Ефективність соціального діалогу в Україні

• Ефективність соціального діалогу в Україні – сучасні реалії та перспективи;

•  
  Соціальний діалог як чинник формування громадянського суспільства;
•  
  Організаційна впорядкованість – ключовий чинник самокерованості соціальних систем;
•  
  Принцип трипартизму в органах соціального діалогу та в управлінні соціальним страхуванням;
•  
  Роль соціального діалогу у розвитку профспілок в Україні;
•  
  Основні управлінські ідеї соціального діалогу на ринку праці: досвід теоретичної інтерпретації;
•  
  Зайнятість та інвестиції в Україні;
•  
  Етапи розвитку функціонування ринку праці в Україні;
•  
  Стратегічне партнерство між Україною та Російською Федерацією:

 
проблеми та перспективи. 
 
 
В.І. Жуков, Ю.М.Маршавін. 
 
^ ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ 
 
ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ 
 
УКРАЇНИ 
 
 
СОЦІАЛЬНИЙ ДІАЛОГ В УКРАЇНІ 
 
В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ СУСІДСТВА:  
 
^ СТАН І ПРОБЛЕМИ

 
Європейська політика сусідства грунтується  на взаємному визнанні загальних  цінностей, головним чином в галузі верховенства закону, належному управлінні, дотриманні прав людини, включаючи права меншості, розвитку добросусідських відносин і принципах ринкової економіки та сталого розвитку. 
 
Україна що на початку 90-х років ХХ століття задекларувала перехід від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки та соціальної держави і відповідних демократичних цінностей. Однак за багатьма своїми показниками і сьогодні все ще залишається країною транзитивного стану.  
 
Сьогоднішня Україна не є індустріальною, тим більш постіндустріальною державою, а українське суспільство ще не є інформаційним. Тому і предметну область дослідження ми розглядаємо скрізь призму двох наукових напрямків-концепцій: модернізму і постмодернізму. 
 
На першому (попередньому) констатуючому етапі дослідження було обрано як концепцію саме модернізм, дотепер досить розповсюджений теоретичний напрям не тільки у вітчизняній, а й у світовій науці. Він спирається на думку про спрямований прогресуючий розвиток суспільства від однієї стадії до іншої, більш досконалої. Наприклад, від індустріальної до постіндустріальної. 
 
Відповідно головним інструментом на цьому етапі став структурно-функціональний аналіз. Предметом цього аналізу виступали структурні форми суспільного цілого (соціальні інститути, організації тощо) та відповідність їх своїм функціям. Метою дослідження було: визначення у якій мірі зміни, що відбуваються у соціально-трудовій сфері в Україні узгоджується з загальноєвропейськими тенденціями. 
 
У подальшому дослідженні акцент зроблений на перенесення центру уваги з вивчення соціальних структур на соціальні процеси. При цьому суспільство уявляється вже не стільки як об'єкт (групи, організації тощо), а як свого роду "поле можливостей" соціальних суб'єктів для прояву їхньої діяльної активності. Ключовою одиницею аналізу стає те, що можна назвати "подією", тобто дією соціальних агентів, наприклад, соціальний діалог, що виникає за певних умов між соціальними партнерами та відповідає певним, чітко визначеним критеріям. Оцінка соціальних партнерів виводиться за результатами їх дій. Саме дій, оскільки недостатньо мати назву “профспілка” або “організація роботодавців”, потрібно діяти відповідно до свого призначення, загально-людських цінностей та міжнародних норм і стандартів, а ні імітувати цю діяльність. 
 
Якщо у 1990-і роки профспілка зазначала у своїй програмі, що вона підтримує ідею “соціального партнерства”, а насправді займала угодовську позицію до влади або роботодавця, то сьогодні вона повинна довести що вона дійсно профспілка, має відстояти і заслужити високу назву своїми діями по захисту соціально-економічних прав та інтересів працівників.  
 
