Кримінальна відповідальність та її підстави

Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна до машини, що лише адекватно реагує на зовнішні та внутрішні подразники. Тому кожен учинок люди­ни, у тому числі і злочин, є неминучим, оскільки він уже виз­начений усіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. У такому випадку людина — раб обставин, вона поз­бавлена можливості вільного волевиявлення і, отже, вільного вибору своєї поведінки, що фатально уже визначена. Тому про­яв злочинної волі у вчиненому злочині

є лише видимість  сво­боди, уявна свобода, а якщо це так, то є неможливою моральна оцінка вчиненого. Отже, обґрунтування кримінальної відпові­дальності фаталісти бачать не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об’єктивній шкідливості злочину для суспіль­ства.

Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є її абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається злою волею, що існує незалежно від яких-небудь обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Вільна воля, і тільки вона, вибирає, як вчинити людині в певній ситуації. Тому в основі обґрунтування засудження особи за вчинений злочин є порочність цієї злої вільної волі злочинця.

Кращим, проте, є погляд (діалектичний детермінізм), відпо­відно до котрого людина, опинившись перед вибором — вчи­нити злочин або утриматися від нього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переко­нань, схильностей, потреб, інтересів тощо. При цьому навряд чи правильно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є причинно пов’яза­ним як із її свідомістю, так і з навколишньою об’єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведін­ку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як учинити їй у конкретній ситуації. Про­те підстава для етичного і правового засудження злочину й осо­би, що його вчинила, є лише в тому випадку, якщо ця особа мала об’єктивну можливість вибрати з наявних варіантів по­ведінки (хоча б із двох) незлочинний засіб досягнення постав­лених цілей. Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримі­нальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. У такому випадку кримінальна відповідальність спроможна бути засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим чинником, що детермінує їх поведін­ку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо обирає злочин­ний варіант поведінки, маючи можливість учинити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави за­стосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також запо­бігання вчинення злочинів як з боку даної особи, так і інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 «підставою кримінальної відпові­дальності визнається вчинення особою суспільно небезпечно­го діяння, що містить склад злочину, передбаченого цим Ко­дексом». У цьому положенні закону міститься відповідь на питання про те, за що і на якій підставі особа підлягає кримі­нальній відповідальності. Очевидно, за вчинення такого сус­пільно небезпечного діяння, що містить ознаки певного скла­ду злочину, передбаченого КК. Тому інколи говорять, що єди­ною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.

У межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити його фактичну та юридичну сторони. Фактич­на сторона —  це вчинення в реальній дійсності  суспільно небез­печного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлен­ня судом повної відповідності фактичної та юридичної сторін вчиненого. Якщо такої відповідності немає, це свідчить і про те, що немає підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Частина 3 ст. 2 передбачає, що «ніхто не може бути притяг­нутий до кримінальної відповідальності за той самий злочин більш одного разу». Це положення відповідає ч. 1 ст. 68 Кон­ституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за те саме правопорушення».

Кримінальна відповідальність, як було зазначено, — це реакція  держави на вчинений особою злочин. Така реакція дістає своє вираження  у певному правозастосовному  акті орга­ну держави, як-то в обвинувальному вироку суду. У зв’язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримі­нальної відповідальності. Матеріальною підставою визнаєть­ся злочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 «особа вважається невинуватою у вчи­ненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і вста­новлена обвинувальним вироком суду».

4. Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають суспільна небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину; об'єкт/об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єктом злочину  можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян.

Об'єктивна сторона - це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння (дія чи бездіяність), спричинені ним суспільне небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Дія - це активна, суспільне небезпечна, передбачена кримінальним законом поведінка суб'єкта (наприклад, у разі хуліганства); бездіяльність - це пасивна поведінка, яка проявилась у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, в даній ситуації, здійснити (ненадання лікарем допомоги хворому і т. ін.). Думки, переконання, хоч би як вони засуджувалися морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком). Наслідком злочину називають збиток, шкоду, якої завдає діяння об'єктові злочину.

Причинний зв'язок між суспільне шкідливим діянням  і його суспільно шкідливими наслідками є конкретним зв'язком між першим і другим у конкретному злочині.

Причинний зв'язок існує тоді, коли, по-перше, причина (діяння) в часі передує наслідкам, по-друге, викликає ці наслідки, по-третє, без даної причини (без даного діяння) конкретні наслідки не настали б.

Суб'єкт злочину - це індивід, фізична особа, що досягла  певного віку і є осудною. Фізичні  особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Суб'єктивна  сторона - це внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи  до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільне небезпечних  наслідків у формі наміру чи необережності.

Умисел як форма  провини характеризується тим, що особа  усвідомлює суспільне небезпечний  характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі їхні наслідки та бажає, або  свідомо допускає, їх настання. Залежно  від вольового критерію умисел поділяють на прямий і непрямий. У теорії кримінального права умисел поділяють на завчасно обдуманий, на той, що виник раптово, і неконкретизований.

Необережність при вчиненні злочину має місце тоді, коли особа  передбачає суспільне небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як злочинна самовпевненість і злочинна недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа стосовно до суспільне небезпечного діяння має умисел, а щодо суспільно небезпечних наслідків - необережність.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив близький до провини, але не збігається з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує скерованість волі, визначає зміст провини. Мета - це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, вчиняючи злочин, то мета визначає направленість діяння злочинця, найближчий результат, себто те, до чого він прагне, чого хоче досягти.

Мотив і мета - обов'язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті кримінального закону.