, адміністративний процес (та співвідношення цих понять), поняття європейського стандарту адміністративного процесу.

Як відомо, до визначення терміна  „адміністративна юстиція” на сьогодні немає єдиного підходу. Зазначене  словосполучення об‘єднує в собі два поняття: administratio та justitia. В перекладі з латини administratio означає „управління”, „завідування”, „керівництво”; justitia – „справедливість”, „правосуддя”, „судове відомство”.. І за змістом, і за етимологією justitia виходить з поняття права  (ius), означає наявність в соціальному світі правового начала і виражає його правильність, імперативність і необхідність). Багатоваріантність перекладу терміна justitia породила різні варіанти його тлумачення. Відповідно, в юридичній літературі сформувались три основні тенденції у розумінні адміністративної юстиції. А саме, адміністративна юстиція розуміється як :

• особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та уповноваженими на те державними органами ( відповідно до цього підходу до поняття адміністративної юстиції включається розгляд публічно-правових спорів не тільки судами, а й іншими державними органами. Можна зробити висновок, що в даному випадку наголос зроблено на розумінні терміна justitia як „справедливості”. Іншими словами, справедливість при вирішенні спорів може бути забезпечена не лише судами, а й адміністративними органами при розгляді  скарг громадян в сфері адміністративної діяльності );
• самостійна галузь правосуддя, ціллю якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління  (адміністрацією) або між самими органами управління - тобто адміністративне судочинство . (Такий підхід є більш вузьким : до поняття адміністративної юстиції віднесено тільки судовий порядок вирішення публічно-правових спорів, тобто адміністративна юстиція є діяльністю виключно судовою. В такому розумінні наголос зроблено на розумінні терміна justitia як „правосуддя”, яке, відповідно до положень сучасної правової доктрини, здійснюється виключно судами.);
• не тільки особливий вид судочинства, а й система спеціалізованих судів або спеціальних  судових підрозділів, які здійснюють адміністративне судочинство. (Згідно з цим підходом адміністративною юстицією є не будь-яке вирішення публічно-правових спорів, а тільки те, що здійснюється спеціально утвореними для цього судовими органами – окремими судами чи спеціалізованими структурними підрозділами загальних судів, тобто обов‘язковою ознакою адміністративної юстиції є наявність у судовій системі адміністративних судів або адміністративних палат у структурі судів загальної юрисдикції).

М.Ю.Тихомиров пропонує розуміти під  адміністративною юстицією 1) систему  спеціалізованих органів, що здійснюють контроль за дотриманням законності в сфері державного управління; та 2) в більш вузькому значенні – особливий процесуальний порядок вирішення адміністративно-правових спорів між громадянином або організацією з одного боку, і державним органом – з іншого, при якому судові чи інші спеціально уповноважені державні органи розглядають скарги на дії органів державного управління і виносять рішення, обов‘язкові для зазначених органів.

Зазначені три підходи до тлумачення терміна „адміністративна юстиція” відповідають трьом критеріям, що використовуються вченими-адміністративістами для  розкриття сутності цього  правового інституту: 1). матеріальному, пов’язаному з природою спору ( такий критерій дозволяє виявити особливий публічно-правовий характер спорів в сфері державного управління і відокремити їх від приватноправових відносин, що регулюються цивільним правом); 2). організаційному, обумовленому наявністю спеціальних органів, що здійснюють розгляд спорів; 3). формальному, що відповідає особливому порядку розгляду спорів.

Реалізація принципу верховенства права є неможливою без забезпеченої можливості доступу особи до незалежного, неупередженого суду,  провадження в якому відповідає вимогам справедливого судового розгляду. Особливого значення це набуває у відносинах  у сфері адміністративного права: рішення чи  дії, що є наслідком реалізації владних повноважень завжди мають безпосередній вплив на права і свободи, що захищаються Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Визнаючи особливу природу адміністративних актів держави-члени Ради Європи повинні забезпечити відповідність судових органів та процедур контролю за такими актами вимогам Конвенції, гарантувати їх ефективність.

 Враховуючи цю систему правових  стандартів, для належного захисту  прав людини у відносинах з  органами публічної влади ще  недостатнім є запровадження  системи адміністративних судів. Важливо і необхідно забезпечити незалежність, неупередженість та належний рівень компетентності суддів; вільний доступ до суду кожної особи; розгляд справи в розумні строки в ході судового процесу, який відповідає вимогам справедливого процесу; повагу до рішень суду з боку виконавчої влади, що має сприяти ефективності та дієвості таких рішень.

