Злочини проти здоров'я

Естетичний критерій ступеня тяжкості тілесного ушкодження визначає знівечення обличчя потерпілого. Відповідно до цього критерію знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути тільки обличчя (передня частина голови і верхня частина шиї), а не інші частини  тіла. Судово-медичний експерт не кваліфікує ушкодження обличчя як знівечення, оскільки це поняття юридичне, а  не медичне. Він визначає вид ушкодження, його особливості і механізм утворення, встановлює, чи є це ушкодження виправним або невиправним. Зокрема, суди розглядають питання про знівечення обличчя лише в тому випадку, коли у висновку судово-медичної експертизи встановлено невправність ушкодження. Що ж до пластичних операцій, то їх винятковий характер, зумовлений багатоетапністю, наявністю додаткових душевних страждань, пов'язаний з небезпекою для здоров'я потерпілого і рядом інших негативних чинників, не змінює оцінки пошкодження обличчя як непоправного.

Потрібно зазначити, що у літературі (як юридичній, так і судово-медичній) протягом тривалого часу не було єдиної думки з питання про те, як розуміти небезпеку ушкодження, що заподіюється здоров'ю, для життя і які ушкодження потрібно відносити до небезпечних для життя. Деякі автори вважали, що ступінь тяжкості і небезпеки ушкодження потрібно визначати на основі стану здоров'я після спричинення шкоди, оскільки взагалі не існує безпечного для здоров'я ушкодження, а загальний стан здоров'я потрібно оцінювати за наслідками перенесеної або не перенесеної хвороби. Вважається, що деякі криміналісти просто змішували поняття «небезпека тілесного ушкодження для життя» і «наслідки ушкодження», що навряд чи виправданню.

Нині більшість криміналістів вважають, що небезпека для життя потерпілого встановлюється виключно на момент заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, незалежно від його подальших наслідків. При цьому запобігання смерті у разі своєчасного надання медичної допомоги (першої, (долікарської), кваліфікованої, некваліфікованої), специфіка організму потерпілого (наприклад, підвищеної стійкості до таких, що зашкоджують, факторів внаслідок відсутності захворювання) або за іншими причинами не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Аналогічну позицію займає й судова практика.

Важливо підкреслити, що поняття "тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя" у Кримінальному Кодексі України тільки названо, але не визначено, у зв'язку з чим належить до категорії бланкетних ознак. Повний його зміст розкривається у п. 2.1.3 Правил.

Пункт 2.1.4 Правил перелічує незагрозливі для життя ушкодження, що належать до тяжких за кінцевим результатом та наслідками: втрата будь-якого органа чи втрата органом його функції (втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності). [9; 47].

Як свідчить слідча та судова практика, найчастіше при тілесних ушкодженнях втрачаються очі, ніс, вуха, руки та ноги. Серед ознак заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що викликають певні труднощі в кваліфікації, потрібно, насамперед, назвати втрату зору і слуху, оскільки органи зору і слуху є парними, і втрата ними функцій наполовину (коли одне око не бачить або одне вухо не чує) може викликати дискусії.

Згідно з Правилами, втрата зору - здібності бачити світ - визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо настала повна сліпота обох очей або такий стан зору, коли людина не може бачити на відстані двох метрів оточуючих її предметів (гострота зору обох очей 0,04% і менше). Тут доцільно зазначити, що у ситуаціях, коли сталася втрата одного з парних органів, ступінь тяжкості тілесних ушкоджень необхідно визначати, виходячи з економічного критерію - тобто з рівня втрати загальної працездатності.

У ряді спеціальних питань кримінальної відповідальності за заподіяння тяжкого тілесного ушкодження також існує проблема кваліфікації тимчасової (хоч і вельми тривалої) втрати мови потерпілого. Подібний стан, як відомо, може настати внаслідок різних стресових ситуацій, психічних розладів, захворювань мозку тощо. Як кваліфікувати такий стан потерпілого, що став наслідком посягання на його здоров'я, коли він може вимовляти лише окремі слова і незв'язні фрази? З'ясування подібних питань, як вважається, озброїть слідчо-судову практику одноманітним, методологічно правильним підходом в оцінці тяжкого тілесного ушкодження й удосконалить кримінально-правову охорону особистості в Україні.

Після тяжких тілесних ушкоджень за ієрархією тяжкості від більшого до меншого визначаються тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Середньої тяжкості тілесні ушкодження - це такі ушкодження, які потягли тривалий розлад здоров'я строком понад трьох тижнів (21 день) та стійку втрату загальної працездатності від 10% до 33%, не є небезпечними для життя й не містять ознак тяжкого тілесного ушкодження.

Легким тілесним ушкодженням слід вважати короткочасний розлад здоров'я, незалежно від того, спричинило це втрату працездатності чи ні.

Наостанку бажано додати, що виявлення  ступеня тяжкості тілесних ушкоджень - дуже важлива річ, яка має неабиякий вплив на кваліфікацію злочинів, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень. Неправильне визначення ступеня тяжкості тілесного ушкодження спричиняє неправильну кваліфікацію діяння, що впливає на процес кримінального судочинства та, що найголовніше - призначення покарання, завдає перешкод правовому процесу та ускладнює працю правоохоронних органів.

Питання, що було досліджено, має великий вплив на особливості та процес кваліфікації злочинів, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень.

Як показало проведене дослідження, практики зазнають певних труднощів при кваліфікації тяжкої шкоди за ознакою непоправного знівечення обличчя. Суть проблеми зводиться до необхідності:

1) уточнення співвідношення ознак невиправності і знівечення;

2)наповнення змістом поняття  виправності з урахуванням можливості  проведення пластичних операцій;

3)подолання невизначеності ознаки  знівечення;

4)встановлення меж поняття "обличчя".

