Необхідна оборона

3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною. Вона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось. Однак у ряді випадків така оборона можлива і до початку або після закінчення посягання.

 Стан необхідної  оборони виникає не лише в  момент суспільне небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з'ясування цього необхідно врахувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну.

При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано  оборону, слід виходити з того, що для  особи, яка обороняється, за обставинами  повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, допускав помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він перебував в стані необхідної оборони¹⁰.

Отже, оборона можлива  і до початку фізичних дій посягаючого  з моменту, коли виникла реальна  загроза посягання. Встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої шкоди здоров'ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність.

 Проте якщо особа,  знаючи, що на неї. її рідних, близьких, ділових партнерів або  інших осіб готується напад,  з метою його відбиття встановлює такий охоронний пристрій або приводить у "бойовий" стан, і цей пристрій в момент нападу спрацьовує проти нападника, то вчинене, з урахуванням положень ч. 5 ст. 36, слід оцінювати як таке, що вчинене у стані необхідної оборони.

Оборона проти явно закінченого  посягання є неправомірною. Якщо ж той, хто захищається, за обставинами справи не міг усвідомити, що посягання закінчилось, його дії (хоча б і після об'єктивного закінчення посягання) вважаються вчиненими в стані необхідної оборони. Перехід зброї чи інших предметів від нападника до того, хто захищається, сам по собі ще не свідчить про закінчення посягання¹¹.

У випадках так званої запізнілої оборони, коли дії щодо захисту  були вчинені в умовах явного припинення посягання, особа, яка оборонялась, несе кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах;

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається. Як правило, заподіяння шкоди в процесі "захисту" від уявного нападу підлягає кримінально-правовій оцінці на загальних підставах. Водночас, за певних обставин такий захист, який іменується уявною обороною, може бути визнано правомірним;

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності;

6) необхідна оборона  може здійснюватися для захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави. Тобто особа вправі захищати не тільки власні  інтереси,  але й  інтереси

інших громадян, суспільства  та держави, а відповідні службові особи зобов'язані це робити в межах своїх повноважень. Отже, у стані необхідної оборони можна діяти, захищаючи дуже широке коло охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин.

Деякі злочини за своєю  суттю і спрямованістю суспільної небезпеки не можуть припинятись шляхом необхідної оборони (обман покупців та замовників, давання хабара тощо).

7) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об'єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті виключно необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони.

У випадках, коли має місце  посягання групи осіб, яка за кількістю  переважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною  загрозою для життя чи здоров'я, для  захисту ці особи мають право застосовувати такі засоби, які мають в наявності^12..

В)перевищення меж  необхідної оборони

 

Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка  явно не відповідає небезпечності посягання  або обстановці захисту.

Під тяжкою шкодою при  перевищенні меж необхідної оборони  слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності  посягання або обстановці захисту  слід визнавати явною тоді, коли це з урахуванням обставин справи є очевидним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде не викликане необхідністю заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка має намір вчинити крадіжку і не робить спроб чинити фізичний опір. Перевищенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли особа заподіяла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому можливість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої шкоди і усвідомлюючи наявність такої можливості.

Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони  настає лише при заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушкодження; умисного вбивства. Відповідальність за таке перевищення меж необхідної оборони передбачена ст. ст. 118 і 124 КК. В інших випадках перевищення меж необхідної оборони не є злочином.

Слід зазначити: щоб  установити наявність або відсутність  ознак перевищення меж необхідної оборони, потрібно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих І тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров'я) та інші обставини.

Вирішуючи   питання  про   правомірність  заподіяння

шкоди, належить встановити, чи захищалася особа від реального, вже розпочатого і ще не закінченого суспільне небезпечного посягання. Лише при наявності стану необхідної оборони треба зробити висновок, перевищила вона межі необхідної оборони чи ні¹³.

