Особливості протидії корупції в країнах Європейського Союзу

ЗМІСТ

 

 

 

ВСТУП                 

     1.  Корупція в Україні                                                      2

2. Досвід Країн Сходу в боротьбі із корупцією                                          4

     3.   Особливості протидії корупції в країнах Європейського Союзу          7

   ВИСНОВОК                                                                                                      14

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                        15

 

 

 

 

Вступ

Корупція є однією з найактуальніших соціально – політичних проблем сучасності, вона не лише негативно впливає на темпи розвитку економіки держави, але й на систему державного управління та суспільні відносини в цілому.

Це безпосередньо стосується України, високий рівень корумпованості якої визнано вітчизняними та зарубіжними аналітиками, відповідними міжнародними інституціями.

 Корупційні прояви у будь-якому  суспільстві являють собою небезпечний  механізм, який підпорядковує собі  всі сфери життєдіяльності суспільства. За таких умов не може нормально функціонувати жодна із сфер суспільства: ні політична, ні правова, ні економічна. З огляду на слабкі демократичні традиції, недосконалість національного законодавства, неефективну діяльність владних інститутів та недостатній рівень політико-правової культури суспільства перехідного періоду проблема корупційних проявів набула особливої гостроти.

1. Корупція в Україні

Сьогодні стан корупції в Україні багато у чому зумовлений перехідним етапом, який і в інших країнах, що перебували в подібній ситуації, супроводжувався зростанням корупційних проявів.

На думку американського соціолога Р. Мертона, подекуди протиправне діяння є нормальною реакцією людей на ненормальні умови існування [1]. Тобто, інколи сама держава і соціальна система спонукають громадян до скоєння протиправних вчинків. Серед таких причин можна виокремити наступні: низька заробітна плата службовців, які виконують покладені на них обов’язки; вкрай забюрократизована система прийняття рішень чи процедур вирішення справи; вкорінені в масовій свідомості стереотипи не безкоштовного отримання тих чи інших послуг і підтримання на суспільному рівні думки про те, що за все необхідно платити; низька загальна культура посадовців та слабка обізнаність громадян зі своїми правами; закритість державних органів від впливу громадськості, відсутність реальних механізмів контролю за їх діяльністю; існування економічних пільг, обумовлених урядовими рішеннями.

 В Україні корупція набула системного характеру, створює реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку. Згідно з даними організації Transparency International у рейтингу рівня корупції у 2012 - опинилася на 152 із 183 у рейтингу поширення корупції у світі [2].

 Незважаючи на вжиті останнім  часом організаційно-правові заходи щодо протидії корупції, її масштаби поки що залишаються значними. Проведення різних досліджень рівня корупції свідчить, що у свідомості громадян закріпилось уявлення про широке поширення корупції в усіх владних структурах та на всіх управлінських рівнях.

 Згідно з результатами соціологічних  опитувань Центру Разумкова, населення  оцінює рівень корупції в державі  як масштабне явище. Більшість  опитаних дотримується такої  точки зору: „хабарі беруть, використовуючи  службове становище, майже всі”  – так вважають 12% опитаних; „багато хто” – 49%; „дехто” – 29%. Тільки 2% респондентів вважають, що „майже ніхто в країні не бере хабарів”.

Якщо говорити про різні сфери суспільного життя, то найбільше корупція поширена, як вважають опитані, в державній владі, судовій системі, політичних партіях, правоохоронних органах, органах прокуратури, медицині, вищій освіті, економічній сфері, місцевому самоврядуванні.

  Навіть для реалізації своїх  законних прав громадяни України  повинні вдаватися до корупційних  дій, давати хабара. За даними іншого соціологічного опитування Центру Разумкова, 60,5% респондентів знають про випадки, коли давали хабара для ухвалення законного рішення. 47,5% опитаних знають про випадки хабарництва для ухвалення незаконного рішення [4].

 Про масштаби корупції свідчить і те, що за різними оцінками, до 6,5% від своїх середньорічних доходів підприємці в Україні витрачають на хабарі посадовим особам. Експерти Світового банку оцінюють річну суму хабарів в Україні на рівні двомісячного торгового обороту країни. Корупція провокує масову «тінізацію» економіки України. Відповідно до офіційних заяв керівництва держави, частка тіньової економіки в Україні фактично зрівнялася з офіційною і складає 45-60%.

