Поняття і класифікація джерел земельного права

Контрольна робота № 1

Варіант № 16

1. Поняття і класифікація джерел земельного права.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти органів державної влади чи місцевого самоврядування, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють економічні й екологічні суспільні відносини у галузі використання і охорони земель, розраховані на багаторазове застосування і це засіб встановлення нових чи зміни або скасування раніше прийнятих земельно-правових норм. Вони є формою вираження і закріплення земельної політики держави як важливого фактора, що впливає на формування і розвиток юридичних інститутів у сфері правового регулювання земельних відносин.

Джерела земельного права повинні відповідати ознакам об'єктивно притаманним джерелам будь-яких галузей права. По-перше, вони повинні бути носіями владної сили держави, тобто забезпечуватися примусовим виконанням. По-друге, ці правові акти повинні бути розраховані на багаторазове застосування, тобто мати нормативний характер. По-третє, вони повинні бути адресовані невизначеному колу суб'єктів. І, нарешті, - носити загальнообов'язковий характер. Тому не можуть бути визнані джерелами права індивідуальні акти, видані з метою застосування чинних норм права. Такі акти не встановлюють нових правових норм, а лише застосовують уже видані, існуючі норми земельного права у відповідних ситуаціях. Наприклад, не визнаються джерелами земельного права рішення державних органів про надання особі земельної ділянки у власність чи у користування, про застосування санкцій до порушника земельного законодавства або про проведення землевпорядних дій. Ці рішення видаються винятково на підставі й у виконання чинної норми земельного права.

Водночас земельно-правові джерела мають певні тільки їм властиві ознаки. Вони визначені в ст. 5 ЗК і полягають у поєднанні особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпеченні рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; невтручанні держави в здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпеченні раціонального використання й охорони земель; забезпеченні гарантій прав на землю; пріоритеті вимог екологічної безпеки при використанні і охороні земель.

Класифікація джерел земельного права дає можливість максимально ефективно їх аналізувати і застосовувати на практиці. Вона може бути проведена за низкою підстав.

За юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Закони мають вищу юридичну силу і тому займають чільне місце в ієрархічній структурі законодавства. Всі інші нормативні акти, що видаються на основі, з метою розвитку і на їх виконання, іменуються підзаконними актами.

За предметом регулювання джерела поділяються на загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання широкий і охоплює як земельні, так і інші суспільні відносини. До таких актів відносяться, зокрема, Конституція, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" тощо. Спеціальні - це акти, цілком присвячені регулюванню земельних відносин та питанням використання і охорони земель (ЗК, закони "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо).

За характером правового регулювання джерела поділяються на матеріальні і процесуальні. Перші містять матеріальні норми права, що встановлюють права, обов'язки і відповідальність учасників відповідних відносин. Другі регулюють процесуальні відносини в сфері використання і охорони земель. Будь-якій матеріальній нормі права, що може бути реалізована лише за умов її застосування, притаманна необхідна їй процесуальна форма, за допомогою якої виконується її припис.

Таким чином, застосування правової норми без здійснення певного комплексу взаємозалежних і взаємообумовлених дій, що випливають з її змісту й утворюють процесуальну форму цієї норми, є неможливим. Вони стосуються, наприклад, порядку надання земель у власність і в користування, порядку вилучення (викупу) земель, порядку ведення моніторингу земель, державного земельного кадастру, здійснення заходів щодо охорони земель тощо. Актами процесуального характеру є Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) України, Господарський процесуальний кодекс (ГПК) України, Кодекс адміністративного судочинства (КАС) України, Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України й інші. Специфіка земельного законодавства полягає в тому, що матеріальні і процесуальні норми, які регулюють відносини щодо використання і охорони земель часто входять до змісту одних і тих самих нормативних актів.

За формою законодавчого акта джерела поділяються на кодифіковані і ті, що не є такими. Кодифікованими є нормативні акти, що відрізняються високою якістю і рівнем систематизації та є основними в тій чи іншій галузі права. Такими кодифікованими актами у земельному праві є ЗК, закони "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо.

Систему джерел земельного права утворюють: Конституція; міжнародні конвенції, багатосторонні і двосторонні міждержавні угоди й договори; закони; укази і розпорядження Президента; декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств і інших центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування; локальні нормативно-правові акти.

Договір є одним з важливіших джерел сучасного права. Згідно зі ст. 626 ЦК він становить домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В сучасних умовах роль договору як джерела права постійно зростає, що обумовлено бажанням сторін врегулювати взаємні права й обов'язки без будь-якого адміністративного диктату. На відміну від інших джерел права, договір укладається на принципах рівності, незалежності сторін і їх вільного волевиявлення, а також майнової відповідальності за порушення зобов'язань. Одна з головних особливостей договору полягає в тому, що він може бути як передбачений, так і не передбачений законодавством. Основні вимоги до форми, змісту і предмету договору закріплені у ЦК. Крім того, ЗК, Закон "Про оренду землі" і низка інших земельно-правових актів більш детально регламентують зміст правочинів із земельними ділянками, що обумовлено специфікою землі як особливого виду майна, з приводу якого виникають договірні відносини.

