Антична соціологія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Доповідь

 на тему  «Антична соціологія»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антична соціологія

В часи античності великого значення в освітньому процесі надавалося вихованню. Розглядаючи виховання як своєрідний факт людського буття, певним чином визначалася сутність людини, що полягала в здатності виховуватися самій і виховувати інших.

1	2	3	4	5	6
1	Соціологічна думка Стародав- нього світу	Від появи суспіль- ства до IV ст. н. е.	Міфологія та епос, до VI ст. до н.е.		Усвідомлення людини і суспільства як частини природи, відсутність будь-яких наукових уявлень про суспільство
			Наукова думка Стародавнього світу	Конфуцій, Платон, Аристотель, Полібій	Ототожнення суспільства з державою, проведення переписів населення, практичне вивчення результатів економічної діяльності

 

Платон (427 - 348 рр. до н. е.) - давньогрецький філософ, засновник академії в Афінах (власної філософської школи), що проіснувала не одне століття. У працях "Держава", "Закон" накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. Для нього освіта - це сходження душі до ідеї Блага. Процес "пригадування" та уявлення - це основа навчання за Платоном, хоча методу діалектики у навчанні він відводить також важливу роль.

Жінок, на думку Платона слід виховувати так само як і спартанських. Рабів філософ рекомендував не ніжити, карати за найменшу провину, обмежувати в спілкуванні між собою. Він вважав, що для дітей рабів фізичне виховання не потрібне.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) - один із видатних філософів Стародавньої Греції. У 367р. до н. е. у сімнадцятирічному віці став слухачем "Академії" Платона, у якій пробув двадцять років. Арістотель вважав себе учнем Платона, разом з тим був самостійним філософом, що критикував учення вчителя, (йому належить вислів "Платон мені друг, але істина дорожча"). Певний час виховував Александра Македонського, згодом заснував в Афінах власну філософську школу - Лікей. Він вибудовує цілу теорію науки, виділяючи споглядальну та теоретичну, і приділяє значну увагу чуттєвому знанню. Вважав, що розум людини є безсмертним і зрештою зливається із всесвітнім розумом. Стверджував, що справа добропорядної людини - чинити добре і прекрасне в моральному сенсі.

ПЛАТОН

Платон (427—347 до н.э.) — крупнейший мыслитель античного мира. Родился в Афинах, происходил из древнего аристократического рода. Со стороны матери его предком был великий реформатор Солон. Одаренный от природы многими талантами писал стихи и драмы, занимался музыкой и живописью, участвовал в Олимпийских играх и добивался побед. В 20-летнем возрасте увлекся философией и стал учеником Сократа. После суда и казни учителя покинул Афины на долгие годы. Вернувшись после странствий, открыл собственную школу. Расположенная в роще, посвященной мифическому герою Академу, она получила название Академии. Просуществовала эта школа почти тысячу лет и только в 529 г. была ликвидирована императором Юстинианом в разгар его гонений на все языческое.

Арістотелева концепція нової найзагальнішої політичної науки містить у собі не тільки дослідження етичного значення держави, а й емпіричне дослідження як політичних, так і соціальних елементів тодішніх державних устроїв, їхніх комбінацій і наслідків, що, природно, випливають із цих комбінацій.

«ПОЛІТИКА» Арістотеля — трактат, в якому аналізуються такі проблеми полісної організації людської життєдіяльності, як сім’я і господарство, статус громадянина і сутність держави, різновиди державного устрою і найкращий (ідеальний) тип державності. Арістотель виділяє шість найбільш поширених форм держави — три позитивні, що служать загальному благу, і три помилкові, що суперечать критерію загального блага. До позитивних форм належать монархія, аристократія і політія, а до помилкових — тиранія, олігархія і демократія.

1. Монархія — найдавніша з  усіх форм політичного устрою, що виникла з патріархальної сім’ї, і найбільш божественна, оскільки навіть на Олімпі існує монархічний порядок.

2. Аристократія передбачає владу  певних осіб, які мають яскраво  виражені чесноти; утверджується  там, де люди вирізняються високим рівнем моральності та здатні цінувати шляхетність духу.

3. Політія — це влада більшості  громадян, які мають військові  доблесті та з готовністю підкоряються  законам держави.

4. Тиранія зовні схожа на монархію, але має за мету не загальне  благо, а вигоди одного лише правителя, влада якого не знає ні політичних, ні моральних обмежень. Як неналежна, неправосудна форма, вона підлягає знищенню.

