Поняття і система
Особливої частини кримінального права
Як зазначалося у Главі 1 даного
посібника, кримінальне право поділяється
на дві частини:
Загальну, яка визначає підставу
кримінальної відповідальності, поняття
та стадії злочину, види покарань, підстави
звільнення від відповідальності та покарання
тощо;
Особливу, в якій містяться конкретні
норми, розміщені у відповідних розділах,
у певній ієрархічній послідовності, і
встановлюють відповідальність за конкретні
злочинні діяння.
Єдність та нерозривний зв'язок
Загальної і Особливої частин КК полягає
у неможливості застосування норм Особливої
частини без врахування положень Загальної
частини, зокрема неможливо кваліфікувати
діяння кількох злочинців, які спільно
вчинили умисний злочин без узагальнення
положень, які врегульовують особливості
кваліфікації злочинів при співучасті,
охарактеризованих на рівні Загальної
частини.
Особлива частина КК — це система
норм, які встановлюють коло суспільно
небезпечних діянь, котрі визнаються злочинами,
види і межі покарань, застосовуваних
судам до осіб, що їх вчинили, а також спеціальні
підстави звільнення від відповідальності
при позитивній посткримінальній поведінці.
Необхідно відзначити, що перелік
складів злочинів в Особливій частині
КК є вичерпним, тобто особа не може бути
притягнена до кримінальної відповідальності
за діяння, яке прямо не заборонене законодавством
про кримінальну відповідальність.
Норми Особливої частини КК
об'єднані у певні розділи, розміщені між
собою у чіткій послідовності зал
ежно від ступеня суспільної небезпечності
діянь, які посягають на охоронювані кримінальним
законодавством суспільні відносини.
Дане послідовне розміщення розділів
і є системою Особливої частини КК:
І. Злочини проти основ національної
безпеки України
II. Злочини проти життя
та здоров'я особи
III. Злочини проти волі,
честі та гідності особи
IV. Злочини проти статевої
свободи та статевої недоторканості
особи
V. Злочини проти виборчих,
трудових та інших особистих прав
і свобод людини і громадянина VI. Злочини
проти власності VII. Злочини у сфері господарської
діяльності VIII. Злочини проти довкілля
IX. Злочини проти громадської безпеки
X. Злочини проти безпеки виробництва XI.
Злочини проти безпеки руху та експлуатації
транспорту XII. Злочини проти громадського
порядку та моральності
Злочини у сфері обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин, їх аналогів
або прекурсорів та інші злочини проти
здоров'я населення
Злочини у сфері охорони державної
таємниці, недоторканності державних
кордонів, забезпечення призову та мобілізації
XV. Злочини проти авторитету
органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та об'єднань
громадян XVI. Злочини у сфері використання
електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів),
систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку
XVII. Злочини у сфері службової діяльності
XVIII. Злочини проти правосуддя
XIX. Злочини проти встановленого
порядку несення військової служби
(військові злочини)
XX. Злочини проти миру,
безпеки людства та міжнародного
правопорядку.
Узагальнення даної системи
дозволяє зробити висновок, що вона побудована
з урахуванням родового об'єкта злочинів.
Тобто в рамках одного розділу Особливої
частини об'єднані склади злочинів, які
мають спільний родовий об'єкт.
Родовим об'єктом є однорідна
група суспільних відносин яким спричиняється,
або створюється небезпека спричинення
шкоди в результаті вчинення злочинних
діянь
Так, у розділі І Особливої частини
КК об'єднані норми, які встановлюють відповідальність
за посягання на основи національної безпеки
України. Родовим об'єктом усіх злочинів,
що містяться у даному розділі є охоронювані
кримінальним законом суспільні відносини,
які забезпечують національну безпеку
України. Цей об'єкт єдиний для даної (однорідної)
групи злочинів. Він є критерієм класифікації
усіх кримінально-правових норм, які встановлюють
відповідальність за вчинення злочинів.
Саме ця його властивість і є основою побудови
Особливої частини КК України.
Однак, не можна з упевненістю
стверджувати, що дана думка є істиною
в останній інстанції. Як правило, основним
критерієм класифікації злочинів і розгрупування
їх у розділах є родовий об'єкт, але не
він один. Так, якщо брати злочини проти
встановленого порядку несення військової
служби (військові злочини), то тут, очевидно,
при включенні складів злочинів до даного
розділу мав відношення не об'єкт, а суб'єкт
даного злочину. Тому стверджувати, що
при систематизації Особливої частини
на розділи береться до уваги лише родовий
об'єкт — не зовсім вірно.
Систематизація злочинів має
важливе значення для спрощення пошуку
конкретних складів злочинів серед великої
кількості норм Особливої частини КК України.
