Готичний роман в дослідженнях вітчизняних і зарубіжних літературознавців

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ГОТИЧНОГО РОМАНУ ЯК ЖАНРУ ЛІТЕРАТУРИ

1. 1 Готичний роман в дослідженнях вітчизняних і зарубіжних літературознавців

Готичний роман  як жанр літератури викликав завжди надзвичайний інтерес літературознавців та критиків сучасності до своєї історії та місця поміж іних літературних течій. Вони намагалися вивчити вплив готичної традиції на формування свідомості людства різних епох. Це спричинено тим, що готичний роман був тим чинником, який зумовив розвиток англійської літератури 19 століття. Йому по праву належить особлива роль у національному – і ширше – західноєвропейському історико-літературному процесі: позначивши світоглядну кризу доби Просвітництва, цей жанр разом з тим істотно розширив філософські, художні, естетичні та психологічні горизонти свого часу. Як відлуння в літературі грозової епохи, готичний роман ознаменував початок доби романтизму.

Хоча Н. А. Соловйова, фахівець з англійського передромантизму, вказує на те, що саме в “готичному” романі здійснюється драматизація жанру роману такими засобами,зокрема, як: введення мотивів таємниці, загадкового походження, таємничої  поведінки, що визначають розвиток сюжету; окреслення руїн старовинних замків і монастирів, сама обстановка яких сприяє нагнітанню страшних загадкових обставин, що скеровують  читача на слід, а, що найчастіше відводять від розгадки дійсного сенсу подій; проникнення в глибини “розірваної” свідомості, відтворення незнайомих, незвичайних національних особливостей, що дозволяють легше підтвердити або спростувати можливість інтерпретації тих або інших обставин; представлення точки зору відчуженого автора.

Клара Рів, автор  першого в Англії теоретичного трактату, присвяченого історії романного  жанру, чітко розмежувала два  різновиди роману взагалі: “ Novel – це картина реального життя і реальних положень. Romance – явище  піднесене, мова описує те, що ніколи не відбувалося і, ймовірно, ніколи не відбудеться”[10, с. 58]. Розмежування, нечітке. Можливо, тут не зроблений акцент на дуже важливому елементі, що визначив популярність готичного романа, – на сюжетній типології.

Фред Боттінг, один з сучасних дослідників готичної прози, називає готику прихованою підводною  течією усієї літературної традиції в цілому. “Об’єднуючи різні форми за доби романтизму, реалізму та модернізму, готична проза виявилася тією ниткою, що проходить крізь усю англійську літературу. Готика – це, напевно, єдина справжня літературна традиція. А може, й пляма на ній”[1, с. 169]. Таким чином, готичні моделі засновані авторами ще у XVIII – XIX століттях є релевантними і сьогодні. Оскільки, вони знову взаємопроникають і сьогодні є продуктивними елементами літературного процесу.

Психологічна  привабливість готичного роману в значній мірі пов’язана з  феноменом страху. Це – один з  найсильніших станів людської природи. Незрозуміле і страшне завжди притягало уяву, інтригувало, примушувало страждати, тужити в очікуванні розгадки. Вірджинія Вулф відмітила: “Людина отримує насолоду, випробовуючи страх перед невідомим”[10, с. 58]. Ще точніше визначає природу страху Едмунд Берк: “Відчуття, яке викликає в нас велич і піднесеність природи, владно заволодіває нами і викликає подив. Подив є такий стан душі, в якому всі її рухи завмирають в передчутті жаху. Жодне відчуття не може позбавити наш мозок розсудливості і здібності до дії в такому ступені, в якій здатний це зробити страх. Страх і є передчуття болю або смерті, і за своїм способом дії він схожий на справжній біль”[10, с. 58].  Згідно Едмунду Берку та його теорії про  “піднесене”(sublime),  він протиставляє прекрасне і піднесеність(sublimity) за допомогою психологічної теорії. Він протиставив задоволення та біль як джерела двох естетичних категорій, які в свою чергу, краса, виникаючи із задоволення, а піднесеність з болю.  Його психологічна теорія робить його чи не найпершим англійським письменником, який запропонував естетичне пояснення цих понять і те, як вони впливають на одержувача[88]. У новітній монографії “Готично-фантастичне у Російській літературі XIX століття” Нiл Корнуелл відзначає, що як джерело готичного роману може бути названий увесь культурний контекст XVIII століття[10, с. 58].