5. Олігархія — це влада меншості. Проте на відміну від аристократії  тут при владі знаходяться  не найдостойніші, а найбагатші.

6. Демократія — влада в руках  народної більшості з числа  вільних громадян. Ця влада може  спиратися на закон, але вона  ж може опинитися в руках  демагогів, які потуратимуть примхам  натовпу, і перетвориться в охлократію  — владу натовпу. Якщо ж народовладдя почне застосовувати деспотичні методи управління, то демократія нагадуватиме тиранію.

Єдність держави повинна складатися з різноякісних елементів. Прагнення перетворити її на моноліт, як того вимагає Платон, є згубним як для її громадян, так і для самої держави. Єдність повинна бути відносною, а не абсолютною, не тотальною. Якщо гармонію замінити унісоном і досягнута єдність зайде занадто далеко, то виникне не найкраща, а найгірша з держав.

АРІСТОТЕЛЬ (384 — 322 рр. до н. е.)

Найталановитішим учнем Платона виявився його улюбленець Арістотель, який народився в сім’ї придворного лікаря македонського царя Амінта — Нікомаха, у фракійській колонії м. Стагір. Арістотель 20 років учився в академії Платона, після його смерті впродовж трьох літ (з 342 р.) виховував маленького Александра, майбутнього македонського імператора і завойовника. Після повернення до Афін у 335 р. він відкрив у передмісті свою школу, що розташувалася в парку, де знаходився храм Аполлона Лікейського, тому її почали називати лікеєм (спотворено — «ліцей»). Обвинувачений у промакедонських симпатіях, Арістотель змушений був утекти з Афін після смерті Александра в 323 р. на о. Евбея, де незабаром і помер у м. Халкіда. Перед цим в Афінах йому винесли смертний вирок за «безбожність». Школа Арістотеля ще називалася школою перипатетиків (від гр. «перипатос» — прогулянка, колонада), оскільки він читав свої лекції учням не в кімнаті, а під час прогулянок.

Арістотель був одним з найобдарованіших людей в історії людства. Визначний філософ, геніальний учений-енциклопедист, блискучий організатор наукової праці, він створив колектив учнів, що під його безпосереднім керівництвом провели величезну наукову роботу. Саме в його школі починається відокремлення від філософії інших наук. Синтезувавши античні наукові досягнення, учений розпочав новий етап розвитку науки в Елладі. Арістотель поглибив знання у низці вже відомих наук — зоології, ботаніці, метеорології, риториці й заснував нові — логіку, естетику, поетику, етику, теорію мистецтва, соціологію тощо. Особлива заслуга цього мислителя полягала і в тому, що він започаткував і розробив метод наукового дослідження. Сприйнявши матеріалістичну концепцію від батька-медика (сам Арістотель також спершу працював лікарем), він, хоч і не був послідовним матеріалістом, так і не став прихильником ідеалістичного вчення Платона і пізніше виступив, по суті, першим його критиком.

Кількість написаних Арістотелем книжок назвати точно неможливо. Під його керівництвом самих лише конституцій для різних еллінських держав було написано понад 150. Уже в античності кількість його творів визначалася сотнями — від чотирьохсот до тисячі. Мабуть, значна частина їх була записана учнями Арістотеля під час його лекцій і потім ним відредагована. До наших днів дійшло близько 50 книг. Серед них найзначніші «Метафізика», «Політика», «Фізика», «Нікомахова етика», «Афінська політія», «Риторика», «Про тварин», «Про душу» тощо.

Філософські погляди Арістотеля були надзвичайно широкими й базувалися на досягненнях усіх його попередників. На відміну від Платона, навколишній світ він розглядав як природознавець-матеріаліст, у якого існування цього світу ніколи не викликало сумнівів. Ідеї ж Платона Арістотель звів з неба на землю, бо вони, за його твердженням, являють собою лише суб’єктивні форми, загальні поняття, нерозривно пов’язані з реально існуючими речами, сутністю яких вони і є насправді. Тим самим філософ доводив можливість пізнання навколишньої дійсності. За Арістотелем, усяка річ становить єдність форми й матерії. Форма для нього — це активне природне начало, що формує матерію. Пасивна матерія — це сукупність можливостей, щось подібне до «матеріалу», який реалізується завдяки формі.

