КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Інститут громадянства
України
ПЛАН
ВСТУП
4
РОЗДІЛ 1
Конституційно-правовий
статус людини і громадянина
в Україні
1.1. Історичний аспект виникнення
та розвитку громадянства
7
1.2. Поняття, структура та види конституційно-правового
статусу
людини і громадянина
12
1.3. Громадянство України як
елемент правового статусу
14
РОЗДІЛ 2
Контитуційно-правове
визначення інституту громадянства в
Україні
2.1. Поняття громадянства та належність
до громадянства України
18
2.2. Принципи громадянства України
21
РОЗДІЛ 3
Порядок набуття
та припинення громадянства України
3.1. Набуття громадянства України
25
3.2. Припинення громадянства
України
28
ВИСНОВКИ 31
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ 34
ВСТУП
Мета даної роботи полягає у дослідженні
питань, пов’язаних із поняттям, сутністю,
принципами та сучасним станом правового
регулювання інституту громадянства України.
Основними завданнями під час роботи над даною курсовою
роботою були:
- підбір та аналіз нормативних та наукових
джерел, які присвячені питанням громадянства,
серед них конституція України та законодавство
про громадянство України, міжнародно-правові
документи з питань громадянства;
узагальнення отриманих даних;
оформлення результатів дослідження
у даній курсовій роботі.
Предметом дослідження у даній роботі є
конституційно-правовий інститут громадянства
України.
Об’єкт дослідження – теоретичні, міжнародні,
конституційні дослідження, що вивчають
інститут громадянства, його юридичне
та нормативно-правове закріплення.
Методи дослідження:
у процесі праці над курсовою роботою
використовувалися загальнонаукові методи системного аналізу та синтезу
при аналізі існуючих теоретичних розробок
інституту громадянства та сучасного
нормативного регулювання питань громадянства.
Використовувались положення та висновки,
розроблені загальною теорією держави
та права. Системно-структурний метод застосований в роботі при аналізі елементів
структури громадянства як цілісного
правового явища. Крім того, був застосований історичний
метод, зокрема, при аналізі еволюції
інституту громадянства.
Актуальність теми. Розуміння людини як громадянина
має надзвичайно важливе значення для
характеристики її соціальної сутності,
правового становища. Громадянство є тією
підставою, яка дозволяє особі, що має
статус громадянина, повною мірою прилучатися
до політичного, економічного, правового
та культурного життя суспільства і держави.
Обсяг тих прав і свобод, якими особа може
користуватися в окремій державі, а також
обсяг обов’язків, покладених на неї цією
державою, прямо залежать від наявності
чи відсутності у особи статусу громадянина
даної держави. Громадянські та політичні,
економічні, соціальні та культурні права
та свободи у повному обсязі надаються
саме громадянам суверенної держави.
Необхідно зазначити, що громадян
не можна розглядати лише як сукупність
осіб, які проживають на території певної
держави. Така сукупність утворює її населення,
яке складається з громадян даної держави,
а також іноземців та осіб без громадянства.
Населення – це демографічна, а не правова
категорія. Немає також підстав вважати
громадянами усіх осіб, на яких поширюється
влада держави, її суверенітет. Суверенна
влада держави є обов’язковою як для громадян
даної держави, так і для іноземних громадян
та осіб без громадянства, що проживають
чи перебувають на її території.
Тому слід розрізняти поняття «народ»
і «населення», оскільки, на відміну від
населення як сукупності осіб, що проживають
на території України і становлять демографічну
категорію, громадяни України утворюють
її народ, що є державно-правовою категорією.
[1, с. 42]
Процеси інтеграції України
до Європейського Союзу, членство у Раді
Європи зумовлюють потребу приведення
її державної політики у всіх сферах суспільного
і державного життя, в тому числі й у сфері
громадянства, у відповідність із загальновизнаними
принципами та нормами міжнародного права
та права Європейського Союзу. Важливість
узгодження державної політики України
у сфері громадянства із цими стандартами
зумовлена тим, що відмінності в законодавстві
про громадянство в двох або більше державах
призводять до виникнення проблем як у
громадян, так і в держав у цілому. Ось
чому європейські держави, в тому числі
й Україна, на сучасному етапі вживають
заходів щодо узгодження державної політики
у сфері громадянства, вироблення єдиних
підходів до регулювання питань громадянства
на законодавчому рівні тощо.
Практична реалізація
Україною курсу на європейську
інтеграцію можлива лише за
умов формування в державі
таких демократичних інститутів,
які відповідали б, з одного
боку, стандартам і вимогам Європейського
Союзу, а з іншого – забезпечували
верховенство права, дотримання
прав і свобод людини, повагу
та захист прав національних
меншин. До таких інститутів, з
якими нерозривно пов’язується
вирішення зазначених вище завдань,
належить інститут громадянства
– основа правового становища
особи як у національному, так
і в міжнародному праві.
РОЗДІЛ 1
Конституційно-правовий
статус людини і громадянина в Україні
1.1. Історичний аспект
виникнення та розвитку громадянства
Згідно із ЗакономУкраїни «Про
громадянство України» від 18 січня 2001
року громадянство України – правовий
зв’язок між фізичною особою і Україною,
що знаходить свій вияв у їх взаємних правах
та обов’язках» [2]. Як і будь-який державно-правовий
інститут громадянство повинне базуватися
на певних принципах. Як слушно вказував
В. Мелещенко, «повною мірою неможливо
розкрити поняття громадянства в науці
Конституційного права, якщо не розкрити
принципи інституту громадянства України,
так як принципи є тією основою, яка цементує,
зв’язує воєдино різноманітні сторони
громадянства. У своїй сукупності вони
складають своєрідну систему, кожен з
елементів якої є відображенням характеру
і сутності громадянства» [3]. Причому,
зважаючи на те, що Україна є унітарною
державою, одним із ключових принципів,
що підтверджує її єдність, є принцип єдиного
громадянства.