Першоджерелом в галузі готичного  жанру вважають роман Г. Уолпола “Замок Отранто”, ще у 1764р. Наступники Г. Уолпола, опрацьовуючи запропоновану ним нову жанрову модель роману, у свою чергу стають  творцями нових жанрових різновидів. Так, від А. Радкліфф іде лінія “ сентиментальної готики”( sentimental Gothic), з ї віртуозно розробленим ефектом suspense – “напруженого очікування”, механікою  “наприродних” жахів, які у фіналі здобувають раціональне пояснення, з акцентуванням інтуїтивно-почуттєвого способу світосприйняття, з характерним краєвидом – часом споглядальним, наближеним до сентименталістської естетики, часом майже романтичним, бурхливим, в якому відбивається “внутрішній ландшафт” душі героїв.

 В. Бекфорд,  автор роману жахів “Ватек”, започатковує орієнтальний варіант готики, використовуючи східний “місцевий колорит” і вдаючись до стилізації арабських казок, що, з одного боку, надає готичній оповіді стильової примхливості, вигадливості, екзотичності, а з іншого – перетворює готику на повчальну притчу, параболу. Роман “Монах”, єдиний твір скандально відомого М. Г. Льюїса, ознаменував появу власне жанру роману жахів( horror Gothic), який познайомив англійську літературу з патологією свідомості і психіки через численні цвинтарні сцени, виписані в натуралістичному дусі, відразливі картину тліну, хворобливу еротику. Нарешті, У. Годвіна (романи “Сент-Леон”, “Калеб Уїльямс, або Речі як вони є”, “Мандевіль”) називають засновником авантурно-психологічної готики, відмітними прикметами якої стають  увага до внутрішнього стану героя, пригодницький сюжет з характерними мотивами згубних таємниць, погоні й переслідування, кримінальними епізодами.

Це розмаїття  жанрових модифікацій зумовило поліфункціональність готичної поетики в літературі наступних епох, коли затребуватимуться естетика жахів, культура орієнталізму, звернення до підсвідомості тощо. Втім, попри всю різнобарвність готики – від афектованої до жахливої, від орієнтальної та психологічної до маскультової – безперечною залишається її жанрова цілісність. З урахуванням висновків, зроблених вітчизняними дослідниками готики – Г. Єлістратовою, Н. Соловйовою, М. Б. Ладигіним, М. Г. Соколянським, - загальними прикметами готичного роману можна вважати:

1. антираціоналістичний пафос, який закономірно в працях Г. А. Єлістратової, М. Б. Ладигіна сприймався як антибуржуазний – адже раціоналістична філософія була в цілому створена третім станом; пафос, що позначився у відстророненості “готичних письменників” від сучасної англійської дійсності і зверненні до історичної чи географічної екзотики;
2. філософську основу “літературної готики” становлять агностицизм, з його ідеєю кінцевої непізнаваності буття, відчуттям безпорадності й самотності людини у ворожому, непривітному світі; ірраціоналізм як сумнів у необмежених можливостях людського розуму, проголошених добою Просвітництва; християнський провіденціалізм, в якому Божественне Провидіння визнається всевладним началом всесвіту і людської – суспільної, родової, особистої – історії;
3. в естетичному плані це культ готики, звернення до естетики “високого середньовіччя”, на противагу культу античності, якого остаточно не позбувається просвітницька література;
4. помітний інтерес до народних казок, легенд, стилізація “літературної готики” під фольклорні жанри, літературні містифікації;
5. з поетологічної  точки зору готичний роман синтезує в собі прикмети двох жанрових різновидів: сучасного побутового і старовинного фантастичного романів( romance і novel). Успадкувавши від мистецтва 17 століття дидактичні інтонації, “класична готика” межі 18-19 століття принципово зводить усю множинність соціальних, філософських, психологічних конфліктів до фундаментального – морального конфлікту: абстрагованого зіткнення Чесноти й Пороку, Добра й Зла. В системі персонажів це означає висунення на перший план контрастової у моральному плані пари героїв, які водночас уособлюють дійову, активні і споглядально-інтуїтивну філософію буття. Проте в характерологічних акцентах вже дається взнаки проголошена готикою реабілітація розважальної – на противагу повчальній – функції літератури: постать демонічного героя стає ідейним і сюжетним центром роману, в той час як роль ідеальної героїні – переважно дидактична і часто-густо другорядна. Серед діючих осіб “чорного роману” важливе місце посідають потойбічні, надприродні сили у функціях рушіїїв романної дії або спотворювачів характерної для готики атмосфери “таємниці, остраху, і напруженого очікування”(mystery, terror and suspese). Цій же меті послуговує готичний хронотоп: замковий чи кляшторний інтер’єр з обв’язковими потаємними переходами, підземеллями, каплицями, ідилічний або застрашливий “краєвид з руїнами”, контраснті картини дикої, стихійної або умиротвореної природи.  До сюжетних особливостей готичного роману слід віднести динамічне і напружене розгортання подій, виключну роль фатальних випадковостей, збігу обставин, тему всесильної долі. Суто готичними є також леймотиви гонитви й переслідування, злочину його покарання, пророчих снів, віщувань, видінь, родового занепаду, прокляття, протиприродної любові, ненависті, смерті.

