Докази та засоби доказування у господарському процесі

Допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов’язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК).

Допустимість доказів  означає, що суд обмежений нормами  права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну  від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов’язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Окремі засоби доказування. Згідно з Господарським процесуальним  кодексом України встановлені такі засоби доказування:

— письмові докази;

— речові докази;

— висновки судових експертів;

— пояснення представників сторін, пояснення інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.

Письмові докази частіше використовуються на практиці, це вид засобів доказування, що зумовлений характером справ, які  вирішуються господарськими судами. Господарське процесуальне законодавство не містить дефініції письмових доказів. Стаття 36 ГПК лише визначає, що письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто визначаються лише їх види, які застосовуються у господарський практиці. До того ж і ці види не перераховані і мають тільки загальну характеристику як різноманітні документи і матеріали.

Письмові докази мають речову основу (папір або інший матеріал), на яку нанесено текст способом, що дозволяє сприймати його візуально. Саме зі змісту даного тексту сприймаються необхідні господарському суду відомості, а не з якості предмета, на який він нанесений. Цим відрізняють письмові докази від речових, оскільки речові докази у своєму зовнішньому виразі також можуть являти собою певні предмети з нанесеним текстом.

Викладені у письмовій формі  пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не є  письмовими доказами, а є особистими доказами у письмовій формі. Не є  письмовими доказами також висновки експертів у письмовій формі. Письмові докази — це предмети, які відображають (віддзеркалюють) відомості, що мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх людиною засобів.

За низкою ознак письмові докази можуть бути класифіковані на певні види:

— за суб’єктом, від якого  виходить документ, — на офіційні та приватні (неофіційні). В господарському процесі частіше досліджуються  офіційні документи, що визначається характером справ, які вирішуються господарським судом. Офіційні документи виходять від органів держави, громадських організацій, посадових осіб та інших, тобто тих, хто уповноважений їх видавати. Можуть мати розпорядний характер.

Приватні документи  менше застосовують у господарському процесі. До них відносять документи, які виходять від приватних осіб або не зв’язані з виконанням яких-небудь повноважень;

— за змістом — на розпорядчі й довідково-інформаційні. Для розпорядчих документів властивий  владно-вольовий характер. Довідково-інформаційні документи носять інформативний характер про якісь певні обставини, можуть бути офіційними і приватними;

— за способом утворення  — оригінали або копії. Письмові докази подаються в оригіналі  або в належним чином засвідченій  копії. Якщо для визначення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках — на вимогу господарського суду (ст. 36 ГПК). Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів (ст. 40 ГПК).

Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження — за умови складності подання цих доказів. Згідно зі ст. 39 ГПК за результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол додається до матеріалів справи.

Речові докази є першоджерелом  факту здійснення правопорушення, прямим доказом його здійснення. Але дефініція  речових доказів, надана у ст. 37 ГПК  України, також виявляється неповною (зокрема, щодо того, що це виключно “предмети”). Зазначене визначення суттєво звужує зміст поняття “речові докази”, особливо в господарському процесі, виключаючи з нього документи. Цей недолік необхідно виправити, визначивши в ГПК речові докази як документи та предмети, які своїми властивостями свідчать про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

До складу учасників  господарського процесу входять  сторони, треті особи, прокурор, інші особи, зокрема, судові експерти, перекладачі, які можуть брати участь у процесі  у випадках, передбачених ГПК України, а також посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (статті 18, 30 ГПК). Фактично останні є свідками по справі, оскільки в силу не залежних від них обставин їм стали відомі будь-які дані (відомості) по справі. Але згідно з чинним ГПК України вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, що може призвести до перекручування фактів у ході свідчення. На підставі зазначеного, необхідно ввести в господарський процес інститут “свідка”, визначивши його правовий статус, та відмежувавши від прав і обов’язків інших активних учасників процесу, зокрема, закріпити наступне:

а) не є доказами відомості, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерело своєї поінформованості;

б) основний обов'язок свідка – дати правдиві свідчення, тому він  повинен попереджуватися про  кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань (стаття 384 Кримінального кодексу (далі – КК) України) і відмову від дачі показань (стаття 385 КК України);

в) суддя повинен з’ясувати  відносини свідка та осіб, що беруть участь у справі, і має можливість по перелічених в законі випадках не допустити свідка до опитування;

г) свідок допитується  у відсутності інших свідків, які ще не допитані судом;

д) свідок має право  отримати у разі необхідності захист для безпеки згідно зі ст. 380 КК України;

Виходячи з чинного  законодавства, виявляється доречним також закріпити імунітет свідка, передбачивши групи осіб, яких не можна опитувати як свідків (судді, адвокати, захисники), а також випадки, коли особа згідно зі статтею 63 Конституції України має право відмовитися від свідчення (проти дружини, дітей, батьків).