А саме, для того, щоб відшукати певний
склад злочину — достатньо встановити
його родовий об'єкт, а відтак і визначити
розділ Особливої частини КК, у якому знаходиться
даний злочин, а потім серед норм цього
розділу відшукати конкретний злочин.
Наприклад, для того щоб знайти у Особливій
частині КК такий склад злочину, як "Крадіжка",
необхідно визначити родовий об'єкт даного
злочину — охоронювані кримінальним законом
суспільні відносини власності. Встановивши,
що даний родовий об'єкт поставлений законодавцем
під охорону у розділі VI Особливої частини
КК, відшукавши цей розділ, ми відразу
знаходимо ст. 185 КК ("Крадіжка"). Звичайно,
цим не обмежується важливість систематизації
Особливої частини КК. Зокрема, вона встановлює
значимість суспільних відносин, які охороняються
законом, має кодифікаційне значення тощо.
Норми Особливої частини КК
України за змістом поділяються на групи:
забороняючі; роз'яснюючі; заохочувальні.
Забороняючі — встановлюють
пряму заборону вчиняти діяння, які окреслені
у рамках диспозиції норми, під загрозою
застосування відповідних санкцій. Дана
група норм становить переважну більшість
в Особливій частині КК. У свою чергу дані
норми (за структурою) складаються з двох
елементів: диспозиції та санкції.
Роз'яснюючі — розтлумачують
зміст термінів, які містяться у диспозиціях
кримінально-правових норм.
Заохочувальні — передбачають
можливість звільнення особи, яка вчинила
злочин, від кримінальної відповідальності
у випадку дотримання нею тих обов'язкових
умов, передбачених цими нормами після
вчинення злочину (так звана позитивна
постаримінальна поведінка).
2.
Поняття "кваліфікаціязлочину" широко
використовується в кримінальному праві,
кримінології, кримінальному процесі,
судовій статистиці, інших галузях права
та юридичної науки, в правозастосовній
практиці. Вказане словосполучення вживається
в низці норм кримінально-процесуального
закону (наприклад, статті 114, 114¹, 221, 227,
228, 246, 373-375, 426 КПК України). Неодноразово
згадує про кваліфікацію й кримінальне
законодавство (статті 9, 29, 33, 35, 66, 67 КК
України, а також його Прикінцеві та перехідні
положення). Однак і досі законодавчого
визначення це поняття не отримало, а теоретична
розробка проблеми кваліфікації злочинів
найбільш повно та послідовно здійснюється
наукою кримінального права.
Кваліфікувати злочин - означає встановити
повну відповідність його ознак ознакам
норми, що передбачає відповідальність
за вчинення саме цього злочину. Тож кваліфікація
злочину полягає в пошуку (визначенні)
статті (статей, їхніх частин або пунктів)
КК України, яка передбачає відповідальність
за скоєне суспільно небезпечне діяння.
Термін "кваліфікація" походить від
латинських слів - "qualis" (якість, який за якістю) та "facio"
(роблю) [1]. У
буквальному перекладі кваліфікація означає
визначення якості, оцінку. Водночас цей
термін багатозначний, оскільки може позначати
й певну професію, спеціальність, рівень
фахової підготовки до якої-небудь діяльності
(праці), характеристику предмета чи явища,
віднесення до певної категорії або групи.
З позиції права, кваліфікація означає
оцінку скоєного на підставі чинних правових
норм, віднесення соціальних дій людей
до певних нормативних категорій.
Сучасна кримінально-правова доктрина
України дає декілька визначень поняття
"кваліфікація злочинів". Найбільш
вживаним є таке визначення: кваліфікація злочинів - це
встановлення та юридичне закріплення
точної відповідності між ознаками вчиненого
діяння й ознаками складу злочину, передбаченого
законом про кримінальну відповідальність.
У широкому значенні кваліфікація злочинів - це:
1) "результат кримінально-правової
оцінки діяння органами дізнання,
досудового розслідування, прокуратури
і суду внаслідок чого констатовано,
що скоєне є злочином, визначена
норма(и) кримінального закону, яка(і)
передбачає(ють) відповідальність за вчинене,
встановлена відповідність між юридично
значущими ознаками посягання і ознаками
злочину, передбаченими законом, та процесуально
закріплений висновок про наявність такої
відповідності" (професор В. Навроцький)[17];
2) "кримінально-правова оцінка
вчиненого діяння, вибір і застосування
до нього тієї кримінально-правової
норми, яка найбільш повно описує
його ознаки" (професор М. Коржанський)[18].
На підставі викладеного пропонуємо кваліфікацію
злочинів визначати як процес встановлення відповідності (тотожності)
між юридично значущими ознаками злочину
(фактичний склад злочину) і ознаками злочину,
передбаченими КК (юридичний склад злочину),
та формулювання висновку про наявність
чи відсутність такої відповідності (тотожності).