Міжнародний досвід свідчить, що дієві зміни соціально-трудових відносин у ХХ ст. в усіх країнах з соціальною ринковою економікою відбувалися “під зіркою” соціального діалогу та партнерства. Сторони соціально-трудових відносин, після виснажливої боротьби, прийшли до висновку, що необхідною умовою досягнення задоволення взаємних інтересів, які у більшості випадків не збігаються, є компроміс і консенсус. Вони досягають в процесі соціального діалогу – виходячи із гасла “лихий мир краще доброї війни”, що надійшло до нас із давнини. 
 
Ініціювали соціальне партнерство підприємці, маючи достовірні факти, що профспілки опосередковано впливають на покращення виробничого процесу. Проте певні профспілки, зокрема Міжнародна конфедерація вільних профспілок, вважали соціальне партнерство ідеологією “жовтих профспілок”. До речі і МОП підтримувала як головний принцип соціально-трудових відносин саме соціальний діалог, а не соціальне партнерство. 
 
Сторони соціально-трудових відносин після виснажливої боротьби прийшли до висновку, що необхідною умовою досягнення задоволення їх інтересів, які у більшості випадків не збігаються, є компроміс, а не консенсус. Вони виходили із гасла “лихий мир краще доброї війни”. 
 
Необхідно відмітити, що “лихий мир” для найманих працівників у європейських країнах був достатньо заможнім, саме завдяки наполегливості і активній діяльності справжніх профспілок. Але все це відбувалось завдяки справедливому перерозподілу та арбітражу, який здійснювала соціальна держава.  
 
Аналіз показу, що у хх ст. Визначилися і необхідні умови, наявність яких забезпечувала становлення соціального діалогу у кожній з соціальних держав світу:

•  
  соціально зорієнтована ринкова економіка;
•  
  політична демократія;
•  
  наявність незалежних, сильних соціальних партнерів – представницьких організацій роботодавців і працівників;
•  
  відсутність адміністративно-командних методів управління економікою;
•  
  поміркованість регуляторної політики держави, щодо втручання в діяльність соціальних партнерів тощо.

 
Досвід соціальних держав, незалежно  від моделей їх діяльності, доводить, що відсутність будь-якої з цих  умов робить неможливим розбудову соціально-трудових відносин на засадах соціального  діалогу та партнерства. Головною метою  соціальної держави є забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, однакових стартових умов і можливостей для самовиразу особистості в суспільстві [5]. 
 
У трудовій сфері, починаючи з найму на роботу та відносин найманого працівника (профспілки) з власником (роботодавцем) до самого звільнення працівника чи його виходу на пенсію, а часто і в пенсійному віці, людина має можливість задоволення своїх соціальних потреб, впливати на регулювання їх якості. 
 
Визначення якості соціально-трудових відносин передбачає наявність у соціальних партнерів усіх рівнів потенціалу, що дозволяє разом працювати як із спільними, так і з конфліктуючими інтересами. Основою співпраці є різноманітні взаємостосунки між суб’єктами та існуючи процедури або процедури, що розробляються. При цьому акцент ставиться на спільному виявленні відповідних підходів і процесів. Ключовим аспектом для визначення якості соціально-трудових відносин виступає здатність знайти консенсус. Всі аспекти, що визначають якість соціально-трудових відносин, розглядаються у найширшому контексті управління змінами. 
 
Перехід України до ринкової економіки повинен був супроводжуватись глибинними змінами соціально-трудових відносин. У колишньому СРСР їх регулювання визначалося союзним законодавством і рішенням центральних органів влади. За радянських часів держава за своїм статусом виконувала щонайменше три ролі:

•  
  базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства;
•  
  власник засобів виробництва та роботодавець;
•  
  розподільна система матеріальних ресурсів суспільства.

 
Держава у ролі власника засобів  виробництва та роботодавця обмежувала права адміністрацій підприємств, а права профспілок щодо захисту  прав працівників з початку 30-х  років ХХ ст. були вкрай обмежені, у тому ж числі через виконання не властивих для них функцій, наприклад, організація соцзмагання, культмасова робота тощо. Колективні договори на підприємствах за своїм змістом, мало чим відрізнялись від змісту чинного законодавства, вони дублювали, в більшості випадків, КЗпП гарантували ті соціальні блага які вже були досягнуті, тому мали в цілому формальний характер.  
 