Останнім часом господарські відносини все більш ускладнюються, тому використання нових технологій постає найбільш важливою проблемою  у процесі доказування. Для спрощення  та скорішого вирішення спору  доречно прирівняти правовий статус спеціаліста й експерта за умови виконання двох вимог:

а) спеціаліст має рівень знань, достатній для здійснення експертизи;

б) його попереджено про  кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку.

Слід також закріпити, що висновок спеціаліста у певній галузі не може взагалівідкидатися з процесу доказування та долучається до справи й оцінюється як письмовий доказ.

          Необхідно прирівняти правове положення аудитора до статусу свідків (після введення останніх у процес); зокрема, аудитор повинен попереджуватися про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і відмову від давання показань.

Речовими доказами є  предмети, що своїми властивостями  свідчать про обставини, які мають  значення для правильного вирішення  спору (ст. 37 ГПК). Речові докази, як і письмові — це певні предмети, різноманітні матеріальні цінності. Речові докази відрізняються від письмових не своїм змістом, а якістю, властивостями, відмінними ознаками, а також тим, що їх неможливо замінити. Письмові ж докази можливо відтворити, коли, наприклад, втрачений оригінал замінюється його примірником або копією.

Речові докази можуть виступати як саме докази та одночасно  як доказ і як об’єкт спору. До речових  доказів, які є одночасно і  об’єктом спору, може бути застосовано заходи до забезпечення позову.

Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Законодавство  встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій — незалежно від їх участі у справі — документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Стаття 38 ГПК передбачає, що господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

У випадку, якщо особи, які беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні докази, вони звертаються з клопотанням про витребування цих доказів. Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази. Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону.

Після вирішення спору речові докази, які знаходяться в господарському суді, повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або повертаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі (ст. 40 ГПК). Вони видаються під розписку уповноваженої особи, і ця розписка додається до справи. Речі, які не можуть знаходитись у власності особи, якою їх подано, передаються відповідним органам.

Для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41 ГПК). Господарське процесуальне законодавство не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов’язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя при підготовці справи до розгляду з урахуванням конкретних її обставин та характеру тих фактів, що підлягають встановленню (п. 5 ст. 65 ГПК). Призначення судової експертизи можливе також на стадії вирішення господарського спору. В цьому випадку господарський суд має право зупинити провадження у справі (ст. 79 ГПК).

Законодавством не встановлено, які питання, що розглядаються в  господарському суді, потребують спеціальних  знань, але висновок експерта не може торкатися правових питань, оскільки суддя сам має спеціальні професійні знання в галузі права.

Учасники господарського процесу мають право (а не обов’язок) пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз’яснені судовим  експертом. Остаточне коло цих питань встановлює господарський суд. Він  може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського процесу; вносити у формування питань редакційні зміни, не змінюючи їх змісту; ставити нові питання незалежно від питань, запропонованих учасниками процесу.

Проведення судової  експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу, — судовий експерт — користується правами, несе обов’язки та відповідальність, які визначені Законом України “Про судову експертизу”, нормами Господарського процесуального кодексу України, іншими законодавчими актами.

Сторони і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту згідно зі ст. 41 ГПК. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу (ст. 31 ГПК).

При призначенні експертизи суд виносить ухвалу. Така ухвала може бути окремим актом або сумісним — про здійснення інших процесуальних  дій. Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду з’явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Оскільки це необхідно для дачі висновку, він має право знайомитись із матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів. Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку.

Висновок судового експерта подається господарському суду в письмовій формі, а копія його надсилається сторонам (ст. 42 ГПК). Він повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки й обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування щодо цих обставин.

Господарський суд може призначити додаткову експертизу у  випадках недостатньої ясності чи неповноти  висновку судового експерта; за необхідністю — повторну судову експертизу й  доручити її проведення іншому судовому експерту.