Історична та художня правда в романі В.Шкляра "Залишенець"

Василь Шкляр про історію написання роману в інтерв’ю розповідає: „Роман «Чорний ворон. Залишенець» жив у мені давніше. Я з того краю, який описую. Це жило в мені, як ще був малим, на рівні скупих переказів. Пересічні селяни повстанців називали «бандитами». Тих, хто думав інакше, – винищували. Мій дід був у радянській армії, потім в УНР старшиною, а тоді пішов у повстанці. «Бандити», лісові розбійники хвилювали дитячу уяву. Було у цьому щось романтичне. Потім прочитав спогади Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Ця книжка справила на мене глибоке враження. Почав шукати усі можливі джерела про той час. Збереглися спогади учасників. Уся хроніка тих часів зафіксована у чекістських архівах. На документальному рівні про це писав Роман Коваль, він став моїм літературним редактором, консультантом. Хотів вивчити все про той час. Який тютюн тоді курили, яка зброя була, що їли, що носили дівчата... Мені весь час здавалося – почекай, надійде ще час писати. Настав момент, коли сказав собі: «Сідай і пиши, інакше – ніяк». На збирання матеріалу і написання роману пішло 13 років” [2]. Роман про боротьбу повстанців – «Чорний Ворон» – написаний на високому документальному підґрунті, під впливом історико-документального роману Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр», одного з у часників Холодноярської боротьби.

1.3. Висновки до розділу І

Історико-патріотичний роман сучасного  українського письменника Василя Шкляра «Чорний Ворон» зачіпає болючі питання історії, самосвідомості й політики, завойовуючи своєю конвенційною консервативністю увагу масового читача.

Роман  виданий у двох видавництвах під різними назвами - «Чорний ворон» і «Залишенець». Він приніс авторові кілька літературних премій, був номінований на найпрестижнішу державну літературну премію ім. Тараса Шевченка й кількаразово перевиданий, він став об’єктом безпрецедентної читацької уваги. Ця увага дісталася роману не одразу після його появи 2009 року році, а лише 2011-го, коли письменник у відкритому листі відмовився від Шевченківської премії, вимагаючи відставки міністра освіти та науки. Така заява спричинила викреслення «Чорного ворона» зі списку номінантів. Натомість, у відповідь на заклики Юрія Андруховича, Василеві Шкляру було вручено першу «Народну Шевченківську премію», зібрану коштом прихильників. Зараз триває схожий збір грошей - на екранізацію цього роману. Після скандальної відмови автора від премії думки критиків розділилися: одні звинувачували письменника у ксенофобії й навіть фашизмі, інші (їх була більшість) вбачали в «Чорному вороні» свідчення нового відродження української літератури.

Роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» став знаковим явищем не лише в українській літературі. Його рамки виходять далеко за межі художньої цінності. Той сплеск масової уваги до твору, велика кількість позитивних і критичних відгуків свідчать про непересічне суспільно-політичне значення появи «Чорного ворона» на літературному полі України.

РОЗДІЛ 2

 Співвідношення історичної правди та художньої правди у романі В.Шкляра «Чорний Ворон»

2.1. Співвідношення історичної правди та художнього домислу як визначальна ознака історичної прози

Проблема  історичної  правди  і  художнього  вимислу  знаходиться  у

фокусі  уваги  літературознавчої  аналітики.  Є. Баран,  Н. Горбач,  Б. Денисюк, М. Ільницький,  Б. Мельничук,  М. Сиротюк,  О. Попадинець розглядають питання  співвідношення  вказаних  категорій,  межі  художнього вимислу, визначають роль авторської уяви у трактуванні історичних подій і осіб.  На  думку  літературознавців,  у  художньому  творі  історична  правда  не існує окремо від правди художньої. Ці явища являють собою «…  цільний у своїй  єдності  комплекс  – правда  історично-художня»  [7,  с.44].  Цінність історичного  твору,  зокрема  історичного  роману,  полягає  у  «художній трансформації письменником історії, відомого факту через сюжет, картини й образи,  людські  долі,  як  окреслені  персонажі,  як  виписано  їх  характери, відтворено  обставини  життя»  [7,с. 206].  При  цьому  художня  правда  як самостійне  образне  дослідження  відтворення  дійсності  –  основна  функція письменника.  Разом  із  тим,  як  вважає  М. Сиротюк,  завдяки  поетичній фантазії  письменник  проникає  в  глибини  людської  душі,  використовуючи історичну  документацію,  опрацьовує  її  відповідно  до  загального  задуму твору,  його  внутрішньої  логіки,  характеру  персонажа  [8, с.44].  Таким  чином, історична  правда  є  першоосновою  історичного  твору,  головним  чинником достовірності зображуваних подій.

Співвідношення історичної правди та художнього домислу - визначальна ознака історичної прози. Закони створеної письменником художньої дійсності, у вир сприйняття якої потрапляє читач під час спілкування з текстом, як правило, не тотожні закономірностям реальності, однак іноді вони багато в чому "збігаються". Матеріали для творів митці переважно черпають із реального життя, тому художній світ завжди певною мірою нагадує реальний. Модифікація художнього простору пов'язана, у першу чергу, з авторським задумом, а також - тією ідеєю, яку письменник прагнув передати читачам . Відповідно до цього й моделюється зображена у творі дійсність.

Євген Баран уважає, що для глибшого осягнення історичної прози варто поділяти її на певні групи, однак критерії такого поділу визначити досить важко. Якщо в основу цієї класифікації ставити співвідношення між історичним фактом і вимислом (домислом), то це вирішить багато проблем щодо жанрових відмінностей історичної белетристики. Згідно з означеним критерієм, історичну прозу поділяють на три жанрові різновиди: художньо-історичну, історико- художню та художньо-документальну. У творах першої групи вигадка і домисел не заперечується, а документ і письмово засвідчений історичний факт вимагає від автора осмисленого перенесення у тканину тексту. В історико-художніх творах увага акцентується на художності, тут переважає вигадка, а документ відходить на другий план. У групі історико-документальних творів основним структурним елементом виступає документ, зафіксований в архівних джерелах свого часу. Проблема визначення головного героя окреслює часові межі у творі, але якщо її ставити в основу поділу, то відбуватиметься зміщення часових дистанцій, результатом чого може стати віднесення творів недалекого минулого до історичної прози [6,с. 65-66]. Роман В.Шкляра «Чорний Ворон» - згідно із запропонованою жанровою класифікацією - слід віднести до історико-художньої прози.

Андрій Баканов називає історизм "вирішальним критерієм при розгляді питання про своєрідність історичного роману", який "передбачає відтворення у тексті широкого історичного контексту, реальних "справ давно минулих днів", історичних особистостей; історія розглядається при цьому як динамічний процес, котрий має свої витоки і свою течію", а "минуле малюється у неповторності його соціально-політичного укладу, духовної атмосфери, матеріальних прикмет і людських характерів". Автор, за словами дослідника, не просто дзеркально відображає минулу дійсність, а трансформує її, подаючи читачеві власне прочитання історії, суб'єктивно оцінюючи минуле крізь призму цінностей сучасності; "скрупульозність ученого поєднується в історичному романі з уявою поета, що й допомагає передати дух далекої історії" [7, с.73-74]. Історичний роман має свої закони зображення дійсності. З одного боку, автор кладе в основу реальні факти з історії, а з іншого, - домислює реальність, отже, деформує просторові й часові рамки. Людмила Олександрова у праці "Художня вигадка і домисел" наводить такі різновиди художнього домислу в історичному романі: 1) відкидання автором окремих історичних подій і явищ, які не мають безпосереднього стосунку до предмету художнього зображення; 2) порушення хронологічної послідовності історичних подій у художньому тексті; 3) творчий підхід до зображення документальних фактів і 4) їх художнє оформлення. За влучним висловом дослідниці, синтез історичної правди та художнього домислу, власне, й становить художню правду історичної белетристики [7, с.135-142]. Хронотоп історичного роману вбирає у себе як реальну історію, так і домисел автора. Тому при сприйнятті твору читач неначе поступово синтезує реальну історію, авторську та власну думку. Отже, художній домисел в історичному оповіданні завжди межує з науковою достовірністю. В історичному оповіданні наявні і своє, авторське осмислення неспростовних фактів і своє тлумачення історичної особи, і свої припущення, здогади. Найкращі історичні твори допомагають зрозуміти епохи, що відійшли в минуле, змальовуючи в художніх образах побут, соціальний і моральний стан суспільства, мають соціально-історичну цінність Л.Климович вважає, що "дійсно художні історичні твори включають модернізацію, яка не перекручує історичну правду, але і не заперечує художнього домислу, без якого неможливе мистецтво" [9, 307].

Художня історична література абсолютно об'єктивною бути не може, бо автори по-своєму бачать події, трактують їх, виражаючи своє ставлення до персонажів чи то конкретно історичних, чи народжених авторською уявою і фантазією, яка не завжди збігається з офіційною точкою зору, а часом й з традиційними уявленнями про ту чи іншу епоху" [7, 308].

Історичний твір стає рухливою, мінливою і щоразу ніби по-новому народжуваною системою, котра прагне глибоко художньо осягнути образну модель минулого часу, людські риси історичних і вигаданих осіб.