Незвичайними для того часу були й космологічні уявлення Арістотеля, що суперечили релігійним поглядам і міфологічним традиціям еллінів. Центром Всесвіту він уважав Землю, навкруги якої розташовуються концентричні «сфери», до яких прикріплені небесні світила — спочатку сфери Місяця й Сонця, потім п’яти відомих тоді планет, а далі йдуть сфери нерухомих зірок. Богам у небі в Арістотеля місця не знайшлося.

Соціально-політичні погляди мислителя визначалися характером рабовласницького суспільства, в якому він жив. Демократія викликає в нього не тільки недовіру, але й неприязнь. Дослідження різних форм полісів дало Арістотелю підставу зробити висновок, що існують лише три державні форми — монархія, аристократія і політія (помірна демократія). Проте ці держави можуть вироджуватися в тиранію, олігархію і демократію (для нього — «охлократію», тобто владу юрби, до якої Арістотель ставився з презирством).

Як учений-соціолог Арістотель дав завершену теорію рабства. Він уважав, що еллінам, носіям високої культури, наперед визначено бути вільними людьми й керувати «варварами», які мають їм підкорятися.

 

  

АРІСТОТЕЛЬ

ПОЛІТИКА

Зміст

 
Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

 
ПОЛІТИКА

Книга перша . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

Книга друга . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35

Книга третя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66

Книга четверта . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99

Книга п’ята . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129

Книга шоста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165

Книга сьома . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 180

Книга восьма . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 213

 
Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227

О том, что такое государство 
I 1. Поскольку, как мы видим, всякое государство представляет собой своего рода общение, всякое же Общение организуется ради какого-либо блага (ведь всякая деятельность имеет в виду предполагаемое благо), то, очевидно, все общения стремятся к тому или иному благу, причем больше других, и к высшему из всех благ стремится ю общение, которое является наиболее важным из всех и обнимает собой все остальные общения. Это общение и называется государством или общением политическим.

4. Так, необходимость побуждает  прежде всего сочетаться попарно  тех, кто не может существовать  друг без друга,- женщину и мужчину в целях продолжении потомства; и сочетание это обусловливается не сознательным решением, но зависит от естественного стремлении, свойственного и остальным живым существам и растениям, — оставить поело себя другое подобное себе существо. 
[Точно так же в целях взаимного самосохранения необходимо объединяться попарно существу], в силу своей природы властвующему, и существу, в силу своей природы подвластному. Первое благодаря своим умственным свойствам способно к предвидению, и потому оно уже по природе своей существо властвующее и господствующее; второе, так как оно способно лишь своими физическими силами исполнять полученные указания, является существом подвластным и рабствующим. Поэтому и господину и рабу полезно одно и то же. 5. Но женщина и раб но природе своей дна различных существа: ведь творчество природы ни в чем не уподобляется жалкой работе кузнецов, изготовляющих «дельфийский нож»; напротив, в природе каждый предмет имеет свое назначение. Так, всякий инструмент будет наилучшим образом удовлетворять своему назначению, если он предназначен для исполнения одной работы, а не многих. У варваров женщина и раб; занимают одно и то же положение, и объясняется это тем, что у них отсутствует элемент, предназначенный во природе своей к властвованию. У них бывает только одна форма общения — общение paбa и рабыни. Поэтому и говорит поэт: «Прилично властвовать над варварами грекам»; варвар и раб по природе своей понятия тожественные. 6. Итак, из указанных двух форм общения получается первый вид общения — семья. Правильно звучит стих Господа: «Дом прежде всего и супруга, и бык-землепашец» (у бедняков бык служит вместо раба). Соответственно общение, естественным путем возникшее для удовлетворения повседневных надобностей, есть семья; про членов такой семьи Харонд говорят, что они едят из одного ларя, а Эпименид Критянин называет их питающимися из одних яслей.

