Адміністративно-правовий статус іноземців в Україні

Іноземець зобов'язаний покинути територію  України у термін, зазначений у  рішенні про видворення, але не пізніше ніж через ЗО днів після  прийняття вказаного рішення. У  разі прийняття рішення про видворення іноземця за межі України у нього  негайно анулюється віза та вилучаються  інші документи на право перебування  в Україні.

Іноземці та особи без громадянства, які ухиляються від виїзду, підлягають із санкції" прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення. Для тимчасового  утримання іноземців та осіб без  громадянства, які незаконно перебувають  в Україні та підлягають адміністративному  видворенню за її межі у примусовому  порядку, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1110 створено державну установу - Пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Рішення органів внутрішніх справ  або Служби безпеки України про  видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про  видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена  інтересами забезпечення безпеки України  чи охорони громадського порядку [10, с.44-46.].

Видворення іноземців та осіб без  громадянства здійснюється органами внутрішніх справ, а у випадках, коли їх було затримано в межах контрольованих прикордонних районів,- органами державної  прикордонної служби.

Іноземці, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані  з видворенням, у порядку, встановленому  законом. Якщо зазначені іноземці не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних з видворенням їх за межі України, видворення здійснюється за рахунок держави.

Фізичні або юридичні особи, які  запрошували чи приймали цих іноземців, влаштовували їхні незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну  перебування, в порядку, встановленому  законом, відшкодовують витрати, завдані  державі видворенням зазначених іноземців.

Водночас не допускається колективного видворення іноземців. Так, ця вимога передбачена  в ст. 4 Протоколу № 4 до Конвенції  про захист прав людини та основних свобод

Іноземцеві, який порушує законодавство  України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено  термін перебування в Україні. Такий  термін може бути також скорочено, якщо в іноземця та особи без громадянства відпали підстави для його подальшого пе­ребування в Україні. Рішення  про скорочення терміну тимчасового  перебування іноземця та особи без  громадянства в Україні приймається  органами внутрішніх справ, Державної  прикордонної служби України.

Закон України «Про імміграцію»  передбачає ще одну специфічну форму  відповідальності іноземців та осіб без громадянства - скасування дозволу  на імміграцію. Так, у ст. 12 цього  Закону передбачається, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

1) з'ясується, що його надано  на підставі свідомо неправдивих  відомостей, підроблених документів  чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні  до позбавлення волі на строк  більше одного року і вирок  суду набрав законної сили;

3)   дії іммігранта становлять  загрозу національній безпеці  України, громадському порядку  в Україні;

4) це є необхідним для охорони  здоров'я, захисту прав і законних  інтересів громадян України;

5)  іммігрант порушив законодавство  про правовий статус іноземців  та осіб без громадянства.

Особа, стосовно якої прийнято рішення  про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України  протягом місяця від дня отримання  копії цього рішення. Якщо за цей  час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.

У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання  статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто  до країни, де її життю або свободі  загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Якщо особа оскаржила рішення  про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили. У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення  посвідки на постійне проживання у  зв'язку із засудженням до позбавлення  волі за вироком суду особа повинна  виїхати з України протягом місяця від дня відбуття покарання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ IV. Проблеми визначення сутності адміністративно-правового статусу іноземців в Україні

Питання щодо правового становища  іноземців в Україні все ще залишаються актуальними незважаючи на прийняття деяких нормативних  актів у цій сфері. При цьому  зазначимо, що вивчення даної проблеми має велике теоретичне та практичне  значення, оскільки норми стосовно правового становища іноземців  та зокрема їх адміністративно-правового  статусу потребують подальшого вдосконалення.

Правовий статус іноземців вивчали  Н.Абрамов, С.Алексєєв, С.Аносов, Р.Валєєва, Н.Вітрук, Л.Галенська, Ю.Герасименко, В.Губін, К.Кучинський, В.Лісовський, Б.Пак, Д.Фельдман та ін. їх праці мають важливе значення для вдосконалення правового статусу іноземних громадян і осіб без громадянства та взагалі інституту права, що регулює відносини з цією категорією громадян. Однак лишається недостатньо дослідженим питання адміністративно-правового статусу іноземців в Україні.

