Джерела та характерні риси африканського права

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра міжнародного права

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Правові системи сучасності»

 

ТЕМА: «Джерела та характерні риси африканського права»

 

 

 

 

 

Виконала: студентка 105 групи

Гулак Марина

Науковий керівник:

к.і.н, доцент Широкова-Мурараш О.Г.

 

КИЇВ – 2014

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП
1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА  АФРИКАНСЬКОГО ПРАВА
1.1 ПОНЯТТЯ  ТА ПЕРЕДУМОВИ  СТВОРЕННЯ АФРИКАНСЬКОГО ПРАВА
1.2 СТРУКТУРА  АФРИКАНСЬКОГО ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА
2 КОЛОНІАЛЬНИЙ ПЕРІОД У РОЗВИТКУ АФРИКАНСЬКОГО ПРАВА
3 ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА АФРИКИ
3.1 ДЖЕРЕЛА СУЧАСНОГО АФРИКАНСЬКОГО ПРАВА
3.2 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВА НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ АФРИКИ
ВИСНОВОК
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

 

ВСТУП

 

З'ясування генезису правових і державних начал в африканських суспільствах має принципове значення для з'ясування загальних закономірностей їх походження і первинного розвитку, вивчення їх подальшої еволюції, а також для розуміння все ще вирішального значення правових звичаїв у формуванні і функціонуванні правових систем сучасних африканських держав.

Своєрідність африканських соціальних структур іноді створює стереотип суспільств, де в минулому не існувало державності і права. Вивчення процесу виникнення і становлення ранніх правових і державних систем в африканських суспільствах є завданням досить складним. Докладне ознайомлення з ними свідчить, що цей процес має стародавню історію. Задовго до приходу колонізаторів в африканських суспільствах, разом із перехідними перед державними суспільствами, існували держави, і соціальне життя в них регулювалося правом. Звичайно, традиційні соціальні утворення ще не були державами в їх сучасному розумінні, і, отже, прийняті в них звичаї не вважалися правом у сучасному розумінні.

У розвитку правових систем країн Африки вирізняють три основні етапи: перший — зародження і формування традиційного африканського права (до XIX ст.); другий — розвиток звичаєвого права в умовах колоніальної залежності африканських держав (XIX — середина XX ст.); третій — розвиток сучасних правових систем в умовах становлення державної незалежності (друга половина XX ст. — до сьогоднішніх днів).

Незважаючи на те, що відомості про звичаєве право раннього періоду розвитку дуже незначні, вивчення звичаєво-правових норм африканських суспільств дозволяє відновити реальні механізми регулювання суспільних відносин.

 

 

 

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА  АФРИКАНСЬКОГО ПРАВА

1. Поняття та передумови створення африканського права

 

 

З приводу визначення понять «звичай» і «звичаєве право» відсутній єдиний підхід. Якщо одні дослідники їх сприймають як поняття, що розрізняються, то інші їх не розмежовують. Звичай можна розглядати як норму, сила якої заснована не на розпорядженні державної влади, а на звичці до неї людей, на підставі неодноразового застосуванні його на практиці.

Звичаєве право розглядається як первинний спосіб створення правових норм, що виник ще до того, як суспільство сформувалося в політичному відношенні. Звичай як основа традиційного суспільства є сукупністю аналогічних дій, як правило, законних, таких, що формують модель суспільної поведінки. Сфера дії звичаїв завжди була ширша, ніж сфера впливу тих звичаїв, які були закріплені в законодавстві. З формуванням правової системи звичаєве право входить до неї як органічна складова.

У звичаєвому африканському праві відбивається африканський спосіб мислення, який, за словами Н. Рулана, є не ідеалістичним, не матеріалістичним, а реалістичним, оскільки видиме і невидиме, об'єкт і суб'єкт, природа і культура спільно беруть участь у порядку реальності.

Африканські суспільства не є однорідними. їх розділяють етнічні, мовні, релігійні, родоплемінні відмінності. Це є підґрунтям для формування різних систем звичаїв у різних співтовариствах, тому звичаєве право необхідно відрізняти від різноманітних звичаїв, які склалися в багатьох племен, що населяють Африку. Так Французька Екваторіальна Африка і Бельгійське Конго були населені приблизно 1500 народностями. Тільки в Судані їх налічувалося 579, в Англійській Західній Африці — 200, на Мадагаскарі — 19. У Сенегалі в 1861 р. було офіційно визнано 68 звичаїв, з них 20 ісламських і 7 християнських.

