Історична та художня правда в романі В.Шкляра "Залишенець"

«Чорний Ворон» так і не вийшов за межі авантюрно-пригодницької тональності. У творі на перший погляд безліч голосів - офіційний «голос» документів ҐПУ, газетних статей, голос автора, голос Чорного Ворона - отамана, голос птаха, який спостерігає за вчинками героїв. Однак інтонації цих голосів - однакові: тривожні, містичні, трагічно-розпачливі. Немає «різких і несподіваних переходів до внутрішньої полеміки, від полеміки до прихованого діалогу, від прихованого діалогу до стилізації спокійних житійних тонів, від них знову до пародійного оповідання і, зрештою, до винятково напруженого відкритого діалогу».

Більшість внутрішньо напружених станів отамана Чорного Ворона, в тому числі у тих випадках, коли він говорить від першої особи, - спокійні, вони швидше нагадують інтонації автора, аніж особистості, яка перебуває у вирі буремних подій. Такі ж інтонації - у розповідях від третьої особи, письменника. Це надає творові певної інтонаційної статичності: витримано-спокійна інтонація оповіді і про бій, і про інтимні переживання, і про офіційні події, таким же тоном подані роздуми героїв («Ми таки відкопали його. Саме тут, у Скарбовому Яру…», «А тоді ми ще могли впоратися і не з такими зграями. Шарпали навіть частини регулярного війська, як от, приміром, спільно з отаманом Гонтою-Лютим в одному бою під Звенигородкою…» - такі та інші вспіти відкривають оповідь від першої особи - отамана Чорного Ворона. Такий стиль оповіді можна охарактеризувати протокольним, таким, щоб швидше повідомляє, але не прагне відтворити мовний світ героя, його душевні переживання, виражені через слово і у слові. Слово героя і слово про героя (мова автора) - однакової тональності, а відтак, подають закінчений образ і події, і персонажа, статичний, твердий і холодний. Можливо, тому так дивує надмір емоційно-напружених кривавих сцен - немає «діалогу» слова і «протислова». У самосвідомість отамана Чорного Ворона не проникає інша свідомість, немає зламу, протесту персонажа - він «рівний», як і його мовлення, без акцентних змін, синтаксичних зламів, повторів, обмовок і затягнутих фраз, немає зіткнення реплік і суджень. Саме внутрішньої, бо зовнішня присутня: В. Шкляр представляє, по суті, три сюжетні лінії - містичну (чорний ворон - птах), документальну (документи), художню (історія двох отаманів).

Ці ознаки чітко вказують, що роман «Чорний Ворон» відтворює за допомогою стереотипних прийомів, динамічно, але - стандартно - сюжет із подій періоду громадянської війни 1920-1930-х років. Це дозволяє класифікувати роман В. Шкляра як історичний, однак навіть таке визначення потребує уточнення - який саме історичний? Адже на кінець ХХ століття в українській літературі сформувалася розгалужена система жанрово-стильових модифікацій історичної романістики. Безперечно, письменник представив твір із цілком вірогідною документальною основою (вона навіть стала частиною художньої тканини тексту); в ньому присутнє випробування персонажа - і не тільки його фізичної міцності, але й його психологічної цілісності, морально-етичне випробування, вміння не зраджувати своїм переконанням, відстоювати власну позицію (саме на цих моментах акцентує один із варіантів назви твору - «Залишенець», той, хто залишився вірний своїм поглядам та не зрадив ідейним переконанням); у романі відтворено один із найскладніших конфліктів доби, який вплинув на історичну долю української нації упродовж ХХ століття; цікаво, що В. Шкляр відмовляється від кривавого показу протистояння антагоністичних сил, як це зазвичай притаманно історичним романам, навпаки - у «Чорному Вороні» йдеться насамперед про протистояння всередині однієї сили - української нації, розділеної на два табори - тих, хто пристосувався до обставин, і тих, хто вирішив стояти за свободу Холодноярської республіки до кінця; відповідно до концепції М. Бахтіна у творі проявилися виразні риси авантюрницького часу: герой ніби опиняється у «чужому просторі» своєї ж країни, в якому не знаходиться місця ні йому, ні його коханню, ні немовляті отамана Веремії. Таких рис можна виділити й більше, та найважливіша ознака історичного роману - це співвідношення художнього домислу і вимислу, яке, власне, й визначає, до якого із жанрово-стильових різновидів можна віднести твір.