Сучасні зміни соціально-трудових відносин, що притаманні стану трансформації на шляху до соціальної ринкової економіки, відбуваються під впливом низки економічних та соціокультурних факторів. Однак, ці зміни не можуть відбутись наперед, перш ніж будуть створені організації та інституції ринкової економіки. Причому, створення не формально (Постановою, Указом, наказом), а реальних інститутів, дія яких має наповнитись ринковим змістом і соціальною спрямованістю.  
 
Для цього потрібно щоб старі радянські культурні норми були витиснуті новими ринковими відносинами як більш ефективними. Світовий досвід свідчить, що ринкові відносини мають ґрунтуватися не тільки на економічному індивідуалізмові і раціоналізмові, а й на демократичних цінностях, з найоптимальними трудовими і соціальними відносинами, що будуються як діалогічні. Отже на зміну багаторічному пануванню “нормативного колективізму” і патерналізму мають прийти партнерські відносини. 
 
На межі 1980-1990–х років в Україні відбулись радикальні соціальні зміни почали формуватись нові соціальні групи: спочатку кооператори, потім підприємці, що спричинило і започаткування нової соціальної структури суспільства.  
 
Однак розвиток економічного індивідуалізму та раціоналізму певних соціальних груп значно випередив розвиток демократичних цінностей. «Одномиттєвий» розвал тоталітарної системи супроводжувався виходом на поверхню раніше маскованої й почасти стримуваної, нагромадженої за минулі десятиліття «негативної якості» суспільства й людини: корумпованості, продажності, безвідповідальності, хабарництва, тощо, як компенсації за рабський послух. Саме ця негативна якість, а не ідеалізм «дисидентів» чи скромна працьовитість трудового люду стала формувальним (деформувальним!) вектором суспільного розвитку в Україні. Відповідно всі механічно перейняті західні рецепти побудови ринкових відносин, не підкріплені надійною нормативною базою і не сперті на соціально-психологічну і професійну підготовленість суспільства, дали результати протилежні очікуваним [2].  
 
В Україні 1990-х рр. У часи первинного накопичення капіталу не існувало інститутів, які б забезпечили розвиток країни за європейським вектором, на засадах чіткого розподілу влади та відокремленні політики від бізнесу. 
 
Внаслідок цього в країні, вже за часів першого Президента, почали з’являтись певні утворення, які у подальшому отримають назву політико-економічні групи (ПЕГ), що нагадували відомі “rent-seeking groups”.  
 
З економічної точки зору “rent-seeking” це один з видів підприємницької активності, критерієм ідентифікації якої виступає характер впливу на добробут суспільства. Це невиробнича економічна діяльність, витрачання цінних ресурсів, які могли б за інших обставин слугувати виробництву додаткових благ та послуг. Така рентоорієнтовна активність деструктивно впливає на умовне суспільне благо. При цьому подібна діяльність може оцінюватись і як паразитична, оскільки спрямована на рентну експлуатацію ресурсів, що були створені попередніми поколіннями. 
 
Первинною легітимною формою ПЕГ у середині 1990-х років стали фінансово-промислові групи (ФПГ), що виявились головним інструментом зрощення великого капіталу з великою політикою. 
 
Українські ПЕГ до 2004 р. формувались в напівзачиненій економічній системі, де ключова роль належала державному апарату як джерелу надання податкових і експертних пільг, інших преференцій, забезпечення “даху” при здійсненні державного контролю тощо [4]. 
 
Соціально-трудові відносини в Україні, під час первинної фази накопичення капіталу, замість колишньої моделі їх регулювання, на засадах державного патерналізму, отримали неадекватну соціально орієнтованій економіці модель регулювання цих відносин. Їй були притаманні стихійність, безсистемність, і багато в чому імітаційність, що поглиблювали надзвичайно нестабільне законодавство і щорічні зміни урядів. 
 