Зупинимось на деяких категоріях, пов'язаних з адміністративно-правовим становищем іноземців та визначенням  сутності їх адміністративно-правового  статусу. Спробуємо розглянути такі поняття, як «людина», «особистість», «громадянин», а також їх співвідношення; здійснити  порівняльний аналіз правового статусу  особистості, громадянина та людини; встановити деяку термінологічну визначеність у використанні таких понять, як «правовий статус» і «правове становище», та визначити сутність адміністративно-правового статусу  іноземців.

З огляду на це, для більш глибокого  осмислення і визначення адміністративно-правового  статусу іноземців слід звернути увагу на аналіз змісту таких понять, як «людина», «особистість», «громадянин», а також розглянути їх співвідношення.

У науковій літературі найбільш поширеним  є тлумачення поняття «людина», що вживається для характеристики певних біологічних рис homo sapiens на певній стадії розвитку, який є єдиною живою істотою, що наділена свідомістю.

Варто зазначити, що поняття «особистість», на відміну від поняття «людина», розглядається насамперед як індивід, який має свої неповторні якості, та деколи як людина, що має певні типові соціальні якості, що відображають риси того середовища, до якого вона належить (робітник, селянин, службовець тощо).

Порівнявши ці два поняття, бачимо, що людина — це істота не стільки  біологічна, скільки соціальна, яка, перебуваючи у стосунках із іншими людьми в суспільстві, набуває характеру  особистості. Але не будь-яка людина є особистістю, оскільки особистістю  не народжуються, а стають в процесі  життєдіяльності. Водночас не вважають особистістю дитину та психічно хвору  людину, тому що особистість повинна  мати риси, властиві дорослій та психічно нормальній людині, володіти набутими знаннями, культурою тощо.

Якщо особистість є продуктом  соціального середовища та історії  і є її суб'єктом, то громадянин —  це фізична особа, що належить конкретній державі. Така належність має політико-правовий характер і виявляється у взаємовідносинах між державою та особою, яка перебуває  під її владою. У суспільстві особистість  пов'язана не тільки з державою, а  й з певними класами тощо. Але  оскільки будь-яка особистість є  громадянином, відносини особистості  з державою і визначаються за допомогою  інституту громадянства. Ще до Аристотеля як узагальнено-юридична назва людини було відомим поняття «громадянин». У Київській Русі «громадянин» означав  «міський житель». З кінця XVIII ст. громадянином вважали будь-якого жителя держави. Потім громадянами стали називати цивільних, невійськових осіб. В епоху  Петра І, громадянин — це не тільки житель у державі, а й член суспільства.[ 16, с.101].

Отже, громадянин — це особа, що юридично належить певній державі, а остання  у свою чергу наділяє свого  громадянина відповідними правами, покладає на нього обов'язки і встановлює відповідальність за їх невиконання, тобто визначає його правовий статус, а з іншого боку — захищає права та інтереси особистості (громадянина). Громадянством вважають належність особи до конкретної держави, стійкий юридичний зв'язок між ними, що виражається в їх взаємних правах та обов'язках.

У Конституції України термін «особистість»  вживається як збиране поняття, до якого  включають і людину (іноземця, особу  без громадянства), і громадянина [1, с.141.]. Під правовим статусом особистості мають на увазі систему прав, свобод і обов'язків, яка встановлена в нормах права, тобто сутністю правового статусу особистості є її права, свободи та обов'язки, що визначені Конституцією й іншими законодавчими актами. Основою правового статусу особистості є її конституційний статус, де права, свободи та обов'язки разом утворюють єдиний узгоджений комплекс. Водночас у кожній галузі права існують свої особливі, властиві саме їй права й обов'язки. їх сукупність, яка закріплена в окремій галузі, утворює категорію «галузевий правовий статус особистості». В адміністративному праві — це адміністративно-правовий статус.

Саме поняття «правовий статус»  є зовсім не простим. Воно включає  не тільки права та обов'язки, а й  гарантії забезпечення, здійснення прав, свобод і виконання обов'язків  тощо. Щодо адміністративно-правового  статусу іноземців, то це права, обов'язки, гарантії забезпечення прав, свобод і  виконання обов'язків у сфері  державного управління на території  їх перебування.

Слід зазначити, що такі категорії, як правовий статус громадянина та особистості, завжди перебувають у  взаємовідносинах із суспільством та державою і не залежать від самої  людини.

