Закони Хаммірапі

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

Національний університет «Юридична  академія України

Імені Ярослава Мудрого»

 

 

 

 

 

 

 

 

Кафедра історії держави і права  зарубіжних країн

 

 

 

Реферат

на тему:

«Закони Хаммурапі»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Студент групи 03-13-11

Дудка Є.П.

Викладач:

Середа О.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2013

 

Найвідомішим, найповнішим збірником  законів усієї Месопотамії є  кодифікація царя Хаммурапі, яку  й донині вважають одним з найдавніших  збірників правових норм в світі.

Хаммурапі склав свої закони вже на 3 році царювання – вони були записані на глиняних табличках. Згодом, на 35 році царювання, коли йому вдалося перемогти всіх своїх ворогів "зверху і знизу", за його наказом закони були висічені на чорному базальтовому стовпі. Тоді і, очевидно, складено вступ і закінчення до законів.

Цей базальтовій стовп знайдено в кінці 1901 року французькою археологічною  експедицією в м. Сузи. Елламський правитель наказав у центрі стовпа очистити місце, очевидно, для свого  власного запису, але самого запису він не зробив. На сьогодні цілком невідомі 21 стаття. Всього ж текст законів Хаммурапі, крім прологу і епілогу, налічує 282 статті.

Закони Хаммурапі являють собою  надзвичайно цікавий законодавчий пам'ятник. Це дуже важливе джерело  в історії держави і права  стародавньої Месопотамії. На противагу від інших збірників правових актів та законів Месопотамії, кодифікація не носить божественної волі. У пролозі Хаммурапі вказує, що бог сонця та справедливості Шамаш, з'явився цареві уві сні, розпорядився, щоб той встановив в країні "право і справедливість", та вручив йому свої закони. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись всіх цих законів. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих і покривджених

У законах Хаммурапі регулюється  цілий спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно – сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально – процесуального права. Це типова кодифікація рабовласницької держави де всі права і привілеї закріплені за рабовласниками, а раб – особа безправна.

Перші 5 статей присвячені судочинству. Вони скеровані проти пануючої системи  підкупу суддів і свідків. Суддям загрожують суворі покарання (штраф у 12-ти кратному розмірі суми позову і позбавлення посади за зміну вже винесених судових рішень. Ст. 14.)

Розділ другий присвячений врегулюванню проблем власності, володіння, які  встановлюють покарання за грабунок, крадіжку чужого майна та ін.

Розділ третій присвячений шлюбу  сім'ї, успадкуванню. В ньому розглядаються питання про форми та умови укладення шлюбу, про умови допустимості багатожонства, розлучення, про майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей.

Четвертий розділ – це норми, які  передбачають злочини проти особи  та відповідальність за них, тобто присвяченні захисту особи, її життя, честі, здоров'я.

Останній розділ присвячений  праці, умовам праці її оплати, знаряддям  праці. Таким чином система Хаммурапі  виглядає так:

1. Суд (5 статей);
2. Власність (121 стаття);
3. Шлюб і сім'я (69 статей);
4. Захист особи (19 статей);
5. Праця і знаряддя праці (68 статей);

Яка ж була мета, причини видання  законника?

Можна назвати такі причини  появи законів Хаммурапі:

1. На той час Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх міст, держав, народів. У зв'язку з цим виникла необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, які б регулювали правові питання і правові відносини.
2. Стремління рабовласників, знаті, заможних людей, жерців чітко визначити свої права і привілеї, забезпечити своє майно від зазіхань інших.
3. Прагнення самого царя згладити гострі соціальні протиріччя, які виникали в суспільстві.

Характерні риси права  власності. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. Розрізняють такі власності на землю:

1. Державна або царська.
2. Храмова.
3. Общинна.
4. Приватна.
5. Земля "Ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли  раби, або ділянки, які здавали  в оренду за платню натурою чи грішми та ін. Прибутки з неї ішли у царську скарбницю. Він міг наділяти цією землею різних осіб – надавати її у власність, на правах користування і т.п.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Всі  прибутки з цих земель надходили  храмам. У свою чергу, храми часто практикували надання своєї землі в оренду, великім і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалась  поряд з самою общиною, чому сприяла  необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокладання по цій землі каналів, проведення осушувальних робіт общинну землю розподіляли між поселеннями де її ділили на дрібні ділянки – парцелли, які надавались для обробітку окремим сім'ям. Власність общини на землю була непорушною, як і на їх урожай.

Що до приватної власності на землю, то вона існувала у Вавилоні, ще задовго до Хаммурапі. З епохи Хаммурапі збереглося багато документів про продаж землі – поля, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі ставили "кудуру", документи – камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони служили підтвердженням прав особи на дану землю. Земля, передана царем згідно з кудуру, ставала приватною спадковою власністю, але на власника покладали виконання певних повинностей на користь царя і общини. Землю можна було купувати один у одного без особливих формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, які ставили свої підписи (кудуру у таких випадках не ставилось).

Земля "ілку" – це різновид державної, царської, землі. Такі ділянки  цар давав у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась у користування на час служби. Її могли передавати у спадок синові, якщо він виконуватиме таку ж службу. Їх не можна було ні продавати, ні купувати ні заповідати, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і не шукали шляхів її обходу, законник забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші.

Отже, відсутність приватної  власності на землю є характерною  рисою країн Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям.