Обрання соціального партнерства у 1993 р., як типу СТВ, за відсутності реальних організацій роботодавців, наявності профспілок не здатних до опору, дало змогу ПЕГ майже безперешкодно побудувати у перші роки ХХІ ст.“rent-seeking state”. За висловом А.Аслунда, така держава є “спекулятивною державою”, в якій домінуюче прагнення не до економічного добробуту усієї нації, а до перерозподілу усіх наявних ресурсів через близькість до владних структур і розподіл державних коштів та отримання тих чи інших привілеїв [1]. 
 
Чи була, об’єктивно, альтернатива ПЕГ, за умов переходу від авторитарного режиму номенклатурної влади в Україні: теоретично так, це соціальне партнерство.  
 
Проте, практика пішла іншим шляхом: представники різних ПЕГ приходили до влади і поступово відбулось її остаточне зрощення з великим бізнесом. У свою чергу, суспільство, яке формується на засадах таких відносин, може отримати будь-яку назву, але за своїм змістом буде не постіндустріальним і не інформаційним, а скоріш напівфеодальним.  
 
Однак, це може не відбутися, з оптимістичного погляду, за умов розширення та поглиблення політичної та економічної демократії, зміцнення профспілкового руху, який складатиметься з незалежних дієздатних профспілок, а також незалежних і політично не заангажованих організацій роботодавців і можна казати про перехід до громадянського суспільства і соціальної держави. 
 
^ Наймані працівники та їх організації – профспілки 
 
За станом на 1 квітня 2004 р. представництво і захист інтересів найманих працівників на відповідних рівнях здійснювали: 
 
− 103 всеукраїнські профспілки та 10 об’єднань всеукраїнських профспілок; 
 
− 220 обласних, регіональних профспілок та 36 об’єднань профспілок обласного, регіонального статусу; 
 
− 107 місцевих профспілок та 10 об’єднань профспілок місцевого статусу. 
 
Якщо зіставити кількість зареєстрованих Державним комітетом статистики суб'єктів господарювання – платників податків та загальну кількість первинних організацій профспілок на підприємствах, в установах, організаціях України, то це співвідношення становить 3:1.  
 
На питання соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1992-2006”, що проводить Інститут соціології НАН України, “Який рівень Вашої довіри профспілкам” лише 15,7% з опитаних (в опитуванні приймало участь 1800 респондентів – представників дорослого населення України, починаючи з 18 років) переважно і цілком в сумі довіряють профспілкам [6]. 
 
Відповідно до цього, нарешті, і профспілки визнають свою роль у захисті прав і інтересів найманих працівників: “Профспілки, – пишеться у програмному документі найчисельнішого профспілкового об’єднання – ФПУ, пасивно протистоять масовому порушенню прав працівників, домінуванню інтересів капіталу над суспільними інтересами, що викликає незадоволення рядових членів профспілок діяльністю виборних органів профспілок та їх керівників, негативно позначається на авторитеті профспілок у суспільстві” [3].  
 
^ Організації роботодавців 
 
Дослідження, проведене Центром соціальних експертиз і прогнозів Інституту соціології НАН України у 2002 р., підтвердило нерозуміння необхідності, а часто й небажання влади здійснювати конструктивний діалог з підприємницькою громадськістю як з рівноправним соціальним партнером [8]. З іншого боку, лише трохи більше третини (36%) роботодавців розуміють необхідність (або хочуть) такого конструктивного співробітництва як з владою, так і з профспілками. 
 
Тому у баченні власне роботодавцями мети та функцій діяльності організацій роботодавців акцент ставиться саме на “забезпечення свого (тобто роботодавця) захисту”. Приблизно так само оцініють сьогоднішну роль організацій роботодавців їхні соціальні партнери. 
 
У тому ж дослідженні визначено певне нерозуміння різниці між сутністю організацій роботодавців і організацій підприємців. Якщо завданням останніх є вирішення економічних проблем своїх членів то базовою метою організацій роботодавців є захист їх соціально-трудових інтересів. Проте, враховуючи той факт, що, за даними численних досліджень у 2002 р., членами організацій роботодавців було лише 5-9% підприємців та підприємств України, можна констатувати, що низький рівень консолідованості підприємницького середовища негативно позначається на “потужності” сторони роботодавців у соціальному діалозі з урядом та профспілками. 
 