Як державно – правове явище
громадянство, а відповідно його принцип
єдиного громадянства, почало формуватися
разом із виникненням перших рабовласницьких
держав (Афіни, Спарта, Рим) [4]. В ході еволюції
давньогрецького суспільства громадянськість
виявляється як вища форма патріотизму[5].
У науковій літературі патріотизм
визначається як любов та/або відданість
до якоїсь країни. Слово прийшло з грецької
πατριζ, що означає батьківщина. Однак,
патріотизм у різні часи мав різне значення,
яке дуже залежало від контексту, географічного
та філософського.
Отже, саме співвідношення інституту
громадянства і патріотизму у Древній
Греції доводить становлення інституту
єдиного громадянства.
Досліджуючи наступний період
розвитку громадянства, який охоплює період
античності, що пов’язане із становленням
і розвитком Стародавнього Риму, слід
зазначити, що спочатку повноправними
громадянами Риму могли бути тільки особи,
що належали до римської міської общини,
– «патриції». Але поряд з патриціями
існували і плебеї, які боролися за свої
права і теж намагалися стати повноправними
громадянами. На відміну від Древньої
Греції, римське право значно розширює
можливості отримання громадянства, наголошуючи
на визначенні мешкання людини. Причому,
зазначаючи в якості однієї з підстав
набуття громадянства Риму – дарування
римського громадянства іноземцеві [6],
римське право дещо трансформовано підходить
до існування принципу єдиного громадянства.
Так, з’являється термін біпатриди
(від лат. bis – двічі та грец. πατριζ (πατριδιζ)
– батьківщина), тобто особи, які водночас
є громадянами двох або більше держав.
Слід зазначити, що подвійне громадянство
з’являється внаслідок суперечностей
законодавства про громадянство різних
держав, напр., принципу «права крові»
та принципу «права ґрунту».
Занепад рабовласницького ладу
і формування феодального суспільства
внесли зміни до розуміння громадянства.
Остаточно зникає обмежений принцип юридичної
рівності вільного населення, із соціальної
структури усуваються повністю безправні.
Замість поняття «громадянство»
у феодальному суспільстві з’являється
термін «підданство», що характеризує
особисту залежність васала від сюзерена.
З розвитком капіталізму інститут
підданства зазнавав зміни або замінювався
інститутом громадянства, якого «не знали
ні рабовласницькі держави, ні феодальні
держави. Він виник в епоху перших буржуазних
революцій і становлення перших буржуазних
держав» [7]. В основу теорії громадянства
спочатку були покладені ідеї про національну
єдність і рівноправ’я громадян, що є
підтвердженням відродження принципу
єдиного громадянства. Таким чином, зародження
і формування націй, що пов’язане з розвитком
буржуазного суспільства напряму співвідноситься
із закріпленням інституту єдиного громадянства.
Як зазначається в історичній
літературі поняття громадянства історично
зв’язане з Великою французькою революцією
XVIII ст. [8]. Національність особи не мала
значення, головне, щоб громадянин був
«французом по духу». Отже, у зазначений
період принцип єдиного громадянства
отожнювався із принципом національної
єдності.
Еволюція інституту єдиного
громадянства продовжувалася, а до осіб,
які бажали стати громадянином, у різних
країнах у різний час ставилися різні
вимоги. Це булла наявність певних цензів:
майнове становище особи, рівень її освіти,
тривалість мешкання індивіда в країні,
національність, расові ознаки. Так, наприклад,
до 1870 р. право американського громадянства
мали тільки «вільні білі», а іммігранти
багатьох національностей були позбавлені
цього права аж до середини XX століття.
Відверто націоналістичний, расовий принцип
знайшов своє відображення в законі про
громадянство Німеччини від 15 вересня
1935 р. Фашистський режим, виходячи з ідеї
«кровної спільності» всіх німців, оголосив
про визнання кожного німця, незалежно
від його місця проживання, громадянином
Німеччини.
Сучасний інститут єдиного
громадянства не обмежує, а навпаки –
захищає права людей на громадянство.
Наявність у законодавстві різних підходів
до визначення громадянства призводить
до явища подвійного громадянства (біпатризму).
Причинами такого явища також можуть бути
розбіжність змісту законодавства різних
країн про порядок набуття громадянства
за волевиявленням, територіальні зміни
тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє
саме наявність колізій між «правом крові»
і «правом грунту» [9].
Отже, досліджуючи історичну
ґенезу становлення принципу єдиного
громадянства, можна виділити наступні
етапи:
1) рабовласницький, в якому
закладалися перші основи принципу
єдиного громадянства;
2) феодальний, в якому
інститут громадянства змінюється
інститутом підданства, який також
містить критерій вірності підданих, що
у деякому ступеню співпадає із сутністю
виключності громадянства, але на відміну
від громадян, піддані мають дуже обмежені
політичні права;
3) буржуазний, який характеризується
чітким нормативним закріпленням
інституту громадянства та його
принципу – єдності, причому в
залежності від певних цензів:
національної належності, майнового
становища особи, рівня освіти, тривалості
мешкання індивіда в країні, расових ознак
тощо;