Також при розгляді справ  потрібно з'ясовувати, чи мала особа, яка  захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди, і чому не використала такої можливості.

Якщо в діях особи  визнається перевищення меж необхідної оборони, то слід вказати, в чому полягає перевищення та які засоби захисту в конкретній ситуації не були використані винним, щоб уникнути тяжких наслідків¹⁴.

 

 

 

 

3. Відмінність  необхідної оборони від крайньої  необхідності полягає в таких  ознаках:

 

1. Небезпеку, що вимагає потребу захисту в стані необхідної оборони створюють суспільно не безпечні дії фізичної особи, а небезпеку крайньої необхідності – дії людей, сил природи, тварин, фізіологічні процеси і т. ін.
2. В стані необхідної оборони шкода спричиняється нападаючому, а в стані крайньої необхідності – непричетним до події третім особам.
3. Заподіяння шкоди третім особам в стані крайньої необхідності правомірне лише в тому випадку, якщо це був єдиний засіб відвернення небезпеки. При необхідній обороні такої умови немає.
4. Головною умовою крайньої необхідності є вимога, щоб заподіяна шкода була меншою ніж відвернута. Заподіяна при необхідній обороні шкода може бути і більшою ніж відвернута.
5. На відміну від необхідної оборони стан крайньої необхідності виникає лише при наявності сукупності всіх його умов. Відсутність хоча б однієї з них виключає стан крайньої необхідності.
6. Особа, що заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності зобов’язана відшкодувати її потерпілому. Враховуючи обставини події, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна¹⁵.

 

Висновок 

На завершення своєї  роботи я хотів би коротко підбити  висновки.

 Кожна особа має  право на необхідну оборону  незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

 

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяних тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

 

Умови правомірності  необхідної оборони :

1. посягання повинно бути суспільно небезпечним;
2. посягання повинно бути наявним;
3. при необхідній обороні заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто посягає;
4. необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави;
5. у процесі необхідної оборони не повинно бути ексцесу оборони, тобто перевищення її меж.

 

Кримінальна справа, порушена за фактом діяння, вчиненого у стані  необхідної оборони (якщо не було перевищення її меж), підлягає закриттю за відсутністю події злочину (п. 1 ст. 6 КПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Конституція України – Київ, 28.06.96р.

2. Кримінально-процесуальний  Кодекс від 28.12.60р.

3. Цивільний Кодекс  від 18.07.63р.

4. Закон України "Про  міліцію від 20 грудня 1990р.

5. Закон України "Про  Службу безпеки України" від 25 березня 1992р.

6. Закон України "Про державну податкову службу в Україні" в редакції від 24 грудня 1993 р.

7. Закон Україна "Про  державну охорону органів державної  влади України та посадових  осіб" від 4 березня 1998 р.

8. Статут гарнізонної  та вартової служб Збройних  Сил України від 24 березня 1999 р.

9. Закон України " Про розвідувальні органи України" від 22 березня 2001 р.

10. Постанова ПВС № 4 від 28 червня 1991р. "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань".

11. М. Й. Коржанський:  Уголовне право України; Київ 1996р.

12. Кримінальне право  України (загальна частина) за  редакцією Кондратьєва Я.Ю., Київ  – 2002р.

13. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України за редакцією М.І. Мельника, М.І. Хавронюка, Київ – 2001р.

¹ Конституція України – ч. 1 ст. 3

² Конституція України – ч. 2 ст. 41

³ Конституція України – ч. 2 ст. 27

⁴ Конституція України – ч. 5 ст. 55

⁵ Кримінальний кодекс України – ч.1 ст.36

⁶ Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91

⁷ Див. ч. 2 ст. 36 ККУ

⁸ Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 8

⁹ Див. ч. 4 ст. 36 ККУ

¹⁰ Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 3

¹¹ Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 3

¹² Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 6

 

¹³ Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 4

 

¹⁴ Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 5

 

¹⁵ Див. Цивільний кодекс – ст. 445