Результати дослідження також свідчили про тотожне бачення представниками держави ролі сторони роботодавців: лише 16% опитаних представників владних структур на запитання щодо функцій організацій роботодавців вказали “партнерську”. Виникає запитання: яким чином організації роботодавців можуть реалізовувати реформаторську функцію, не здійснюючи соціальний діалог з владою? Як вони зможуть захищати права та інтереси своїх членів, не маючи на те відповідних, легітимно закріплених в результаті переговорного процесу, важелів впливу? [8] 
 
У цілому серед організацій роботодавців намічається посилення конкуренції. У 2006 р. до переліку об’єднань організацій роботодавців, що зареєстровані Мін’юстом України відповідно до закону України “Про організації роботодавців”, внесено 9 об’єднань. Сьогодні у двох з них, найбільш представницьких, відбуваються достатньо помітні демократичні зміни.  
 
Інституціоналізація соціального партнерства 
 
та соціального діалогу в Україні 
 
Транзитивний стан пострадянських держав сприяв втраті здатності традиційними соціальними інститутами, що їх обслуговували, виконувати функції забезпечення стійких зв’язків та відносин у межах соціальної організації суспільства, що призвело до його певної дезинтеграції. Однією з вагомих причин цього процесу було те, що багато років робилася спроба впровадження ринкової економіки за монітаристськими рецептами і порадами. Псевдодемократичні політичні зміни у суспільстві, трансформація економічних відносин, на далеких від сучасних ринкових засадах та само відсторонення держави від своєї звичної, для більшості громадян, патерналістської ролі відбувалися при втраті соціальними інститутами своїх функцій і незабезпеченості їх наступності з майбутніми, що починали тільки створюватись. 
 
Дисфункціональність соціальних інститутів пов’язана зі змінами, які завжди відбуваються нерівномірно й неминуче призводять до конфлікту між силами традиції та модернізації. Як такі сили традиції – можна розглядати залишки адміністративно-бюрократичної номенклатури, яка за роки незалежності держави впевнено “соціалізувалася”.  
 
Стара бюрократія спільно з представниками постперебудовчих сил перетворилась у вагому, з неабияким впливом, соціальну групу найбільш незацікавлену в ринкових перетвореннях на засадах соціальної справедливості, розвитку демократії. Тому замість впровадження ринкових механізмів, інститутів соціального захисту населення відбувалась їх імітація, завдяки створенню формальної інфраструктури.  
 
В якості сил модернізації повинні виступати бізнесові структури, але первинна фаза накопичення капіталу народила їх поєднання з владою, а потім – олігархічні угруповання, як єдиних представників великого бізнесу, що змогли вижити, за умов перехідної економіки, саме завдяки зрощенню з адміністрацією різних рівнів. 
 
Основна проблема постсоціалізму полягає в одночасному появленні нових класів власників і нових, звільнених від підлеглості груп, які отримали політичні права. Як реструктурувати економіку, коли владу на перестановки політичних фігур мають саме ті, хто володіє заводами та іншими засобами виробництва. Тому за цих умов й відповідні інститути найчастіше є дисфункціональними. 
 
Національна рада соціального партнерства при Президентові України була створена у 1993 р. й активно почала діяти, відповідно до розуміння соціальними партнерами (тоді в основному це були представники профспілок і держави) своїх функцій, у світлі рішень “нової” влади. У 1990-і рр. соціальне партнерство отримало регіональний розвиток, хоча засідання територіальних Рад, під головуванням керівників місцевих адміністрацій, частіше нагадували засідання партійно-господарчих активів за рокив адміністративно-командної системи. Таким чином була започаткована українська бюрократична модель соціального партнерства: влада і бізнес розподілили між собою права, а обов’язкі залишили працівникам.  
 