Так, виділяють такі жанрово-стильові різновиди історичної романістики: історико-художній роман; художньо-історичний роман; художньо-документальний роман. Відповідно до цієї класифікації твір В. Шкляра можна віднести до художньо-історичної романістики, з огляду на те, що у ньому історична достовірність служить лише приводом для моделювання письменником нових сюжетних ліній, твір акцентує насамперед на долі Чорного Ворона, а отаманів із таким прізвиськом у часи громадянської війни було багато. «Літературознавча енциклопедія» за редакцією Ю. Коваліва визначає домисел як «різновид фантазії, логічно вмотивований здогад, процес остаточного освоєння осмислюваного матеріалу, не підкріпленого прикладами». Функції домислу - дофантазувати, додати деталі до того, що насправді існувало чи існує, вимисел - це фактично повне вигадування подій, описаних у творі. Для О. Білецького розрізнення цих двох понять є, по суті, розрізненням двох типів творчості: твори, засновані на домислі, максимально точно відтворюють історичну та життєву правду, ті ж, що засновані на вимислі, - це вільний лет творчої уяви, яка відривається від достовірних фактів. Проблема співвідношення вимислу і домислу в історичній романістиці стала предметом наукових студій Б. Мельничука, який стверджує, що домисел у порівнянні із вимислом виступає допоміжними засобом, він стосується деталей, штрихів твору, отже, менш істотного, однак і не малозначного. Однак сфера вимислу у ХХ столітті розширюється, й витоки цього явища - у особливому ставленні письменників до історії, минулого. Воно перестає сприйматися як цілком визначена даність, а трактується як можливий варіант розвитку подій, часто - лише версія, яка дійшла до наших часів, однак існують, мовляв, і події, невписані до літописів та історичних свідчень. Отже, історію можна домислювати, видозмінювати, зрештою, шукати інваріантну історію.

Чи домислює історію В. Шкляр? І так, і ні. Свідчень про існування отамана із прізвиськом Чорний Ворон - безліч, очевидно, що таких людей було кілька. Водночас історія отамана Чорного Ворона від В. Шкляра - це художня версія біографії особистості, яка опинилася у вирі революційних подій. Тому в ній і присутні моменти, які можна класифікувати як вигадані, а не достовірні - скажімо, образ містичного чорного ворона птаха, знахарки, яка рятує йому життя, любовна сюжетна лінія тощо.

По суті, у романі В. Шкляра - велика кількість художніх прийомів: і зміщення часових просторів (документальна сюжетна лінія, і художня), і містичні сюжетні повороти, і психологічна лінія оповіді про духовний світ героя (хоча вона найменш виразна), і зміна точок зору (оповідь ведеться то від імені автора, то від імені отамана Чорного ворона, то «говорять» документи), і карколомні пригоди персонажа, і надмір кривавих сцен. Усе це створює ефект хаосу як життя героя, і хаосу як художнього прийому: герой - у вирі революційних подій, художній прийом - приголомшити читача.

Саме таку функцію переважно виконують твори масової літератури - вразити, здивувати, пережити високе емоційне напруження, яке є швидше симулякром (імітацією справжніх емоційних переживань). Саме це дозволяє твір В. Шкляра класифікувати як авантюрно-пригодницький історичний роман, із такими ознаками:

1.Гостра фабульна та  сюжетна ліня;

2.Поведінка персонажа  не вкладається у межі звичних  поведінкових схем, вінздатний на  неймовірні вчинки;

3.Твору властивий елемент  таємничості та містичності, який  змушує читача переживати напружені  емоційні почуття;

4.Надприродне розв’язання  конфлікту твору - це і напівмістична  втеча отамана Чорного Ворона, і напівлегендарне його повернення  в Україну в середині ХХ  століття;

5.Сильний, підкреслено героїчний  характер головного героя - отамана  Чорного Ворона;

6.Екзотичні обставини  життя та пригод персонажів - легендарний  Холодний Яр, містичні сюжетні  сценки зустрічі із вовкулаком  тощо.