Зобов'язальне право

Зобов'язання у Вавилоні виникали з догорів та правопорушень. Договірне  право було досить розвинутим. Існували ціла система договорів, що свідчать про високий ступінь розвитку обігу, товарно – грошових відносин, а також про значну роль лихварства, банків тогочасного суспільства. Для укладення договорів не вимагали дотримуватись якоїсь обрядовості. Переважала письмова форма угод і обов'язково при свідках. При укладенні де яких договорів вимагали ще й принесення клятва, яка підкріплювала непорушність угоди. Наприклад, при купівлі – продажу раба, обміні повинно бути 2-3 або більше свідків. Вони не ставили своїх підписів але їх імена зазначались у тексті угоди.

За не виконання договорів  встановлювали різну відповідальність. У ранню епоху боржник, як правило, відповідав своєю особою і у випадку не виконання умов договору втрачав волю, ставав рабом. Така відповідальність в епоху першої Вавилонської династії збереглась тільки стосовно договору позики.

Купівля – продаж і обмін.

Щодо договору купівлі – продажу, то в законнику Хаммурапі йому присвячено не багато статей. Угода  укладалась в присутності свідків, в письмовій формі. У договорі фіксували волю сторін щодо передачі права власності. Акт передачі супроводжувався символічним доторком палички, про що зазначено у договорі. Щось подібне з'явилось у стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички – vindicta.

Предметом купівлі – продажу були рухомі та не рухомі речі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали та ін.

Часто трапляються договори купівлі  – продажу рабів. Ціни на рабів  були різні – залежно від їх статі, віку, виучки, професії. В законах  передбачені гарантії якості купленого раба, якщо протягом місяця після купівлі у раба виявиться хвороба, названа "бену" (очевидно епілепсія), то покупець може повернути раба і одержати свої гроші.

Часто трапляються акти продажу  нерухомості з приводу боргів. Відомі також угоди щодо продажу - купівлі дітей.

Закони Хаммурапі в окремих  випадках передбачали заборону або  обмеження купівлі – продажу, а саме:

1. воїни та чиновники не могли продавати землю та будинки, одержані від царя за службу, як і рабів, робочої худоби та іншого отриманого від царя (ст. 35-36).
2. Вдова не могла продати і дарувати майно, що становило її посаг, або дарунок чоловіка (ст. 150. 171).
3. Також заборона стосувалася майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці і без дозволу вона не могла його відчужувати.

Наймання.

Вавилонське законодавство передбачало  наймання речей та послуг. Договори оренди садів та садів були не довгочасними – на один рік.

Часто здавали свої землі в оренду воїни або біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати. Укладали також договори наймання житлових приміщень. У цивільному праві відомі сервітути (право на користування чужою річчю). Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділянку.

Окрім наймання рабів, яких вважали  речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей.

Шлюб і сім'я, спадкове право.

Шлюбному обряду передували укладення  певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були свого роду заручини. При  цьому наречений вручав певну  суму грошей - "тірхату", та шлюбний дарунок самій нареченій та її сім'ї – "біблу" (ст. 139, 159). Також допускали шлюб вільного за рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само, як і від шлюбу вільної з рабом.

При одруженні батько давав своїй  дочці придане – шеріхту. Шерікту видавали дочці при посвяті її в жриці. Одержавши придане дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, після одруження воно переходило до чоловіка, а після смерті до її дітей. Якщо дітей не було, та  шерікту повертали батькові дружини, а він в свою чергу повинен був повернути її чоловікові викупну платню.

Якщо чоловік хотів розлучитися  то це було дуже простою справою. Дружина  ж мала право вимагати його у деяких, чітко визначених випадках:

1. коли дружина хвора, а чоловік взяв іншу жінку чи наложницю;
2. при безпідставному звинувачені чоловіком дружини у зраді або її зганьбленні;
3. при порушенні чоловіком подружньої вірності чи нехтуванні нею як дружиною;
4. коли чоловік покидав свій дім виїжджаючи з місцевості.

Якщо чоловік попав у полон, а дружина не мала засобів до існування, то вона мала право вдруге вийти  заміж. Але якщо перший чоловік повертається, то на його вимогу вона також поверталась  до нього.

Спадкове право.

Спадкування спочатку врегульовували звичаями а потім закон. Протягом тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визначали тільки синів. А дочок покликали до спадкування тільки якщо у спадкоємця не було синів. Діти успадковували майно батьки чи матері порівну – його ділили на відповідну кількість частин. Одружені сини також мали право спадкування. Щодо заміжніх дочок то про їх спадкування у законах нічого не сказано. Але у ст. 183 зазначено, що дочка наложниці, яка при одруженні отримала від батька придане, не брала участі у спадкуванні його майна. Дочка – жриця, яка одержала від батька придане, могла ним користуватись, але якщо це була нерухомість, то продати чи подарувати вона немала права.

Майно раба після його смерті переходило до господаря. Проте якщо раб був  вільни або одружений з вільною то їй повертали придане, а все інше майно ділили на половину: одна частина господарю, друга – дружині померлого.

Про іншу форму спадкування –  заповіт – в законах Хаммурапі  не згадується.

Кримінальне право.

Нормам кримінального права  присвячено багато статей в законниках Хаммурапі та інших законів тих часів. Зокрема, в законнику передбачена ціла система злочинів і покарань. Злочини можна поділити на такі групи:

1. проти держави – недонесення про змову, бунт (ст. 109); невиконання військового обов'язку (ст. 28, 33);
2. проти здійснення  справедливого правосуддя (ст. 1, 2, 3, 11, 126, 127) зокрема не справедливе звинувачення;
3. проти життя і здоров'я;
4. проти майна – грабунок (с. 22-24); крадіжка звичайна і кваліфікована (ст. 6, 14, 16, 21, 25 та ін.);
5. проти моралі;
6. проти честі і гідності;
7. злочини скоєні через невміле виконання професійного обов'язку (наприклад: лікарня, ветеринара, будівельника та ін.).