Варто зазначити, що в Україні позитивний досвід іноземних держав досліджувався  в процесі нормотворення та втілився у Кодексі адміністративного  судочинства, що набув чинності 1 вересня 2005 року. Однак, оскільки інститут адміністративної юстиції як окремого виду судового процесу є новим для української правової системи, такий досвід вартий запозичення і в процесі правозастосування, забезпечення реалізації закріплених на законодавчому рівні правових принципів та прав особи.

ВИСНОВОК

Отже, з вищесказаного можна  зробити наступні висновки:

Поняття “адміністративний процес” в адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими  на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядається як провадження в справах про адміністративні правопорушення і застосування до правопорушників адміністративних стягнень.

Адміністративний процес є видом  юридичного процесу і має всі притаманні останньому ознаки.

Перш за все адміністративний процес здійснюється тільки уповноваженими на те суб'єктами. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших органів по вирішенню індивідуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності.

Впорядкованість адміністративного  процесу обумовлюється наявністю  чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливі вирішення завдань процесу та досягнення його мети.

Мета адміністративного процесу  — це заздалегідь заплановані  результати, досягнення яких можливе  за допомогою відповідних засобів та способів. У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображують необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних завдань, вирішення яких і дозволяє досягти наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного  процесу є належне, таке, що ґрунтується  на суворому додержанні законів, регулювання  діяльності всіх суб'єктів процесу  на всіх його стадіях та етапах.

Адміністративний процес відрізняється від інших видів юридичної процесуальної діяльності і, насамперед, від кримінального та цивільного процесу. У відмінностях, що існують між ними, найбільш чітко виявляється специфіка адміністративного процесу.

Ці відмінності полягають у такому:

по-перше, адміністративний процес реалізується у державному управлінні, кримінальний і цивільний — при виконанні правосуддя. Адміністративний процес є частиною виконавчо-розпорядчої діяльності, оскільки являє собою врегульовані процесуальними нормами управлінські відносини. Адміністративний процес є юридичним вираженням управлінської діяльності;

по-друге, адміністративний процес не обмежується юрисдикційною діяльністю, тобто діяльністю щодо розгляду суперечок і застосування примусових заходів, а включає і діяльність по реалізації регулятивних норм, діяльність, так би мовити, позитивного, організуючого характеру. Це пояснюється специфікою управління як діяльності в основному творчої, в якій метод примусу є не основним, а допоміжним. Кримінальний же процес є повністю юрисдикційним, цивільний — переважно юрисдикційним. Отже правоохоронна функція в адміністративному процесі займає підпорядковане місце, а в кримінальному і цивільному — головне; по-третє, адміністративний процес відрізняється переліком і розташуванням проваджень. Провадження в адміністративному процесі розташовані паралельно. Це пояснюється великою кількістю і різноманітністю справ, які вирішуються оперативно і, в основному, органами першої інстанції.

Дане дослідження, на мою думку, дозволило більш краще зрозуміти основні властивості адміністративного процесу України та сприяло розвитку основних навиків дослідницької роботи, що є вкрай потрібним на майбутнє.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ НОРМАТИВНИХ АКТІВ 

ТА  ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, Харків, 2001р. – 46 с.
2. Адміністративний процес: Навчальний посібник / За заг. Ред. доктора юридичних наук, професора І.П.Голосніченка. – К.: ГАН, 2003. – 256 с.
3. Бандурка А.М., Тищенко Н.М.Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. Закл. – Рос. Мовою. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.
4. Бахрах Д.Н. Административное право России. Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 640 с.
5. Гнатовський М.М. Становлення та тенденції розвитку європейського правового простору: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. (12.00.11) / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – С. – 10-12.
6. Застрожная О.К. Советский административный процесс: Учебное пособие. - Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1985. – 100 с.
7. Колпаков В.К. Адміністативне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 312-327.
8. Лория В.А. Административный процесс и его кодификация. - Тбилиси: Издательство Тбилисского университета, 1986.
9. Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА*М, 1998. –   С. – 29.
10. Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. - М.: Юридическая литература, 1964.
11. Сорокин В.Д. Административно-процессуальное право. - М.: Юридическая литература, 1972.
12. Сорокин В.Д. Проблемы административного процесса. – М.: Юридическая литература, 1988.
13. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. - М., 1998. - (Раздел V).
14. Теория юридического процесса / Под общ. ред. проф. В.М. Горшенева. - Харьков: «Вища школа», 1985.
15. Шемшученко Ю.С. Адміністративна юстиція // Юридична енциклопедія: В 6т./Редколегія .: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.)  та інш.- К.: Укр. енцикл., Т.1: А-Г, 1998. – С. 47-48.