Готичний роман в дослідженнях вітчизняних і зарубіжних літературознавців

Піонером нового напрямку в англійській готиєвістиці ще наприкінці 30-х рр. 20 століття став  М. Саммерс, який  значно розширив поняття “готики” на письменство і культуру 19-20 століття; його монографія “У пошуках готики”(1938) - це одна  з перших спроб простежити долю жанру протягом двох століть. Там він  проводить порівняння готичного роману з класичним і виводить два ряди знакової символіки. Концепція “готики без берегів” висунута автором не мала значного впливу на літературознавчий процес першої половини 20 століття, однак здобула підтримку в більшості сучасних дослідників готичного роману[22, c. 4].

Охоче й плідно займаються розвідками з конкретних питань готики: естетикою жахливого( А - Г. Ллойд-Сміт, Т. Хеллер), архетипом “вселенського злочинця” (В. Сейдж), давнім і модерним готичним масскультом (Е. Флінор), літературою жахів, розглянутою в контексті релігійної традиції (В. Сейдж). До сфери наукового інтересу й досліджень в даній галузі залучаються не лише гучні, а й маловідомі або й зовсім невідомі письменницькі персоналії(М. Р. Джеймс, Дж. Шерідан ле Фаню, Дж. Макдональд, Дж. Хогг та інші). Вагомий  внесок у готиєвістику зроблено міфологічною школою, школами психоаналізу й гендерних досліджень. Зокрема, чимало сучасний літературознавців та критиків беруть на озброєння психологічні праці З. Фройда та інших психологів для того, щоб інтерпретувати мотиви та вчинки героїв та розгадати прийоми автора у створенні моторошного.

Незважаючи  на популярність готичної літератури, її завжди критикували.  Літературний критик Девід Моріс вважає, що готичний роман звертається до “жахливого”, до прихованих  ідей та емоцій індивідуумів і є тим, що дозволяє все це вивільнити. Надзвичайна образність хоррору і жорстокість в готичному романі відкриває нам правду через реальний страх, не через трансцендентальне відкриття[93]. Ів Косовські Седжвік пише про ту ж ідею у свому есе “Структура готичної традиції” і додає, що протагоніст, котрий веде боротьбу з жахливим, нереальною особою чи силою – це метафора, яка означає індивідуальну боротьбу емоцій та думок кожного з нас. Уособлюючи дану ідею чи почуття, надаються сили і показується як кожен з нас підкорений недозволеним бажанням діятиме у випадку, якщо його впіймають неочікувано[93].

Інший автор Джойс Керол  Оутс пише не тільки  про те, наскільки  жахливими є описані емоції у  готичному романі, але й про  те, що ці емоції та відчуття поневолюють особистість. Ці бажання таємні, а таємниця викликає бажання, і це бажаня легко спокушає людину[90]. В результаті, легко зрозуміти думки Бертранда Еванса, який вважає, що герой готичного роману, по суті, є слабшим від антагоніста і, зазвичай, уникає його, замість того, щоб здолати його. Саме такі ідеї про таємні бажання та жах, який їх оточує і проникає в них, є основними щодо критики готичного роману[90].

Жанр роману жахів у вітчизняному літературознавстві, як і передромантизм у цілому, нерідко губився на тлі європейського романтизму. Готиєвістика радянської доби, хоч і налічує немало визначних та відомих імен (В. М. Жирмунський, М. П. Алєєксєєв, В. Е. Вацуро, Г. А. Єлістратова, М. Б. Ладигін, Н. О. Соловйова тощо), загалом розвивалась у руслі західноєвропейських досліджень. У слов’янському літературознавстві нині спостерігається помітне пожвавлення інтересу до “чорного роману”, який розглядаються в широкому контексті міжлітературних зв’язків (З. Сінко, С.В. Хачатуров). Одним з перших кроків вітчизняної готиєвістики в цьому напрямку стала розвідка українського літературознавця І. В. Лімборського.