2.3.Документальність  та пафосність роману В.Шкляра «Чорний Ворон» як основні жанротворчі чинники

Характерною особливістю роману «Чорний Ворон», як вже було зазначено, є його високий рівень документальності. Наприкінці роману у згаданій подяці Шкляр представив своєрідний „список використаної літератури”. Одним із найпомітніших джерел є документи з архіву СБУ, які автор ввів у текст: „В Гуннском лесу опять появилась банда Веремия в количестве 80 штыков и 30 сабель при 2 пулеметах «максим» и 5 «льюисах». Бандиты среди белого дня совершили внезапный налет на Златополь, ограбили волисполком, телефонную станцию, захватили в плен начальника милиции, который, по некоторым сведениям, работал на них. Известно, что среди бандитов существует обычай, когда один из них берет себе псевдоним погибшего главаря, однако есть основание считать, что атаман Веремий не погиб и продолжает свое кровавое дело. Предпринимаются все попытки выяснения этого факта.  Уполномоченный Дьяконов». (Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека в Чигиринському повіті від 6 грудня 1921 року)” [12, с. 18-19]. Введені в роман документи виконують свою функцію – показують інший бік боротьби, те, як оцінює та сприймає радянська влада холодноярський супротив.

Історичний роман передбачає не так історичну достовірність подій, як відображення життя і реалій періоду, який зображується у творі. Тобто історичний роман може мати вигадані події та персонажів, але той світ, у якому відбувається дія має бути відтворений реалістично, з урахуванням особливості доби. Якщо ця умова не дотримана – твір або не визиває довіри у читача, а отже і не сприймається повною мірою, або не може називатися історичним, не може співвідноситися з певною історичною добою.

  У «Чорному Вороні» ми знаходимо як історичну достовірність, тобто реальність подій, образів (прототипів героїв), місць, у яких відбувається дія, так і правдиве відображення життєвих реалій, які насамперед виявляються у звичаях та лексиці. Про це Василь Шкляр зазначає: „Хотів вивчити все про той час. Який тютюн тоді курили, яка зброя була, що їли, що носили дівчата...” [2]. На рівні лексики початок ХХ століття відображений у словах, які мають авторське тлумачення. Наприклад, „ходя – так тоді називали китайців” [12, с. 9], „луг – водний настій попелу, що вживався замість мила” [12, с. 11], „амнестія – застаріла форма слова «амністія»” [12, с. 11], „червінці – так повстанці іноді називали червоноармійців” [20, с. 88], „упродком – повітовий продовольчий комітет” [12, с. 52], „полотнянка – документ, посвідка на полотні” [12, с. 45], „одукований – освічений” [12, с. 45], „варги – губи” [12, с. 27], „чопи – бійці частини особливого призначення, від абревіатури ЧОП” [12, с. 166], „чавунка – залізниця” [12, с. 131]; а також реалії пов’язані з військовою справою, особливо із збороєю: „мільси” (гранати Мільса), „кукурудза” (ручна граната ззовні схожа на качан кукурудзи), „льюіс” (британський кулемет часів Першої світової війни).

Рівень документальності твору та ставлення до неї ми можемо побачити у епілозі «Від автора», у якому говориться : „На цьому ми й прощаємося з отаманом Чорним Вороном. Більше немає достовірних джерел, щоб простежити його шлях до кінця” [12, с. 349]. Ця фраза підтверджує, що головним для Шкляра у романі є історична правда, а отже, зважаючи на відсутність достовірних джерел, роман закінчується на останній згадці про отамана Чорного Ворона. Інші свідчення на рівні легенд автор до уваги не приймає.

Отже, у залежності від жанрового різновиду романів ступінь життєвого матеріалу та документальності у кожному з них не лише різний, а й виконує свої особливі функції, має інші форми вираження, по-різному впливає на жанрову специфіку твору. Роман «Чорний Ворон», має майже чітко визначені межі розгортання подій – кінець дев’яностих років ХХ століття. Дія роману «Чорний Ворон» відбувається протягом 1919-1923-го року. Таким чином, ми зустрічаємо у творах ті реалії, які притаманні кожному із зазначених періодів. Але, безперечно, такий часопростір роману «Чорний Ворон» для жанру є визначальним та необхідним, таким,  що творить оригінальність та специфічність цього роману.