В юридичній літературі існує декілька підходів до розуміння правового  статусу особистості і громадянина. В одних джерелах зазначається, що «правовий статус особистості» —  поняття більш широке, ніж «правовий  статус громадянина», оскільки регулює  не тільки відносини з державою, а й з класами, партіями, а також стосунки однієї особистості з іншою тощо. А «правовий статус громадянина» вважають сукупністю юридичних свобод, суб'єктивних прав, юридичних обов’язків і відповідальності громадянина, які створюють на основі Конституції та закріплені іншими нормативними актами, що і визначають сутність правового статусу громадянина, його відносин з державою.

В інших джерелах «правовий статус особистості» вважають родовим поняттям, що є: по-перше, правовим статусом громадянина; по-друге, правовим статусом іноземця; по-третє, правовим статусом особи без  громадянства (апатриду). Щодо «правового статусу громадянина», то він є  всеосяжним, тобто громадянин має  всю повноту встановлених у законодавстві  прав і свобод, на нього також  поширюються і всі обов'язки. Правовий статус інших суб'єктів містить  низку винятків. Наприклад, іноземці не можуть брати участі у виборах  і референдумах, служити в армії, створювати політичні партії та ін.[ 1, с.141.].

Варто акцентувати увагу на тому, що правові відносини іноземців  під час їх перебування в Україні  є досить численними і різними. Значну їх групу створюють правовідносини за участю іноземців у сфері дії  норм адміністративного права, які  регулюють різнобічні відносини  іноземців з органами виконавчої влади. Тому для того, щоб практика цих відносин формувалася відповідно до закону, необхідна визначеність, яка досягається шляхом регламентації  адміністративно-правового статусу  іноземців в Україні.

Оскільки статус іноземців співвідноситься  зі статусом особи як особливе і  загальне, то під час розгляду питання  про адміністративно-правовий статус іноземців в Україні доцільно, на наш погляд, використовувати вже  наявні в юридичній науці розробки із загальних проблем правового  становища особи.

Також хочемо звернути увагу на те, що становище особи в суспільстві  визначається не лише законами і підзаконними актами, а й нормами неправового  характеру. Правовий статус особи є  лише частиною її суспільного статусу. Правовий статус визначається в різних правових інститутах, у тому числі й адміністративно-правовому, який виражає відносини іноземців з органами державного управління України.

Адміністративно-правовий статус іноземців  в Україні, з одного боку, створює  базу для становлення і реалізації інших прав і обов’язків, а з  іншого, - безпосередньо входить  до кожного з правових статусів як його найважливіша частина. Виходячи з  цього, адміністративно-правовий статус іноземців в Україні можна  визначити як систему наданих  іноземним громадянам та особам без  громадянства прав і покладених на них обов’язків у сфера державного управління, а також відповідальності за невиконання чи неналежне виконання  ними своїх обов'язків.

Слід зазначити, що у науковій літературі часто трапляється одночасне  використання термінів «правовий статус»  і «правове становище». Постає запитання: як термінологічно точніше, повніше  та логічніше визначити зміст  цього юридичного явища. Зазначені  поняття не мають однозначного трактування. Зумовлено це тим, що в юридичній  науці ще не існує єдиного розуміння  цих термінів. Слід, здається, встановити деяку термінологічну визначеність згаданих вище термінів. При цьому  варто вказати, що одночасне використання термінів «правове становище» і «правовий  статус» викликане тим, що юридичне становище особистості є складним за своєю структурою.

Заслуговує на увагу той факт, що з метою конкретизації та уточнення  термінології деякі автори під «правовим  становищем» розуміють урегульоване нормами права становище громадян у сферах діяльності держави (наприклад, у державному управлінні) і в регульованих правом сферах недержавної діяльності (наприклад, у сфері цивільного майнового  обороту). Тобто правове становище  іноземців — це урегульоване нормами  права становище іноземців у  державі, а «правовий статус іноземців» вважають комплексом норм, що регулюють  їх правове становище. У цьому  разі розмежовуються поняття «правовий  статус» і «правове становище», виходячи з того, що перше є частиною (сутністю) другого. Крім того, іноді поняття «правовий статус» трактується через поняття «правове становище», тобто статус — це правове становище фізичної або юридичної особи в міжнародному праві.