Немає сумнівів, що “роман жахів” уже утвердив свою репутацію як цілковито англійський, національний жанр. Однак готичні впливи, поширившись наприкінці 18 століття з Британії на континент, відбились також в інших європейський та світових культурах, зокрема німецькій (“страшні балади” Г.- А. Бюргера, “Еліксири Сатани” і “Нічні оповідання” Е. -Т. - А. Гофмана), французькій (“Закоханий диявол” Ж. Казотта, “Рукопис, знайдений у Сарагосі” Я. Потоцького, твори Ш. Нодьє), навіть американській  (“готичні романи” Ч. Б. Брауна, згодом – численні новели Е. А. По). Таким чином готика перетворилась на явище інтернаціональне. У літературознавство останніх років міцно увійшло поняття  “слов’янська готика”, уживане стосовно українських(“страшні повісті” М. В. Гоголя, Г. Ф. Квітки – Основ’яненка) і російських (новели А. Погорєльського, В. Ф. Одоєвського) письменників кінця 18 – початку 19 століття.

Британський критик Теодор Уаттс - Дантон називав готику “ренесансом чудового” в англійській літературі. Але існували й інші думки: професор Йельського університету Вільям Лайон Фелпс в своїй роботі “ Початок англійського романтизму” розглядав готику як “синонім варварського, хаотичного і позбавленого смаку” [66].

Сучасний англійський  літературний критик М. Праз слушно назвав “готику” “найпродуктивнішою формою” в історії роману. Загальновизнаним є її внесок у подальший англійський і континентальний літературний процес. Так, відкриття готичним романом національного минулого, уважне вдивляння у стародавні епохи, спроба воскресити їх у єдності матеріальної культури і неповторної духовної  атмосфери, знявши обмеженість просвітницького погляду на середні віки як на “темне провалля” в культурному розвої, покликали до життя романтичний історичний роман В. Скотта, В. Гюго, К. Брентано. Готика стала свого роду початковою точкою відліку для наступних генерацій романтиків і реалістів: їй віддали належне П.-Б. Шеллі (готичні повісті у прозі “Сент-Ервін” і “Застроцці”) і Дж. Г. Байрон (готична драма “Вернер, або Спадок”), Е. Бронте (роман “Грозовий перевал”). Не лише у творчості молодих О. Бальзака (повісті “Бірагська спадкоємиця”, “Арденнський вікарій”) та В. Гюго (“Ган-ісландць”), але й у їх зрілій романістиці  присутній готичний компонент (“Історія тринадцятьох” та “Собор Паризької Богоматері”). І фатальні герої С.- Т. Кольріджа, і байронічний герой “східних поем”, і стихійний бунтар Е. Бронте – очевидні нащадки готичного  впливу. Літературна картина 20 століття зайвий раз підтверджує здавна набутий готикою статус Englishism’y. Хоча її видимі сліди легко розпізнати у романах представника “празької” школи Г. Майрінка(“Голем”, “Вальпургієва ніч”, “Янгол Західного вікна”), у творах французького сюрреаліста А. Бретона, саме англійська література стає переважним об’єктом впливу з боку “чорного роману”. В контексті готичної традиції варто розгдядати філософський роман-притчу У. Голдінга “Шпиль”, в якому героєм-символом постає середньовічний собор; драматичними колізіями “чорного роману” навіяні сюжети “Колекціонера” і “Волхва” Дж. Фаулза; явно готичне походження має образ похмурого ірландського замку, у стінах якого розгортаються події роману А. Мердок “Єдиноріг” ; виразний відбиток готики несе на собі середньовічна фантазія Д. Дюморьє “Дім на узмор’ї”; в романі С. Хілл “Я в замку король” відтворено готичний хронотоп, фабула безпосередньо пов’язана з готичною колізією “кат - жертва” тощо.

