Право власності на землю Українського народу

Право власності на землю Українського народу

На сучасному етапі земельної реформи однією з найскладніших, науково конфліктних тем є проблема Українського народу як суб`єкта права власності на землю. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції України: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування (Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР).

Крім того, Цивільний кодекс України з цього приводу у ст. 318 визначає таких суб’єктів права власності як Український народ та інших учасників цивільних відносин (Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV).

Чинне земельне законодавство, зокрема Земельний кодекс України, здійснює повне і детальне регулювання відносин, пов’язаних з володінням, користуванням та розпорядженням землею.

Проблема полягає в тому, що Земельний кодекс України, а саме, ст. 80 до суб`єктів права власності на землю відносить громадян, юридичних осіб, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування; державу, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. У цьому пееліку суб`єктів відсутній Український народ. Тому виникають питання про те, чи відповідає таке положення Земельного кодексу Конституції України (Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ)

Питання щодо визнання Українського народу суб’єктом права власності на землю неодноразово ставало об’єктом наукових досліджень. Наукові дослідження означеної проблематики зробили В.І. Андрейцев, О.Г. Бондар, О.І. Заєць, І.І. Каракаш, П.Ф. Кулинич, В.В. Костицький, А.М. Мірошниченко, В. В. Носік, В.І. Семчик, Н.І. Титова, В.З. Янчук та інші. Можна стверджувати, що на сьогодні існують різні погляди щодо визначення Українського народу як самостійного суб’єкта права власності.

У доктрині науки земельного права точки зору розділилися. На думку деяких дослідників, народ України є самостійним суб´єктом права власності на землю. В. І. Андрейцев та В. Костицький розділяють державну, комунальну та народну власність на землю. О. А. Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст. ст.. 2, 318 ЦКУ, де згадані і народ, і держава.

 Деякі науковці вважають  народ не лише окремим, але  й єдиним суб´єктом права власності  на землю.

І.І. Каракаш пропонує теорію "поділеної власності. Ця теорія полягає в тому, що: власність народу України повинна ґрунтуватися на розподілі функцій, пов'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів. Дослідник наголошує на фактичній неможливості здійснення народом своїх правомочностей як суб’єктом права власності на природні об’єкти, тому пропонує закріпити не право власності народу на природні об’єкти, а права народного надбання природних багатств. ( Каракаш І.І. Право поділеної власності на природні ресурси у законодавстві України //Право України – 2001. - №3 – С.83-85).

На думку В.В. Носіка під правовою конструкцією «від імені народу» слід розуміти «як обумовлену потребами та інтересами Українського народу як суб`єкта права власності на землю в межах території України, регламентовану реалізацію функцій і повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовану на забезпечення реалізації у відповідних правових формах конституційних вимог щодо права Українського народу на володіння,

користування і розпорядження землею, його гарантування та захист відповідно до положень Основного закону» (Носік В.В. Право власності на землю Українського народу / /Юрінком Інтер - 2006. – С.367).

Схожої позиції тримається П.Ф.Кулинич, на думку якого, ст.ст.13 та 14 КУ виключають одна одну. Виходячи із загальної спрямованості політики держави, на його думку, зміст ст.13 КУ слід тлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні (Кулинич П.Ф. Земля і Конституція //[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ulti.kiev.ua).

В усіх вищерозглянутих позиціях спостерігається тенденція: між народом і землею „стоять” або державні органи і органи місцевого самоврядування, або народ „зливається” з державою, чим взагалі нівелюється як суб’єкт. Очевидно, що дослідники йдуть шляхом „виключення” українського народу зі списку реальних суб’єктів права власності на землю та сприймають ст.13 КУ як норму декларативного характеру. Дійсно, якщо виходити з відсутності в народу конкретних безпосередніх правомочностей, які б виражали наявність реальної дієздатності цього суб’єкта, то можна сказати,що визнання Українського народу власником земель є юридичною фікцією, яку законодавець застосував з метою підкреслити, по-перше, значення землі як багатства, по-друге, демократичних основ публічного правопорядку,що мають своїм витоком саме народ. Тобто вчені, в основному, пропонують винести Український народ за рамки системи суб’єктів права власності на землю.

Таким чином Український народ є специфічним суб`єктом права власності на землю, який здійснює свої права через державу, створюючи яку він наділяє її правами «головного розпорядника землі», а тому, на нашу думку, конфлікту між статтею 13 КУ та статтею 80 ЗК немає. Крім того, за статтею 92 КУ виключно законами визначається правовий режим власності, а народ має право приймати, відміняти закони та вносити до них зміни (Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі)).