Помітно впала активність НРСП з 2000 – 2004 рр. У засіданнях, що проходили з кожним роком все рідше, замість членів ради в кращому випадку приймали участь їх заступники за посадою. У 2005 р. взагалі не відбулось жодного засідання НРСП. І як природній результат – у грудні 2005 р. згідно з Указом Президента України була утворена Національна тристороння соціально-економічна рада (НТСЕР) при Президентові України, що має ту ж саме структуру, функції, механізм діяльності, що й попередня НРСП. Оскільки у 2006 р. засідання нової ради відбулось лише один раз, робити висновки про її діяльність передчасно. 
 
Сьогодні соціальний діалог, це окрім інструменту виробничої демократії, ще й засіб наближення до ЄС. Тому одним з найактуальніших питань сучасних соціально-трудових відносин в Україні є поглиблення розпочатого діалогу з зайнятості та соціальної політики для аналізу та оцінки ситуації, визначення основних проблемних питань і шляхів наближення політики та практики, що існує в Україні, до стандартів ЄС. Перш за все, йдеться про соціально-громадський діалог, охорону здоров'я та безпеку праці на виробництві, гендерну рівність, трудове законодавство, політику зайнятості, соціальний захист, включаючи питання соціального забезпечення та охоплення соціальними програмами) [7, с.16].  
 
Висновок 
 
Попередні результати дослідження дали змогу визначити міру узгодження змін, що відбуваються у соціально-трудовій сфері в Україні відповідно до загальноєвропейських тенденцій. 
 
Україна на початку 90 –х років ХХ ст. розпочала довгий шлях переходу від авторитарного до демократичного суспільства. Цілком природнє виникнення конфлікту, що породжений як зовнішніми протиріччями суспільств країн, економіка яких знаходиться на ранніх етапах становлення капіталістичних відносин, які перебувають у різних фазах ринкової економіки, так і внутрішньою природою, що зумовлена настроями громадян, майже половина з яких ще сповідує класові відносини і залишились акторами авторитарного суспільства. Тоді як майже інша половина з яких відчуває себе етносом цієї країни, з зачатками демократичних уподобань, які виявили бажання прискорити цивілізаційний розвиток і зробити певний історичний крок у майбутнє, завдяки новому оточенню і теоретично мають шанси на здійснення цього процесу.  
 
На практиці, хвиля глобалізації для країн з перехідними економіками, цивілізовані соціально-трудові відносини в яких лише стверджуються, за майже відсутністю таких соціальних амортизаторів, як організації громадянського суспільства або хоча б незалежні, активні й авторитетні профспілки, незалежні об’єднання роботодавців і підприємців мінімізує цей шанс і може захлеснути суб’єктів цього процесу у зворотному історичному напрямку. 
 
 
Література

1.  
   Аслунд А. Розбудова капіталізму / Пер. З англ. – К.: Дух і літера, 2003.
2.  
   Дзюба І. Україна в пошуках нової ідентичності // Україна: кам’янистий шлях до демократії: Зб. ст. /Фонд ім.Фрідріха Еберта, Регіон. представництво в Україні, Білорусі та Молдові. Упоряд. та редак.:
3.  
   В.І.Андрійко та Г.Курт. – К.: Заповіт, 2002. Концепція розвитку Федерації професійних спілок України. –К.: 2005.
4.  
   Лісничук О. Сушко О. Чи є політико-економічні групи перешкодою для політичного розвитку України? –К.: Фонд ім.Фрідріха Еберта, Регіональне представництво в Україні, Білорусі та Молдові, 2005.
5.  
   Осовий Г.В., Жуков В.І., Руденко В.М., Семеніхін В.О. Соціально-трудові відносини: питання теорії та практики в Україні. Навч. посіб. –К.: АПСВ, 2005.
6.  
   Паніна Н.В. Українське суспільство 1992-2006: соціологічний моніторинг. –К.: Інститут соціології НАН України, 2006.
7.  
   План дій Україна – Європейський союз. –К.: ТОВ “Компанія Лік”, 2005.
8.  
   Хмільовський В., Ільченко Б. Правові основи, цілі та практичні аспекти діяльності організацій роботодавців в Україні // Соціально-трудові відносини в Україні: тенденції розвитку та перспективи. –К.: Міленіум, 2003.