Також слід зазначити пропозиції до порядку визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, а саме: необхідність чіткого законодавчого визначення поняття "втрата будь-якого органа чи його функцій", розширення критеріїв визначення непоправного знівечення обличчя.

Зараз неможливо уявити ефективну  організацію боротьби зі злочинністю  без використання кримінальних знань  про кваліфікацію таких злочинів. Злочин, як і суспільство — живий  процес, що постійно змінюється та зростає. Коли існує злочинне посягання щодо тілесної недоторканості особи, тоді злочин носить зовсім не одиничний характер, здійснюється не ким-небудь і коли-небудь, а практично кожен день великою кількістю людей. Кримінально-правові наслідки кваліфікації таких злочинів мають для особи, що його скоїла, безсумнівно

важливе значення, оскільки сама кваліфікація, насамперед, пов'язана зі встановленням обсягу і меж кримінальної відповідальності, призначенням покарання, звільненням від кримінальної відповідальності та покарання, порядком його відбування тощо.

3. Умисне середньої тяжкості  тілесне ушкодження: кримінально-правова  характеристика Стаття 122 Кримінального кодексу України визначає:1. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину, -карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.2. Ті самі дії, вчинені з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій, -караються позбавленням волі від трьох до п'яти років.1.

Об’єктом злочину є здоров’я особи.

Об’єктивну сторону характеризують:

1) діяння (дія або бездіяльність);

2) наслідки у вигляді середньої  тяжкості тілесного ушкодження;

3) причинний зв’язок між зазначеними діянням та наслідками.

Як випливає з ч. 1 ст. 122, умисним  середньої тяжкості тілесним ушкодженням визнається умисне тілесне ушкодження, яке: не заподіює здоров’ю шкоди, небезпечної для життя в момент заподіяння, і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121, але при цьому є таким, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Злочин вважається закінченим з  моменту настання вказаних у ч. 1 ст. 122 наслідків.

Тривалим слід вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину розуміється втрата загальної працездатності від 10% до 33% включно. Стійка втрата працездатності на одну третину працездатності або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження і її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121. Втрата загальної працездатності до 10% визнається незначною стійкою втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125. Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.

Суб’єктом злочину відповідно до частини 2 статті 22 Кримінального кодексу України є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Найчастіше умисел має неконкретизований характер. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчинене слід визнавати замахом на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами ст. ст. 15 і 121.

Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного  ушкодження впливає на кваліфікацію діяння у двох випадках — коли нею є:

1) залякування потерпілого або  його родичів;

2) їх примус до певних дій  (ч. 2 ст. 122 КК) Водночас встановлення  мотиву і мети при вчиненні  умисного середньої, тяжкості  тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді випадків наявність  певних мотиву чи мети є  підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК (наприклад, за наявності відповідного мотиву такі тілесні ушкодження підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. ‘345, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398). Кваліфікувати дії винних у таких випадках ще й за ч. 1 ст. 122 не потрібно.

Кваліфікованими видами умисного середньої  тяжкості тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 121) є вчинення його з метою:

1) залякування потерпілого або  його родичів;

2) їх примусу до певних дій.

Залякування у складі цього злочину  за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого  тілесного ушкодження, передбаченого  ч. 2 ст. 121 КК.

Особливістю цієї ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного  ушкодження є те, що залякування  спрямовується, крім потерпілого, лише на його родичів, у той час, коли при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб. Крім того, особливістю залякування при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122, є те, що вони не охоплює собою дій, які утворюють примус потерпілого чи його родичів до певних дій. Ця ознака як кваліфікуюча умисне середньої тяжкості тілесних ушкоджень виділена окремо у ч. 2 ст. 122, тоді як у ч. 2 ст. 121 вона не передбачена.

У складі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122, примус означає домагання від потерпілого або Його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Якщо в результаті примусу потерпілим або його родичем було вчинено діяння, яке містить ознаки злочину, його слід оцінювати з урахуванням положень ст. 40.

Такий примус, якщо він поєднаний  з вимогою щодо потерпілого або  його родичів — передати чуже майно  чи право на майно або вчинити  будь-які дії майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання — слід кваліфікувати, відповідно, за ч. З ст. 189, ч. З ст. 206, ч. З ст. 355.

Висновок

До злочинів проти здоров'я відносяться: різні види тілесних ушкоджень (статті 121—125, 128), побої і мордування (ст. 126), катування (ст. 127), спеціальні види тілесних ушкоджень: зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 130), зараження венеричною хворобою (ст. 133).

Поняття і види тілесних ушкоджень. Одним з найважливіших особистих благ є здоров'я людини. Тілесне ушкодження — це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров'ю людини.

Об’єктивну сторону характеризують:

1) діяння (дія або бездіяльність);

2) наслідки у вигляді середньої  тяжкості тілесного ушкодження;

3) причинний зв’язок між зазначеними діянням та наслідками.

Суб’єктом злочину відповідно до частини 2 статті 22 Кримінального кодексу  України є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного  ушкодження впливає на кваліфікацію діяння у двох випадках — коли нею є:

1) залякування потерпілого або  його родичів;

2) їх примус до певних дій.

Список використаної літератури:

1) Конституція України;

2) Кримінальний кодекс України;

3) Порядок організації та проведення  медико-соціальної експертизи втрати  працездатності. Затверджений постановою  КМ № 111 від 4 квітня 1995 р.

4) Правила судово-медичного визначення  ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.  Затверджені наказом МОЗ №6  від 17 січня 1995 р.