 Серед факторів, які заважають  боротьбі з корупцією, громадяни називають найбільше: депутатську недоторканість (40,5 %), корумпованість вищого керівництва держави (39,9%), відсутність політичної волі вищого керівництва (26,0%), слабкість покарання за корупційні дії (22,2%) та інші.        Вплив корупції на українське суспільство і державу має системний характер, зокрема йдеться про соціальні, економічні, владні, політичні та міжнародні аспекти цього впливу, щр негативно впливає на міжнародний імідж України.

 

2. Досвід Країн Сходу в боротьбі з корупцією

Сінгапур. Антикорупційна політика вражає своїми успіхами. Її центральною ланкою є постійно діючий спеціалізований орган по боротьбі з корупцією - Бюро по розслідуванню випадків корупції, яке володіє політичною і функціональною самостійністю. Цей незалежний орган розслідує і прагне запобігати випадкам корупції в державному і приватному секторі економіки Сінгапура. Бюро перевіряє випадки зловживань серед державних чиновників і повідомляє про них відповідні органи для вживання необхідних заходів. Бюро вивчає методи роботи потенційно схильних до корупції державних органів з метою виявлення можливих слабкостей в системі управління та у випадку необхідності рекомендує вжити відповідних заходів главам цих відділів.

Головна ідея антикорупційної політики Сінгапура полягає в "прагненні мінімізувати або виключити умови, що створюють як стимул, так і можливість особи здійснення корумпованих дій". Це досягається за рахунок цілого ряду антикорупційних принципів, зокрема: 1) оплата праці державних службовців згідно формулі, прив'язаній до середньої заробітної платні успішно працюючих в приватному секторі осіб; 2) контрольована щорічна звітність державних посадовців про їх майно, активи і борги; прокурор має право перевіряти будь-які банківські, акціонерні і розрахункові рахунки осіб, підозрюваних в порушенні Акту про запобігання корупції; 3) велика строгість в справах про корупцію саме відносно високопоставлених урядовців для підтримки морального авторитету непідкупних політичних лідерів; 4) ліквідація зайвих адміністративних бар'єрів для розвитку економіки.

Боротьба з корупцією є одним з ключових чинників економічного успіху Сінгапура.

Японський досвід боротьби з корупцією доводить, що відсутність єдиного кодифікованого акту, направленого на боротьбу з корупцією, не перешкоджає ефективному вирішенню проблеми. Норми антикорупційного характеру містяться в багатьох національних законах.

Особливе значення японський законодавець додає заборонам відносно політиків, державних і муніципальних службовців. Вони, зокрема, торкаються численних заходів, які політично нейтралізують японського чиновника  відносно приватного бізнесу як під час служби, так і після звільнення.

Як і в Сінгапурі, Японський законодавець встановлює суворі обмеження фінансування виборчих кампаній, партій і інших політичних організацій, вводить жорсткорегламентований порядок здійснення пожертвувань на користь кандидатів на виборах, політичних фондів, встановлює суворий порядок фінансової звітності. Порушення положень закону тягне за собою застосування санкцій.

Японський законодавець кваліфікує як кримінальний злочин дії політиків, що пробивають за винагороду від зацікавленої особи вигідне для неї рішення шляхом впливу на державних, муніципальних службовців, а також юридичних осіб з 50 % капіталу держави або місцевого самоврядування.

В Японії, як і в багатьох країнах, одним з найголовніших напрямів боротьби з корупцією є кадрова політика. Японським державним службовцям гарантована гідна оплата праці. Велику увагу японський законодавець приділяє етичній поведінці політиків і службовців. Так, з квітня 2000р. в країні діє Закон “Про етику державних службовців”, а так само затверджені урядовим указом етичні правила державного службовця і норми адміністративних покарань за їх порушення. В етичних правилах державного службовця даються визначення “зацікавленої особи”  і докладний перелік неетичних дій, що виключає довільне тлумачення вимог закону[8].

В квітні 2001 р. в Японії набув чинності Закон "Про розкриття інформації". Цей акт гарантує громадянам право на доступ до офіційної інформації, що є у урядових установах, і можливість подати апеляцію в Раду з контролю за розкриттям інформації в тому випадку, якщо уряд вирішить не розкривати певну інформацію. Ці умови дозволили громадським організаціям викрити декілька випадків корупції.