О домохозяйстве и рабстве

II 1. Уяснив, из каких элементов  состоит государство, мы должны  прежде всего сказать об организации  семьи, ведь каждое государство слагается из отдельных семей. Семья в свою очередь состоит из элементов, совокупность которых и составляет ее организацию. В совершенной семье два элемента: рабы и свободные. Так как исследование каждого объекта должно начинать прежде всего с рассмотрения мельчайших частей, его составляющих, а первоначальными и мельчайшими частями семьи являются господин и раб, муж и жена, отец и дети, то и следует рассмотреть каждый из этих: трех элементов: что каждый из них представляет собой и каковым он должен быть. 
2. [Отношения, существующие между тремя указанными парными элементами, можно охарактеризовать] так: господское, брачное (сожительство мужа и жены не имеет особого термина для своего обозначения) и третье — отцовское (и это отношение не обозначается особым термином). Пусть их будет три, именно названные нами (существует еще один элемент семьи, который, по мнению одних, и есть ее организация, а по мнению других, составляет главнейшую часть ее; я имею в виду так называемое искусство накопления; в чем оно состоит — мы разберем дальше). 
Остановимся прежде всего на господине и рабе и посмотрим на их взаимоотношения с точки зрения практической пользы. Можем ли мы для уяснения этого отношения стать на более правильную сравнительно с имеющимися теориями точку зрения? 3. Дело в том, что, по мнению одних, власть господина над рабом есть своего рода наука, причем и эта власть и организация семьи, и государство, и царская власть — одно и то же, как мы уже упомянули вначале. Наоборот, по мнению других, самая власть господина над рабом противоестественна; лишь по закону один — раб, другой — свободный, по природе же никакого различия нет. Поэтому и власть господина над рабом, как основанная на насилии, несправедлива. 
4. Собственность есть часть дома, и приобретение есть часть семейной организации: без предметов первой необходимости нельзя не только хорошо жить, но и вообще жить. Во всех ремеслах с определенно поставленной целью нужны бывают соответствующие орудия, если работа должна быть доведена, до конца, и из этих орудий одни являются неодушевленными, — другие — одушевленными (например, для кормчего руль — неодушевленное орудие, рулевой — одушевленное), потому что в искусствах ремесленник- играет роль орудия. Так точно и для домохозяина собственность оказывается своего рода орудием для существования. И приобретение собственности требует массу орудий, причем раб — некая одушевленная собственность, как и вообще в искусствах всякий ремесленник как орудие стоит впереди других инструментов. 5. Если бы каждое орудие могло выполнять свойственную ему работу само, по данному ему приказанию или даже его предвосхищая, и уподоблялось бы статуям Дедала или треножникам Гефеста, о которых поэт говорит, что они «сами собой (aytomatoys) входили в собрание богов»; если бы ткацкие челноки сами ткали, а плектры сами играли на — кифаре, тогда и зодчие не нуждались бы в работниках, а господам не нужны были бы рабы. Орудия как таковые имеют своим назначением продуктивную деятельность (poietika), собственность же является орудием деятельности активной (praktikon); ведь, пользуясь ткацким челноком, мы получаем нечто иное, чем его применение; одежда же и ложе являются для нас только предметами пользования. 6. В силу специфического отличия продуктивной и активной деятельности, конечно, соответственно различны и те орудия, которые потребны для той и для другой. Но жизнь — активная деятельность (praxis), а не продуктивная (poiesis); значит, и раб служит тому, что относится к области деятельности активной. «Собственность» нужно понимать втом же смысле, что и «часть». Часть же есть не только часть чего-либо другого, но она вообще немыслима без этого другого. Это вполне приложимо и к собственности. Поэтому господин есть только господин раба, но не принадлежит ему; раб же не только раб господина, но и всецело принадлежит ему. 
7. Из вышеизложенного ясно, что такое раб по своей природе и по своему назначению: кто по природе принадлежит не самому себе, а другому и при этом все-таки человек, тот по своей природе раб. Человек же принадлежит другому в том случае, если он, оставаясь человеком, становится собственностью; последняя представляет собой орудие активное и отдельно существующее. 
После этого нужно рассмотреть, может ли или не может существовать по природе такой человек, т. е. раб, и лучше ли и справедливо ли быть кому-либо рабом или нет, но всякое рабство противно природе. 
8. Нетрудно ответить на эти вопросы и путем теоретических рассуждений, и на основании фактических данных. Ведь властвование и подчинение не только необходимы, но и полезны, и прямо от рождения некоторые существа различаются [в том отношении, что одни из них как бы предназначены] к подчинению, другие — к властвованию. Существует много разновидностей властвующих и подчиненных, однако, чем выше стоят подчиненные, тем более совершенна сама власть над ними; так, например, власть над человеком более совершенна, чем власть над животным. Ведь, чем выше стоит мастер, тем совершеннее исполняемая им работа; но, где одна сторона властвует, а другая подчиняется, там только и может идти речь о какой-либо их работе.