 

Термін «звичаєве право» в законодавстві багатьох африканських держав означає сукупність юридичних правил, заснованих на звичаях. Суспільне життя і поведінка людей, що проживали на території Африки, регулювалися різноманітними і складними способами, які відобразилися в соціальних приписах, а саме в нормах і правилах, які поступово набули форму звичаїв. Головною рисою звичаїв, що склалися, є їх загальний і обов'язковий характер. Соціальна структура африканських суспільств визнавала поділ на племена і роди. В сферу соціального регулювання включалися питання внутрішньо родоплемінних відносин, а також питання, пов'язані зі статтю і віком.

Африканські суспільства знали і законодавство правителів, і законодавство народних зборів, але вони не відігравали визначальної ролі в правовому регулюванні життя африканців. Проте африканське звичаєве право не знало саме юридичних текстів і конструкцій, відображених у письмовій формі. Норми звичаєвого права містилися в приказках, міфах, прислів'ях і афоризмах, які традиційно передавалися в усній формі. Тому традиційне звичаєве право ще називають усним правом. Поширення і панування усного права передбачає географічну і соціальну близькість людей. На цій основі можна зробити висновок, що усне право і суспільний лад органічно доповнюють один одного.

Звичаєве право — це в значній мірі право груп і общин, а не право індивідуумів. Общинний спосіб життя передбачає єдність і взаємодоповнюваність та не сприймає розділення і протистав­лення як явища, що руйнують єдність общини. Головним суб'єктом права вступає община, плем'я, що мають свою внутрішню структуру. Наприклад, власність на землю не була приватною, а була суспільною і належала сім'ям або кланам. Дана риса властива всім галузям звичаєвого права. Воно недостатньо уваги приділяє суб'єктивним правам, акцент робиться на обов'язках у рамках соціальної общини. Відповідальність більшою мірою покладається на сім'ї і групи за проступок її окремих членів. Іншими словами, колективна відповідальність розглядається як забезпечення гармонії в співтоваристві.

Для африканського звичаєвого права характерний нерозривний зв'язок правових і моральних норм, зокрема юридичні і моральні обов'язки не розрізняються.

Звичаєве право також було тісно пов'язане з релігією і з міфологічним ладом, який склався впродовж століть, тому його правові норми мали релігійний характер. Порушення будь-якого звичаю відповідно викликало негативну реакцію духів Землі.

Міфи породжували моральні, релігійні і юридичні правила, що регулювали життя в африканських традиційних суспільствах.

В африканському звичаєвому праві тісно переплетені міф і закон. За словами Н. Рулана, міф виконує роль закону. Через приписи і заборони, що переслідують мету відновити порядок, порушений силами безладу, він затверджує гуманне суспільство, встановлюючи в ньому ієрархію взаємодоповнюючих груп. Особливість африканських традиційних суспільств полягала в тому, що людина може лише звертатися до права, оскільки міфи можуть творити право. Іншими словами, «міфічне» право було породженням різ­номанітних груп, що формували традиції суспільства, і відповідно, «міфічний» закон належав усьому суспільству, а не людині або будь-якому державному інституту.

Дотримання норм звичаєвого права було засноване на принципі добровільності. Це було пов'язано, по-перше, з традиційним способом життя, по-друге, зі зв'язком звичаїв і релігії. Як відзначав Р. Давид, кожен уважав себе зобов'язаним жити так, як жили його предки; найчастіше було достатньо лише страху перед надприродними силами, щоб змусити поважати традиційний спосіб життя. Цим пояснюється обов'язковий характер звичаїв. Звичай є обов'язковим не тільки через його повторюваність, а, швидше, через те, що його порушення може викликати на людину гнів надприродних і могутніх сил, з одного боку, і гнів суспільства з іншого.