2.2. Художнє осмислення історії  створення та загибелі Холодноярської республіки

Художня версія  подій 20-х рр..  від В. Шкляра певною мірою розширює уявлення про історію створення та загибелі Холодноярської республіки. Письменник вибудовує свій твір на засадах історичної достовірності: чи не кожний розділ книги розпочинається уривком із документу - чи то звіту чекістського, чи то уривку із газетної замітки, статті тощо. Відтак, роман має немовби дві площини оповіді: одну - художню (це історії двох отаманів: Веремії та Чорного Ворона), другу - документальну (це документальні свідчення, які відкривають розділи роману). Цікаво, що документальні свідчення автором подаються не у хронологічному порядку, а довільно: іноді вони випереджають події, описані у творі, іноді - після цитати із документу йде виклад художньої версії того, що відбулося, часом - В. Шкляр загалом не коментує та не дублює того, про що повідомляється у документі. Відтак документальна лінія у романі певною мірою виглядає як відсторонена і контрастує із художньою лінією твору, динамічною, із гостросюжетними поворотами, карколомними пригодами, вражаючими сценами.

Втім, автор не обмежився двоплановою композиційною будовою твору (документальна лінія та художня версія подій), й представив читачеві дві історії руху на прикладі життя та діяльності двох отаманів - Веремії та Чорного Ворона. Історія останнього розказана більш докладно, хоча також не в хронологічній послідовності. Історія Веремії дотична до подій життя Чорного Ворона, й дуже довго нагадує розсипаний пазл, не систематизовану оповідь, яка фактично із середини твору набуває закінченого вигляду. Долі двох отаманів поєднуються: Чорний Ворон рятує немовля, сина Веремії.

Та окрім реальних персонажів, у творі виведено ще одного - містичного чорного ворона, який спостерігає за подіями («На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням», - саме чорний ворон спостерігає за начебто похованням отамана Веремії. Старезний чорний ворон - своєрідне alter ego головного героя, отамана Чорного Ворона, мудрого, сміливого, мужнього, безмежно відданого своїй справі. Мудрий спостерігач - холоднокровний і байдужий до усього, що відбувається навколо, він - безпристрасний, на відміну від чорного ворона - птаха, Чорний Ворон - отаман - це суцільна пристрасть: і в коханні, і в вираженні почуттів, і в бою, і в спілкуванні із товаришами, і в судженнях.

Історія отамана подається не послідовно, тільки на середині твору ми дізнаємося про те, як він вибрав для себе повстанську стезю. Втім, автор намагається із усіх сил надати творові глибшого змісту, ніж це передбачає авантюрно-пригодницька сюжетна лінія. Очевидно, саме із цією метою до тексту введено образ чорного ворона - птаха, містичну сцену зустрічі вовка і повстанця Вовкулаки, вони «працюють» на поглиблення психологічної складової твору.

Водночас у романі присутні любові сюжетні лінії, вони акцентують на почуттях, які переживає герой, розкривають його образ не тільки як героя, але й як звичайного чоловіка, що прагне щирих почуттів. Містична сцена розкопування прапору Холодноярської республіки теж представлена автором у руслі саме поглиблення психологічності твору. Розпочинається вона як пошуки скарбу матеріального, а перетворюється на скарб духовний - холодноярський девіз «Воля України або смерть» та шевченків заклик «І повіє новий вогонь з Холодного Яру».

Цю сцену В. Шкляр виводить тоді, коли бойовий загін Чорного Ворона уже налічує кілька осіб, коли інших отаманів арештовано. Промовисто виглядає й те, що через кілька сторінок письменник подає уривок із місячного звіту Черкаського окружного відділу ҐПУ Губернського відділу ҐПУ за червень місяць 1923 року: «3 июня имела место дерзкая бандитская выходка политического характера. Через село Сокирное, что в 15 верстах юговосточнее г. Смела, ранним утром в открытую, совершенно демонстративно проехала конница из одиннадцати всадников, предположительно банды Черного Ворона, вооруженная карабинами и одним пулеметом. При этом бандиты громко распевали «Ще не вмерла…», а всадник, ехавший впереди, держал развевающийся черный флаг с надписью «Воля України або смерть».

Ще одна риса роману - надмір кривавих сцен. Читач мимоволі опиняється у полоні постійного емоційного напруження, співпереживання за долю героїв. Емоційне напруження посилюють і еротичні сцени у творі. Герої у романі живуть на межі - життя і смерті, майбутнього і минулого, та найважливіше - вони перебувають на межі людських можливостей, на межі пам’яті та безпам’ятства: про них намагаються не згадувати родичі, вони вимушені тікати від рідних домівок, щоб загубитися в нетрях робочого Донбасу або за кордоном, змінювати імена. Більше того - їх існування всіляко заперечує офіційна влада, регулярно подаючи звіти про остаточне знищення так званих банд.

Містика, таємничість, емоційно-психологічне напруження, карколомні події і водночас документальна основа - В. Шкляр прагне зробити свій твір і цікавим для читача і - перетворює його на типовий приклад масової белетристики. Письменник за основу бере жанрову схему авантюрно-пригодницького роману та доповнює її історичними фактами і - перед читачем з’являється історичний авантюрно-пригодницький роман.