Одним із зовнішніх жанротвірних чинників є пафос – сутність, основна ідея, висловлена з піднесеністю та натхненням . Пафос є досить складною категорією твору, і є найвищою формою ідейно-емоційної оцінки життя письменником, що розкривається у його творчості. Він може бути героїчним, трагічним, сатиричним, комічним, драматичним, романтичним, сентиментальним. Досить важко уявити літературний твір без пафосу, адже тим чи іншим чином автор виражає свою думку, доводить свою ідею, переконує читача, апелюючи до його почуттів, створюючи певні ситуації у яких опиняються герої. Пишучи твір автор фактично «заражений»  своєю ідеєю, а тому і доносить її через твір натхненно (неважливо чи з іронією, чи з піднесенням, чи з драматичністю), що по-суті і є пафосом твору.

Пафос історичного роману «Чорний Ворон» досить прозорий – він героїчний. Створюється ця героїка, перш за все, через систему образів та сюжет. Автор зображує головних героїв, борців-повстанців піднесено, майже ідеалізує їх. Вчинки холодноярців в інтерпретації Шкляра є благородні та шляхетні. Найвищою лицарською честю для них є загибель у бою, що відповідає їх гаслу «Воля України або смерть». Василь Чучупака у своєму останньому бою „коли не вдалося розсіяти лаву, коли на другому кружку захлинувся розпечений «люйс» і Василь опинився в тісному кільці кінноти, то підніс до скроні бельгійського бравнінга, і покотилася довга луна від яру до яру, від хутора Кресельці аж до Мотриного монастиря: – Живи-и-и!” [12, с. 14-15]. Так само і Чорний Ворон, після їх нападу на чекістів, думає: „один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начебто дістати документи, та зненацька в тій руці, мов з рукава, з'явився маленький, як іграшка, револьвер «кобольд», бідолаха приставив його до підгорля й натиснув на спуск” [12, с. 23].  Ганебним для повстанців  є зрада  та пристосуванство. У тому ж епізоді повстанці, перевіряючи Яшу Гальперовича, дали шаблю, аби він страчував своїх же полонених чекістів, колишніх прибічників. Після цього Яшу було самого страчено, як зрадника.

Через ці епізоди та ідеалізовані образи українських борців за волю можна стверджувати про яскраво виражений героїчний та навіть патріотичний пафос, через що роман набуває такого жанрового різновиду, як героїко-історичний роман. Хоча сам Василь Шкляр заперечує наявність у романі суто патріотичного пафосу, але він є домінантним. Саме його присутність і робить твір виразним, демонструє весь драматизм боротьби холодноярців. Патріотичний пафос пов'язаний із любов’ю до рідної землі, обороняючи яку воїни гинуть. Один із згаданих епізодів має також і патріотичне звучання: „Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «секретное сотруднічєство», а потім загріб п'ятірнею жменю землі, змішаної з кров'ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати. – Нє вєрітє? Клянусь вам... Я готов землю гризть! – Вона не твоя, – сказав Вовкулака” [12, с. 24-25].

Звичайно Василь Шкляр не міг описати ці події без емоційного запалу, піднесення, адже він народився і виріс у тих краях, чув легенди та оповідки про Холодноярську республіку, ознайомився із спогадами учасників цієї боротьби, зрозумівши весь драматизм цієї сторінки  української історії. Холодноярці були приречені майже із самого початку своєї боротьби, а отже і роман набуває ще й іншого пафосу – трагічного. Головні герої прагнуть до ідеалу – вільної України, для них цей ідеал є метою, найвищою ціллю. Але через низку причин досягти їм цього ідеалу не вдається – звідси і трагедія та трагічний пафос. Ця трагіка відчувається із самого початку роману, адже починається він із похорону отамана Веремія. Сам авторський пролог констатує, що долю чотирилітньої війни було вирішено на користь загарбника, а отже і вся боротьба, яка постає у романі, з кожною сторінкою, з кожним розділом наближається до поразки. Своєрідне обрамлення – похорон отамана Веремія, і ймовірна загибель отамана Чорного Ворона також додають ноти трагізму, увиразнюючи пафос. Він наскрізно звучить у романі через зображені картини більшовицького гноблення українців. Майже кожен образ вимальований у романі із трагічністю. Роман «Чорний Ворон» набуває жанро-стильової неповторності через яскраво виражений у ньому героїко-патріотичний та трагічний пафос, який впливає на жанр роману, додаючи йому героїчного звучання. Визначальним для жанру роману «Чорний Ворон» є життєвий матеріал.