Час, людина і простір — ось три сфери над якими, за словами Н. Рулана, завдяки своєму міфічному способу мислення панує африканське суспільство. І це, звісно, характеризує африканське звичаєве право як явище консервативне. Це виявилося ще тоді, коли на території деяких африканських держав, зокрема в тропічній Африці, де поширився іслам, були зроблені спроби витіснити норми звичаєвого африканського права ісламським правом. Проте процес ісламізації не призвів до його витіснення. Особливо це стосується норм земельного і деліктного права. Скоріше можна говорити про взаємне переплетення норм ісламського права з місцевими традиціями і звичаями.

Звичаєве право спрямоване на забезпечення гармонії і збалансованості традиційного суспільства. Особливо це проявляється в разі виникнення порушень і конфліктів. Ця особливість звичаєвого права сприяє відновленню первинного порядку або максимально близького до нього. Таким чином, характеризуючи звичаєве право Африки, необхідно підкреслити його консерватизм.

Таким чином, звичаєве право — це сукупність норм, які не встановлюються органами державної влади, а виробляються протягом тривалого часу в будь-якому суспільному середовищі і стають юридичними, отримавши закріплення тим або іншим способом із боку органів державної влади. Воно є сукупністю неписаних правил, що передаються усно з покоління в покоління.

Розглядувана правова система має багато цікавих особливостей і характерних рис, зрозуміти які можна лише пояснивши соціальну структуру африканського суспільства.

 

2.  Структура африканського звичаєвого права

 

Характеризуючи структуру африканського звичаєвого права, необхідно відзначити її унікальність і своєрідність. Звичаєве право, як уже наголошувалося, регулювало напівфеодальні відносини, які містили ще первіснообщинні форми життєдіяль­ності, такі як общинне землеволодіння, общинна власність і ко­лективна відповідальність общини та ін.

Роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин у різних сферах життя неоднакова. Найбільш широко звичаєве право застосовується в галузі регулювання земельних, шлюбно-сімейних і спадкових відносин.

Центральне місце в структурі звичаєвого права займають норми земельного права, що регулюють режим общинного землеволодіння і землекористування. Земля вважалася власністю общини, і відповідно, нею користувалися не індивідуальні члени общини, а соціальні групи (общини). Земля вважалася не товаром, а священною власністю, яка переходила від одного покоління до іншого, і завдання кожного покоління полягало в дбайливому ставленні до неї. Право користування землею передавалося лише між членами однієї і тієї ж соціальної групи.

Традиційно всі общинні землі підрозділялися на три категорії:

• суспільні землі, що належать общині в цілому (ліси, гаї, пасовища тощо);
• землі, відведені в індивідуальне користування окремих осіб або груп, що згодом переходять до їх спадкоємців;
• фонд нерозподіленої землі, в який входили всі незайняті,але придатні для обробки орні землі, на які не мала права особа або сім'я.

Згідно з традиційним сімейним правом, шлюбний союз означала угоду двох сімейних груп, причому їх роль помітна як у процесі укладення шлюбу, так і в усіх питаннях, пов'язаних з його наслідками, включаючи питання про розлучення. Зацікавлені сім'ї вживали заходів до примирення сторін, і лише після цього шлюб розривався.

Шлюб, що визнається звичаєвим правом, - полігамний. На відміну від норм ісламського права, які дозволяють чоловікові мати не більше чотирьох дружин одночасно, норми звичаєвого права не знали подібних обмежень. Для шлюбу, що визнається звичаєвим правом, важливу роль відіграє згода на нього не тільки нареченого і нареченої, але й батьків майбутнього подружжя. Тому шлюб є швидше договором між сім'ями, а не між окремими особами. Звичаєве право деяких етнічних груп і народностей, наприклад у Кенії, взагалі згоду нареченого і нареченої при укладанні шлюбного союзу.

Звичаєве право не встановлює і мінімального шлюбного віку. У багатьох народностей для укладання шлюбу необхідно досягнення особами, що вступають в шлюб, статевої зрілості.

Одна з характерних рис шлюбно-сімейних норм звичаєвого права - це умова надання викупу за наречену, що є важливою умовою дійсності шлюбу. Сімейне право також регламентувало внутрішню організацію сімейного життя, а саме - розподіл функцій.