Таке визначення охоплює всі види кваліфікації
та ґрунтується на концепції, що кваліфікація
це не тільки процес, але й результат.
Стадії - це певні ступені (фази) в розвитку кваліфікації
злочинів. Усі стадії кваліфікації злочинів
є рівноцінними, серед них не виділяють
стадій головних і другорядних, первинних
та вторинних тощо. Кваліфікація має пройти
всі стадії, оскільки відсутність хоча
б однієї з них свідчить, що процес кваліфікації
не відбувся взагалі чи був не завершеним.
Стадії ж поділяються на етапи.
Етапи - це окремі моменти, частини, складові
процесу кваліфікації злочинів. Етапи
кваліфікації мають виділятися в межах
окремих її стадій. Між окремими стадіями
й етапами кваліфікації злочинів існує
діалектичний зв'язок.
У юридичній літературі існують різні
позиції та думки з приводу кількості,
видів, назв, ролей і змісту стадій та етапів
кваліфікації злочинів. Позиція одних
вчених полягає в тому, що етапами процесу
кваліфікації злочинів мають бути визнані
стадії кримінального процесу. Так, академік
В. Кудрявцев пропонує основними етапами
кваліфікації розглядати рішення про
кримінально-правову оцінку скоєного,
ухвалені в процесі:
1) порушення кримінальної справи
за тією чи тією статтею
КК;
2) притягнення особи як обвинуваченого;
3) складання обвинувального висновку;
4) віддання до суду;
5) винесення обвинувального вироку;
6) зміни вироку в порядку касації
або нагляду [50].
Більш прогресивний погляд на стадії
та етапи кваліфікації злочинів має професор
В. Навроцький, котрий пропонує виділяти
три стадії та дванадцять етапів у процесі
кримінально-правової кваліфікації (при
цьому кваліфікація злочинів не ототожнюється
з процесом застосування кримінального
закону, тобто стадії кримінального процесу
та кваліфікації злочинів певним чином
розмежовуються) [55]. На думку цього вченого,
кваліфікація злочинів складається з
таких стадій і відповідних їм етапів:
Стадія І. Вибір кримінально-правової
норми (норм), що передбачає вчинене діяння.
При цьому робиться попередній висновок
про те, що посягання є саме злочином, а
не адміністративним проступком, цивільним
деліктом або іншим правопорушенням, висуваються
версії щодо того, яка з кримінально-правових
норм може бути застосована в цьому конкретному
випадку, а також констатується, що скоєне
не підпадає під ознаки інших кримінально-правових
норм (проводиться розмежування злочинів).
Ця стадія має чотири етапи:
1) етап упорядкування зібраних
фактичних даних;
2) етап висунення версій кваліфікації;
3) етап розмежування діянь;
4) етап виявлення правової норми
(норм), яка підлягає застосуванню.
Стадія II. Встановлення відповідності
між юридично значущими фактичними ознаками
діяння й ознаками, передбаченими законом.
Для цього з усієї інформації про злочин
виділяють ту, що, по-перше, зібрана законним
процесуальним шляхом, бо лише така інформація
має доказове значення, а, по-друге, що
характеризує юридично значущі ознаки,
з якими закон пов'язує наявність певного
злочину. З обраної норми виділяють ознаки,
що належать до вчиненого посягання, а
за наявності в диспозиції статті кількох
альтернативних ознак вибирають ті з них,
які характерні для посягання, що підлягає
кваліфікації. Наприклад, при кваліфікації
злочину за ст. 191 КК України "Привласнення,
розтрата майна або заволодіння ним шляхом
зловживання службовим становищем",
визначають: а) ознаки, котрі характеризують
спрямованість посягання проти чужого
майна; б) спосіб викрадення - привласнення,
розтрата чи зловживання службовим становищем;
в) особу, що вчинила злочин тощо. Одночасно
відбувається зіставлення - констатація
відповідності (тотожності) фактичних
ознак посягання й ознак злочину, вказаних
у кримінальному законі. При цьому використовується
конструкція складу злочину (з'ясовується,
який склад має злочин - формальний, матеріальний
або усічений). Саме склад злочину є безпосередньою
юридичною підставою кваліфікації злочину
та своєрідним інструментом, за допомогою
якого встановлюється відповідність між
ознаками діяння та кримінально-правової
норми. Будучи юридичною конструкцією
та правовим поняттям, склад злочину слугує
впорядкуванню зіставлення факту та права.
При цьому склад злочину:
• дає змогу визначити коло ознак, які
слід зіставляти;
• дає можливість з'ясувати послідовність
зіставлення окремих ознак;
• сприяє абстрагуванню від тих ознак,
які не мають значення для кваліфікації;
• у разі відсутності збігу хоча б однієї
ознаки дає підстави до висновку про відсутність
цього складу злочину й перейти до встановлення
наявності іншого складу злочину;