Таким чином, в Японії пріоритетними у сфері боротьби з корупцією стали: 1) заходи політичної економії (підзвітність політичного керівництва, реформа фінансування політичних партій і кампаній); 2) реформа державної служби (гідна оплата праці, система стимулів); 3) забезпечення громадських  свобод (система соціально-правового контролю і моральної дії на політиків з боку громадського суспільства).

Існує досить поширена думка, що корупцію можна перемогти за допомогою сильної держави, диктатури, репресій. Проте досвід Китаю, де показові розстріли урядовців, що прокралися, давно стали “справою звичайною” , підтверджує зворотне. Репресивні заходи при уявній ефективності навряд чи дадуть бажаний результат – хабарників, якщо і зменшиться, то не набагато, а суми хабарів автоматично злетять до небес як платня за підвищений ризик. В усякому разі, в Китаї справа йде саме так – всіх не перестріляєш. Крім того, репресивні заходи можуть привести до різкого посилення одній з “корпорацій чиновництва” – правоохоронних органів, які отримають монопольне право вирішувати, кого страчувати, а кого милувати, зі всіма витікаючими звідси наслідками.

Демократичний режим хоча і не гарантує свободу від корупції взагалі та хабарництва, зокрема, але, принаймні, забезпечує більше можливостей для боротьби з нею. По-перше, конкуренція партій викриває корупцію правлячої верхівки. По-друге, свобода слова дозволяє пресі контролювати державних службовців. Громадянське суспільство, як інститут властивий демократичному режиму, здатний підвищити ефективність діяльності незалежних комісій по боротьбі з корупцією. Успішно подібні органи функціонують у Гонконгу, Сінгапурі, Малайзії, Тайвані.

Яскравим прикладом "культури прозорості" є Південна Корея. Так з 1999 р. в Сеулі діє програма “OPEN” – система контролю за розглядом заяв громадян чиновниками міської адміністрації, яка викликала справжню сенсацію серед національних антикорупційних програм. Програма є показником реалізованої політичної волі на боротьбу з корупцією.

Вільний доступ до інформації про стан речей виключає необхідність особистих контактів з урядовцями або пропозиції їм хабарів з метою прискорити завершення процесу ухвалення рішення. Таким чином, “OPEN” шляхом виключення особистого спілкування урядовців і громадян, як необхідної умови існування корупції, виконує основну свою задачу – попередження корупційних діянь і відновлення довіри громадян до міської адміністрації.

 

3. Особливості протидії корупції в країнах Європейського Союзу

 У країнах Єропейського Союзу  вдалося створити такі механізми, які дали змогу обмежити вплив корупції масштабами, що не становлять серйозної небезпеки для нормального функціонування державного апарату. До країн, яким вдалося створити ефективний механізм протидії корупці, можна віднести Фінляндію, Данію, Ісландію, Швецію, Нідерланди, Люксембург, Норвегію, Швейцарію, Велику Британію, Австрію, Ірландію, Німеччину та ін. Усі вони мають деякі особливості в організації антикорупційної діяльності, але спільними для них є зусилля щодо організації активної протидії корупційним проявам; створення відповідної правової бази; залучення до протидії корупційним проявам громадських організацій.

 Більшість країн світу не  передбачає у своєму національному  законодавстві визначення поняття  корупції. Проте науковці і практики  цих країн не вважають це його істотним недоліком, оскільки корупція – це явище, яке складається з конкретних корупційних правопорушень, за які законом передбачено певну відповідальність.

 Такий підхід є близьким  до розуміння корупції міжнародними  експертами Європейського Союзу, які визначають загальне поняття цього явища як зловживання державними службовцями політичною владою з метою збагачення і розглядають корупцію як чинник, що суперечить принциповим засадам ЄС, який грунтується на принципах демократії, солідарності країн, що входять до його складу.

 В основу боротьби з корупцією  в Німеччині покладено завдання знищення матеріальної, насамперед фінансової, бази злочинних угруповань. Це досягається двома шляхами: конфіскацією майна і створенням належної правової бази для унеможливлення відмивання "брудних" грошей. У свій час для банківських установ було встановлено обов'язок надавати правоохоронним органам інформацію про операції з грошима в розмірі більше 20 тис. німецьких марок за умови, що цю інформацію буде використано виключно для розслідування. Законом було закріплено правило: якщо громадянин робить внесок у банк у розмірі більше 50 тис. німецьких марок, він зобов'язаний пред'явити посвідчення особи.