Звичаї в теорії права є загальновизнаними джерелами регулювання суспільних відносин, що характеризуються невпорядкованістю, множинністю і різноманітністю. Звичаї можуть визнаватися як джерела регулювання земельних відносин і санкціонуватися державою. Зокрема гл. 17 ЗК регламентує правила добросусідства, що становлять традиційно сформовані відносини між суміжними землекористувачами щодо використання належних їм земельних ділянок і межових споруд з урахуванням обопільних інтересів сторін.

В рамках конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову вітчизняна правова доктрина розглядає застосування судової практики лише в аспекті тлумачення та роз'яснення окремих положень права. Отже, постанови Пленуму Верховного Суду України, роз'яснення і листи Вищого господарського суду України та постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України не є джерелами права. Проте це не знижує ролі судової практики у виробленні загальних підходів і принципів ефективної реалізації джерел земельного права, а також однакового застосування його норм на практиці. Особлива роль узагальнень судової практики полягає, зокрема, у тому, що їх вивчення й аналіз дає законодавцеві можливість вчасно вносити необхідні зміни і доповнення до чинних земельно-правових норм і заповнювати існуючі в законодавстві прогалини.

2. Право спільної власності на землю.

Земельний Кодекс України про спільну власність на землю говорить:  
Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).  
Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.  
Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.  
Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.  
Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:  
а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;  
б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;  
в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;  
г) за рішенням суду.  
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. 

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.  
Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.  
Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.  
Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.  
При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону. 

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.  
У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:  
а) подружжя;  
б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними:  
в) співвласників жилого будинку.  
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.  
Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.  
Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

3. Основні підстави й  умови набуття прав на землю  юридичними особами.

Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення такого права. Згідно з Земельним кодексом України до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать: 1) рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність; 2) цивільно-правова угода; 3) успадкування земельної ділянки. Особливістю зазначених юридичних фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набувають право власності на землю. Ці дії є складними за змістом. їх вчинення регулюється правовими нормами, які в сукупності становлять порядок набуття права приватної власності на землю.

Однак порядок набуття права приватної власності на землю не є однаковим для всіх його суб'єктів і залежить від підстав набуття землі у власність. 

Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам

1. Надання земельних  ділянок юридичним особам у  постійне користування здійснюється  на підставі рішень органів  виконавчої влади та органів  місцевого самоврядування за  проектами відведення цих ділянок.

2. Умови і строки  розроблення проектів відведення  земельних ділянок визначаються  договором, укладеним замовником  з виконавцем цих робіт відповідно  до типового договору. Форма типового  договору, нормативи та строки  розробки проектів відведення  земельних ділянок визначаються  Кабінетом Міністрів України.

3. Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної  ділянки у постійне користування  із земель державної або комунальної  власності, звертається з відповідним  клопотанням до районної, Київської  та Севастопольської міських  державних адміністрацій або  сільської, селищної, міської ради.

4. До клопотання  про відведення земельної ділянки  додаються матеріали, передбачені  частиною п’ятнадцятою статті 151 цього Кодексу документи, що обґрунтовують  її розмір, призначення та місце  розташування.

5. Відповідна районна  державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає  клопотання у місячний строк  і дає згоду на розроблення  проекту відведення земельної  ділянки.

6. Проект відведення  земельної ділянки погоджується  із землекористувачем, органом по  земельних ресурсах, природоохоронним  і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони  культурної спадщини і після  одержання висновку державної  землевпорядної експертизи по  об’єктах, які їй підлягають, подається  до відповідної державної адміністрації  або сільської, селищної, міської  ради, які розглядають його у  місячний строк і, в межах своїх  повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання  земельної ділянки.

7. При наданні  земельної ділянки у користування  обласними державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки  Крим або Кабінетом Міністрів  України сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, районні державні  адміністрації за місцем розташування  земельної ділянки подають свій  висновок відповідно обласній  державній адміністрації, Раді міністрів  Автономної Республіки Крим.

8. При наданні  земельної ділянки у користування  Кабінетом Міністрів України  Рада міністрів Автономної Республіки  Крим, обласні, Київська, Севастопольська  міські державні адміністрації  подають свої висновки та проект  відведення земельної ділянки  центральному органу виконавчої  влади з питань земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали  і у місячний строк подає  їх до Кабінету Міністрів України.