Правовий статус

Відомі випадки масового вигнання частини громадян під час  громадянської або міжплемінної війни. У таких випадках інші держави  змушені приймати іноземних громадян як біженців, що створює серйозні проблеми. Іноземна держава має право вимагати повернення цих осіб, а вітчизняна держава зобов'язана прийняти своїх громадян і забезпечити їхні права.

Право притулку – загальновизнаний інститут конституційного права, що здобув визнання і підтримку в міжнародному праві. Звичайні міжнародно-правові норми закріплено Загальною декларацією прав людини і Декларацією ООН про територіальний притулок 1967 р. Загальна декларація закріпила право кожного шукати в інших країнах притулок від переслідування й користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у випадку переслідування за вчинення неполітичного, кримінального злочину або у разі скоєння діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Отже, йдеться про притулок політичного характеру.

Декларація 1967 р. зазначає, що притулок надається державою в  силу свого суверенітету. Саме вона оцінює підстави для надання притулку. До особи, що шукає притулок, не повинна  застосовуватися відмова в дозволі  переходу кордону або висилка  в країну, де така особа може піддатися переслідуванню. Винятки допустимі з міркувань національної безпеки або для захисту населення, зокрема у випадку масового припливу людей.

Крім територіального  притулку відомий також притулок дипломатичний, що застосовується в  практиці латиноамериканських країн і не відомий загальному міжнародному праву. Дипломатичний притулок надається в дипломатичних представництвах іноземних держав.

Форми держави  у зарубіжних країнах

Ознаки держави, спочатку виражені в її передумовах, у ході історичного процесу розвиваються у форму держави.

Форма держави – це її устрій, що втілюється в характері політичних відносин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному поділі держави (форма територіального устрою).

Державно-правовий принцип поділу влади.

Конституційне право, як уже зазначалося, має на меті врегулювання владних відносин у державі. Перш ніж визначити види органів влади, межі їхньої компетенції й строки діяльності, необхідно виробити теоретичні засади, на яких буде ґрунтуватися подібна регламентація. Для конституціоналізму з моменту його виникнення як соціокультурного й правового явища особливу важливість і значимість має принцип поділу влади. Його реалізація є фундаментом усієї державної влади, характеризує структуру й характер відносин між різними її органами. У класичному варіанті, за традицією, що йде ще від Дж. Локка й Ш. Мон-теск'є, називають зазвичай три гілки влади – законодавчу, виконавчу й судову. Передбачається, що всі "гілки" є однаковими, рівноправними, самостійними й незалежними одна від одної. Таке трактування принципу поділу влади сформувалося в епоху боротьби проти королівського абсолютизму в Європі. Конституційна реалізація теорії поділу влади була спрямована на те, щоб не допустити концентрації влади в руках одного органу або людини. На думку авторів концепції – французьких учених-просвітителів, три гілки влади повинні слугувати противагами одна одній і можуть "стримувати" одна одну, не допускати домінування однієї з них. Уперше концепція поділу влади набула законодавчого закріплення в Конституції США 1787 p. Заслугу батьків-засновників Конституції США прийнято вбачати у створенні балансу сил, у горизонтальному й вертикальному поділі повноважень, що не допускають, із одного боку, узурпацію влади яким-небудь органом, а з іншого – ослаблення єдиної влади держави в цілому.

В основі концепції поділу влади на ці відносно самостійні гілки влади лежать певні функції, які випливають з основної сутності держави – здійснення політичної влади.

Законодавча влада здійснює виключне право видавати нормативні акти, що мають вищу, після конституції, юридичну силу – закони. Крім того, законодавчій владі належить право прийняття бюджету й фінансових законів, а також право контролю за діяльністю виконавчої влади – уряду. У парламентських країнах виконавча влада несе відповідальність перед законодавчою. Органом законодавчої влади є парламент. Іноді під законодавчою владою розуміють тільки повноваження вищих органів державної влади видавати закони.

Виконавча влада – правозастосовна  влада, на яку покладається функція виконання  прийнятих парламентом, тобто законодавчою владою, законів. Виконавча влада формально є незалежною від законодавчої влади, що, проте, вважається чільною, першою владою. Конституції, як правило, містять положення про те, що виконавча влада належить або президентові – главі держави, і уряду (у так званих президентських республіках), або главі держави (у парламентських країнах). Реальна роль глави держави в процесі здійснення повноважень виконавчої влади в парламентських країнах суто номінальна. У сучасну епоху фактичне значення виконавчої влади виходить далеко за рамки, установлені і теоретично, і самими конституціями. Виконавча влада не лише вільно тлумачить закони, а й сама досить активно здійснює повноваження законодавчої влади, будучи головним джерелом законодавчої ініціативи (право внесення законопроектів у законодавчі установи відповідно до встановленої процедури) і результативно впливаючи на законодавчу діяльність парламенту.

Судову  владу можна охарактеризувати як повноваження судів, тобто реалізовані  судами можливість і  спроможність впливати на поведінку людей  і соціальні процеси. Судову владу характеризує насамперед правосуддя, тобто особлива державна діяльність, покликана вирішувати життєві питання з позиції права. Вона спеціально пристосована для того, щоб у всіх випадках тріумфували цінності права, щоб досягалися справедливість й істина, забезпечувалися гарантії всіх осіб, що беруть участь у юридичних справах.

Правосуддя  є самим правом у дії, у процесі  реалізації. Суд став істотним фактором у  формуванні, розвитку, удосконаленні права. Суд, за відсутності  закону і правових звичаїв, є головною силою у формуванні особливої форми позитивного права, джерелом судових прецедентів, того, що також називається "правом суддів".

Згодом  доктрина поділу влади  розвивалася. Крім трьох  названих почали виокремлювати  також інші гілки  влади. У сучасній теорії державного права налічується різна кількість гілок влади. У подібних побудовах є своя логіка. З одного боку, тут виявляється багатство життя, що важко звести до якихось свідомо вузьких рамок. З іншого – можна сказати, що, виокремлюючи "нові" гілки, теоретики відображають особливості регіонів, до яких входять їх країни.

Так, у пострадянських державах (Білорусь, Російська Федерація, країни Середньої  Азії) і в країнах  Латинської Америки  набула наукового  обґрунтування так  звана президентська влада. Справді, важко заперечувати роль особи в історії цих регіонів, звідси й підвищена увага до конституційно-правової ролі президента. На думку багатьох російських авторів, президент займає в системі поділу влади особливе місце. Він є главою держави, гарантом Конституції, прав і свобод людини й громадянина, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави, забезпечує погоджену роботу всіх державних органів. Президентська влада розцінюється як "противага" законодавчій владі (на тій підставі, що глава держави може накласти вето на будь-який закон) і виконавчій владі (він може скасувати постанову уряду). Але головне у функціях президента – узгодження діяльності всіх органів у проведенні основних напрямів політики держави.

Конституційна доктрина країн Латинської Америки додатково називає виборчу владу (вона належить корпусу громадян-виборців), що набуває організаційного втілення у створенні виборчих трибуналів, від загальнодержавного до місцевих, які розглядають суперечки про вибори, затверджують їх результати.

У конституціях окремих країн  є згадування про  контрольну, або контрольно-наглядову, владу або про  відповідні органи, що не входять до структури органів  законодавчої, виконавчої або судової влади.

У федеративних державах іноді прийнято розрізняти владу федерації, представлену всіма її органами (тут, насамперед, маються на увазі особливі повноваження федеральних органів у цілому стосовно органів суб'єктів федерації як самостійних держав), і владу кожного із суб'єктів федерації.

Однією з найважливіших проблем організації державної влади є питання про співвідношення принципу єдності влади і теорії поділу влади. Єдність державної влади часто сприймається як антидемократична концепція. Прийнято підкреслювати, що її необхідність була юридично обґрунтована і проголошена ще в стародавньому світі (наприклад, обожнювання фараонів у Єгипті), а в Середні віки такий підхід набув найбільш чіткого втілення в абсолютних монархіях. У XX ст. теза про єдність влади, зосередженої в руках вождя або фюрера, відстоювали пропагандисти комуністичних і фашистських режимів. Інші тоталітарні й авторитарні режими також виходили з концепцій єдиної, гранично централізованої влади.

Разом із тим  слід зазначити й  те, що позиція організації  влади на принципах  єдності належала не лише представникам реакційних сил і апологетам тоталітаризму. Саме цю ідею вважали вартого уваги і прогресивні представники молодої буржуазії, що виражала загальнонародні інтереси. Так, заперечуючи організацію влади виключно на основі концепції поділу влади, Ж.-Ж. Руссо обстоював ідею верховної влади, що, як він уважав, неминуче випливає з вимог суверенітету народу. Мислитель стверджував, що різні форми діяльності держави, які характеризують її владні повноваження (законодавство, управління, правосуддя), слугують лише прояву цього суверенітету. У практиці сучасного конституціоналізму одночасно відображаються обидві концепції, вони не виключають одна одну, а поєднуються. Практично у всіх сучасних конституціях у тій або іншій формі йде і про єдність влади, і про поділ влади, проголошується влада народу і закріплюється принцип поділу влади.

Можна зробити  висновок, що успішне  функціонування галузей  влади неможливе  без їхньої взаємозалежності й взаємодії. Тому сучасна концепція  організаційно-правової структури влади все частіше одержує нове звучання: єдність, поділ, взаємний контроль і взаємодія влади.

Ця теза в новітній період конституціоналізму все частіше набуває  висвітлення в  державно-правовій доктрині, хоча як загальний  принцип вона майже  ніде не зафіксована.

Форми держави  є досить різноманітними. Серед найголовніших  причин розмаїття  форм держави можна  назвати такі:

1. Історична традиція  розвитку національної  державності. Так,  стійкість монархічних  форм правління  в таких країнах,  як Великобританія, Швеція, Японія, пояснюється поряд з іншим тим, що монархія в цих державах існувала протягом багатьох століть.

2. Історичні особливості  становлення самої  національної державності.  Наприклад, прийняття  такими країнами, як США, ФРН,  Швейцарія, Аргентинська  Республіка, Мексиканські Сполучені Штати, федеративної форми державного устрою пояснюється історичними умовами виникнення самої держави, а не національними моментами.

3. Прийняття тієї  або іншої державної  форми пояснюється  також національним  складом населення  цієї країни. Саме ці обставини зумовили встановлення федерації в таких багатонаціональних державах, як, наприклад, Індія.

4. Вибір тієї  або іншої державної  форми в молодих  країнах, що звільнилися  від колоніальної  залежності, значною  мірою залежав  від впливу метрополії. Не дивно, що в багатьох колишніх колоніях Великобританії (Тринідад і Тобаго, Ямайка, спочатку в Індії, Пакистані) після проголошення незалежності була встановлена монархічна форма правління, тоді як колишні колонії республіканської Франції в переважній більшості стали республіками (Республіка Кот-д'Івуар, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Габон, Дагомея, Ісламська Республіка Мавританія).