Правові форми працевлаштування громадян

ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ

ХХХХХХХХХХХХХ

ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

 

з дисципліни : Трудове право

 

на тему : Правові форми працевлаштування громадян

 

 

Виконав:

ХХХХХХХХХХХХХХ

Групи ХХХХХХХ1

Соботович

 

 

Перевірив :ХХХХХХХХХХ

ХХХХХХХХХХХХХХХХХ

ХХХХХХХХХХХХХ

 

 

 

Ковель – 2013

 

 

ПЛАН

ВСТУП		3.
1.	ПОНЯТТЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ	5.
2.	ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ	7.
	2.1. Нормативно-правові акти по працевлаштуванню громадян	7.
	2.2. Органи, які забезпечують зайнятість населення	10.
	2.3. Порядок проведення працевлаштування громадян	16.
3.	ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ	26.
ВИСНОВОК		30.
ЛІТЕРАТУРА		31.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Продуктивна зайнятість населення - найважливіший фактор економічного зростання, котрий визначає рівень і  якість життя населення. Саме тому активна  політика забезпечення та реалізації права на працю є одним з  головних інструментів вирішення економічних  і соціальних проблем сучасного  українського суспільства. Для цього  необхідно забезпечити наукове  обґрунтування реальних потреб економіки  у трудових ресурсах, належний рівень професійної підготовки персоналу, надати необхідну підтримку у  перенавчанні, перекваліфікації та працевлаштуванні тих, хто залишився без роботи. Але одна з головних передумов  забезпечення права на працю - це, безумовно, розробка та реалізація урядової програми розвитку трудового потенціалу України, Генеральної схеми створення нових робочих місць, галузевих і регіональних програм зайнятості населення і регулювання ринку праці, котрі спрямовані на створення нових та ефективне використання наявних робочих місць.

Життя людини в суспільстві  тісно пов’язане з її трудовою діяльністю, спрямованою на отримання й використання матеріальних благ.

Праця людини, її результати завжди цінувалися суспільством, визначали в ньому становище людини. Тому таке важливе право, як право на працю знаходить своє формулювання у Конституції України.

Зокрема статтею 43 Конституції  України визначено, що кожен громадянин України має право на працю. Це означає наявність можливості для кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, можливості вільно обирати вид діяльності, професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей і бажань. «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб». Це положення Конституції в загальних рисах визначає державну політику в сфері забезпечення зайнятості і гарантій реалізації права громадян на працю.

Зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і  така, що приносить їм дохід у  грошовій або іншій формі. Громадяни  вільно обирають види діяльності, за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов’язана  із виконанням оплачуваної роботи. Вільно обираються такою професія та місце роботи відповідно до своїх  здібностей. Але нажаль, в наш  час, багато з людей не можуть вільно вибрати собі професію через матеріальне  становище і відповідно не можуть працювати там, де б їм хотілось. Як ми знаємо, з переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. З’явились  ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй більшості  це люди з вищою і середньою  спеціальною освітою, переважно  жінки, люди перед пенсійного віку.

 Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України визначає Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року зі змінами і доповненнями, інші законодавчі акти, прийняті відповідно до цього закону, а також глава III-А Кодексу законів про працю «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників».

Повноцінне функціонування ринку праці, ефективна зайнятість неможливі без створення необхідних правових передумов. При цьому законодавче  закріплення соціально-економічних  прав громадян, принципів підприємницької  діяльності має бути доповнене ефективним функціонуванням ринку житла, надійним соціальним захистом громадян і гарантіями на випадок безробіття.

 

 

 

1. ПОНЯТТЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

 

Поняття працевлаштування розрізняється  в широкому і вузькому значеннях. Працевлаштування – це система організаційних, економічних, та правових заходів, направлених на забезпечення трудової зайнятості населення.  У широкому значенні працевлаштування об’єднує всі форми трудової діяльності, що не суперечать законодавству, включаючи самостійне забезпечення себе роботою, в тому числі індивідуальну трудову діяльність, підприємство, фермерство. У вузькому значенні під працевлаштуванням розуміють такі форми трудової діяльності, які встановлюються при сприянні органів держави або недержавних організацій на основі ліцензування.

Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.

Примушування до праці  в будь-якій формі не допускається. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.

В Україні до зайнятого населення належать громадяни, які проживають на її території на законних підставах:

1. працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;
2. громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, які беруть участь у виробництві;
3. обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в державних органах та об'єднаннях громадяни; проходять службу в Збройних Силах, Службі безпеки, Прикордонних військах, військах внутрішніх справ і цивільної оборони, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;
4. направлені на виконання оплачуваних громадських робіт; проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних середніх загальноосвітніх школах, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах;
5. працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні, виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Цей перелік не є вичерпним, оскільки законодавством можуть передбачатись й інші категорії зайнятого населення¹ .

З норм трудового  законодавства України можна  визначити такі організаційно-правові  форми працевлаштування громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства:

а) укладення громадянами трудових договорів в індивідуальному порядку;

б) укладення громадянами трудових договорів при організованому наборі;

в) переведення працівників за їхньою згодою на інші підприємства, організації, установи;

г) укладення трудового договору за направленням Державної служби зайнятості України;

д) укладення громадянами трудових договорів за сприяння суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у працевлаштуванні громадян.

Відносини між  державою і громадянами з приводу  зайнятості основуються на захисті і гарантуванні права кожного з них на працю.

2. ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

 

2.1. Нормативно-правові акти по працевлаштуванню громадян

 

Трудові відносини за своєю природою є досить складними, а тому регулюються за допомогою численних нормативних актів як національного так і міжнародного права.

У Конституції України, зокрема статтею 43 визначено, що кожен має право на працю, і держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

 Наступним  нормативно - правовим актом є Кодекс законів про працю, він визначає правові засади, гарантії здійснення громадянами України їх конституційного права на працю та розпоряджатись своїми здібностями до продуктивної праці.

Окремі положення, які віднесені до законодавства про зайнятість, містяться у главі III-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників».

Основу національного  законодавства про зайнятість становить Закон України «Про зайнятість населення», який був прийнятий Верховною Радою України 1 березня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями). В ньому чітко вказані права та обов’язки державної служби зайнятості, державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності, викладені основні принципи державної політики зайнятості населення, регулювання та організація зайнятості, визначення підходящої роботи та інші важливі питання.

Суттєве значення для регулювання відносин зайнятості мають також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема, відповідні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Міністерства праці та соціальної політики України та деяких інших центральних органів виконавчої влади.

Питанню працевлаштування багато уваги приділено і у міжнародно-правових актах, серед яких слід згадати Загальну декларацію прав людини прийнятою Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, в якій сказано, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи та на захист від безробіття.

У свою чергу, статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки для забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасники цього пакту з метою повного здійснення такого права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини.

У свою чергу, Європейська соціальна хартія встановлює, що з метою здійснення права на працю її учасники зобов'язуються:

- вважати однією зі своїх найголовніших цілей і одним із найголовніших обов'язків досягнення і підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості;

- ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає;

- створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечити їх функціонування;

- забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм.

Крім цього, сьогодні важко собі уявити законодавство про зайнятість без таких міжнародно-правових актів, як конвенції та рекомендації Міжнародної Організації Праці (МОП), які встановлюють міжнародні стандарти у сфері працевлаштування та зайнятості.

 Серед них можна згадати Конвенцію № 2 «Про безробіття» 1919 року, Конвенцію №29 «Про примусову чи обов'язкову працю» 1930 року, Конвенцію № 105 «Про ліквідацію примусової праці» 1957 року, Конвенція 1958 р. № 111 «Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості», Конвенцію № 122 «Про політику у галузі зайнятості» 1964 року, Конвенцію № 142 «Про професійну орієнтацію і професійну підготовку у галузі розвитку людських ресурсів» 1975 року, Конвенцію № 159 «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» 1983 року, які ратифіковані Україною.

Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію  в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б ґрунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності. В цій Конвенції передбачається, що країни, які її ратифікували, проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі положення, що не відповідають цій політиці, і вживають заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.