Теоретичні засади державного управління

1. , джерела їх виникнення  та порядок формування

 

 

Поняття принципу державного управління

 

 

Державне управління – це не тільки сума управлінських знань, а й процес їх створення. «Продукування таких знань здійснюється у певному соціальному середовищі, в сформованому науковому кліматі, що впливає на цілі дослідження державного управління, його практичну спрямованість. Особлива роль відводиться принципам організації наукового управлінського знання. Вони покликані акумулювати нові тенденції в розвитку державного управління, враховувати стан сучасного наукового пізнання, що підвищує його суспільне значення.

 

 Термін «принципи»  походить від латинського слова  «principium», що означає основні, вихідні  положення, засоби правила, що визначають  природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості. Принципи державного управління – важлива категорія управлінської науки, будучи однією з її основ. Принципи як поняття теорії відображають сутність і реальність процесів державного управління, підпорядковуючись певним законам. Принципи – це специфічне поняття, змістом якого є не тільки сама закономірність, відносини, взаємозв’язок, скільки наше знання про них. Вони являють собою результат узагальнення людьми об’єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним началом їх діяльності. Можна сказати, що принципи управління характеризуються двома ознаками:

 

 

Належність до пізнаних наукою і практикою позитивних закономірностей;

 

За фіксованість у суспільній свідомості.

 

Принцип є результатом наукового пізнання, при цьому слід ураховувати, що не всі закономірності, відносини і взаємозв’язки державного управління сьогодні досліджені та сформульовані у вигляді принципів. Практична дія принципів не залежить від них самих, а повністю визначається ставленням до них людей. Лише знати принципи недостатньо, необхідно ще хотіти і могти застосувати їх в управлінський діяльності.

 

На практиці принципами управління керуються згідно з політичними, соціально економічними та культурними умовами. Що склалися в суспільному суспільстві. Принципи управління обґрунтовують, роз’яснюють зв’язки як між об’єктом так і суб’єктом управління, так і в середині кожного з них. Вони відображають властивості, притаманні управлінський системі в цілому, а також окремим її елементам, явищам процесам. Принципи відображають зміст і взаємозв’язки основних елементів системи управління. Принципи державного управління динамічні за змістом і формою, вони формуються людьми у зв’язку з конкретними політичними, соціально – економічними і культурними чинниками, відображаючи ступінь творчого використання закономірностей державного управління. Безпосередньо на практиці принципи управління набувають характеру норми, правила, якими керуються в управлінській діяльності. Гнучкість і динамізм принципів державного управління проявляється і в тому, що у кожній конкретній сфері діяльності формується свої конкретні принципи здійснення управлінських функцій.

 

В умовах пошуку оптимальної системи органів виконавчої влади проблема визначення принципів державного управління є надзвичайно актуальною. Наукове осмислення і теоретичне обґрунтування принципів державного управління виходить з аналізу суті самого явища.

 

Одним із перших дослідників, хто спробував систематизувати принципи управління, був французький інженер і науковець Анрі Файоль (1841 – 1925). В основі запровадженої ним системи управління лежала адміністративна доктрина. Виходячи з неї, у 20-х роках Фаойль визначив 14 принципів управління, які на його думку, придатні для всіх без винятку адміністративної діяльності:

 

Поділ праці;

 

Повноваження і відповідальність;

 

Дисципліна;

 

Єдиноначальність;

 

Єдність керівництва;

 

Підпорядкування особистих інтересів загальному;

 

Винагорода;

 

Централізація;

 

Ієрархія;

 

Порядок;

 

Справедливість;

 

Стабільність штату;

 

Ініціатива;

 

Корпоративний дух.

 

Ці принципи, доповнені функціями персоналу в організації, по суті, визначені спеціалізацією, ієрархією, рамки контролю і засади організаційної структури як основу, на який можна було б формувати організації та здійснювати управлінські функції.

 

Сучасна система організації виконавчої влади і, відповідно, державне управління ґрунтуються на порівняно нових принципах. Однак при цьому не слід відкидати й кращі надбання адміністративної науки радянського періоду, бо цілком логічно, що такі принципи, як колегіальність та єдиноначальність, плановість, добір і розстановка кадрів, є актуальним для сучасного державного управління.

 

Принципи державного управління - це фундаментальні істини, позитивні закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку відносин управління, сформульовані у вигляді певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, на основі якого будується і функціонує апарат державного управління.

 

Таким чином. Принципи державного управління повинні:

 

ґрунтуватися на законах розвитку суспільства, його соціальних та економічних законах і законах державного управління;

 

відповідати цілям управління, відображати основні якості, зв’язки і відносини управління;

 

враховувати часові та територіальні аспекти процесів державного управління;

 

мати правове оформлення, тобто бути закріпленими в нормативних документах, оскільки кожен принцип управління є цілеспрямованим – його застосовують для вирішення конкретних організаційно – політичних і соціально – економічних завдань.

 

 

Систематизація принципів

 

 

 Поряд з існуванням  у науковій літературі великої  кількості різноманітних принципів управління, є також багато підходів щодо їх класифікації. Водночас не існує загально прийнятих правил такої систематизації. Тому наведемо найбільш розповсюджені підходи з даної проблематики.

 

 Загальні - принципи системності, об’єктивності, саморегулювання, зворотного  зв’язку, оптимальності, інформаційної  достатності, демократизму, гласності, змагальності, стимулювання;

 

 Часткові - принципи, що  застосовуються у різних підсистемах чи суспільних сферах, і принципи, що застосовуються при аналізі різних суспільних явищ, організацій, інститутів;

 

 Організаційно технологічні  – єдиноначальності, поєднання державного. Регіонального і місцевого управління, конкретності, поділу праці, скалярний принцип, принцип ієрархії, єдності розпорядництва, єдино начал, делегування повноважень, діапазону повноважень.