Літературній  готиці, з її зацікавленням кримінальною проблематикою, темою переступу, викриття й розплати, завдячує свою появу ньюгейтський роман (Е. Бульвер-Літтон). Приблизно у 1830 –х роках з’являється особливий вид роману Великобританії. Свої мотиви та сюжети письменники ньюгейтських романів черпали зтак званого Ньюгейтського календаря – періодичного видання, яке розповідало про скоєні злочини та про відомих злочинців. Ньюгейтським  календарем  користувалися багато письменників протягом століть, працюючи над своїми творами і строрюючи образ лиходія чи злочинця – від В. Годвіна до Ч. Діккенса[69].

Крім того, результатом впливів літературної готики також стала поява сенсаційної школи, зокрема, школа “сенсаційного роману” ( Ч. Рід, У.Коллінз), письменників якої вважають нащадками Ч. Діккенса та розквіт детективного жанру наприкінці 19 століття. (А. Конан-Дойль, Г. К. Честертон). Нарешті, властиве готичному романові тяжіння до химерного, надприродного, непізнаваного надає поштовх появі наукової(Г. Уеллс, Ж.Верн) і “метафізичної” (Р. Л. Стівенсон, О. Уайльд) фантастики.

А. Н. Гиривенко  у своїй статті “Готичний роман” цитує докторa Натана Дрейка, редактора журналу “Літературне дозвілля”, який визнає, що жоден інший жанр, крім готичного, так сильно не діє на людину. Оскільки, навіть найбільш чутливий мозок, розум, вільний від усіляких забобонів, визнає владу готики і її силу. Ще в початку 1920-х рр. була зроблена достатньо успішна спроба класифікувати готичний роман. Жанр розпадається на декілька підвидів: роман нез’ясовної тривоги (the novel of suspense); роман жаху (the novel of terror); страшна східна повість (oriental tale of terror); сатиричні спроби роману жахів (satires on the novel of terror); жахлива повість (the short tale of terror). Така класифікація достатньо умовна і може бути істотно доповнена.

Англійській дослідник Волтер Фрай в своїй книзі  “Вплив готичної літератури на творчість Вальтера Скотта” стверджує, що саме Вальтер Скотт підняв жанр з небуття і знаходить елементи готики у всіх романах, випущених після “Веверлі”[66].

 “Готиєвістика”  як явище літературознавче  налічує таку ж тривалу традицію існування як і сам жанр.  І безумовно  показовим є шлях, пройдений нею за два століття : від літературної полеміки, перед- і післямов, літературних маніфестів, рецензій(В. Скотт, Дж. Остен, Т. Л. Пікок, У. М. Теккерей та інші), через перші спроби наукового осмислення феномена у 20 столітті, прешовідкривачами якого вважаються М. Седлер та М. Саммерс, до фундаментальних, вичерпуючих праць з історії жанру в його класичному варіант. Домінуюча у 19 столітті традиція  сприйняття готики в загально романтичному руслі довгий час перешкоджала її виділенню в самостійне літературне явище. У численних літературознавчих дослідженнях 20 століття  – працях Е. Берхед, Д. П. Варми, М. Седлера, Б. Г. Маккарті – готика, систематизована й осмислена як художньо цілісне автономне явище, хоча й посіла  належне місце в англійській та європейській літературі, проте обмежувалась хронологічними і естетичними рамками передромантизму.