 

 

Види принципів

 

 

 Н. Нижник визначає  такі групи принципів:

 

 Суспільно – політичні, що відображають та розкривають  соціальну природу державного управління, його де терміновість і обумовленість суспільством. Систему цих принципів характеризують: демократизм, законність, об’єктивність, гласність.

 

 Культури управління, що синтезовані на основі дослідження функціональної та організаційної структур державного управління, до яких віднесено: функціональність; диференціація та фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій; концентрація функцій; необхідність; комбінування функцій; відповідність функцій потребам і запитам управлінських об’єктів.

 

 Г. Атаманчук виділяє  принципи об’єктивності, демократизму, правової впорядкованості, законності, федералізму, поділу влади, публічності.

 

 Виділення і характеристика  принципів державного управління  вимагають глибоких і цілеспрямованих  досліджень. Запропоновані принципи базуються на об’єктивних закономірностях державного управління та отримали практичне застосування в управлінській діяльності. Серед загальних принципів можна виділити такі: законність, демократизм, публічність, єдиноначальність і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість, ефективність.

 

 Група структурних  принципів. Структурно цільові принципи  пов’язані з цілями державного управління і включають у себе такі принципи:

 

 Принцип єдності цілей  управління

 

 Принцип обмеження  цілей

 

 Принцип вибірковості  цілей, за Ч. Бернардом

 

 Принцип послідовності у реалізації цілей

 

 Принцип розподілу  цілей

 

 Принципи побудови  організаційних структур спрямовані  на побудову раціональної організаційної  структури апарату державного  управління, яка забезпечує ефективне  функціонування всієї системи. Серед цих принципів можна виділити такі:

 

 Єдність мети;

 

 Первинність функцій  і вторинність структури;

 

 Функціональна замкнутість  підрозділів апарату управління;

 

 Простота організаційної  структури;

 

 Єдність керівництва;

 

 Оптимальність норми  керованості;

 

 Оптимальність централізованих  і децентралізованих форм управління;

 

 Принцип зворотного  зв’язку.

 

 До структурно процесуальних принципів, що регулюють здійснення управлінської діяльності, належать такі принципи:

 

 Відповідність елементів  управлінської діяльності функціям  органів виконавчої влади;

 

 Конкретизації управлінської  діяльності і особистої відповідальності  за її результати;

 

 Стимулювання раціональної  і ефективної управлінської діяльності.

 

 Такі основні принципи  державного управління. За їх  посередництвом втілюються об’єктивні  закономірності управління. Вказані  принципи виражають вимоги до  всіх елементів системи виконавчої влади, а тому їх комплексне дотримання гарантує впорядкування управлінської системи, її цілеспрямоване ефективне функціонування і розвиток. Чим адекватнішою є відповідність компонентів суб’єкта державного управління принципам управління, тим ефективнішою буде його діяльність та соціально ефективнішою буде його діяльність та соціально ефективнішими управлінські результати.

 

 

2. Поняття та зміст звернення громадян та вимоги, що висуваються до них.

 

 

1. Звернення громадян та  їх розгляд органами державної  влади.

 

 Сьогодні важко уявити  такий орган державної влади  чи орган місцевого самоврядування, якому б не доводилося вирішувати скарги чи заяви громадян. Людина звертається до органу влади або посадової особи письмово чи усно, сподіваючись що її почують, прислухаються до її поради, пропозиції, критичних зауважень стосовно їхньої діяльності та будуть вжити відповідні заходи для поліпшення роботи, вирішенні питання, що порушуються у зверненні.

 

 Прийняття Конституції України поставило на порядок денний питання практичної реалізації наданого громадянам права (ст. 40) надсилати індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових чи службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законами строк.

 

 З метою законодавчого врегулювання цієї конституційної норми 2 жовтня 1996 року був прийнятий Закон України «Про звернення громадян». Крім того, законодавство про звернення громадян включає й інші законодавчі акти, що видаються відповідно до Конституції цього закону.

 

 Він регулює питання  практичної реалізації конституційного  права:

 

 Вносити в орган  державної влади, обрання громадян  пропозиції щодо поліпшення їхньої  діяльності;

 

 Викривати недоліки  у роботі;

 

 Оскаржувати недоліки  посадових осіб, державних і громадських  органів.

 

 Закон надає і забезпечує  можливість: для подальшої демократизації  управління і громадськими справами; для впливу громадян на поліпшення  роботи органів державної влади, установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності; для захисту своїх прав та законних інтересів.

 

 

2. Поняття «звернення громадян».

 

 

 Поняття «звернення»  іноді тлумачиться надто вільно  і широко. Однак не на всі звернення поширюється дія Закону. Законодавець під зверненням (ст.. 2) розуміє будь-які викладені в письмовій або усній формі пропозиції, заяви і скарги.

 

Пропозиція – це звернення громадян, де висловлюється порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, депутатів всіх рівнів, посадових осіб. Тобто, такі пропозиції, що мають громадський інтерес і значення, а їх реалізація дає змогу вдосконалити суспільні відносини, впливати на них.

 

Заява – це як правило, письмове звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки у діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Заява, що подається на ім’я офіційної особи, установи чи організації, оформлюється за певними правилами.

 

Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за собою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

 

Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів, порушених діями, рішеннями державних органів і органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб

 

 Якщо питання, щодо  яких може бути подана пропозиція  чи заява, законодавцем чітко  не окреслені, то рішення, дії чи бездіяльність, на які громадянином може бути подана скарга, регламентовані статтею 4 Закону. Вона дає вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені у випадку, якщо: