Соціально-правова держава: теоретико-правова характеристика та проблеми становлення в Україні
Автор работы: Пользователь скрыл имя, 03 Мая 2015 в 16:19, магистерская работа
Краткое описание
Завданнями дослідження є:
- дослідити історичні передумови виникнення вчення про соціально-правову державу;
- осмислити зміст понять «соціальна держава» та «правова держава» окремо, як самостійні складові поняття «соціально-правова держава»;
- визначити власне поняття соціально-правової держави через осмислення сучасних підходів до її розуміння та завдань, не дублюючи при цьому зміст понять соціальної держави та правової держави;
- дослідити проблеми побудови соціально-правової держави в Україні.
Содержание
Вступ ………….............................................................................................. 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ВЧЕННЯ
ПРО СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ .......................................... 8
1.1. Ознаки соціально-правової держави в роботах стародавніх
мислителів (V ст. до н.е. - І ст. н.е.)…………............................................. 8
1.2. Ознаки соціально-правової держави в роботах мислителів ХVІІ –ХІХ
століть …................................................................................................ 13
РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ
СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ЯК СКЛАДОВОЇ ПОНЯТТЯ
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ….............................................. 21
2.1. Виникнення поняття соціальної держави ....................................... 21
2.2. Втілення ідеї соціальної держави в конституціях країн світу ...... 25
2.3. Моделі сучасної соціальної держави ............................................... 38
2.4. Наукові диспути щодо розуміння сутності соціальної держави на
пострадянському просторі .......................................................................... 44
2.5. Різноманітність понять соціальної держави…................................ 51
РОЗДІЛ 3. ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ЯК СКЛАДОВОЇ ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНО-
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ............................................................................. 54
3.1. Виникнення та розвиток поняття правової держави ...................... 54
3.2. Втілення концепції правової держави у сучасних країнах світу …57
3.3. Ознаки та риси правової держави.......................................................59
3.4. Узагальнююче поняття правової держави ....................................... 63
3
РОЗДІЛ 4. ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ .....................................................67
4.1. Виникнення поняття соціально-правової держави ….......................67
4.2. Проблематика підходів розуміння природи соціально-правової
держави ……......................................................................................68
4.3. Завдання сучасної соціально-правової держави ...............................75
4.4. Визначення поняття соціально-правової держави ...........................82
РОЗДІЛ 5. ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ
ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ ………………....................................................87
5.1. Проблема відсутності єдиної загальновизнаної концепції соціально-
правової держави в Україні, шляхи її розв’язання .......................87
5.2. Проблематика тоталітарного минулого України ............................ 91
5.3. Інші проблеми соціально-правової держави на сучасному етапі
розвитку України .............................................................................. 96
Висновки .......................................................................................................
114
Список використаних джерел
Прикрепленные файлы: 1 файл
МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
Інститут права ім. князя Володимира Великого
Кафедра історії та теорії держави і права
Допускається до захисту в ДЕК
Завідувач кафедри історії та теорії
Держави і права МАУП
_______________________
«__» __________ 2009 р.
Рецензент
_________________
_________________
«__» __________ 2009 р.
МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА
на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня
«магістр»
на тему:
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ДЕРЖАВА:
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
ТА ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ
Студента магістратури
групи ____________
заочної групи навчання
______________
Науковий керівник:
______________________
______________________
Київ 2009
2
З М І С Т
Вступ ………….............................................................................................. 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ВЧЕННЯ
ПРО СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ .......................................... 8
1.1. Ознаки соціально-правової держави в роботах стародавніх
мислителів (V ст. до н.е. - І ст. н.е.)…………............................................. 8
1.2. Ознаки соціально-правової держави в роботах мислителів ХVІІ –ХІХ
століть …................................................................................................ 13
РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ
СОЦІАЛЬНОЇ
ДЕРЖАВИ
ЯК СКЛАДОВОЇ
ПОНЯТТЯ
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ….............................................. 21
2.1. Виникнення поняття соціальної держави ....................................... 21
2.2. Втілення ідеї соціальної держави в конституціях країн світу ...... 25
2.3. Моделі сучасної соціальної держави ............................................... 38
2.4. Наукові диспути щодо розуміння сутності соціальної держави на
пострадянському просторі .......................................................................... 44
2.5. Різноманітність понять соціальної держави…................................ 51
РОЗДІЛ 3. ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ЯК СКЛАДОВОЇ ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНО-
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ............................................................................. 54
3.1. Виникнення та розвиток поняття правової держави ...................... 54
3.2. Втілення концепції правової держави у сучасних країнах світу …57
3.3. Ознаки та риси правової держави.......................................................59
3.4. Узагальнююче поняття правової держави ....................................... 63
3
РОЗДІЛ 4. ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ .....................................................67
4.1. Виникнення поняття соціально-правової держави ….......................67
4.2. Проблематика підходів розуміння природи соціально-правової
держави ……......................................................................................68
4.3. Завдання сучасної соціально-правової держави ...............................75
4.4. Визначення поняття соціально-правової держави ...........................82
РОЗДІЛ 5. ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ
ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ ………………....................................................87
5.1. Проблема відсутності єдиної загальновизнаної концепції соціально-
правової держави в Україні, шляхи її розв’язання .......................87
5.2. Проблематика тоталітарного минулого України ............................ 91
5.3. Інші проблеми соціально-правової держави на сучасному етапі
розвитку України .............................................................................. 96
Висновки
.......................................................................................................
114
Список використаних джерел ..................................................................... 120
4
ВСТУП
Актуальність теми. Правничий термін «соціально-правова держава»
ріже зустрічається в юридичній термінології, порівняно з термінами
«соціальна держава» та «правова держава».
Можливо, це зумовлено і тим, що в статті 1 Конституції України
законодавець визначає Україну як соціальну, правову державу, тобто
використовує два окремих слова – соціальна і правова.
В той же час, термін «соціально-правова держава» є самостійним
науково-практичним терміном, через що постає питання: яка відмінність
між цим терміном та термінами «соціальна держава» і «правова держава» і
чи існує ця відмінність взагалі.
Так, за українським правописом, слово «соціально-правова» є за
своєю орфографічною побудовою складним прикметником, який утворився
з двох незалежних одне від одного слів – «соціальна» і «правова». Цей вид
складного прикметника відрізняється від інших видів складних
прикметників тим, що обидва слова, які до нього входять, несуть одне і те
ж саме смислове навантаження. Це означає, що в цьому прикметнику не
можна назвати одне слово головним, а друге доповнюючим чи
другорядним. Для актуальності даної роботи цей висновок, на мою думку,
має дуже важливе значення, оскільки переконує в тому, що ні слово
«соціальна», ні слово «правова», не мають переваги одне над іншим: між
цими двома словами, можна вставити займенник «і», і це не спотворить
його змісту.
Таким чином, з точки зору українського правопису зміст терміну
«соціально-правова держава» та «соціальна і правова держава» є
ідентичним.
5
А чи є ці поняття ідентичними з точки зору науково-юридичного
змісту? Сталі словосполучення «правова держава», «соціальна держава», як
то кажуть «на слуху»; кожен з цих термінів має своє коло питань, що
обговорюються, має свою окрему проблематику. А чи має термін
«соціально-правова держава» свою, власну проблематику, чи може довести
власну корисність та необхідність існувати в юридичній термінології
порівняно з термінами «правова держава» та «соціальна держава» ?
У вирішенні цих питань і полягає актуальність обраної мною теми.
Метою роботи є з’ясування сутності терміну «соціально-правова
держава», що полягає у визначенні власного, притаманного лише цьому
терміну змісту, який, за логікою, має бути відмінний від змісту окремих
термінів «соціальна держава» та «правова держава».
Завданнями дослідження є:
-
дослідити історичні передумови виникнення вчення про
соціально-правову державу;
-
осмислити зміст понять «соціальна держава» та «правова
держава» окремо, як самостійні складові поняття «соціально-правова
держава»;
-
визначити власне поняття соціально-правової держави через
осмислення сучасних підходів до її розуміння та завдань, не дублюючи при
цьому зміст понять соціальної держави та правової держави;
-
дослідити проблеми побудови соціально-правової держави в
Україні;
6
Об’єкт даного дослідження – це сукупність наукових знань, думок
про сутність сучасної держави, її властивості та характеристики, її роль та
завдання на сучасному етапі розвитку людства; практичне втілення в життя
заради забезпечення повноцінного життя людини.
Предметом даного дослідження є історія виникнення, сутність і
ознаки вчення про соціально-правову державу та, водночас, і вчень про
соціальну державу і правову державу як базового підґрунтя, на яких
народжується та має розвиватись концепція соціально-правової держави.
Поняття „соціально-правова держава” не може бути розглянуте без
розуміння сутності понять „соціальна держава” та „правова держава”,
через що останнім буде приділено неабияку увагу.
Особливу увагу буде приділено поняттю „соціальна держава”,
оскільки зміст цього поняття роздувають до таких розмірів, що дуже
складно (практично неможливо) визначити конкретне поняття цьому
явищу, через що продовжує існувати велика кількість концепцій, поглядів
та думок щодо сутності цього поняття, і це не сприяє його практичному
використанню.
З поняттям „правова держава” все більш-менш зрозуміло: сучасна
юридична наука в достатній мірі чітко визначає ознаки цієї держави, через
що можна говорити про достатньо визначену змістовність цього поняття,
порівняно з поняттям „соціальна держава”.
Соціально-правова держава є корисною лише тоді, коли є чітко
сформоване поняття такої держави та концепція її втілення у життя.
7
Тому, складовою предмету даної роботи буде дослідження проблем
становлення, передусім, концепції соціально-правової держави в Україні.
У висновках роботи робиться спроба визначення перспектив
законодавчого втілення та правового регулювання процесу становлення
справжньої соціально-правової держави — України.
Джерелами інформації для даної роботи є законодавчі акти, наукові
праці, підручники, монографії та статті вчених-правознавців.
8
РОЗДІЛ 1
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ
ВЧЕННЯ ПРО СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ
1.1. Ознаки соціально-правової держави в роботах стародавніх
мислителів (V ст. до н.е. - І ст. н.е.)
Кажучи про античні теорії походження держави та права слід
зазначити, що маючи справу зі стародавніми авторами, ми не можемо
приписувати їм таке поняття як «держава» в його сучасному трактуванні,
не кажучи вже про поняття «соціальна держава» та «правова держава».
Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою
діяльність на основі закону та справедливості почали формуватися вже на
ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю соціально
справедливої та правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих
і справедливих форм життя. Мислителі античності (Платон, Аристотель,
Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і
державною владою, що забезпечували б гармонічне функціонування
суспільства. Вчені давнини вважали, що найбільш розумна і справедлива
лише та політична форма спільного життя людей, при якій закон
обов'язковий як для громадян, так і для самої держави.
Державна влада, що визнає право, і одночасно обмежена їм, на думку
древніх мислителів вважалася справедливою державністю.
Одним з найбільш видатних стародавніх мислителів є Платон (427-
347 до н.е.).
9
Платонівська теорія, викладена у його працях -"Державі" і "Законах",
була нормативною теорією ідеальної ("найкращої") держави, побудованої
на принципах добра і справедливості. Доброчесність – це знання: такий
лейтмотив, фундаментальна ідея "держави" Платона. Його ідеальна
держава засновується на знанні, оскільки, щоб чинити добро, треба знати
добро. Держава стане досконалою лише тоді, коли до влади прийдуть носії
найбільшого знання – філософи. Лише їх знання як основа філософського
мистецтва управління державою дають їм право на владу. Коли Платон
зауважує, що саме філософу доступне знання про благо, він зовсім не
хизується всевіданням, це просто твердження, що існує певне об’єктивне
мірило і що знання краще від догадок. Державний діяч повинен розуміти,
що саме веде до зміцнення держави, а що до її послаблення; знати, що таке
благо і що саме потрібно для добробуту держави. Він повинен знати
державу в її справжній сутності.
На думку Платона, різні люди мають різні здібності і тому виконують
ті чи інші різновиди роботи різного ступеня якості, а по-друге, вправність
набувається лише там, де люди постійно присвячують себе тій праці, до
якої мають природний хист. Отже і в досконалій державі кожний має
"робити своє", виходячи зі своїх здібностей. Ті, хто за своєю природою
придатний виконувати роботу, а не керувати, має виробляти необхідні для
життєдіяльності суспільства матеріальні продукти (у Платона – це
ремісники); ті, хто обдарований здатністю керувати, але тільки під
контролем і під проводом інших, має зайнятись охороною держави
(військо), нарешті, ті, хто покликаний виконувати вищі обов’язки, мусять
керувати державою (філософи). Як бачимо, філософ-правитель – людина
аж ніяк не виняткова, його право на владу виправдовується тим же
принципом, який діє у суспільстві.
Кожна з цих груп має свої завдання і живе в своїх умовах, творячи
окремий суспільний стан. Отже, ідеальна держава Платона – станова.
10
Трьом здібностям цих станів відповідає три життєві сили, три частини, з
яких складається душа, бо існує точна аналогія між державою й індивідом.
Частини держави (стани) повинні мати ті самі чесноти, що й частини душі:
чеснотою владарів-філософів є мудрість, охоронців – мужність, ремісників
– самовладання. Коли кожний стан чинить своє, тоді постає гармонійний
устрій держави: устрій справедливості.
Платонівська інтерпретація суспільного розподілу праці як принципу
побудови ідеальної держави мала величезний вплив на формування теорії
розподілу влади у Новий час, хоча у Платона такої теорії не було. Його
владарі-філософи володіють
усією
сукупністю
державно-владних
повноважень: по черзі то законотворять, то керують, то судять.
Важливий внесок у розвиток античної політико-правової думки
здійснив учень Платона – Аристотель (384-322 до н.е.), ідеалом якого було
конституційне правління, а не монархічне, навіть якщо це було правління
освіченого царя-філософа. Аристотель приймає верховенство закону як
ознаку досконалої держави. Він вважав, що його навчитель помилявся,
протиставляючи правління
мудрості
правлінню
закону.
Навіть
наймудріший державець не може обійтись без закону, оскільки останній
має ту неупередженість, якої не має жодна людина незалежно від рівня і
обширу її знань. Політичні стосунки, якщо вони передбачають свободу, не
повинні звільняти підданих від відповідальності, а це можливо, коли і
урядовці, і піддані мають легальний статус. Влада й авторитет закону не
виключають повноважень певного органу управління, а надають його
діяльності такої сили моральної переконаності, якої за інших умов йому не
мати. Керуючись твердженням Платона, що "довершена людина є
найкращою з тварин, але коли вона не дотримується закону і права, вона
гірша від усіх", Аристотель твердив, що закон є необхідною умовою
цивілізованого життя, що при його творенні колективна мудрість людей
11
(народна думка) має більшу цінність, аніж якби це робив наймудріший
законодавець. Тож знання народу повинні сприйматися не як небажана
обставина, а як норма в законотворчій діяльності.
Для подальшого формування наукового змісту держави особливо
важливе значення мали судження Аристотеля про розрізнення
"справедливих" (з панування правових законів) і "несправедливих"
(деспотичних) форм правління: перше діє для блага всіх (сюди Аристотель
відносив групу з трьох типів держав – монархію, аристократію і політію
(помірну демократію), друге – для блага лише правлячого класу (сюди
віднесені також три типи деспотичних держав – тиранія, олігархія і крайня
демократія, або правління натовпу).
Аристотель у своїй праці «Політика» стверджував, що будь-яке
суспільство не буде стабільним, якщо в ньому є небагато багатіїв і
величезна кількість бідняків. Завданням держави мудрець вважав
встановлення справедливості.
“Там, де відсутня влада закону, - писав Аристотель, - немає місця і
якійсь формі державного ладу”. Аристотель. Политика. М., 1911. -- С. 155.
У контексті теорії розподілу влади заслуговує на увагу концепція
змішаного правління, яку запропонував Полібій (ок. 200-120 до н.е.) у праці
"Загальна історія". Він аналізував повноваження "трьох влад" у римській
державі: владу консулів, сенату і народу, які виражали відповідно царське,
аристократичне і демократичне начало. Полібій окреслив усталені
політичні процедури і важелі, з допомогою яких окремі органи влади
можуть як взаємно підтримувати, сприяти один одному, так і, з
необхідності, протистояти претензіям окремої з них на нові місце і роль в
обхід того, що передбачене законом, що в цілому забезпечує стабільність і
міць держави.
12
У змішаній формі правління Полібія, повноваження представників
різних влад (як, до речі, і повноваження різних властей у майбутніх теоріях
розподілу влад) не зливаються в єдине начало, не втрачають своїх
специфічних особливостей, а лишаються роздільними і відносно
самостійними, співіснуючи, взаємно стримуючи і врівноважуючи одне
одного у межах єдиного державного ладу. Мета такого стану речей одна –
досягти такої побудови державної влади, за якої повноваження правління
не сконцентровані в одному центрі, в руках одного органу, а справедливо
розподілені між різними, взаємно стримуючими, протидіючими і
врівноважуючими складовими частинами загальнодержавної влади.
Достатньо значимі в контексті передісторії теорії правової держави є
судження Туллія Цицерона (ок. 106-43 до н.е.) щодо держави як публічно-
правової спільноти. Держава для нього – це res populi або res publica –
"справа народу". Народ же, на переконання Цицерона, "це не група осіб,
що згромадилась абияк, а значна множина людей, об'єднаних спільною
домовленістю про закони й права, а також прагненням користуватись
благами на взаємовигідній основі". Тобто держава постає не лише виразом
загального інтересу всіх її громадян, що було таким характерним для
давньогрецької концепції, але й одночасно постає як узгоджене правове
спілкування цих громадян, як певне правове утворення, "загальний
правопорядок".
Основні принципи урядування державної влади, запропоновані
Цицероном: влада делегується народом, тобто постає із колективної сили
народу, має функціонувати виключно на підставі закону і може бути
виправдана тільки Божим законом або ж моральним чи природним законом
— дістали практично повсюдне визнання і впродовж багатьох століть були
загальновідомими положеннями в теорії філософії права. У них можна
віднайти як ідеї республіканізму, так і народного суверенітету, що є досить
13
важливим на шляху усвідомлення правової основи і правового сенсу
державності.
1.2. Ознаки соціально-правової держави в роботах мислителів
ХVІІ –ХІХ століть
У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції держави
значний внесок внесли прогресивні мислителі Г.Гроций, Б.Спіноза,
Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск'є.
Г. Гроций (1583-1645р.р.) був першим видатним теоретиком школи
природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власності
за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній людині
вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.
Томас Гоббс (1588-1679 р.р.) розробив ряд прогресивних положень
про панування права в громадському житті. До них відносяться, наприклад,
обґрунтування формальної рівності перед законом, непорушність
договорів.
На формування теорії правової держави особливий вплив мали також
філософські надбання Томаса Гоббса, з його специфічним тлумаченням
природи суверенної влади та ідеєю "співдружності".Праці Томаса Гоббса
постають як перше систематичне дослідження політичного механізму з
точки зору його владної природи, тобто як перший концептуальний аналіз
природи влади, яка знаходиться в основі будь-якого політичного механізму
як такого.
Спіноза Барух (Бенедикт) (1632-1677р.р.) одним із перших дав
теоретичне обґрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена
законами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував,
14
що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину
не тільки цілість життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав
сучасних йому правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу
й інші блага підданних.
Джон Локк (1632-1704р.р.) також говорив про панування закону, як
забезпечуючого природні, невідчужувані права власності, індивідуальної
свободи і рівності.
Джон Локк є відомим засновником ліберально-демократичної
традиції в західній політичній думці. Вплив його політичної теорії
величезний. Його твори є тим ґрунтом, на якому зросли теорії природних
прав, конституціоналізму і толерантності. Цей вплив можна помітити і в
американській конституції, і у маніфестах часів французької революції, а
пізніше, і в розвитку сучасного лібералізму. Його теорія власності
залишається природною відправною точкою сучасних суперечок з цього
питання (наприклад, між Дж. Роулзом і Р. Нозіком), а наголос на ролі праці
як джерела вартості і прав на власність дав поштовх появі пізніших
економічних теорій Адама Сміта і Карла Маркса (трудова теорія власності).
Особливий вплив на формування теорії правової держави мали
філософські надбання Джона Локка, з його доктриною суспільного
договору або "угоди", як називав її сам Локк.
Суттєву роль у становленні концепції правової держави відіграло і
вчення Шарля де Монтеск'є (1689–1755р.р.) про розподіл влад, що було
викладене у його праці "Дух законів" (1748).
Монтеск'є
пояснював
установлення
правової
державності
необхідністю свободи в цивільному товаристві. “Свобода є право робити
усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що
забороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме
могли б робити й інші громадяни”. Монтескье Ш. Избранные сочинения.
15
М., 1955. -- С. 289. Таким чином, політична свобода в Монтеск'є означає
встановлення законності і безпеки.
Монтеск'є стверджував, що держава має поєднувати в собі
найміцніші можливі гарантії свободи з величезною внутрішньою єдністю,
чого можна досягти тільки через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і
судову. Такий розподіл, на його переконання, є запорукою свободи,
оскільки кожна гілка влади контролюватиметься іншою. Він також
забезпечує єдність через внутрішні зв'язки між гілками влади, які, у свою
чергу, унеможливлюють здійснення будь-яких повноважень однією гілкою
влади без співпраці з двома іншими: законодавчий орган має зібратися на
заклик виконавчого; виконавчий утримує за собою право вето (лат. wеtо —
заборонено) на законодавчі акти, а законодавство повинне користуватися
надзвичайними юридичними повноваженнями.
Суттєвий крок у пізнанні державно-правової проблематики здійснив
Еммануїл Кант (1724-1804р.р.) з його принципом свободи волі і моральної
автономії особи та категоричним імперативом: "Дій так, щоб ти завжди
ставився до людства і у своїй особі і в особі будь-кого іншого також, як до
мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу".
Канту належить величезна заслуга у справі філософського
обґрунтування і розвитку теорії правової держави ліберального ґатунку.
Кант обґрунтував і детально розробив філософську основу теорії
правової держави, центральне місце в якій займає людина. Верховенство
народу через верховенство Конституції, що виражає його волю, обумовлює
свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі, що виступає як
“об'єднання множини людей, підпорядкованих правовим законам”.
16
Філософська концепція правової держави по Канту зробила значний
вплив на подальший розвиток політико-правової думки і практику
державно-правового будівництва.
За Кантом, держава — це об'єднання значної кількості людей, що
підпорядковані дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку держави
залежать, у першу чергу, від того, наскільки її державний устрій
узгоджений із правовим принципом.
Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері державності
постає у Канта як правова організація держави з розподілом влади на
законодавчу, виконавчу і судову. З огляду на наявність чи відсутність
такого поділу Кант виокремлює дві форми правління: республіку і
деспотію, надаючи перевагу першій як еквіваленту правової держави.
"Республіканізм, — зазначав він, — є державний принцип відокремлення
виконавчої влади (уряду) від законодавчої; деспотизм — принцип
самовладного виконання державних законів, даних ним самим, тож
публічна воля виступає як приватна воля правителя".
Обґрунтовуючи принцип розподілу влад і чітке розмежування їх
повноважень, Кант водночас не поділяє ідею їх рівноваги, визнаючи
пріоритет та надаючи верховенство законодавчій владі як виразнику
народної волі. Управлінська діяльність й акти виконавчої влади, зазначав
він, не повинні порушувати верховенство закону, а правосуддя має
здійснюватись судом присяжних, які вибрані народом.
Кант, визнаючи верховенство законодавчої влади, все ж обмежує її
діяльність. Зміст обмежувального принципу такий: те, чого народ не може
вирішити стосовно самого себе, того й законодавець не може вирішити
відносно народу.
Таким чином в основі правової теорії Канта лежала ідея народного
суверенітету, згідно з якою різні гілки влади, виходячи з єдиної волі
17
народу, повинні діяти узгоджено і в єдиному напрямі. Воля законодавця,
зазначав Кант, є бездоганною, здатність до виконавства у верховного
керманича нездоланна, а вирок верховного судді – незмінний.
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831р.р.) також зробив Якщо у
Канта правова держава є лише бажане, то у Гегеля правові закони, правова
держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму
в певних формах наявного буття людей.
Держава, згідно з Гегелем, це сутність, влада якої перевершує все,
що можна було б їй надати. Вона наділена волею, яку виявляє через
державні дії (наприклад, ухвали законодавчих актів, запровадження
особливого стану тощо), має розум, завдяки якому переконує чи відраджує
(через конституційний процес) робити ті чи інші дії. Нарешті, вона має
право (відносно своїх громадян і стосовно інших держав) та обов'язки щодо
забезпечення нормальних умов життєдіяльності своїх громадян. Державу,
як її розумів Гегель, слід розглядати не лише як засіб, але й як мету. Її
права потребують особливої поваги й шани і до них треба підходити з тими
безособистісними установками, котрі застосовуємо до явищ, які мають
природу цілей у самих собі.
Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, держава, за Гегелем, у
її довершеному вигляді постає конституційною монархією з розподілом
влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Він поділяє точку зору
Локка і Монтеск’є про те, що поділ влад є гарантією публічної свободи.
Водночас, Гегель розглядав самостійність влад, їхню взаємну обмеженість
недоречною, навіть хибною, оскільки такий стан, на його думку, неодмінно
призведе до проявів взаємної ворожості, протидії між ними, що аж ніяк не
сприятиме зміцненню держави. Його ідеалом була органічна єдність різних
влад, які б були невід'ємними від цілого, могутність і сила якого повинна
визначати сутність діяльності кожної з влад. Саме в пануванні цілого, у
18
залежності і підпорядкуванні різних влад державної єдності і полягає
сутність внутрішнього суверенітету держави, як його розумів Гегель.
Державний суверенітет у його інтерпретації вступає як абсолютна влада
ідеального цілого (держави) над усім одиничним, особливим і кінцевим,
над життям, власністю і правами окремих осіб та їх об'єднань.
Вся гегелівська концепція правової держави однозначно спрямована
проти будь-якого свавілля, правової анархії і взагалі проти всіх не-правових
форм застосування сили незалежно від того, хто їх автор: владні інституції,
політичні об'єднання чи приватні особи. Етатизм Гегеля не має нічого
спільного з будь-якими різновидами тоталітаризму чи деспотизму, які
завжди прагнули і прагнуть підмінити правовий закон довільно-наказним
законодавством, правову державність – своїм особливим владно-
політичним механізмом, а суверенітет держави — монополією політичного
панування тієї чи іншої партії або хунти (ісп. junta – об'єднання).
Осмислюючи в цілому гегелівську концепцію правової держави і,
визнаючи її безумовну цінність, все ж слід відзначити і її хиби. Концепцію
Гегеля не можна назвати демократичною, вона ґрунтується на ідеї
суверенітету конституційного монарха, тимчасом як домінуюча нині
демократична концепція правової держави у свою основу закладає ідею
народного суверенітету як основи і джерела державного суверенітету,
зокрема внутрішнього, що нас цікавить у першу чергу. Під першим
розуміють,
як
правило,
концентровану
єдність
повноважень
і
правочинності, сили і права, що поширюються на все населення і всю
країну та визначають зміст законів і порядок суспільного буття. А друге
означає верховенство, незалежність, повноту, загальність і винятковість
влади держави, але держави, в основі якої лежать принципи права. Тобто
простого панування законів і законності, віддаючи їм належне, вже
недостатньо для концепції правової держави. Остання неминуче потребує
панування виключно правових законів і правової законності. Закони і
19
законність мусять не лише за формою (назвою), але й за своїм змістом
повністю відповідати ідеї панування права.
Загалом, можна підсумувати, що мислителі Західної Європи
вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду минулого.
В працях цих мислителів в більшій мірі мова йшла про правову
державу. Можна сказати, що соціальна держава знаходилась в межах
понять «свобода», «справедливість», на які посилаються ці мислителі.
Суттєва новизна теоретичних позицій, яка набула розвитку у працях
Монтеск'є, Канта, Гегеля та інших мислителів Нового часу, полягала в
особливому тлумаченні поняття "свобода".
Якщо в античні часи під свободою розуміли міру доступу громадян
до участі в державних справах, тобто мали на увазі її політичний вплив, то
в умовах Нового часу свобода розумілась уже не стільки в її політичному
вимірі, як в особистісному: громадянська свобода інтерпретувалась як
певна незалежність від держави. Тобто проблема свободи розглядалась уже
в її відносинах як до державного ладу, так і до окремої особи, громадянина.
Перший аспект цих відносин свободи, що знайшов свій вияв у правовому
оформленні розподілу трьох влад (законодавчої, виконавчої, судової), є
необхідною інституційно-організаційною формою забезпечення другого
аспекту свободи — громадянських прав і свобод, безпеки особи.
Теоретичні висновки про єдність розподілу влад з правами і
свободами громадян справили вирішальний вплив не лише на новітні
теоретичні уявлення про правову державність, але й на державну —
правову практику Англії, Франції, США кінця XVIII ст., що й знайшло свій
вияв у вже згадуваних вище конституційно-правових документах тих часів.
РОЗДІЛ 2
ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ
20
СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ЯК СКЛАДОВОЇ ПОНЯТТЯ
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
2.1. Виникнення поняття соціальної держави
Формування поняття соціальної держави має свою історію і навіть
передісторію, адже потяг до соціальної справедливості супроводжував
розвиток суспільства і держави практично за усіх часів. Однак лише з
формулюванням ідеї щодо підтримки з боку суспільства і держави
найменш забезпечених верств (категорій) населення цей потяг набув, по
суті, офіційного визнання. У XVIII ст. таким визнанням були закони про
бідних, прийняті в деяких європейських країнах, а також тогочасне міське
самоврядування.
Ідейною основою відповідних заходів слугувала, зокрема, теорія
природних прав людини, яка знайшла відображення у політичних і
правових актах. Так, у статті 1 Декларації прав людини і громадянина 1789
р. (Франція) наголошувалося на тому, що люди народжуються і
залишаються вільними та рівними в правах. Водночас застерігалося, що
суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише на міркуваннях загальної
користі. Наведені приписи засвідчують суперечливий зміст перетворень,
що сталися, та позначають їх межі.
Надалі потяг до соціальної справедливості почали трактувати з
огляду на ідеологію лібералізму, яка передбачала невтручання держави в
економічне життя індивіда з посиланнями на мету гарантування його
свободи. Це зумовлювало обмеженість не тільки у засобах соціальної
підтримки тих. хто її потребував, а і певною мірою у трактуванні самої ідеї
соціальної справедливості.
З визнанням соціальної функції держави та з активізацією її участі у
вирішенні питань суспільного буття відбулось офіційне усвідомлення
21
необхідності соціальної підтримки (захисту) певних категорій населення.
Разом з тим таке усвідомлення супроводжувалось декларуванням тези про
самовідповідальність індивіда як прояву його свободи. Ця теза
заперечувала соціальне споживацтво з боку тих, хто не потребував
відповідної підтримки. За її значенням кожний дорослий і працездатний
індивід мав піклуватися про свій матеріальний добробут (добробут своєї
сім'ї), а суспільство і держава повинні були створювати для цього рівні
умови. їх втручання визнавалось припустимим або необхідним лише тоді,
коли індивід з об'єктивних причин не міг забезпечити собі «достойне
існування». Згадувана теза покладена в основу соціальних програм, що
реалізуються державами, які в теорії або на практиці визначені саме як
соціальні.
Термін «соціальна держава» введений у 1850 р. німецьким доктором
права, соціологом і економістом Лоренцом фон Штейном (1815–1890),
який є першопроходцем і класиком європейської моделі «держави
соціальної допомоги». Наукова спадщина вченого, особливий розвиток їм
соціальної доктрини суспільства, точніше, основний висновок про його
еволюцію в соціальному напрямі, займають важливе місце в європейській і
міжнародній суспільно-політичній думці, виходячи за межі як конкретного
предмету дослідження, так простору і часу його епохи.
У визначенні соціальної держави, запропонованому Л. фон Штейном,
містилися ряд принципових положень, що розширювали традиційне
розуміння обов'язків держави. Зокрема, він відзначав, що соціальна
держава повинна "підтримувати абсолютну рівність в правах для всіх
різних
суспільних
класів,
для
окремої
приватної
особи,
що
самовизначається, за допомогою своєї влади. Воно зобов'язане сприяти
економічному і суспільному прогресу всіх своїх громадян, бо кінець кінцем
розвиток одного виступає умовою розвитку іншого, і саме в цьому сенсі
йдеться мова про соціальну державу.
22
У даному визначенні, по суті, долається соціологічний підхід до
держави (як до арени класової боротьби). Як одна з ознак соціальної
держави виділяється рівність всіх людей (осіб), признається домінанта
дихотомії "особа-держава" замість колишньої "держава-суспільство".
Він підкреслював, що соціальна держава „зобов’язана підтримувати
абсолютну рівність у правах для усіх різних суспільних класів, для окремої
самовизначеної особистості за допомогою своєї влади. Вона зобов’язана
сприяти економічному та суспільному прогресу усіх своїх громадян, бо
розвиток одного виступає умовою розвитку іншого..”.
Проте на доктринальному рівні він був сформульований у
міжвоєнний період значною мірою під впливом змісту Конституції
Німеччини 1919 р. — найбільш «соціалізованої» з нових основних законів.
За наслідками другої світової війни соціальна проблематика у
конституційному регулюванні об'єктивно стала ще більш витребуваною,
що було одним з чинників використання терміна «соціальна держава» в ст.
20 Основного Закону ФРН.
Теорія і практика соціальної держави набули значного поширення в
60-90-х рр. насамперед у розвинутих країнах Західної Європи. Її ідеологи
(Т. Ріттер, К. Хессе, А. Браун, Дж. Роулс, М. Годе, Д. Янкелович)
спиралися на досвід соціального розвитку європейського суспільства в
повоєнний період, прагнули врахувати досягнення і проблеми «держави
загального благоденства», критику концепції соціальної держави з боку її
опонентів (Р. Дарендорф, Ф.А. Хайєк).
Одним із творців сучасної теорії соціальної держави був шведський
економіст і державний діяч К.Г. Мюрдаль, автор відомої книги «За межі
держави добробуту». Він відстоює тезу про те, що на відміну від держав
минулого сторіччя, сучасна західна демократія передбачає задоволення
інтересів усіх прошарків суспільства, а також їх участь в розподілі
23
соціальних благ. Окремі аспекти цієї теорії розвиваються в працях Дж.
Роулса (компенсаторна та розподільча справедливість), Р. Дворкіна (право
громадян на рівну частку соціального добробуту) та ін.
У сучасній науці соціальна держава розглядається як тип організації
державного і громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних
цінностей, насамперед права людини на «гідне життя».
Концептуальне ядро теорії соціальної держави утворюють положення
про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і безпеку її
громадян, а конституційну основу складають закони (соціальні кодекси),
які визначають правові гарантії кожного на достатній життєвий рівень для
нього самого і його сім’ї, визначають механізм і заходи державного
управління, планування, розподілу, контролю, що мають забезпечити
цивілізоване як загальне, так і індивідуальне благо людини.
Економічну базу соціальної держави утворює «змішана економіка»,
котра має поєднувати вимоги ринкової раціональності з правом будь-якого
індивіда на участь у виробничому житті та достатнє матеріальне
забезпечення («солідарні ринкові відносини»). Важливим компонентом
соціальної держави є «соціальна етика», система моральних норм і
імперативів, що забезпечує оптимізацію стосунків між громадянином і
державою, подолання соціальних конфліктів, прагне поєднати принцип
індивідуальної свободи з нормативами «плюралістичної солідарності».
Остаточно в значенні політико-правової концепції поняття «соціальна
держава» увійшло в наукову літературу після його фіксації в Конституції
ФРН 1949 р. На визначення сутності соціальної держави вирішально
вплинули праці таких вчених, як: Ф.Нойман, Г.Хаферкамп, Г.Хартвіг, В.
Абендрот та інших.
2.2. Втілення ідеї соціальної держави в конституціях країн світу
24
Уперше термін «соціальна держава» як складова інструментарію
конституційного регулювання було вжито в 1946 р. у Баварії, яка згодом
набула статусу однієї із земель ФРН.
Термін «соціальна держава» вживається в конституціях таких
європейських держав, як Албанія, Андорра, Болгарія, Іспанія, Македонія,
Румунія, Словенія, Туреччина. Хорватія та Франція. Соціальний характер
держави прямо задекларовані у ряді основних законів, прийнятих у
пострадянських країнах (Білорусії, Вірменії, Грузії, Казахстану, Росії,
Таджикистану та України).
Термін «соціальна держава» також є надбанням конституційної
практики в окремих країнах Латинської Америки (Венесуела, Еквадор,
Колумбія, Парагвай). Про соціальну державу йдеться і в конституціях,
прийнятих у більшості франкомовних країн Тропічної Африки (Габон,
Гвінея. Конго. Нігер, Руанда, Сенегал, Того, Чад). У Гаїті та Мавританії на
конституційному рівні вжито термін «соціальна республіка», а в Марокко
— «соціальна монархія».
Звичайно соціальну державу визначають у перших статтях основного
закону, хоча іноді вона декларується лише в його преамбулі. Очевидно, що
приписи стосовно соціальної держави у багатьох випадках мають своєрідне
програмне значення для суспільно-політичного і державно-правового
розвитку відповідних країн.
Основні закони не містять визначень соціальної держави. Виняток
становить положення ст. 7 Конституції Росії (практично відтворене у ст. 1
Конституції Таджикистану), де за змістом відповідного визначення
констатовано, що політика соціальної держави спрямована на створення
умов, які забезпечують «достойне життя і вільний розвиток людини». В цій
же ст. 7 передбачені заходи у здійсненні такої політики: охорона праці і
здоров'я людей, встановлення гарантованого мінімального розміру оплати
25
праці, забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, батьківства і
дитинства, інвалідів та громадян похилого віку, розвиток системи
соціальних служб, встановлення державних пенсій, виплат та інших
гарантій соціального захисту. Тим самим соціальна держава асоціюється
насамперед із соціальною справедливістю (без вживання такого
словосполучення) і забезпеченням певного рівня соціального захисту.
У багатьох конституціях, навіть за умов відсутності в їх текстах
терміна «соціальна держава», поєднання фактично сприйнятої концепції
соціальної держави з ідеями соціальної справедливості і соціального
захисту можна вивести зі змісту загальних положень, включених або до
преамбули, або до так званого засадничого, звичайно першого розділу
(частини, глави), а також положень, присвячених конкретним соціально-
економічним правам та гарантіям їх реалізації. Іноді відповідні положення
основних законів сформульовані у вигляді певних основ, цілей, цінностей
тощо.
Так, у ст. 2 Конституції Польщі держава визначена як така, що
«здійснює принципи соціальної справедливості». В Македонії і Хорватії
соціальна справедливість на конституційному рівні визнана однією з
«найвищих цінностей конституційного ладу», в Албанії — однією з «основ
держави», а в Румунії йдеться про справедливість як «найвищу цінність». У
Конституції
Португалії
побудова
«справедливого і
солідарного
суспільства» охарактеризована як державна мета (ст. 1), а сприяння
підвищенню добробуту і якості життя народу шляхом «перетворення і
модернізації економічних та соціальних структур» — як одне з головних
завдань держави (ст. 9). За змістом ст. 1 Конституції Казахстану одним з
«основоположних принципів діяльності» держави є економічний розвиток
на благо усього народу.
Загальний характер також мають положення, якими фактично
проголошені
наміри держави щодо реалізації
ідеї
соціальної
26
справедливості. При цьому ступінь загальності таких положень є різним.
Наприклад, у преамбулі Конституції Іспанії задеклароване прагнення
гарантувати існування «на основі справедливого економічного і
соціального ладу», а в її статті 9 передбачено, що органи державної влади
повинні сприяти участі усіх громадян у політичному, економічному,
культурному і соціальному житті. В ст. 2 Конституції Італії застережене
виконання обов'язків, які випливають з «політичної, економічної і
соціальної солідарності», а в ст. З визначене як завдання держави «усувати
перешкоди економічного і соціального порядку, які заважають ефективній
участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації
країни». Більш конкретним виглядає припис, згідно з яким держава
«підтримує малозабезпечених шляхом різноманітних заходів соціальної
допомоги» (ст. 17 Конституції Угорщини). Подібні за змістом і формою
положення включені і до деяких конституцій, прийнятих у пострадянських
країнах, а також у країнах, що розвиваються. Очевидно, що частина з на-
ведених та інші аналогічні положення є так званими конституційними
деклараціями. Декларативність таких положень може бути «подолана»
шляхом їх конкретизації на рівні законів та підзаконних актів, а також
відповідною суспільною практикою.
Декларативність притаманна і так званим основним або директивним
принципам державної політики, зафіксованим у ряді конституцій.
Положення про принципи (іноді також цілі) державної політики, більшість
з яких присвячена різним аспектам суспільного буття, містяться у
спеціальних розділах (частинах або главах), звичайно відповідно
поіменованих.
Включення до окремих конституцій, прийнятих у період між
світовими війнами, положень про принципи (цілі) державної політики ві-
добразило сприйняття на офіційному рівні концепцій держави загального
благополуччя. За приклад може слугувати чинна Конституція Ірландії 1937
27
р., у структурі якої є частина під назвою «Основні принципи соціальної
політики». Згодом за прикладом чинної Конституції Індії 1950 р. така
практика набула певного поширення в країнах Азії та Африки —
насамперед у колишніх британських колоніальних володіннях. Положення
про відповідні принципи або цілі включені і до деяких конституцій,
прийнятих у розвинутих країнах (Мальта, Швейцарія).
Конституційні положення про основні або директивні принципи,
(цілі) державної політики визначають особливості їх же здійснення.
Насамперед у відповідних основних законах застерігається, по суті,
програмне значення названих принципів (цілей) для законотворчої
діяльності парламенту. До того ж положення про принципи (цілі)
державної політики не встановлюють прав, які індивід може захистити в
суді. Такий підхід відображений, зокрема, в ст. 45 Конституції Ірландії, за
якою основні принципи соціальної політики «призначені бути загальним
керівництвом для парламенту», а їх здійснення не підлягає розгляду в суді.
Більш загальним виглядає припис ст. 41 Конституції Швейцарії: «із
соціальних цілей не можуть випливати безпосередні претензії на державні
послуги». В юридичній теорії такий підхід нерідко застосовується для
оцінки можливостей щодо реалізації соціально-економічних прав.
В інших випадках у конституціях сформульовані обов'язки держави
здійснювати заходи у здійснення її соціальної функції, зокрема, у
забезпечення ідей соціальної справедливості і соціального захисту у
вигляді гарантій реалізації саме соціально-економічних прав У зв'язку з
дискусійністю питання щодо характеру цих прав нерідко стверджують, що
у зазначений спосіб формулюються не обов'язки держави, а лише її наміри.
З позицій юридичної техніки фіксація таких обов'язків (намірів) держави,
як правило, виглядає так, що в одній з частин статті основного закону, по
суті, присвяченій конкретному соціально — економічному праву,
визначається саме право, а в інших її частинах або в іншій статті (статтях)
28
— гарантії реалізації цього права, за змістом яких і передбачається
здійснення державою відповідних заходів. У зв'язку з тим, що гарантії
сформульовані в основному законі, вони характеризуються як
конституційні гарантії реалізації соціально-економічних прав. Відсутність у
статті, де йдеться про конкретне соціально-економічне право, гарантій
реалізації може засвідчувати обмеженість можливостей щодо реалізації
того або іншого соціально — економічного права.
За приклад можуть слугувати положення ряду статей розділу II
«Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України.
Зокрема, у частині першій її ст. 46 зафіксоване право громадян на
соціальний захист і визначений його загальний зміст. У частині другій
встановлені
гарантії
реалізації
права
на
соціальний захист:
загальнообов'язкове державне соціальне страхування за рахунок страхових
внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних
та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних,
комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Гарантії
реалізації права на соціальний захист встановлені і в частині третій,
відповідно до якої пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, шо є
основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не
нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Визначений у
ст. 46 Конституції України зміст гарантій не є абсолютом, адже основними
законами, в яких закріплене право на соціальний захист, нерідко
передбачені різні заходи відповідного характеру.
Обов'язки держави здійснювати заходи у забезпечення ідей
соціальної справедливості і соціального захисту, по суті, передбачені й
іншими статтями розділу II Конституції України, хоча зв'язок між змістом
цих статей і такими ідеями не завжди має прямий характер. Сюди віднесені
ст. 41, в якій, зокрема, зафіксоване право приватної власності, ст. 42 (право
на підприємницьку діяльність), ст. 43 (право на працю), ст. 45 (право на
29
відпочинок), ст. 47 (право на житло), ст. 49 (право на охорону здоров я.
медичну допомогу та медичне страхування), ст. 53 (право на освіту) та
деякі інші. На окрему згадку заслуговує ст. 48 Конституції України, якою
визначене право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї
сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. В інших конституціях
відповідні положення, як було показано, сформульовані у вигляді цілей,
завдань тощо, на досягнення або на вирішення яких має бути спрямована
соціальна діяльність держави. Прикметно, що ст. 48 Конституції України є
єдиною серед її статей, присвячених соціально-економічним правам, яка не
має поділу на частини. Тим самим в ній не визначено конституційних
гарантій реалізації відповідного права, шо можна вважати за
опосередковане визнання економічних і соціальних реалій.
Як зазначалось, поняття соціальної держави іноді не пов'язують
безпосередньо з ідеями соціальної справедливості і соціального захисту.
Прибічники такого підходу акцентують увагу на взаємозв'язках між
державою та суспільством і вказують на посилення регулятивного впливу
держави на
функціонування насамперед економічної організації
суспільства.
Протягом тривалого часу конституційна регламентація питань
економічного життя зводилася до закріплення права приватної власності
(права на приватну власність), яке розглядалось як природне право
людини.
Проте ще наприкінці XVIII ст. було сформульоване положення,
згідно з яким «власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не
може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом
явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього
здійсненого відшкодування» (ст. 17 Декларації прав людини і громадянина
1789 р.).
30
Наведене положення, зміст якого знайшов відображення у багатьох
конституціях, прийнятих у XIX ст., засвідчувало намагання узгодити
економічні інтереси окремого індивіда з інтересами суспільства.
Надалі предмет конституційного регулювання охопив окремі
характеристики приватної власності, що мають визначальне значення для її
правового статусу. У згадуваній Конституції Німеччини 1919 р. вперше
було визнано соціальну значущість приватної власності: «Власність
зобов'язує.
Користування нею повинно водночас слугувати суспільному благу»
(ст. 153). Цитовані приписи згодом були відтворені у ст. 14 Основного
Закону ФРН, звідки вочевидь запозичені у Конституцію Казахстану (ст. 6).
Практично тотожними цим приписам, хоча і сформульованими з
елементами заборони, є приписи частини третьої ст. 13 Конституції
України: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на
шкоду людині і суспільству». В Європі подібні положення включено до
основних законів Азербайджану, Вірменії. Естонії, Італії, Македонії,
Молдови, Румунії, Словаччини. Словенії. Хорватії і Чехії. У такий спосіб
встановлюється соціальна детермінованість можливостей використання
власності, по суті, визнається її зв'язок не тільки з інтересами самих
власників, а і з потребами усього суспільства.
Особливістю ряду новітніх основних законів є фіксація засад
економічної організації суспільства. Наприклад, у главі «Економічні
відносини» Конституції Італії, яка входить до її частини, присвяченої
правам і обов'язкам громадян, йдеться про свободу приватної
господарської ініціативи, про соціальну функцію кооперативів та їх
державну підтримку, про право трудящих на участь в управлінні
підприємствами тощо. Конституція Швейцарії містить розділ «Економіка»,
в якому визначено економічну свободу, свободу конкуренції, здійснення
заходів проти безробіття, захист споживачів та деякі інші принципи
31
економічного ладу. У структурі Конституції Португалії є навіть частина під
назвою «Економічна організація суспільства», до складу якої входить
кілька розділів (загальні принципи, планування; сільськогосподарська,
торгова і промислова політика; фінансова та податкова системи). Обсяг і
зміст відповідних положень є унікальними для конституційної практики
розвинутих країн.
Економічна сфера суспільства перебуває у своєрідному епіцентрі
перетворень, що здійснюються у постсоціалістичних і пострадянських
країнах. Напрями таких перетворень, по суті, встановлені в конституціях, у
структурі яких відповідним питанням також нерідко присвячені спеціальні
розділи (частини, глави). Так, у Конституції Литви виділено главу
«Народне господарство і праця», в Конституції Македонії — главу «Основи
економічних відносин», а в Конституції Узбекистану — главу «Економічні
засади суспільства». Конституція Словаччини включає розділ під назвою
«Економіка Словацької Республіки», Конституція Молдови — розділ
«Національна економіка та публічні фінанси». Промовистими є також
назви статей окремих основних законів: «Власність», «Природні ресурси».
«Економічний розвиток і держава» (Азербайджан) або «Основні принципи
власності», «Економіка». «Власність». «Зовнішньоекономічна діяльність»
(Молдова).
Майже в усіх основних законах, прийнятих у пострадянських країнах,
встановлено різні форми власності і застережено рівний захист власності з
боку держави незалежно від її форм, що засвідчує відхід від старих форм
господарювання. Свідченням такого характеру можна вважати і положення
частини першої ст. 15 Конституції України, за яким суспільне життя в
Україні ґрунтується на засадах економічної багатоманітності. У більшості
постсоціалістичних і пострадянських країн відповідно визначають
характеристики ринкової економіки. Наприклад, згідно зі ст. 9 Конституції
Молдови, «ринок, вільна економічна ініціатива, добросовісна конкуренція є
32
основоположними чинниками економіки». Подібні положення включені до
основних законів Азербайджану, Албанії, Македонії, Польщі, Словаччини і
Угорщини. У ст. 42 Конституції України, яка передусім присвячена праву
індивіда на підприємницьку діяльність, встановлено, що держава
забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не
допускається
зловживання
монопольним
становищем
на
ринку,
неправомірне обмеження конкуренті та недобросовісна конкуренція
(частина третя цієї статті). Свободу або рівні можливості для різних
суб'єктів підприємницької (господарської) діяльності, а також державний
захист конкуренті проголошено в конституціях Азербайджану, Албанії,
Білорусі, Казахстану, Литви, Македонії. Польщі, Росії. Словаччини,
Таджикистану, Угорщини і Хорватії.
У багатьох конституціях, прийнятих у постсоціалістичних і
пострадянських країнах, як об'єкти власності виділено землю та інші
природні ресурси. Так, у частині першій ст. 13 Конституції України
передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші
природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні
ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної
зони є об'єктами власності Українського народу. Від імені Українського
народу права власника здійснюють органи державної влади та органи
місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Згідно
з частиною другою названої статті кожний громадянин має право корис-
туватися природними об'єктами права власності народу відповідно до
закону. До того ж земля є основним національним багатством, що
перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 14). Важливим є і те,
що в Конституції України земля та інші природні ресурси визнані
власністю не держави, а народу Формулювання стосовно народної
(всенародної) власності у першу чергу характеризують зміст так званих
соціалістичних конституцій.
33
У ряді конституцій йдеться про природні ресурси як об'єкт виключно
державної власності (Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Молдова,
Словаччина
і
Таджикистан).
Звичайно види таких
ресурсів
конкретизуються, і земля серед них спеціально не виділяється. З іншого
боку, іноді встановлюються застереження щодо правового статусу землі як
об'єкта власності. Зокрема, в Білорусі у власності держави перебуває тільки
земля сільськогосподарського призначення. В Литві земля та інші природні
ресурси можуть належати на праві власності тільки громадянам та самій
державі. У Вірменії право власності на землю не визнається за іноземними
громадянами і особами без громадянства, за винятком передбачених
законом випадків. У Киргистані і Росії конституційно закріплені різні
форми власності на землю, а в Казахстані земля та інші природні ресурси є
власністю держави, хоча припускається, що земля може бути у приватній
власності на підставах, умовах і в межах, встановлених законом.
У деяких випадках в основних законах формулюється об'єктивний
інтерес з боку суспільства або держави щодо використання землі та інших
природних ресурсів. Так, у Вірменії держава забезпечує раціональне
використання природних ресурсів, у Македонії і Хорватії — забезпечує
природним ресурсам особливий захист, у Таджикистані — гарантує
ефективне використання природних ресурсів в інтересах народу. В
Киргистані і Росії на конституційному рівні застережено, що земля та інші
природні ресурси використовуються і охороняються як основа життя і
діяльності народу. Вимога економічного використання природних ресурсів
як національного багатства відповідно сформульована в Естонії. Іноді в
конституціях також йдеться про державну власність на інші, ніж природні
ресурси, об'єкти або про суспільний чи державний інтерес стосовно
використання таких об'єктів.
Соціальну державу, що не пов'язана безпосередньо з ідеями
соціальної справедливості і соціального захисту, засвідчують певні
34
взаємозв'язки між державою і соціумом, які виникають поза економічною
сферою суспільного буття. Такі взаємозв'язки відображені в положеннях
засадничих за змістом розділів (частин, глав) деяких конституцій. Частина
з цих положень присвячена визначенню ролі держави стосовно духовної
сфери суспільного буття (культура, мистецтво, наука, освіта тощо). «Рес-
публіка заохочує розвиток культури, наукових і технічних досліджень,
охороняє історичну і художню спадщину нації» — передбачено в ст. 9
Конституції Італії. Згідно зі ст. 9 Конституції Португалії, захист культурної
спадщини є одним з основних завдань держави. Подібні положення
включено і до основних законів, прийнятих у постсоціалістичних і
пострадянських країнах (Азербайджан, Білорусь. Вірменія, Польща і
Туркменистан). Про відповідну роль держави нерідко йдеться в розділах
конституцій, де зафіксовано права і свободи, зокрема так звані соціально-
культурні права. Такий підхід найбільшою мірою характеризує
конституційне регулювання суспільних відносин у країнах Латинської
Америки. За приклад також слугують частини третя, четверта і п'ята ст. 54
Конституції України, якими визначено гарантії реалізації окремих
соціально-культурних прав. Водночас в її статті 66 сформульовано
обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,
відшкодовувати завдані ним збитки.
Соціальний характер держави засвідчують і положення, якими
визначається роль держави стосовно збереження довкілля (навколишнього
середовища). В основних законах Азербайджану, Болгарії. Вірменії. Італії,
Португалії, України та Хорватії відповідна роль держави констатується в їх
засадничих розділах (частинах, главах), а в інших випадках — в розділах
щодо прав і свобод у зв'язку з декларуванням права індивіда на безпечне
для життя і здоров'я довкілля. Прикметно, що в Португалії охорона
природи і довкілля конституційно визнана одним з основних завдань
держави, а в Хорватії — однією з найвищих цінностей конституційного
35
ладу. Проте унікальним можна вважати зміст ст. 16 Конституції України:
«Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на
території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи —
катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського
народу є обов'язком держави». Об'єктивність цитованого припису не
потребує коментарів.
У наведений спосіб визначається роль держави стосовно суспільних
інститутів шлюбу та сім'ї, а також пов'язаних з ними станами дитинства,
материнства та батьківства. Відповідна діяльність держави є складовою
здійснення її соціальної функції і також засвідчує соціальний характер
самої держави. Охорону (захист, підтримку) з боку держави шлюбу та сім'ї
встановлено на рівні засадничих розділів (частин, глав) основних законів
Азербайджану, Болгарії, Вірменії, Польщі та Угорщини. При цьому в
Азербайджані та Вірменії конституції містять визначення сім'ї як
«основного осередку суспільства». Прикладом, коли охорону шлюбу та
сім'ї застережено за змістом конституційних положень. присвячених
правам і свободам, є статті 51 і 52 Конституції України. Існують деякі інші
сфери суспільного буття, де участь держави забезпечує їй соціальний
характер.
Очевидно, що поняття соціальної держави не можна однозначно
сформулювати за змістом конституційного регулювання за умов різних
країн. До того ж це поняття звичайно по-різному визначається навіть
дослідниками, які репрезентують одну країну. З іншого боку, в основних
законах відображені основні концептуальні підходи до визначення
соціальної держави, що зумовлює подібність або хоча б порівнюваність їх
відповідних положень і уможливлює узагальнення. Попри все, конститую-
вання соціальної держави є закономірністю, спричиненою якісними
змінами у суспільному бутті, які супроводжуються адекватним
коригуванням державних функцій.
36
Таким чином, залишаючись здобутком розвинутого суспільства,
соціальна держава об'єктивно сприймається як орієнтир там, де таке
суспільство поки що відсутнє.
2.3. Моделі сучасної соціальної держави
Існують різні підходи до визначення соціальної держави, або ж
"держави добробуту". Вони різняться між собою головним чином за
відносною мірою реалізації соціального захисту громадян, відносним
впливом на ринок та державним втручанням у процеси розподілу
матеріальних благ. Одні вважають, що західні суспільства капіталістичного
добробуту можна поділити на ліберальні (вільно-ринкові) режими (США);
консервативні корпоративістські режими або режими з соціально
орієнтованою економікою (Німеччина); соціально-демократичні режими
(який мала Швеція) та змішані ліберально-колективістські або
лейбористські режими (Австрія, Велика Британія та ін.). Як на мене,
найбільш вдалим є виділення таких основних моделей соціальних держав
("держав добробуту"):
а) Ліберальна модель. В цій моделі перевага надається ринковим
механізмам (США, Канада, Велика Британія, Австралія та ін.).
Ліберальна модель держави із соціально орієнтованою економікою
найхарактерніша для США, де соціальна політика базується на таких
принципах і постулатах, як приватна власність, ринкова економіка,
конкуренція. Особливістю американської моделі є орієнтація на
індивідуалізм, надання пріоритету конституційним правам і свободам,
їхньому верховенству над соціально-економічними правами. Найважливішу
роль у забезпеченні економічного росту належить підприємницьким
верствам. Що більшим є приріст валового продукту, тим більшими є
37
розміри тієї частини, яка виділяється на фінансування програм соціального
забезпечення громадян. Отже, щоб ефективно вирішувались соціальні
програми, державі необхідно створити сприятливі умови для продуктивної
підприємницької діяльності.
Одним із головних соціальних завдань держави в США є боротьба з
бідністю. Для її вирішення у 70 р. XX ст. було створено так звану програму
"соціальної дії" на ґрунті егалітарної концепції "справедливості як чесності"
Дж. Роулза, що мала "компенсаторський" характер. В окремих штатах
встановлювали такий порядок, згідно з яким частина коштів
спрямовувалась на надання певних пільг для представників темношкірого
населення — робочі місця на підприємствах, у навчальних закладах. Це
новаторське рішення, зініційоване виконавчою владою і підтримане
судовою
владою
окремих
штатів,
називається
утверджувальна
(компенсуюча) програма соціальної допомоги (аffirmative action),
спрямована на формування прав громадян у позитивній формі. Йдеться про
заходи з конкретних програм соціальної допомоги (освіти, охорони
здоров’я, соціального забезпечення, державного соціального страхування
тощо), суть яких полягає у прямій забороні дискримінації, у соціальній
політиці держави за ознаками раси, статі, кольору шкіри, вірування чи
національного походження.
На рубежі століть система соціального захисту кардинально
змінилася. Це викликано необхідністю адаптації соціальної політики до
нових економічних, соціальних реалій постіндустріального суспільства.
Глибинні структурні зрушення в суспільстві, масове постаріння населення,
а також зміни форм зайнятості змушують уряд шукати нові підходи до
забезпечення економічної та соціальної безпеки громадян. Практика
"кількісних квот" і обґрунтованих на ній програмах "позитивної дії",
спрямованих на підтримку дискримінаційних груп суспільства, не дістала
38
широкої підтримки, особливо з боку консервативних діячів. Квоти та
пільги на їхню думку не прийнятні, адже вони ведуть до порушення
стандартних вимог до тих осіб, яких беруть на роботу чи навчання, тобто
принципу "рівних можливостей". У такому разі справедливі очікування
осіб, здібності яких відповідають вказаним вимогам приносяться в жертву
несправедливості. Державна практика "квот" — це намагання відступити
від
виправданого принципу "рівних можливостей" на користь
популістського принципу "рівності результатів".
Намагання подолати феномен бідності шляхом перерозподільчих
програм певних "квот", субсидій не виправдали себе. Запровадження
програми допомоги як джерела підтримки бідних прошарків населення
водночас сприяв появі нових проблем. Задумані як обмеження бідності, ці
програми по суті стали "ловцями бідності" для працездатних членів
суспільства, стимулюючи послаблення трудової мотивації і залежність
громадян від соціальної допомоги. У США створюють нові механізми і
форми допомоги. В 90-х р. у країні переорієнтовано соціальні програми з
утримання бідних громадян на досягнення ними економічної незалежності.
Тому останнім часом дедалі більшої підтримки набувають програми
допомоги бідним, які стимулюють трудову активність, сприяють
залученню до навчання та перекваліфікації, примусовому пошуку роботи,
участі у громадських роботах тощо. Ці заходи покликані залучити до
продуктивної діяльності тимчасово не працюючих і скоротити бюджетні
витрати на їхню допомогу.
б) Скандинавська модель (модель регульованого ринку). В цій моделі
розподіл ресурсів визначається ринком у поєднанні зі значним
регулюванням соціальних питань на ґрунті угод між урядом, бізнесом і
працею (Швеція, Норвегія, Австрія, Німеччина, Данія та ін.);
39
Ця модель держави базується на ідеї регульованого ринку. Її основою
є соціальний договір між організованим робочим рухом і великим
капіталом. Політика цих держав спрямована на перерозподіл національних
ресурсів на користь потребам кожного громадянина з урахуванням його
стану, соціального статусу. Суспільство намагається сприяти поступовому
вирівнюванню можливостей всіх членів суспільства, ґрунтуючись на
принципах егалітарної справедливості. Головна мета концепції соціального
захисту населення шведської моделі полягає у створенні нових егалітарних
інститутів, певної соціальної та юридичної інфраструктури, що покликані
захистити найбільш соціально вразливі верстви населення, надати їм
можливість отримання мінімальних послуг, а більш забезпеченим —
можливість створювати умови для збереження високого життєвого
стандарту. Програма соціального захисту населення Швеції відрізняється
від усіх інших насамперед тим, що вона розрахована на соціальний захист
усього населення, а не надання пільг окремим прошаркам населення,
піклуванням про бідних чи соціально незахищених. Така модель держави
добробуту наближається до "ідеальної". Тому кожна країна, яка поставила
за мету розбудову соціальної держави, має враховувати як позитивний
досвід скандинавської моделі, так і недоліки, а водночас враховувати свою
ментальність, рівень розвитку власної економіки, культури та ін., що
суттєво впливає на формування моделі будь-якої соціальної держави.
Ми маємо аналізувати недоліки, властиві скандинавській моделі
соціальної держави, які обов’язково слід враховувати при розбудові власної
моделі соціальної держави. Передусім державний сектор соціальних послуг
у
скандинавській моделі соціальної держави перетворився
на
непродуктивний і сприяє формуванню послуг зниженої якості; по-друге,
державна система регулювання соціальних послуг та економічних відносин
виявилася занадто затратною і вимагає дедалі вищих податків з населення.
Але найбільш вразливим місцем виявилася складність у поєднанні
40
цілковитої зайнятості населення та стабілізації цін. Уявлення про соціальну
справедливість, що ґрунтувалася на збереженні зайнятості та рівності,
потребує нових підходів до вирішення економічних і соціальних проблем,
які мають відповідати новим сучасним вимогам.
в) Соціалістична модель. Ця модель на принципово інших засадах
розв’язує питання соціального захисту. В умовах соціалістичного
суспільства турбота про зайнятість, добробут, освіту, здоров’я цілком
покладалося на державу. Але, проголосивши програми широкого
соціального захисту населення, радянська держава змогла їх забезпечити
лише на наймінімальнішому рівні і на засадах соціалістичних принципів
соціальної справедливості — "хто не працює — той не їсть", "від кожного
за здібностями — кожному за працею" тощо. Адміністративно-командна
система за умов соціалізму звела всі соціальні гарантії до мінімального
прожиткового рівня, а соціальну справедливість — до примітивної
зрівнялівки для широких народних мас і масштабних привілеїв для
партійної та державної еліти — номенклатури. Цим закріплювалась
відсутність економічної та соціальної свободи, елементарних прав і свобод
людини, а відсутність права замінювалась зрівнялівкою, яка виконувала
роль специфічного соціалістичного замінника права, і разом з тим антипода
права, заперечення права власне правової рівності. Якщо право і правова
рівність — це заперечення привілеїв, загальний і єдиний для всіх масштаб,
то зрівнялівка, навпаки, являє собою ієрархічну систему споживацьких
привілеїв в межах забороненої приватної власності. Зрівнялівка жорстко,
адміністративно регулює всі сфери життєдіяльності людини і особливо в
економіці, відбирає у людини самостійність, ініціативу, свободу вибору,
роду діяльності. Вона породжує соціально-психологічні установки на
пасивність та утриманство, деформує уявлення про правові форми
регулювання соціальних проблем. Але все ж таки вона певним чином і на
41
певний час
гарантувала
людині
загальну
трудову
зайнятість,
безкоштовність усіх видів освіти, медичної допомоги, пільгових умов
придбання путівок до санаторію, низьку оплату за житло, дошкільну освіту,
дитяче виховання. І хоч якими обмеженими ці блага та здобутки були, хоч
яка низька їхня якість, вони все ж таки на мінімальному рівні задовольняли
перші життєво важливі потреби населення і певною мірою відповідали
провідним принципам соціалістичної справедливості, на яких будувалася
вся соціалістична система, радянська держава. З початком розбудови нашої
держави як суверенної та незалежної, переходу до ринкової економіки,
громадяни, особливо старшого покоління, відчули втрату тих соціальних
благ, які були зароблені ними впродовж життя. Особливо болісно
сприймається населенням безробіття, зростаюча нерівність, прогресуюча
бідність. Демократична орієнтація держави, реформування економіки
принципово змінили ціннісні
орієнтири,
принципи соціальної
справедливості. Звідси і випливає недовіра значної частини населення,
особливо старшого покоління до ринкових перетворень, демократизації
всіх сфер суспільного життя. І багато з них усі існуючі недоліки пов’язують
не з прорахунками в провадженні реформ, а з демократією та незалежністю
нашої держави. Звичайно, не можна ігнорувати настрої цієї частини
населення, необхідно враховувати та поважати їхні погляди, переконання, і
по можливості допомагати їм створювати таку систему соціального
захисту, яка зможе на прийнятному рівні вирішити проблему задоволення
соціально-економічних прав громадян, особливо цих верств населення в
такий непростий для них період життя. Ця модель відрізняється
патерналізмом на рівні підприємництва.
Але, незважаючи на різні класифікації, загалом усі дослідники
вважають, що соціальна держава є ідеальним типом держави і її дії мають
42
бути спрямовані на розширення соціального захисту населення,
задоволення соціально-економічних прав людини і громадянина.
2.4. Наукові диспути щодо розуміння сутності соціальної держави
на пострадянському просторі
Тривалу дискусію в колі світової та вітчизняної наукової спільноти
викликало поняття «соціальної держави». Кількість точок зору настільки
велика, що підчас стираються межі між соціальною державою та
державою, яка себе такою не проголошує. Незважаючи на існування ти-
пології (класифікації моделей) соціальних держав і на численні спроби
науковців сформулювати це поняття, «соціальна держава» не має
усталеного академічного визначення. Це негативно позначається на
спробах сформувати концепцію соціальної держави України, залишаючи не
до кінця з'ясованим питанням про її зміст.
Велика кількість різних понять щодо змісту соціальної держави
зумовлює необхідність визначитися з розумінням, що являє собою
"соціальна держава", які її характеристики і параметри. Без цього
неможливо й оцінити значущість реалізації і гарантування соціальних прав
громадян України і стан з їх забезпеченням.
Така собі своєрідна наукова напруженість у вирішенні питання
сутності соціальної держави простежується при ознайомленні зі статтею Р.
Кондратьєва "Соціальна держава в теоретико-правових і філософських
дослідженнях" (Право України. — 2005. — № 2), у якій автор, у формі дис-
кусії з колегами-вченими, обговорює деякі проблеми соціальної держави.
На думку автора, соціальна держава - це держава, яка здійснює
політику, що спрямована на створення умов, які забезпечують гідне життя і
вільний розвиток особи.
43
Соціальна функція, зазначає автор, це, передусім, функція держави, а
не функція комерційних установ чи благодійних фондів; у рамках цієї
внутрішньої функції держава охороняє працю і
здоров'я людей,
встановлює гарантований мінімальний розмір оплати праці, здійснює
державну підтримку сім’ї , материнства, дитинства інвалідів і громадян
похилого віку. Саме держава, на думку автора, (якщо вона за Конституцією
соціальна) розвиває систему соціальних служб, встановлює державні пенсії,
допомоги та інші гарантії соціального захисту.
Автор заперечує можливість передачі соціальних обов'язків держави
з центру на місця, зокрема, шляхом включення приватного бізнесу у
систему охорони здоров’я, освіти та соціального страхування, внаслідок
чого, на думку прихильників такої позиції, «держава благоденства» втрачає
свій суто статистичний характер і набуває, у певному розумінні державно-
приватної форми. На думку Р. Кондратьєва, якщо держава намагається
перекласти соціальні витрати з центру на місця, на недержавні комерційні
структури та інші недержавні організації (церква, міжнародні благодійні
організації, різні фонди) то таку державу не можна називати соціальною.
Навіть, позитивний досвід соціальних держав Заходу не підтверджує
висновку, що соціальні витрати держава перекладає на плечі неурядових і
комерційних організацій. Так, у США через неурядові організації і органи
місцевого самоврядування забезпечується лише 40% грошових коштів на
соціальну підтримку, тоді як у Франції приватні пожертвування становлять
лише 7%, а 60 % виділяються з державних фондів.
Отже, передача соціальних обов'язків держави з центру на місця
розходяться, на думку автора, зі змістом ст. 1 Конституції України, яка
проголошує нашу державу соціальною.
Автор підкреслює важливість здійснення соціальної функції держави
з точки зору виконання економічних та політичних завдань, що стоять
перед правовою державою. Соціальна підтримка певних прошарків
44
населення спрямована на пом’якшення та подолання таких негативних
явищ перехідного періоду, як матеріальна малозабезпеченість, поглиблення
соціальної нерівності і високого рівня безробіття. Державні соціальні
виплати стабілізують рівень життя населення, сприяють більш
рівномірному розподілу тягаря економічних труднощів між різними
групами населення.
Аналізуючи позицію Р. Кондратьєва, можна зробити висновок, що
вчений схиляється до ототожнення соціальної держави з так званою
патерналістською державою, яка виступає єдиним суб'єктом соціальної
політики і не визнає первинною і вирішальною роль самої особи у
власному матеріальному забезпеченні, опікуючи своїх громадян "від
колиски до могили" в обмін на їхню політичну лояльність.
Патерналістська держава орієнтується головним чином на активність
самої ж держави у галузі розподілу вироблених благ, а не у сфері
виробництва. Основна ідея патерналізму - держава краще знає, що
потрібно людині, аніж сама людина. У патерналістському суспільстві усі
блага перебувають у розпорядженні держави, є її монополією за відсутності
права приватної власності. Така держава прагне максимально зрівняти
доходи своїх громадян. При цьому подібне зрівнювання, як показував
досвід СРСР, відбувається у напрямі мінімізації виплат.
Водночас, автор погоджується, що право і патерналізм дійсно
несумісні. Однак, в той же час зазначає, що патерналізм через право
(закони) не тільки сумісний, а й вкрай необхідний, якщо йдеться про
людей, які в силу фізичних, вікових та інших об'єктивних причин не-
спроможні забезпечити матеріально себе і свою сім'ю.
Про актуальність проблеми визначення сутності соціальної держави
свідчать виступи вчених-правознавців на міжвузівській науково-практичній
конференції в Санкт-Петербурзькому університеті в червень 2003 р., , на
які посилається Р. Кондратьєв у своїй статті.
45
На цій конференції обговорювалися, зокрема, тези доктора
юридичних наук, професора Л. Мамута «Соціальна держава з точки зору
права».
На думку Л. Мамута, соціальна держава надає населенню певні
соціальні послуги в інтересах зменшення ступеня соціальної нерівності і
соціального напруження, превенції соціальних конфліктів і вибухів,
реалізації моральних установок – принципів
(співчуття, милосердя,
благодійності, альтруїзму тощо). Л. Мамут, зокрема, вважає, що кожна з
названих вище соціальних послуг хоча і резонна, але правового начала в
собі не містить. Зрозуміло, що і сама держава в такому випадку не мас
відповідних ідентичних обов'язків перед населенням.
Можна погодитись з Р. Кондратьєвим, що такий підхід виглядає
досить дивним: держава претендує називатися соціальною, в суспільстві є
політичні і соціально-економічні потреби у соціальних
виплатах, а
юридичних обов'язків з боку держави щодо таких виплат бути не може. Л.
Мамут обґрунтовує свою позицію таким чином: «За строгим юридичним
рахунком, — пише він — суб'єкт лише тоді і настільки вправі вимагати для
себе деяке благо від своїх співгромадян (а вони і є держава), коли і
наскільки він сам надає їм дещо рівноцінне цьому благу».
При цьому свідомо замовчується питання: що ж рівноцінне можуть
запропонувати пенсіонери, інваліди, хворі, багатодітні, студенти? З точки
зору права, Л. Мамут бажання всіх громадян на досить пристойне життя,
незалежно від розміру особистого внеску в загальний добробут держави,
називає «юридично некоректним». Поділяється досить поширена на
сьогодні теза про те, що первинною і вирішальною є суто особиста
відповідальність кожного громадянина за свою долю і долю своєї сім’ї. Що
ж залишається за соціальною державою в такому випадку? В чому, власне,
полягають її соціальні обов'язки, коли особиста роль у соціальному
забезпеченні проголошується первинною і вирішальною?
46
Думається, що не можна, як це робить Л. Мамут, підміняти право на
отримання соціальних виплат, спеціально і невдало підібраним словом
«можливістю отримання» 5,251]. Термін «можливість» у даному випадку ні
на що не вказує і нічого не гарантує. Соціальна роль держави зводиться
нанівець, якщо вона позбавлена юридичних важелів реалізації соціальних
функцій.
Так, професор Д. Луковська вважає, що в концепції Л. Мамута
заслуговує на увагу положення про несумісність права і патерналізму і що
не можна зводити роль громадянина до клієнтської ролі соціального
утриманця. Виступаючи проти патерналістської державності, вона
наголосила, що надійним заслоном проти такої державності є перш за все
розвиток інститутів демократії, громадянського суспільства, культури і
прав людини.
Дещо інший напрям про сутність соціальної держави з точки зору
права запропонував доктор юридичних наук І. Честнов. Характеризуючи
соціальну державу в епоху постмодерну (індустріального суспільства), він
зауважує, що проблематика соціальної держави переміщується у площину
легітимності держави. Мається на увазі, що в специфічних умовах
європейської культури почуття відносної депривації (психічного
незадоволення своїм соціальним становищем) є важливішою умовою
революційних ситуацій і для їх упередження виникає необхідність змінити
роль держави, проводити соціально-орієнтовану політику.
На думку Р. Кондратьєва, даний підхід виключно розрахований на
збереження чинної влади, має своїм істотним недоліком ту обставину, що
не враховує соціально-економічних умов життя неоднакових за рівнем до-
статку верств населення. А саме ця обставина є головною та істотною для
формування і діяльності соціальної держави.
Прихильник «лібертарно-юридичної теорії» В.Л. Четвернін відстоює
тезу про несумісність соціальних функцій сучасної держави зі свободою
47
особи. «Як правило, — пише він, — соціально-економічні права — це
інтереси тих соціальні груп, які в справедливих відносинах соціального
обміну опиняються у відносно невигідному становищі і тому висувають
вимоги привілеїв або зрівнялівки (наприклад, з точки зору бідних,
соціальна справедливість вимагає встановити високі ставки податку для
багатих і низькі для бідних). Ці групові корпоративні вимоги, — продовжує
В.А.Четвернін, — мають довільний зміст. Вони не можуть бути загально
значимими».
Названі вище міркування В.А. Четверніна мають соціально-політичну
орієнтацію. «Звільнення від соціальних функцій або зведення їх до
мінімуму подається як важлива проблема формування правової держави».
Критикуючи цю позицію, О.В. Мартишин зауважує, що ці ази західного
консерватизму поширюються на пострадянському просторі без врахування
різних умов і обставин. Мається на увазі, що на Заході з післявоєнного часу
соціальні функції набули всебічного розвитку, там досягнутий високий
рівень добробуту. Натомість в Росії, зазначає автор, розвал системи
авторитарного соціалізму призвів до ліквідації соціальних гарантій, катаст-
рофічного зниження рівня життя широких прошарків населення і
одночасного виділення «актин меншості», тобто багатих.
Також, існує поляризація думок носію того, чи повинна держава в
умовах утвердження ринкових відносин згладжувати соціальні нерівності,
що неминуче виникають у стихії ринку, намагатися забезпечити
справедливість шляхом створення соціальних програм, раціональні
оподаткування та організації розподільчих механізмів.
Прихильники ідеї соціальної держави обґрунтовують цей напрям
розвитку державності об’єктивним процесом соціального реформування
суспільства, яке створило «друге покоління» прав людини — соціальних
прав, економічних і культурних. Неоліберальні теоретики права на цій
основі висунули нове «позитивне» розуміння свободи, яке означає
48
обов'язок держави забезпечував соціально орієнтовану політику,
вирівнювати «соціальні нерівності».
Противники ідеї соціального реформування суспільств, навпаки,
вважають, що соціальні функції держави ведуть до порушення
«справедливості» вільного ринку, обмежують права індивіда породжують
прошарок пасивних людей, які покладають надію на допомогу держави і не
бажають активно включатися у змагання і конкуренцію вільного ринку.
На думку українського вченого В. Горбатенка, важливу роль у
створенні соціальної держави відіграє формування ефективної соціально-
орієнтованої інституціональної системи, центральне місце в якій повинні
посідати державні інститути з вузькою спеціалізацією. Поряд з державними
інститутами
законодавчої
і
виконавчої
влада
передбачається
функціонування і недержавних інститутів, таких як біржа праці, приватні
страхові й пенсійні фонди та ін. Це дасть змогу значно посилити мож-
ливості вирішення соціальних проблем. І в даному контексті Конституція
України створює сприятливі умови для розвитку незалежних і повно-
правних інститутів громадянського суспільства. Вона гарантує самостійну
діяльність позадержавних, суспільних груп, об'єднань виробничого,
наукового, релігійного характеру, що вільно й самостійно реалізують свої
інтереси. Реальність же цих конституційних норм залежатиме від ступеня
особистої свободи громадян, можливості їх участі в справах держави й
незалежного від неї захисту своїх інтересів. Особиста свобода виражається
двома аспектами: політичним й економічним. Перший залежить від
реалізації політичних прав, другий — від реалізації права на власність.
Дискусія свідчить про невизначеність не тільки в Україні, а й на
межах колишнього СРСР. Не думаю, що можна узагальнити і дати єдине
поняття цьому феномену.
2.5. Різноманітність понять соціальної держави
49
Одні автори вважають, що "соціальна держава" — це держава яка
бере на себе обов'язок піклуватися про соціальну справедливість та
благополуччя громадян, їх реальну соціальну захищеність, інші вважають,
що головне завдання соціальної держави — досягнення такого соціального
прогресу, який базується на принципах соціальної рівності, загальної
солідарності і взаємної відповідальності. При цьому завдання соціальної
держави — надати насамперед допомогу соціально незахищеним. Така
держава повинна впливати на розподіл економічних благ на основі
принципу справедливості з метою забезпечення гідного існування людини.
Вважаю, що це — патерналістський підхід до розуміння
"соціальності" держави і він не відповідає сучасним економічним і
політичним реаліям.
Інші автори визначають соціальну державу як таку, що прагне до
забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної
захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно
однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.
Також у науковому світі поширене поняття «соціальної держави» як
системи соціально-економічних відносин, що базується на постулаті
суспільної справедливості, недопущення зниження рівню життя населення
та значної диференціації в доходах населення.
Поняття соціальної держави іноді формулюють і як таке, що не
пов'язане безпосередньо з ідеями соціальної справедливості і соціального
захисту. На думку прибічників такого підходу, це поняття відображає
загальні зміни, які сталися протягом минулого століття у співвідношенні
суспільства і держави, за винятком випадків етатизації суспільного буття за
умов авторитарних і тоталітарних режимів. Воно відображає активізацію
регулятивної участі держави у процесах економічного характеру,
посилення її відповідного впливу на духовну та деякі інші сфери
суспільного буття. Важлива роль у контексті такого визначення соціальної
50
держави також визнається за державною регламентацією взаємозв'язків
індивіда і суспільства. В першу чергу це стосується положень стосовно
визнання соціальної цінності індивіда, включених до багатьох новітніх
конституцій. За приклад може слугувати частина перша статті 3
Конституції України, згідно з якою людина, ЇЇ життя і здоров'я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю.
Існує думка, що соціальна держава — це держава, яка, маючи за
економічну основу соціально орієнтоване ринкове господарство, створює
всі можливі умови для реалізації економічних, соціальних і культурних
прав людини, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально
відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та
членам своєї сім'ї; гарантує кожному прожитковий мінімум для гідного
людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві.
Також, соціальною називають таку державу, діяльність якої
спрямована на досягнення благополуччя суспільства, суспільного прогресу,
і ця діяльність знаходить своє вираження в її соціальній політиці. При
цьому така держава повинна дбати не про свої інтереси, а слугувати
суспільству, намагатися звести до мінімуму невиправдані соціальні
відмінності.
З огляду на все викладене вище, поняття соціальної держави не
можна визначити у певному єдиному розумінні. Його визначають залежно
від розвитку наукових поглядів, розвитку законодавства певної країни,
соціальних пріоритетів. Такий стан речей, безумовно, не сприяє
однозначному розумінню поняття соціально-правової держави.
51
РОЗДІЛ 3
ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ ПОНЯТТЯ
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ЯК СКЛАДОВОЇ ПОНЯТТЯ
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
3.1. Виникнення та розвиток поняття правової держави
52
Історично процес утворення правової держави полягав і полягає у
розповсюдженні принципу суверенності на право. Цей процес проходив
три етапи. Перший, найбільш ранній за часом, — це визнання суверенітету
влади. Визнання суверенітету, тобто незалежного від будь-яких сил,
обставин і осіб верховенства державної влади, в ранню епоху Нового часу
відіграло важливу роль в об'єднанні держав, їхньому внутрішньому
зміцненні, ліквідації феодальних міжусобиць і зміцненні їхнього
внутрішнього миру. Поєднання цих двох засад — верховенства і
незалежності у понятті суверенітету означає поєднання в ньому прерогатив
права і свободи. Тому у теорії держави поняття суверенітету має для
держави такий же сенс, як і поняття свободи і права для людини. Для
суверенної держави це не тільки право на незалежність і свободу від
зовнішніх і внутрішніх посягань, але й право управляти, владарювати,
свобода приймати рішення, здійснювати всі функції верховної влади. Після
тривалої боротьби, повстань, переворотів та соціальних революцій був
завойований суверенітет народу, який базується на визнанні всього
населення країни — всіх громадян — джерелом державної влади.
Наступним кроком стала боротьба за суверенітет права, точніше за
пріоритет права перед владою, волею громадянина, суспільства або
окремої його частини, більшості або меншості. Паритет (рівність) і
пріоритет означають встановлення зафіксованих законом відносин між
всіма сторонами суспільних відносин, особливо складних між владою і
правом не тільки в силу суверенітету влади, але й тому, що саме право
твориться державою, яка, головно, займається законотворчістю. Таким
чином, влада повинна обмежувати свої права і свободи нею ж створеними
законами. Негативне ставлення влади до права, прагнення до привілей,
бажання стати над законом призвели до того, що протиправну практику
влади виявилось ще більш важко подолати, ніж аналогічну практику
громадян, які прагнуть діяти поза законом. Необхідним було глибоке
53
перетворення суспільства і його правосвідомості, щоб докорінно змінити
ставлення до права в державі, а також велика конструктивна робота для
перетворення її політичної системи у політико-правовому аспекті. Її
центральним моментом стала розробка конституційних документів і
боротьба за введення конституційного правління, яка зайняла більше трьох
століть, які протікали від часу перших праць політичних мислителів
(Джона Локка, Ш.Монтеск'є) і перших конституційних документів в Європі
і Америці (кінець XVIII ст.) до сучасних конституційних текстів у країнах,
що стали на шлях демократичного розвитку.
Вирішальною подією в історії перетворення політико-правових
відносин стала розроблена Дж.Локком концепція правової держави,
сформульована в 1690 р. в антиабсолютистській концепції правової
держави (“Два трактати про правління”). Йому ж належить також спроба
практично реалізувати проект правової держави у Конституції англійської
колонії Кароліна в Америці (1699 р.). Пізніше значний внесок у розвиток
конституційного та політико-правового вдосконалення теорії правової
держави зробили Е.Кант, В.Гумбольдт та ін. Значним етапом на шляху до
правової держави стала у XVIII ст. Конституція періоду Великої
Французької революції, яка не була реалізована, і Конституція США, одна з
перших і найбільш стабільних конституцій світу. В XIX-XX ст.
конституційна проблема стала однією з головних проблем політичних та
правових досліджень. Вирішальним фактором створення правової держави
або руху до неї стали перші помітні успіхи у створенні громадянського
суспільства, поза яким неможлива правова держава і загальний соціальний,
економічний і культурний розвиток суспільства, його нових цивілізаційних,
технічних та наукових основ.
Незважаючи на досить тривалу історію теорії держави взагалі,
уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т.
Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення
54
юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям Р.
Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного
вжитку. Так, у 1829 p. він навів визначення правової держави як
конституційної держави, що має ґрунтуватися на закріпленні в конституції
прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.
В англомовній літературі він не вживається. Його еквівалентом є
поняття "правління права" (rule of Law).
Правова держава є продуктом, соціальним результатом цілеспря-
мованого впровадження в реальне життя зазначених ідей. В ній на основі
реалізації високих принципів права відбувається реальна єдність людини і
держави, правове самообмеження держави, що дістає своє найповніше
виявлення у послідовному проведенні принципу взаємної відповідальності
держави і особистості. І лише легітимність, визнання суспільством,
обов'язковість забезпечують дійсне виконання законів державою і
суспільством. Створення такої держави с найважливішим напрямком
діяльності демократичної державності в нашій країні.
Поняття правової держави змінюється разом з історичними умовами
функціонування держави і залежить від розуміння сутності держави,
праворозуміння, історично здобутого розуміння природи прав і свобод
громадян та рівня їх захисту, розвинутості механізмів здійснення державної
влади. Якщо у XIX столітті поняття правової держави як ліберальної
правової держави пов'язувалось із гарантуванням бюргерству лише
політичної свободи і безперешкодної діяльності у сфері економіки, то у
сучасному вченні це поняття пов'язується з необхідністю дотримання
закону, проголошенням соціальної держави і рівноправ'ям громадян,
діяльністю незалежного суду по захисту прав громадян від зазіхань з боку
держави та ін.
55
Поняття правової держави, своєрідність її категоріального виразу, як
також свідчить світовий досвід, видозмінюється в залежності від правових
традицій і правових орієнтацій, існуючих в різних правових системах.
Поняття правової держави є узагальненим теоретичним виразом,
який, однак, ґрунтується на втіленій у Конституції та інших законодавчих
актах моделі правової держави, на її елементах, відтворених у правовому
устрої окремої держави, в її конституційному ладі. Правова держава має
власний понятійний зміст (на це вказує ст. 1 Конституції України щодо
визнання України правовою державою) і власну конституційну елементну
базу (гарантування прав і свобод людини і громадянина, принцип поділу
влади, принцип верховенства права, юридичні форми діяльності органів
державної влади).
3.2. Втілення концепції правової держави у сучасних країнах
світу
Сьогодні поняття правової держави використовується дуже активно в
багатьох країнах, однак, як і століття тому, було б перебільшенням
говорити про єдність у поглядах на поняття і сутність правової держави. У
Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії і Угорщині ці поняття хоча й
мають багато спільних ознак, не співпадають не лише з огляду на практику
функціонування держави, а й через своєрідне сприйняття цих категорій.
Правова держава має органічний виток із культури народу, суспільних
традицій, умов політичного розвитку.
У французькій правовій науці поняття правової держави
ототожнюється, насамперед, з принципом законності як обов'язку
дотримуватись закону. Цей принцип є обмеженням адміністративної влади,
ліберальним чинником в адміністративних режимах, який вимагає поділу
повноважень між законодавчими й адміністративними органами, визнання
закону головним джерелом законності2.
56
У Великобританії принцип правової держави має вираз принципу
верховенства права, що передбачає легітимну основу влади та ґрунтується
на наданих законом повноваженнях; закон має відповідати мінімальним
критеріям справедливості3.
Аналізуючи загальне для Заходу розуміння правової держави, Ж.
Зіллер виділяє такі її елементи, як здійснення державної влади на основі
чіткого надання компетенції, дотримання політичною владою й
адміністрацією закону, обов'язкового для всіх, наявністю у самому законі
певної кількості приписів справедливості.
У російській літературі до ознак правової держави традиційно
зараховують юридичний захист особи, високу правову культуру громадян,
дотримання законності, ефективно діючі правоохоронні органи, свободу і
господарську самостійність у сфері виробництва і споживання, стабільність
конституційного порядку, верховенство закону в ієрархії нормативних
актів, юридичну рівність громадян, відлагоджений механізм правового
захисту особи, вищий контроль за дотриманням законів, народовладдя,
самоврядування, рівноправність, повагу до прав та гідності особи, єдність
прав і обов'язків, верховенство законодавчої влади.
Сучасними українськими дослідниками правова держава за
соціально-змістовними ознаками позначається як держава, у суспільному і
державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права
громадян, виражають волю більшості або всього населення країни,
втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали;
урегулювання відносин між особою і державою здійснюється за принципом
"Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом",
встановлена взаємовідповідальність особи і держави, громадянам
притаманна правова культура, а самі громадяни обізнані з життєво
необхідними юридичними законами і вміють використовувати їх. А за
57
формальними ознаками - характеризується принципом поділу влади,
юридичною захищеністю особи, високозначущим становищем у
суспільному житті судових органів, повсюдним виконанням законів і
підзаконних нормативних актів.
3.3. Ознаки та риси правової держави
Ознаки правової держави – це ті критерії, за якими можна судити
про те, чи є держава правовою. Вони достатньо відомі та визначені
Основними ознаками правової держави є:
- верховенство і домінування правового закону та постійне
утвердження суверенітету народу;
- визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалізації прав та
виконання обов'язків людини і громадянина;
- організація і функціонування суверенної державної влади на основі
принципу поділу влади на законодавчу (парламент і представницькі органи
місцевого самоврядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на
місцях), судову (органи правосуддя і нагляду);
- чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб;
- взаємна відповідальність особи і держави;
- організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією
правових законів і режиму законності на принципах права.
Крім основних ознак правової держави можна виділити і додаткові.
Можна зауважити, що додаткові ознаки – це ознаки, які з’явились
внаслідок розвитку концепції правової держави на сучасному етапі,
зокрема:
- реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна
захищеність;
- політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному
функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у
58
рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій,
поглядів;
- стабільність законності і правопорядку в суспільстві;
- подолання правового нігілізму в масовій свідомості;
- виробітка високої політико-правової грамотності;
- поява діючої спроможності протистояти сваволі;
- розмежування партійних і державних функцій;
- встановлення парламентської системи керування державою;
- торжество політико-правового плюралізму;
- виробітка нового правового мислення і правових традицій, у тому
числі:
а) подолання вузьконормативного сприйняття правової дійсності,
трактування права як продукту владно-примусової нормотворчості;
б) відмова від догматичного коментування й апології сформованого
законодавства;
в) подолання декоративності юридичних норм;
г) вихід юридичної науки із самоізоляції і використання
загальнолюдського досвіду.
- зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в
системі державних інститутів;
- наявність розвинутого цивільного товариства;
- створення антимонопольних механізмів, що перешкоджають
зосередженню владних повноважень у якійсь одній ланці або інституті;
- формування суспільством на основі норм виборчого права
законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням
законодавчої волі в законах;
- відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним
нормам і принципам міжнародного права;
59
- правова захищеність усіх суб'єктів соціального спілкування від
довільних рішення будь-кого;
- звеличення суду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової
державності;
- відповідність законів праву і правовій організації системи державної
влади;
- єдність прав і обов'язків громадян.
Водночас правова держава, як і всяка держава, має загальні риси, що
зводяться до таких:
1. Їй властива державна влада як засіб проведення внутрішньої і
зовнішньої політики.
2. Вона являє собою політичну організацію суспільства, засновану на
відповідному соціально-економічному базисі суспільства .
3. Має у своєму розпорядженні спеціальний державний механізм.
4. Має визначену адміністративно-територіальну організацію на своїй
території.
5. Існує завдяки податкам і іншим зборам.
6. Має державний суверенітет.
Особливості механізму правової держави полягають у такому.
Усі його структурні частини й елементи функціонують на основі
принципу поділу влади, строго у відповідності зі своїм цільовим
призначенням. Наділені владними повноваженнями, структурні частини й
елементи правової держави у своїй специфічній формі діяльності
реалізують волю суспільства. Структурні частини й елементи правової
держави усю свою діяльність строго поєднують із чинним законодавством.
Посадові особи несуть персональну відповідальність за зазіхання на права і
свободи громадян, гарантовані конституцією й іншими нормативно-
правовими актами. Права і свободи громадян забезпечуються органами
60
правової держави. Механізм правової держави є засобом її існування.
Функції правової держави реалізуються за допомогою її механізму.
У такий спосіб у правовій державі її механізм вільний від
бюрократизму й адміністративно-командних методів керування. Його
демократичний характер обумовлений відповідальністю перед товариством
на службі якого він знаходиться. Правова держава є концентроване
вираження цивільного суспільства. У силу цього його етапи розвитку в
цілому і загальному збігаються з етапами розвитку цивільного суспільства.
Водночас, оскільки всяка держава має відому самостійність по відношенню
до суспільства, то етапам розвитку правової держави властиві визначені
особливості, що відбивають його політичний характер. Перший етап
розвитку правового цивільного суспільства - це становлення ринкової
економіки, підприємництва, гласності, свободи засобів масової інформації,
соціальної захищеності громадян; другий етап - утвердження ринкової
економіки різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальної
захищеності громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів
масової інформації.
3.4. Узагальнююче поняття правової держави
В понятті правової держави простежуються кілька аспектів:
обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.
З одного боку, право обмежує, детермінує державу, зв'язує і
контролює її, а з іншого - упорядковує її діяльність через позитивне
правове регулювання форм, в яких ця діяльність має здійснюватись. Ці
прояви впливу права досить тісно переплітаються, є взаємодоповнюючими.
Право має щодо держави не лише обмежуючий вплив; воно надає державі
могутніх позитивних регулятивних сил, здатне масштабно помножити
позитивні її регулятивні функції. Держава, в свою чергу, спроможна надати
праву не лише належної форми, але й наповнити його зміст етичними
61
ідеалами, актуалізувати його суспільне призначення та зберегти суспільну
цінність. Обмежуючий, детермінуючий аспект правової держави є
надзвичайно важливим. Саме тому це дослідження переважно йому й
присвячене. І лише оскільки правова зв'язаність держави реалізується у
відповідних правових формах (правові форми діяльності держави,
процедурно-процесуальна регламентація діяльності органів державної
влади, її посадових осіб обумовлюються необхідністю контролювання
влади та утримання в рамках права), ці правові форми і процедури стали
предметом вивчення.
Що стосується матеріального і формального аспекту правової
держави, то у матеріальному відношенні вона орієнтується на високі ідеали
нормотворчості, зв'язуючи законодавство конституційними принципами і
нормативне встановлюючи систему прав громадян, у тому числі таких
"надпозитивних" прав, як людська гідність, свобода, справедливість. Саме
ці цінності залишаються основою смислової визначеності та умовою
реалізації вимог, пов'язаних з ідеалами і символами віри, які не можуть
бути відкинуті. У такому контексті правової держави право розглядається
як нерозривна єдність формальних і матеріальних елементів, як сукупність
норм об'єктивного права і суб'єктивних прав, що поєднуються з
обов'язками, породжуючи відповідальність. Відтак соціальний лад
перетворюється у правопорядок, а відносини людей - у правовідносини.
Особливо значною для розуміння природи і суті правової держави
для України, інших посттоталітарних держав, є роль прав і свобод людини і
громадянина, необхідність їх всебічного гарантування. Більше того, тільки
формальне розуміння правової держави є зовсім непридатним через
тривале ототожнення закону і права, не підкріпленого легітимністю влади
та відповідністю закону етичним категоріям суспільства, дотриманням прав
і свобод громадян. "Синдром" повторення такого становища, нетривкість
62
демократичних форм здійснення влади створюють пересторогу проти
виключно інструментального підходу до розуміння правової держави.
Таким чином, держава є правовою, за умови, коли основою
функціонування її є право (як легітимовані суспільством норми,
детерміновані досягнутим суспільством рівнем моралі та етики), що
гарантує права й свободи громадян, обмежує державу, а державна влада
здійснюється на засадах верховенства права та поділу влади.
Також, правова держава - це держава, яка:
- обслуговує потреби цивільного суспільства і правової економіки,
призначення якого - забезпечити свободу і добробут. Вона підконтрольна
цивільному суспільству і будується на еквівалентності обмінюванних благ,
на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції,
відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку,
тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини;
- забезпечує панування права, верховенство закону, рівність усіх
перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і
свободи людини і де в основу організації державної влади покладений
принцип поділів законодавчої, виконавчої і судової влади.
- забезпечує права і свободи, участь народу в здійсненні влади
(безпосередньо або через представників)
Правова держава припускає високий рівень правової і політичної
культури, розвинуте цивільне суспільство. У правовій державі
забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої
погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у
формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у
політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.
Принциповий характер функціонування правової держави в сучасних
умовах має не стільки давня ідея підпорядкування держави праву, скільки
питання про характер самого права. Мається на увазі те, що «неправових»
63
держав не буває взагалі. У будь-якій державі наявні певні закони, у тому
числі й в тоталітарній. Однак якщо для правової держави в її
демократичному розумінні головним є суверенність народу як єдиного
джерела влади, підпорядкованість держави суспільству, пріоритет права, то
в тоталітарних умовах вона сама виступає джерелом права і влади15.
Наведені ознаки правової держави є своєрідним віялом політичних ідеалів,
що можуть формуватися, виходячи із стану суспільної свідомості,
політичної культури суспільства, ментальності нації, тощо. Це віяло, цілком
ймовірно, може бути розкрите ще ширше за рахунок екстраполяції в
майбутнє тих або інших уявлень про розвиток сучасних суспільств і
можливості виникнення нових типів цивілізацій. Водночас не можна
виключати сьогодні утопічні моделі організації і функціонування
управлінських структур, що здаються утопічними. До даної проблеми може
бути включений й історичний досвід демократичних політичних систем
античного світу, середньовіччя, деяких режимів «просвітительського
абсолютизму» і «просвітительських аристократій», а також ряд інших
моделей політико-правового устрою.
Отже, кажучи простими словами, правова держава - це держава, в
якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне
здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є
одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.
64
РОЗДІЛ 4
ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ЗМІСТ
ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
4.1. Виникнення поняття соціально-правової держави
Поняття „соціальна правова держава” вперше використав у 1930 році
німецький вчений-соціолог Герман Геллер. Цим поняттям він акцентував
права громадянина на соціальні гарантії з боку держави.
Необхідно відзначити, що ідея обумовленості соціальної держави
правом уперше була висунута в російському ревізіоністському марксизмі
(П.Б. Струве, А. С. Ізгоїв,), що розглядав соціальну державу як «соціально-
правова держава, чи, по-іншому, соціально справедлива держава». До ідеї
соціальності правової держави приходили й інші росіяни – вчені, що
відштовхуються від принципів природного права (П. Новгородцев, В.
Гессен, Л. Петражицкий).
Значний внесок в розвиток концепції соціальної правової держави
зробив наш співвітчизник, академік Богдан Кістяківський, який
обґрунтував приналежність головних соціальних прав до природних,
65
засадових, невід’ємних прав людини. Категорією, що об’єднує їх, згідно з
Б. Кістяківським, є право на гідне людське існування.
Зв'язок соціальної держави з його правовою природою з'явився
важливим кроком закріплення за ним соціальних функцій. Соціальні
функції держави не просто придбали правові підстави, але стали ведучими
для держави, у свою чергу трансформуючи правову основу держави.
Соціальні права людини стали наріжним каменем усієї правової системи
держави, визначаючи через виборче право владу, через громадянські права
– політичну природу держави і його соціальних обов'язків і через соціальні
права – його соціальні функції.
Визнання за соціальною державою правової основи означало додання
соціальним функціям обов'язкового характеру. Власне соціальні функції
стали невід'ємною частиною функціональної структури держави. Відбулася
остаточна передача соціальних функцій від суспільства до держави.
Визначення соціальної держави як правового утворення з'явилося
принциповим для визначення нової, соціальної якості держави. Вперше в
історії споконвічне протиставлення свободи і рівності – «протягом сторіч
люди прагнули до свободи і рівності як до одних з первинних цілей
людського життя, але повна свободи для сильних і талановитих несумісна з
правом на гідне життя для слабких і мало обдарованих» було знято через
компроміс, стало можливим обмеження свободи «заради соціального
добробуту, щоб нагодувати голодних, дати притулок знедоленим...».
4.2. Проблематика підходів розуміння природи соціально-
правової держави
На жаль, єдиного введення в науковий обіг поняття соціально-
правова держава не достатньо для того, щоб воно закріпилось і було
корисним.
66
Вище було сказано наскільки неоднозначним та проблематичним
виглядає розуміння суті соціальної держави. Аналогічна ситуація і з
соціально-правовою державою, оскільки слово «соціальний» однаково
застосовується у сих поняттях.
Свого часу, нобелівський лауреат, англійський економіст, Фрідріх
Август фон Хайєк (1899 - 1992) називав слово «соціальний» «словом-
ласкою». Він писав, що подібно ласці, що висмоктує пташині яйця й не
залишає при цьому видимих слідів, такі слова позбавляють змісту будь-
який термін, що вони випереджають. Ф. Хайєк помічає, що словом
«соціальний» частіше за все прагнуть лише підсолодити пігулку і вживають
сполучення «соціальна держава» там, де насправді потрібно було б вжити
термін «доброзичлива деспотія» .
Вважаю, що слід погодитися з Ф. Хайєком щодо зловживання
терміном «соціальний», під котрим часто підсвідомо розуміють усе, що
пов'язано із зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між
різними групами населення. Але одночасно мало хто замислюється над
тим, яким шляхом таке зменшення або усунення можливе, і, головне, до
чого призведе на практиці. З одного боку, негативні історичні уроки
побудови суспільства на підставі соціального ідеалу розподільної
справедливості сьогодні добре відомі, щоб проходити їх знову. Однак
глибоке усвідомлення основних напрямів втілення зазначеного ідеалу в
практику політичного і правового реформування українського суспільства
передбачає необхідність систематизації наявного досвіду з урахуванням
вітчизняної специфіки.
Отже,
вся
проблематика
соціальної
держави автоматично
переноситься на соціально-правову. Навіть, сьогодні деякі автори
застосовують поняття «соціальна держава» та «правова держава» як
синоніми. Цього, безумовно, робити не можна.
67
Які ж підходи до розуміння соціально-правової держави
існують сьогодні.
Підхід перший.
Ідея соціально-правової держави пов'язується з оформленням та
забезпеченням соціально-економічних прав людини, основний зміст яких
викладений в ст.ст. 23-27 Загальної Декларації прав людини, прийнятої в
Парижі Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.
Відповідно до них права кожної людини як „члена суспільства, про
які йдеться, необхідні для підтримання людської гідності і для вільного
розвитку його особистості". У них передбачається також, що кожна
людина має право на реалізацію цих прав „завдяки національним зусиллям
і міжнародному співробітництву". Визначається, що ефективне їх
здійснення залежить від ресурсів кожної держави і міжнародної
взаємодопомоги. У вказаних статтях подається перетік економічних,
соціальних та культурних прав: право на соціальне забезпечення, на працю,
на відпочинок і дозвілля, на рівень життя, необхідний для підтримання
здоров'я і добробуту людини, на освіту, право брати участь у культурному
житті суспільства, в науковому прогресі та ін.
Міжнародні та національні правові акти наголошують на обов'язку
держав щодо дотримання соціальної орієнтації, забезпечення прав „другого
покоління". Зрозуміло, що соціальна функція держави може здійснюватися
— повним обсягом лише при високому рівні економічного
розвитку, який дозволяє розумно перерозподіляти засоби та ресурси,
зберігаючи свободу ринкових відносин та підприємництва. Оптимальне
поєднання принципів та стандартів правової і соціальної держави, їх
поступова трансформація в державу соціально-правову, вимагає
дотримання балансу між вільною економікою та певними засобами впливу
на справедливий розподіл вирівнювання соціальних нерівностей.
68
Деякі дослідники вбачають у процесі розвитку соціальності держави
суперечність із принципами правової держави, яка проголошує
невтручання в економіку та обмежується захистом свободи індивіда.
Однак, більш обґрунтовано виглядають висновки тих науковців,
котрі підкреслюють необхідність органічного зв'язку правової та соціальної
державності, який, на їхню думку, є „фундаментом розвитку соціального
забезпечення, досягнення громадянського миру та національної злагоди".
Зв’язок соціальної держави з її правовою природою є найважливішим
кроком закріплення за нею соціальних функцій. Соціальні функції держави
не просто набули правових засад, але й стали провідними для держави, у
свою чергу трансформуючи її правову основу. Особистісні права людини
стали наріжним каменем всієї правової системи держави, визначаючи через
виборче право владу, через громадянські права політичну природу держави
та соціальні обов’язки і через соціальні права її соціальні функції. Таким
чином, відбулося остаточне передання соціальних функцій від суспільства
до держави.
Підхід другий.
Ідея соціально-правової держави пов’язується із синтезом правової та
соціальної держави, в результаті чого виникає найбільш сприятлива умова
для створення громадянського суспільства, оптимального варіанту його
розвитку без класове ворожих конфліктів та соціальних потрясінь.
Така держава гарантує індивідуальність та соціальність особи, надає
громадянину свободу проявляти себе у всіх сферах соціально-політичного
та економічного життя за винятком сфер, прямо застережених у законі.
Вона не тільки створює умови та відповідальність за реалізацію
другого покоління прав людини, й забезпечує найбезпосередніший вплив
на здійснення всього єдиного комплексу прав і свобод людини, на
гуманізацію суспільного життя, формування солідарності громадян,
підвищення моральності всіх груп та індивідів. Вена повинна не тільки
69
проголошувати, але й забезпечувати, охороняти та захищати права і
свободи людини.
На думку прихильників цього підходу, у сучасному світі давно немає
ні правової держави у чистому вигляді, ні соціальної, а є соціально-правова
держава. Соціально-правова держава виникає в результаті переростання
правової держави не просто в соціальну, а саме в соціально-правову
державу.
Нова держава, що утворилася в результаті подібної трансформації,
ставши соціальною, не перестає бути правовою. Але навіть якщо допустити
існування чисто соціальної держави, то і воно всупереч твердженням
багатьох вельми авторитетних правознавців не втрачає свого правового
характеру, якщо, звичайно, під правом не розуміти виключно приватне
право.
Прихильники цього підходу вважають, що сьогодні кожна правова
держава є соціальною, а соціальне – правовим. Вони не існують один без
одного. Разом вони складають соціально-правову державу. Розділити їх
можна тільки в абстракції. Кажучи про соціальну державу, в реальності ми
маємо на увазі соціально-правову державу. Так само як, кажучи про
правову державу в сучасних умовах розуміється, що вона одночасно є і
соціально-правовою.
Підхід третій.
Соціально-правова держава виникає у зв’язку з кризою правової
держави.
Причиною появи на арені політико-правового життя Заходу
соціально-правової держави стала глибока криза правової держави в
першій половині XX в. На міжнародній арені ця криза виявилася перш за
все в нездатності правової держави запобігти ні виникнення двох світових
воєн з їх незліченними матеріальними і людськими стражданнями і
жертвами, ні національно-визвольних рухів і повстань народів колоній, ні
70
подальшого розпаду колоніальних імперій (Англії, Франції, Німеччині,
США і інших), ні народно-демократичних і соціалістичних революцій в
Європі і Азії, ні народження, нарешті, з них світової соціалістичної
системи, що істотно звузила сферу панування світового капіталу. Коротше,
правова держава виявилася багато в чому безсилою зберегти сприятливі
зовнішні умови свого власного існування.
В результаті цього, правова держава, узята в своєму чистому вигляді,
загалом, виявилася неспроможною виступити в якості захисника прав і
свобод людини, причому не тільки прав робочої більшості, для якої право
власності перетворилося на право на свою робочу силу, але і прав класу
власників, чиє право власності було поставлене під сумнів пролетарськими
революціями.
У своїй сукупності вищезазначене і стало головною причиною появи
на світло соціально-правової держави.
При аналізі соціальної держави на периферії уваги нерідко
залишається той факт, що вже підкреслювався, що воно не існує саме по
собі, окремо, тобто у відриві від правової держави і що взаємодія з ним
постійно міняє його зовнішність. Адже правова держава і соціальна
держава – не складові частини соціально-правової держави, а його аспекти,
вимірювання, своєрідні іпостасі, а ще точніше – початкові початки або
принципи його функціонування. Вони завжди існують в єдності.
Все сказане надзвичайно важливе, з одного боку, для адекватного
розуміння надзвичайної широти спектру оцінок соціально-правової
держави, а з іншою, для проникнення в його соціальну і правову природу.
Ця природа багато в чому якраз і визначається суперечливою єдністю
цих двох складових, з яких і розвивається решта всіх структур і функцій
даної держави.
Соціально-правові держави класифікуються і за концептуальними
підходами. Так, В. Якушик виділяє такі концепції соціально-правової
71
держави і відповідні їм теоретично і реально функціонуючі моделі
політичного устрою:
- консервативно-демократичні, для яких властивий захист інститутів
політичної демократії і ринкового господарства при обґрунтуванні
необхідності зберігання мінімальної ролі держави в регулюванні відносин
соціально-економічного характеру;
- соціал-демократичні, що припускають ширший спектр соціально-
економічних прав і свобод громадян, які приділяють більше уваги
проблемам розвитку безпосередньої демократії і висувають ідеї соціалізму
як альтернативу капіталізму;
- ліворадикальні, що припускають зберігання тих або інших
інститутів авторитарної або автократичної влади в перехідний період, а
також або цілком, або значною мірою заперечують цінність механізмів
ринкового господарства;
- праворадикальні — фашистські, нацистські тощо, яким властивий
захист автократичної, тоталітарної влади як соціально-політичного ідеалу;
- традиціоналістські — національно-консервативні, номенклатурно-
консервативні тощо, що забезпечують зберігання застійних інститутів
недемократичної влади.
Узагальнюючи положення різноманітних концепцій соціально-
правової держави, можна виявити і такі принципи її побудови:
- недопущення державою анархії в суспільних відносинах, сваволі з
боку держави і переважання в її діяльності методів нормативного
регулювання суспільних відносин;
- обов'язкове оформлення державної сваволі у правову форму
шляхом здійснення діяльності держави на основі чинних законів, що
мають, з погляду держави, вищу юридичну чинність14.
72
4.3. Завдання сучасної соціально-правової держави
Аналіз сучасної наукової літератури з проблематики соціально-
правової держави приводить до думки щодо можливості виділити такі
завдання цієї держави.
А). Соціально-правова держава повинна створити необхідні правові
засади для того, аби її громадяни мали змогу забезпечити себе та свої сім'ї
усім необхідним, не вдаючись до державної опіки. І лише ті особи, котрі не
можуть з тих чи інших об'єктивних, не залежних від них причин (скажімо,
хвороба,
вікова
непрацездатність) утримувати себе, повинні у
встановленому законом порядку одержувати від держави достатню
допомогу з тим, щоб вести гідний людини спосіб життя. Для виконання
цих завдань держава має проводити активну соціальну політику,
визначивши її на законодавчому рівні, проте не допускати перетворення
суспільства, за висловом Г. Габіша, у "суспільство отримувачів допомоги",
в якому за наявності соціальних гарантій та субсидій буде ліпше
отримувати допомогу, ніж працювати.
Таке розуміння завдань соціально-правової держави притаманне
сучасному лібералізму, який хоча й визнає відповідальність держави за
забезпечення всім гідного людини рівня життя, але вважає таку
відповідальність
лише
вторинною.
Первинною
ж
є
особиста
відповідальність людини за своє матеріальне становище, в тому числі
пов'язана із страхуванням від різних чинників рилі ку
Свого часу ця думка надзвичайно чітко була формульована Л.
Ерхардом. "Соціальна забезпеченість,— писав він, — безперечно, є благо, і
вона у вищій мірі є бажаною, але вона повинна бути заснована передусім
на власній енергії кожного, на власних досягненнях, на власних прагненнях
кожного окремо. Спочатку повинна бути особиста відповідальність, і лише
тоді, коли однієї цієї відповідальності виявляється замало або вона є
73
безрезультатною, вступають у силу зобов'язання держави або суспільства
щодо особи".
У контексті викладеного не можна не згадати відому енцикліку папи
Пія XI "Quadragesimo anno", в якій дістав класичне визначення принцип
субсидіарності: "Суспільство не має права позбавити людину й перейняти
на себе те, що вона здатна зробити за власною ініціативою, своїми
зусиллями; несправедливо також переводити на більші й вищі спільності
те, що можуть виконувати, здійснювати малі й супідрядні громадські
об'єднання; це завдає шкоди і збитків суспільному порядку. Будь-яка
суспільна діяльність є не тільки в очах людей, але й за своєю сутністю
субсидіарною: вона має підтримувати членів соціуму й не може руйнувати
або ж поглинати їх особистість".
Б) Розвиток та правова регламентація ринкових відносин.
Під час формування такого завдання соціально-правової держави
постає запитання: чи може людина володіти громадянською самостійністю,
щоб, за словами І.Канта, бути зобов'язаною своїм існуванням та
утриманням не свавіллю когось іншого у складі народу, а своїм власним
правам і силам як члена спільноти, при адміністративно-командному
методі ведення господарства, при відсутності права приватної власності на
засоби виробництва, без ринкових засад в економіці? Безумовно, що ні.
Сумний приклад країн "соціалістичного табору" наочно довів, що аль-
тернативи ринку немає. Проте при спробах надати останньому повну
свободу слід мати на увазі, що ринок, за образним порівнянням А. Етціоні,
подібний до розщеплення атомного ядра, яке у певному дозуванні може
бути корисним людству, але може стати і руйнуючою силою.
Досвід капіталістичних країн свідчить, що ринковій економіці
властиві свої, теж доволі непривабливі, негативні риси. Тому економічною
основою соціальної держави має бути не просто ринкове господарство, а
74
соціально орієнтоване, яке А. Мюллер-Армак уявляв у вигляді певного
"магічного трикутника", кутами якого є цілі особистої свободи,
економічного та соціального забезпечення і економічного зростання.
Соціальна орієнтованість економіки полягає, по-перше, в тому, що
виробництво дає змогу створити й нагромадити матеріальні ресурси, необ-
хідні для забезпечення існування найбільш соціально незахищених верств
населення — непрацездатних та вимушено безробітних. А по-друге, в тому,
що це виробництво у кінцевому підсумку підпорядковується задоволенню
матеріальних та культурних потреб усіх членів суспільства.
В Україні, де триває складний і суперечливий процес формування
ринкових структур, засадничих елементів ринкової економіки, Конституція
закріпила
знакове
положення,
згідно
з
яким
"держава
забезпечує...соціальну спрямованість економіки" (ч. 3 ст. 13 Конституції
України).
В) Соціально-правова держава — це держава, основним завданням
якої є створення умов і відповідальність за реалізацію економічних та
соціальних прав "другого покоління". Як видається, це положення є
центральним у сучасній концепції соціально-правової держави: адже
держава, де реально не забезпечені такі права і яка навіть не прагне до
цього, однозначно не може іменуватися навіть соціальною.
Загальна декларація прав людини проголошує, що кожна людина як
член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення
необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав
у економічній, соціальній та культурній галузях за допомогою на-
ціональних зусиль та відповідно до структури і ресурсів кожної держави
(ст. 22). Положення Декларації, присвячені правам "другого покоління",
були розвинені й деталізовані в Міжнародному пакті про економічні,
соціальні та культурні права, Європейській соціальній партії, конституціях
75
багатьох країн, у тому числі й України. Але, незважаючи на це, питання
про статус та гарантії соціально-економічних прав ще й тепер за лишається
дискусійним.
Означені права відрізняються від прав людини "першого покоління",
тобто громадянських і політичних, принаймні, у двох аспектах.
По-перше, своїми змістовними характеристиками, по-друге —
способами їхньої реалізації та захисту.
Виходячи з усталеного у філософській думці розрізнення понять
"негативної" і "позитивної" свободи, слід визнати слушність прийнятої у
теорії держави та права відповідної змістовної характеристики кожного з
двох "поколінь" прав людини. Якщо права громадянські та політичні го-
ловно спрямовані на забезпечення свободи від протиправного втручання
державної влади (негативні права), то для соціально-економічних прав
характерною є саме наявність претензій на забезпечення і здійснення
інтересів індивіда за допомогою державних дій (позитивні права).
Таким чином, якщо суть громадянських і політичних прав полягає в
обмеженні ролі держави у духовному, соціально-економічному та полі-
тичному регулюванні, наданні більшої свободи вибору для особи, то
соціально-економічні права розширюють сферу державного контролю,
збільшують патронажну роль держави щодо суспільства. Завдання, які
ставить перед собою соціальна держава, об'єктивно вимагають розширення
дискреційних повноважень органів державної влади і управління, що може
призвести до статизації та юридифікації суспільного життя і, в свою чергу,
загрожує звуженням особистої свободи громадян, перетворенням їх, за
виразом Л. Ерхарда, на "соціальних підданих".
Можливість такої небезпеки ще 1903 р. передбачав І.Франко: "Отся
віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета
соціальної демократії. По її думці, кожний чоловік у будущім устрою від
уродження до смерті буде державним упорядником та пенсіоністом:
76
держава дасть йому наперед відповідне підготування, потім буде йому
визначувати роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в
разі слабості — ласкавий хліб. Нема що й казати, є дещо привабного в
такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу... Але є й у
тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та
всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного
поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка
мусила би щезнути, за-ни-ді-ти, бо ануж держава признає її шкідливою,
непотрібною... Люди виростали і жили би в такій залежності, під таким
поглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних
державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною
тюрмою".
Безумовно, соціально-економічні права мають свою специфіку й
щодо способів їхньої реалізації та захисту: адже ступінь їх гарантованості з
боку держави — на відміну від класичних прав "першого покоління" —
дійсно перебуває у досить жорсткій залежності від стану економіки
відповідного суспільства, від "соціальної дієздатності" держави. Однак, на
наш погляд, незважаючи на об'єктивно існуючі відмінності між правами
двох "поколінь" за механізмами реалізації та гарантування, на початку
третього тисячоліття виглядає безперспективним та й, мабуть, недоречним
протиставлення різних категорій прав людини за критеріями їх
"природності" і важливості у житті сучасної цивілізованої людини. Вона не
уявляє свого нормального існування ні без "першого", ані без "другого", а
тепер вже й "третього покоління" прав особи.
Загалом аналіз саме цих завдань соціально-правової держави дає
підстави стверджувати, що без їх виконання неможливі ані зміцнення со-
ціального миру в суспільстві, ані сприяння людині у досягненні нею
власними силами матеріального добробуту, ані законодавче закріплення
соціальних прав людини. Саме тому здійсненність прав людини "другого
77
покоління" бачиться визначальною якістю соціальної держави — тим
"лакмусовим папірцем", за допомогою котрого чітко проявляються успіхи
та прорахунки у процесі її розбудови.
Г) Завдання соціально-правової держави становить комплекс заходів,
спрямованих на створення й підтримання гармонійних відносин у сус-
пільстві, на зміцнення соціального миру та злагоди, стримування
надмірного, конфліктогенного соціального розшарування населення.
Реалізація вказаного завдання тісно пов'язані із проблемою
визначення і встановлення соціальної справедливості, що є однією з
найдискусійніших тем у сучасній політико-правовій літературі. Як
зазначали Г.Шредер і Т.Блер, у минулому сприяння соціальній
справедливості часом плутали з вимогою рівності при розподілі. Внаслідок
цього ігнорувалося і не стимулювалося значенні власних зусиль і
відповідальності, а соціальні демократія пов'язувалася не з творчим
потенціалом,
різноманітністю та видатними досягненнями а з
конформізмом і пересічністю. Шлях до соціальної справедливості був
вимощений зростаючими державними видатками, незважаючи н;
результати чи вплив високого податкового тягарі на конкурентноздатність,
зайнятість або приватні витрати.
Активна участь соціальної держави у процесах суспільного розподілу
і перерозподілу новоствореної вартості є одним із найважливіших напрямів
державної діяльності. В Україні грошові доходи найбільш забезпеченої
частини населення (10%) перевищують доходи найменш забезпечених
верств у 12 разів. У країнах Західної Європі цей коефіцієнт не перевищує 6
разів, у США — 11. А відтак для України особливо актуальною «проблема
формування та проведення ефективної "політики доходів" і прийняття з
цією метою Податкового кодексу, який повинен стати надійною
78
юридичною основою для створення досконалого та соціально
справедливого механізму оподаткування доходів громадян.
Однією з найперших загально соціальних потреб, організовувати
задоволення яких призначена за своєю соціальною сутністю держава, є
забезпечення необхідної єдності суспільства як цілісного соціального. При
цьому ідеї соціального партнерства забезпечують створення умов,
необхідних для розв'язання соціальних суперечностей у мирних,
цивілізованих формах; для подолання конфліктних ситуацій не
насильницьким, а переговорним, консенсусним шляхом. Принагідно
зауважимо, що поняття "соціальне партнерство", як правило, розуміють
досить вузько, застосовуючи його лише щодо царини трудових відносин.
Проте
механізми й методи соціального партнерства
можуть
використовуватись у будь-яких галузях, де перехрещуються інтереси різних
груп. Формування механізму та організаційних структур соціального
партнерства в Україні набуває чимраз більшої ваги в умовах переходу до
ринкової економіки, приватизаційних процесів, загострення соціально
трудових відносин. Проблеми соціального партнерства, безумовно,
потребують серйозної уваги з боку як науковців, так і органів державної
влади її управління. 1 передовсім на порядку денному стоїть завдання
прийняття відповідного закону.
Ось такий спектр завдань соціально-правової держави ставить перед
нами сучасність.
4.4. Поняття та ознаки соціально-правової держави
З наведених вище завдань соціально-правової держави випливають її
відповідні суттєві ознаки.
Першою із таких ознак є фактичне створення державою необхідних
передумов для самостійного забезпечення працездатною людиною гідного
життя для себе та своєї сім'ї, а також здійснення державних заходів щодо
79
підтримки непрацездатних груп населення принаймні на рівні прожит-
кового мінімуму.
Друга ознака — реальне забезпечення гарантій реалізації
економічних, соціальних і культурних прав громадян. І, нарешті, третьою
ознакою виступає практична діяльність держави, спрямована на
мінімізацію невиправданих соціально-економічних відмінностей між
членами суспільства, на стримування надмірного майнового розшарування
населення, на зміцнення соціальної злагоди та єдності народу.
Отже, фактичні дії держави з реального розв'язання завдань,
розглянутих вище, саме і є суттєвими ознаками соціально-правової
держави.
Отже, враховуючи багатомірність даного терміну, соціально-правову
державу можна визначити таким чином:
- це сучасна політико-правова теорія, де слово "соціальна"
підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут
громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим
урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист соціальних та
індивідуальних інтересів, участь трудящих у прийнятті рішень на
виробничому рівні з метою запобігання необмеженого панування
підприємців;
- це політична організація суспільства, у якій право зв'язує і
підпорядковує собі державну владу, а основні права особи та її соціальна
безпека складають зміст свободи, яка ґрунтується на законах, що
приймаються і підлягають змінам законним шляхом;
- це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину
достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в
управлінні виробництвом;
- це гуманна держава людей і для людей, що спрямована на
задоволення соціально-економічних прав людини. Тому вона покликана
80
будувати свої соціальні програми у такий спосіб, щоб вони відповідали
демократичним вимогам, ринковим реформам, принципам соціальної
справедливості, подоланню як зрівнялівки, так і величезного розриву в
доходах різних верств населення.
Такі вимоги вже не є приватною справою окремих політиків чи
науковців, вони стали законним обов’язком кожної держави і закріплені у
Всезагальній декларації прав людини (ст. 11), Міжнародного пакту про
соціальні, економічні і культурні права, в яких передбачено право кожного
на гідний людини життєвий рівень для неї самої і для її сім’ї, що включає
такі вимоги як достатнє харчування, одяг, житло і безперервне поліпшення
умов життя. Здійснення такої діяльності і визначає гуманний зміст
концепції сучасної соціальної держави.
Компетенція сучасної соціально-правової держави є досить широкою
і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці,
система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба,
безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані
гарантувати
загальнодоступність
і
безкоштовність
медичного
обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти,
допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам,
програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання
безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава
гарантує право своїх громадян на "достойне проживання", право на
мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі - приблизно однакові для
всіх соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань.
Внутрішню
політику
соціально-правової
держави
можна
охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в
суспільстві. У перерозподілені допомоги від одних груп до інших (від
працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до
малозабезпечених тощо) реалізуються відносини солідарності. Іншою
81
метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка
стабільного соціально-економічного становища громадян.
Ефективність соціально-правової держави відбувається залежно від
факторів, серед яких виділяють:
- високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що
дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;
- згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних
програм, що реалізуватимуться державою, досягнення подібного
консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у
випадку приходу до влади інших політичних партій;
- розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної
солідарності.
Розуміння соціально-правової держави нерозривно зв'язане із
соціальними, економічними і культурними правами, що знайшли втілення в
найважливіших міжнародно-правових актах — Загальній декларації прав
людини і Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права.
Ключовим принципом соціальних і економічних прав, навколо якого
вибудовується вся їх система, є положення, сформульоване в п. 1 ст. 25
Загальної декларації прав людини: "Кожна людина має право на такий
життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і
необхідне соціальне обслуговування, що необхідний для підтримки
здоров'я і благополуччя його самого і його родини, і право на забезпечення
на випадок безробіття, інвалідності, удівства, настання старості чи іншого
випадку втрати засобів до існування по не залежним від нього обставинам".
Даний принцип розвитий у п. 1 ст. 11 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права. Цей принцип зобов'язує держави до соціальної
орієнтації їх діяльності, забезпеченню "другого покоління" прав людини,
без чого наприкінці XX в. неможливий нормальний розвиток суспільства.
82
До числа соціально-економічних і культурних прав відносяться право
на працю, на справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної
цінності; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни; право
на відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувана
періодична відпустка; право на соціальне забезпечення, включаючи
соціальне страхування; право на охорону сім’ї, материнства і дитинства;
право на творчість; право на участь у культурному житті; право на
користування досягненнями культури і ряд інших. Простий перелік прав
"другого покоління" показує, що їхнє здійснення неможливе без активного
сприяння держави, і це чітко зафіксовано в п. 1 ст. 2 Міжнародного пакту
про економічні, соціальні і культурні права: "Кожне держава, що бере
участь у дійсному Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку й у
порядку міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема, в економічній і
технічній галузях, прийняти в максимальних межах наявних ресурсів міри
до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у дійсному
Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, уживання
законодавчих заходів".
Отже, соціально-правова держава — це насамперед така держава,
що, по-перше, гарантує своїм громадянам цивілізований рівень
матеріального добробуту, матеріальний і соціальний захист своїх громадян;
по-друге, охороняє свободу громадян, особливо від страху нужди та
бідності; по-третє, гарантує соціальну злагоду і єдність народу.
83
РОЗДІЛ 5
ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ
5.1. Проблема відсутності єдиної загальновизнаної концепції
соціально-правової держави в Україні, шляхи її розв’язання
Першою і, на мою думку, найважливішою проблемою соціально-
правової держави в Україні є відсутність єдиної загальновизнаної концепції
побудови такої держави. Це фактично означає, що така держава в Україні
не будується. Тому, вирішувати цю проблему слід починати з розробки
такої концепції.
Термін «концепція» означає спосіб розуміння будь-якого явища або
процесу. У сполученні зі словами «соціально-правова держава» він
використовується для визначення головного замислу, конструктивного
84
принципу побудови соціальної політики країни. Концептуальний аспект
(або теоретичне знання) досліджуваного поняття дозволяє визначити галузі
застосування та засоби вираження базових ідей, понять. Теоретичним
підґрунтям у формуванні концепції соціально-правової держави є доктрини
природного права та соціальної справедливості. Необхідно зауважити, що
термін «концепція» є близьким до терміна «доктрина». Останній робить
акцент на «несхибності», «завершеності» та допомагає у розробленні
сутнісно-категоріального апарату. Утім, концепція є самостійною формою
організації наукових знань, яка ґрунтується на теоретичному матеріалі
доктрини.
Обґрунтовуючи модель власної соціально-правової держави, нам
належить врахувати існуючі погляди на сутність концепцій як соціальних,
так і правових держав, але зважати й на те, яка з них відповідає вимогам
нашої держави, станові її економіки, рівневі політичної та правової
культури населення. Ми маємо переосмислити існуючий світовий та
вітчизняний досвід для освоєння нової ролі саме нашої держави і саме в
цей складний період її розвитку з огляду на наші національні особливості,
історичні і соціальні умови, історичне минуле і недавній досвід розв’язання
соціальних питань в умовах казарменого соціалізму.
Концепція соціально-правової держави України – це закріплене в
конкретних механізмах реалізації системне визначення найважливіших
цілей, принципів, пріоритетів держави щодо забезпечення суспільного
прогресу. Запорукою її реалізації виступають: консолідованість суспільства
та виваженість практично-політичних дій органів державної влади,
громадських та суспільних об'єднань, високорозвинений економічний
потенціал держави, внутрішньополітична стабільність. Розвиток соціально-
правової держави значною мірою зумовлюється також моральними
чинниками.
85
Головним атрибутом соціально-правової держави має стати реальна
відсутність бідних, а не декларативне проголошення допомоги соціально
уразливим верствам. При цьому добробут забезпечується не тільки і не
стільки перерозподілом власності одних на користь інших, а головним
чином стимулюванням і забезпеченням активної та ініціативної діяльності
всіх громадян.
Світова практика свідчить, що на сьогодні дієвими є два способи
забезпечити соціальну захищеність громадян: по-перше, держава сама
здійснює перерозподіл національного багатства шляхом фінансування
соціальних програм; по-друге, держава надає громадянам можливість
забезпечити себе пенсією, коштами на випадок хвороби тощо, а також
надає право вибору тієї чи іншої соціальної послуги на ринку.
Концепція соціально-правової держави України має поставити за
завдання скорочення функції держави у соціальному забезпеченні і
посилення ролі соціального страхування.
За мету має бути поставлене упорядкування життя суспільства на
принципах гуманізму; пом’якшення гри ринкових сил, забезпечення
кожному громадянину гідних умов життя, в першу чергу за рахунок
розвитку виробництва, його ефективності; підтримка відносин між
громадянами, між державою та громадянами на основі принципів
солідарності та субсидіарності.
Важливим чинником розвитку соціально-правової держави є
трансформація соціальної політики в активну, яка не тільки усуває наслідки
соціального дисбалансу, але й передбачає збалансований політичний
перерозподіл суспільних благ. Така соціальна політика сприяє
перетворенню всієї соціальної сфери у напрямі стабілізації та зростання
рівня життя громадян, становлення збалансованої соціально-класової
структури з чисельним середнім класом, формування стабільної та
ефективної системи соціального захисту і соціального забезпечення. Це
86
буде забезпечувати перехід до функціонування соціальної сфери у режимі
динамічної рівноваги і стабільності.
Соціально-правова держава має стати формою організації суспільства, що
здатна забезпечити соціальний прогрес. Серед її головних пріоритетів –
соціальний захист громадян,
нейтралізація соціально-економічних
конфліктів, дотримання соціальних стандартів та принципів гідного життя
для всіх громадян за допомогою розподілу та перерозподілу ВВП.
Передумовами становлення соціально-правової держави виступають:
відкритий характер державної влади; гарантована рівність громадян перед
законом та право на участь у державному й громадському житті; ринкова
економіка; громадянський мир та солідарність. В свою чергу умовами
розвитку соціальної держави та її характерними ознаками є: демократична
організація державної влади; високий економічний потенціал, що дозволяє
здійснювати заходи з перерозподілу доходів без пригнічення інтересів
власників прибутків; соціально орієнтована структура економіки, що
виявляється у розробці дієвих соціальних програм і пріоритетності їхньої
реалізації; існування розвиненого громадянського суспільства; дотримання
моральних норм громадянами і, насамперед – посадовими особами.
Основними напрямками діяльності сучасної соціально-правової
держави мають бути:
- заходи з заохочення економічного зростання (стимулювання попиту
на ринку праці, політика цін і доходів тощо);
- перерозподіл національного доходу на користь соціально вразливих
верств (за ознакою віку - молодь та пенсіонери, за ознакою статі - жінки, за
ознакою фізичних вад – інваліди тощо);
- розвиток доступних для всіх охорони здоров'я, освіти, культури.
При цьому обсяг соціальної допомоги має бути виваженим, бо
надмірна соціальна допомога призводить до завищених очікувань,
87
зниженню мотивації до праці та розвитку психології соціального
утриманства.
В концепції має бути обумовлене визначення основних принципів,
які мають усвідомлюватись громадянами і реалізуватись через діяльність
державних та недержавних інституцій, а саме: принцип загального
добробуту, принцип соціальної справедливості; принцип солідарності;
принцип субсидіарності; принцип соціальної безпеки.
Серед
основних
принципів
соціально-правової
держави
пріоритетним доцільно визнати принцип загального добробуту. Він
спрямований на повне, гарантоване забезпечення потреб громадян у
необхідних матеріальних і духовних благах. Критерієм дотримання
принципу загального добробуту є високий рівень життя населення, що
визначається обсягом і структурою споживання, сукупністю поточних
доходів та накопичень, забезпеченістю житловими умовами тощо.
Принцип соціальної справедливості визначає міру забезпечення
окремих громадян матеріальними і духовними благами відповідно їх
внеску у суспільно корисну працю.
Принцип солідарності означає взаємодопомогу та взаємопідтримку
між різними верствами та віковими групами населення і виходить із
засадних моральних цінностей людського існування. В основі цього
принципу – соціальна відповідальність працюючих за непрацездатних.
Важливим принципом соціально-правової держави є принцип
субсидіарності, який має дві складові: по-перше, це перетікання коштів від
більш успішних до менш успішних за ринкових умов; по-друге, цей
принцип передбачає законодавче регулювання взаємодії у соціальному
секторі державних і недержавних структур з наданням громадським та
приватним ініціативам переваги у фінансуванні соціальних програм.
Принцип соціальної безпеки обумовлює та гарантує безпеку людини,
суспільства та держави від внутрішніх й зовнішніх загроз шляхом
88
скоординованої системи національної безпеки і соціальної політики,
розвитку системи соціального (державного та недержавного) страхування,
інтеграції України в міжнародну систему соціального розвитку.
5.2. Проблематика тоталітарного минулого України
Для досягнення ідеалу соціально-правової держави при всіх
цілеспрямованих зусиллях, мабуть, треба десятиліття, перш ніж вдасться
створити щось схоже на ефективно чинну соціально-правову державу, що
з'являється не на порожньому місці й не в результаті прийняття пакета
законів. Спроба реалізації цього ідеалу уже відбувалася, але на рівні
механічного поєднання «соціалізму» із «соціально-правовою державою»,
що призвело до розладу СРСР, загострення міжнаціональних протиріч,
посилення сепаратистських тенденцій у створених на його території
державних об'єднаннях, до економічної кризи та зростання злочинності.
Багато політичних рішень, що приймалися після 1985 р., об'єктивно не
сприяли розв'язанню протиріч, а, навпаки, ще більше їх загострювали.
Сучасну нашу державу можна назвати як завгодно, але передусім
вона є постсоціалістичною, з соціально зорієнтованою економікою і
змістовно несе на собі навантаження минулого, тоталітарного і нового,
демократичного. Отже маємо справу з "перехідною державою". Зважаючи
на це держава не лише має, а й зобов’язана активно впливати на якісну
сторону трансформаційних процесів. Вкрай необхідне здійсненні такої
політики, яка б була покликана не лише забезпечувати ринковий вектор
розвитку нашої держави, а й надати їй більшої соціальної спрямованості,
націленості на кінцевий результат — утвердженні в Україні не просто
ринкової, а соціально орієнтованої економіки.
Вказівка на соціальний характер нашої держави підкреслює, що в
основу її ціннісних пріоритетів покладено принцип соціальної
89
справедливості. Саме це є визначальним в обґрунтуванні гуманістичної
спрямованості діяльності соціально-правової держави.
У Конституції Україна проголошена як демократична, правова і
соціальна держава, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність визнаються найвищими соціальними і гуманітарними
цінностями. Згідно з Конституцією основні соціально-економічні права
людини мають надавати громадянинові можливості користуватися
соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової
діяльності, освіти, здоров’я, відпочинку у відповідних статтях Основного
Закону. Соціальні права і свободи є найчисельнішими, які проголошені й
закріплені в Конституції України. Але оскільки можливості забезпечення
соціально-економічних прав з боку держави обмежені, то, на відміну від
конституційних, особистих прав, вони не можуть бути безпосередньо
захищені правовими засобами. Тому сьогодні гостро постало питання про
правове регулювання соціально-економічних відносин, гарантії їх
здійснення та процедура правового захисту населення. Формою реалізації
цих прав і свобод мають бути конкретні правовідносини, що відповідають
рівневі економічного розвитку нашої держави, правовій культурі та
правовій свідомості громадян.
Враховуючи особливість розвитку нашої держави, ментальність
нашого народу, його минуле і сучасне, ми повинні враховувати, що захист
соціально-економічних прав людини в умовах переходу до ринкової
економіки не лише не повинен зводитись до мінімуму, як це рекомендують
окремі радикально налаштовані представники ринкової економіки, а й
мають постійно розширюватись завдяки соціальній політиці держави,
поглибленню ринкових реформ та демократичних перетворень. Якщо
проголошення України демократичною, правовою та соціальною державою
не є популістським лозунгом, а відбиває прагнення створювати фундовані
на праві структури, що забезпечують гідне і заможне життя кожної
90
людини, то слід визначити зміст соціальних функцій соціальної держави,
яка суттєво відрізнятиметься від патерналістської опіки часів казарменого
соціалізму, та октройованого права радянської держави.
Але реальне втілення в життя конституційних принципів соціальної
держави (і не тільки проголошувати, а й реально захищати та гарантувати
соціально-економічні прав людини) — це справа неблизького майбутнього.
Сьогодні досягнення зазначених соціальних завдань державою зволікається
завдяки існуючій неузгодженості у владних структурах, конфронтацією між
гілками влади, неузгодженістю їхніх дій, морально-духовною та політико-
правовою кризою, тяжкою економічною ситуацією тощо. Демократичне
суспільство, що розбудоване на принципах ринкової економіки не може
існувати,
ігноруючи
принципи
соціальної
справедливості
та
загальнолюдські цінності.
Але соціально-правова держава має не лише значні переваги, а й
певні межі свого застосування і відверті недоліки, які необхідно
враховувати, вивчаючи досвід розбудови інших соціальних держав.
Зокрема, у прихованому вигляді тут інколи виступають риси
патріархальності, патерналізму, опікунства, стимулюючи утриманство; по-
друге, завдання, які повинна вирішувати соціальна держава мають
індивідуальний характер, а інститути, що використовуються для їхнього
вирішення, — суспільний і тому соціальна держава потребує чисельного
бюрократичного апарату. По-третє, соціально-правова держава — це дуже
дорога справа. Вона зайнята лише перерозподілом, а всі заходи, пов’язані
із цією діяльністю дуже затратні. Держава не має власних механізмів
обмеження і тому з кожним роком зростають витрати на охорону здоров’я,
турботи про літніх людей тощо, а механізмів обмеження витрат держава не
виробила. Важко пояснити чому в одних містах добре обладнані лікарні,
навчальні заклади, більш висока заробітна плата, а в інших цього немає.
По-четверте, свою роль відіграють такі непередбачувані процеси, як,
91
приміром, безперервне зростання кількості отримувачів допомоги: довший
процес навчання та більш ранній вихід на пенсію — це лише два чинники,
що потребують вироблення певного критерію фінансування і пояснення.
Демографічні зміни призводять до змін у співвідношенні між групами
населення, які утримують державу і тими, хто чекає від неї допомоги. Саме
тут соціальна справедливість має виступити як певний критерій для
встановлення межі соціальної допомоги, виходячи із реальних економічних
можливостей та юридичного забезпечення.
Вихід із такого становища полягає в тому, щоб зробити соціально
спрямованішими функції держави і передусім гарантувати мінімальний
рівень життя тим громадянам, які самостійно не можуть вибутися з нужди
та злиднів; визначити найбільш нужденні групи населення — літні люди,
незахищена молодь, діти з неблагополучних сімей. Але найголовнішим
напрямом має стати активне залучення до роботи інститутів
громадянського суспільства, для заміни ними державних бюрократичних
закладів. Непомірна активність держави в перерозподільчих процесах веде
до повернення адміністративно-командного втручання в соціальні процеси,
до створення величезної кількості штучних пільг для тих, хто фактично
цього не потребує.
Розбудову української держави як демократичної та соціально-
правової слід розглядати лише в нерозривній єдності держави правової та
соціальної. Вирішення соціальних програм можливе лише тоді, коли в
суспільстві реально створиться правова держава зі всіма її принципами та
компонентами, тобто після того, як чітка правозаконність стане
обов’язковим і провідним елементом всього суспільного життя. Тому,
розглядаючи взаємозв’язок правової та соціальної держави, необхідно
надавати перевагу верховенству держави правової, з її провідними
демократичними, гуманними принципами, спрямованими на законодавче
забезпечення справедливого соціального захисту населення, задоволення
92
соціально-економічних прав людини і громадянина. Воно полягає в тому,
щоб центр регулювання соціально-економічних прав людини перенести на
рівень чинного законодавства — просто закону, а органи виконавчої влади
наділити повноваженнями провадити конкретні заходи для забезпечення
конституційної правової мети. Саме тут закладений гуманістичний
потенціал демократичних принципів соціальної держави, що спрямований
на досягнення не лише юридичної, політичної, а й соціальної рівності
громадян. Нині такі форми важливі як з огляду на культурно-історичні
підстави і традиції українського народу, так і з огляду на забезпечення
стабільності, подальшого розвитку економіко-правових основ розвитку
нашої держави. Проте утвердження соціальної держави не можна
забезпечити лише встановленням відповідного державно-правового
режиму. Потрібен час, терпіння і зусилля в постійному реформуванні
економіки, демократизації суспільства, підвищенні правової та політичної
культури населення, що сприятиме вирішенню законним шляхом сучасних
соціальних проблем, підвищенню культури діалогу в суспільстві та в
урядових структурах, утвердженню психологічної єдності соціальних груп
у досягненні поставлених цілей.
5.3. Інші проблеми соціально-правової держави на сучасному
етапі розвитку України
Однією з центральних проблем є проблема, пов'язана з
невідповідністю статусу, авторитету не стільки усіх гілок влади, скільки
формального політичного лідерства (йдеться про перших осіб в Україні)
тим завданням, які належало і належить далі вирішувати, особливо в
умовах тотальної кризи. За усі роки незалежності політичні лідери, гілки
влади в державі мали різні рівні довіри, легітимності, однак їхній авторитет
наприкінці 2008 року виявився на неприпустимо низькому рівні. Попри
будь яку вихованість і культуру неповагу до формальної влади, керівників
93
держави висловлюють усі бажаючі відкрито і подекуди злісно. Коли вести
мову про міжнародні виміри, то таке ставлення загалом є неповагою до
усього українства.
У суспільстві складається загрозлива ситуація, коли громадяни
максимально дистанціювалися від влади, обираючи індивідуалізовані
моделі життя, а політики, політичні сили ще дужче роздмухують наст-рої
протесту, і фактично усі, незалежно від політичних уподобань, готові
очолити будь які опозиційні сили. Немає очікуваної нової, провідної,
об'єднуючої політичної еліти. Такою є нинішня ситуація у сфері політики,
де зневіра громадян у порядності влади і політиків сягнула критичної межі.
В економіці ситуація не краща, бо вона є віддзеркаленням політики.
Неважко прогнозувати, що економічна криза у 2009 році позначиться на
соціально економічному стані більшості громадян і особливо вплине на
соціальну сферу, тобто, негативно позначиться на тих категоріях
населення, які належать до групи ризику. Можлива активізація малого
бізнесу, оскільки переважна більшість громадян зможе ви-жити лише за
рахунок доходів від дрібної торгівлі, дрібного виробництва, зрештою
перерозподілу, вкотре, товарів і послуг, як це було на початку незалежності
нашої держави.
У 2009 році, згідно з прогнозами, зросте безробіття, а отже,
громадянам доведеться працювати будь де і часто за символічну плату;
зменшиться кількість студентів; скоротиться забезпечення соціальними,
культурними послугами. Відтак, люди, які працюють у галузі освіти, науки,
у сфері соціальних послуг, збідніють і поповнять лави безробітних. Лякає
не світова еко-номічна криза, а те, що стратегії економічного розвитку
країни фактично немає. Боротьба за владу триває не задля перемоги і
реалізації найкращого курсу соціально економічного розвитку держави, а
зара-ди контролю над бюджетом, фінансовими потоками, енергоносіями і,
94
врешті, вирішення долі найголовнішого сировинного ресурсу України
землі. Задля цього сильні світу цього готові "скупити" парламент,
розподілити депутатські мандати, урядові посади між кланово
корпоративними силами так, як вигідно їм самим. Тут про долю народу і не
йдеться. І це на тлі того, що, за деякими європейськими рейтингами,
Україну, після Молдови і Албанії, вважають сьогодні найбіднішою країною
Європи. А про необхідну для стабільного, сталого розвитку соціальну
стратифікацію українського суспільства нічого й казати: середнього класу
майже немає, прірва між надто багатими і величезною кількістю бідних
найг-либша з поміж найнестабільніших держав світу.
Це в ситуації, коли, на нашу думку, наступні роки будуть роками
боротьби не лише за впровадження новітніх технологій, форм
господарювання, організації виробництва, а й за чисту воду, повітря і
землю.
На сучасному етапі становлення соціально-правової держави України
стратегічними пріоритетами по сферах діяльності виступають: політика
доходів населення; зайнятості населення; соціальної безпеки та соціального
захисту населення; охорони здоров’я населення; демографічного розвитку;
соціокультурного середовища; систем життєзабезпечення населення,
захисту від природних та техногенних аварій і катастроф; соціального
партнерства; зовнішньої політики.
У сфері політики доходів населення: забезпечення зростання
реальної заробітної плати; встановлення державних гарантій оплати праці;
недопущення отримання заробітної плати нижче прожиткового мінімуму
визначеного державою.
У сфері зайнятості населення: забезпечення громадянам України
можливості працювати на умовах вільного вибору професії, повної і
продуктивної зайнятості; захист трудових прав та інтересів працівників
через систему соціального партнерства.
95
У сфері соціальної безпеки та соціального захисту населення:
створення ефективної, реально діючої системи соціальної безпеки та
соціального захисту населення від соціальних ризиків та загроз; розробка
та прийняття закону України “Про основи соціальної безпеки в Україні”;
вдосконалення системи пенсійного забезпечення та реформування системи
соціального страхування; здійснення реального соціального захисту сім’ї,
материнства, молоді, інвалідів та інших слабо захищених верств населення.
У сфері охорони здоров’я населення: створення умов для розвитку
медичної науки; удосконалення системи невідкладної медичної допомоги з
метою наближення її до світових стандартів, розвитку інституту сімейного
лікаря; розвиток та вдосконалення адресної дотації для пільгового
забезпечення ліками громадян за соціально-медичними показниками;
ефективного використання баз санаторно-курортного оздоровлення;
впровадження державних соціальних стандартів у сфері охорони здоров’я
та дотримання гарантованого рівня державної безоплатної медичної
допомоги;
розробка
та
прийняття
закону
України
“Про
загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”.
У сфері демографічного розвитку: розробка та вдосконалення
основних напрямків демографічної політики, спрямованої на зменшення
депопуляції населення України; вдосконалення законодавчої бази України
стосовно демографічного розвитку та демографічної безпеки держави.
У сфері соціокультурного середовища: вдосконалення системи
розвитку освіти, закладів культури і науки; збереження та пропагування
національної культури, мови, традицій, як на території України так і за
кордоном; толерантне ставлення до мови, традицій і культури інших
народів, націй і народностей, які населяють Україну.
У сфері життєзабезпечення населення: збереження, відновлення та
примноження житлового фонду; створення фонду соціального житла;
96
поліпшення якості та рівня благоустрою житла; розвиток комунального
господарства, засобів транспорту і зв'язку; створення нормальних умов
життя в населених пунктах (газифікація, телефонізація), що не мають
постійно діючих комунікацій з основною територією країни; розвиток
дієвих та привабливих умов для кредитування стосовно придбання житла.
У сфері захисту від природних та техногенних аварій і катастроф:
надання пріоритетності вимогам екологічної безпеки; соціоекологічний
принцип природокористування, який полягає у науково обґрунтованому
поєднанні екологічних, економічних і соціальних інтересів; гласність і
демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан
навколишнього природного та соціального середовища; безоплатність
загального
природокористування
і
платність
спеціального
природокористування для господарської діяльності; нормування впливу
господарської та іншої діяльності на природне середовище; створення
системи страхування екологічних і катастрофічних ризиків; вдосконалення
законодавства України щодо практичного застосування норм по захисту
екологічних прав громадян.
У сфері соціального партнерства: вдосконалення системи зв'язків між
трудовими колективами, професійними союзами, роботодавцями та
державою, органами місцевого самоврядування, їхніми представниками і
спільно утвореними органами, що проявляються у взаємних консультаціях,
переговорах і примирливих процедурах, які будуються на принципах
багаторівневого співробітництва,
добровільного і
рівноправного
партнерства; підвищення ролі трудового колективу при вирішені питань
власності чи перепрофілюванні підприємства; обов’язковість виконання
колективних договорів; надання можливості проведення соціальної
експертизи прийнятих рішень, які мають соціальне спрямування.
У сфері
зовнішньої
політики:
забезпечення
відповідності
національного законодавства міжнародно визнаним принципам і нормам у
97
галузі прав людини, зокрема Конвенції про захист прав і основних свобод
людини та практиці її застосування Європейським Судом з прав людини;
виконання міжнародних зобов’язань у сфері соціальної та гуманітарної
політики.
Реалізація даної системи пріоритетів соціально-правової держави
України дозволить вирішити питання щодо: удосконалення системи
державного та регіонального соціального управління та підвищення його
ефективності; підвищення рівня та якості життя населення, створення умов
формування середнього класу та подолання бідності; протистояння різкому
розшаруванню суспільства за рівнем доходів, майновим і соціальним
становищем, формування солідарної соціальної структури суспільства;
підвищення рівня здоров'я населення, поліпшення системи його охорони,
зміцнення генофонду українського народу; розв'язання демографічних
проблем;
протистояння
руйнуванню
людського,
трудового та
інтелектуального потенціалу, забезпечення їх розвитку; посилення мотивів
і стимулів до соціальної та інноваційної активності людей, до трудової та
підприємницької діяльності, удосконалення соціально-трудових відносин;
здійснення ефективної державної регіональної соціальної політики,
поступова її децентралізація, подолання значної диференціації соціального
розвитку регіонів; реформування соціального забезпечення та соціального
страхування, надання адресної державної підтримки незахищеним
верствам населення; збереження й розвитку соціальної інфраструктури,
всебічного розвитку сфери обслуговування та житлового забезпечення,
гуманітарної сфери - освіти, науки, культури, охорони здоров'я населення,
фізичної культури і спорту, відпочинку та туризму; забезпечення
екологічної безпеки; створення сприятливих умов для підтримки сім'ї,
жінок, дітей та молоді; збалансування взаємодії органів влади, суспільства і
людини; створення умов для соціальної інтеграції України до європейських
та міжнародних соціальних систем.
98
Не можна заперечувати той факт, що ефективність соціально-
правової держави залежить від її економічних можливостей. Чинна
Конституція України у ст. 1 визначила нашу державу як соціальну. Але це
конституційне положення втілюється не повною мірою саме з економічних
причин.
Однією з найбільших проблем, котрі виникають зараз при спробах
здійснювати забезпечення соціальних конституційних прав, є несумісність
між характером цих прав та особливостями нашої держави.
Характер існуючих прав громадян та міра їх забезпечення залежать
від політичного режиму, форми правління, економічної моделі. Україна
взяла курс на громадянське суспільство з демократичною формою
правління, ліберальним режимом влади та ринковою економікою, у
відповідності до цього й розроблялася Конституція України. Наскільки
відповідає наше законодавство реальній ситуації в країні? Як на мене, то
дуже мало, і ось чому.
Передумови для переходу на ринкову економіку почали формуватися
ще із середини 80х, з часів М. Горбачова. Вже тоді була зрозумілою
малоефективність економіки планової, насамперед через недостатню
зацікавленість осіб причетних до виробництва. Після розпаду СРСР
Україна отримала можливість будувати суспільство за західним зразком,
чому й було покладено початок. Проте тоді ж, на початку 90х, більшість
пострадянських країн, і Україна у тому числі, опинилися у значній
економічній кризі, викликаній розривом та послабленням старих
економічних зв’язків. Криза супроводжувалася обезціненням банківских
вкладів, що перетворило більшість населення на бідняків. Занепад
економіки призвів до розквіту злочинності, у тому числі й організованої.
У таких умовах закон про приватизацію, справедливо названий
“законом про прихватизацію” був на руку лише дуже обмеженій кількості
99
людей, котрі скупили державне майно і утворили олігархічне коло з
вирішальним впливом на роботу держави.
На час прийняття Конституції в нас вже існувало олігархічне
суспільство, в якому нові закони не були й не могли бути ефективними.
Можливо, якби Конституція була прийнята б раніше, вона б змогла
скерувати новітні суспільні процеси в потрібне русло, проте цього не
сталося, а радянське законодавство на початок 90х було вже застарілим і не
могло завадити ловити рибу в мутній воді тим, кому це було потрібно.
Використовуючи наявний адміністративний ресурс існуюча влада
могла виконувати будь-які маніпуляції, нещодавні вибори цьому
підтвердження. Продажності чиновників добитися було доволі легко – не
виплачуй заробітної платні і той сам почне підробляти “на стороні”,
справедливо вважаючи, якщо держава не здійснює своїх обов’язків по
відношенню до нього, то й він вільний від своїх обов’язків по відношенню
до держави. Коли такій людині запропонувати порушити закон, вона
погодиться без довгих роздумів, навіть якщо це піде на шкоду людям. А
чесних завжди можна залякати, наприклад погрозою звільнення.
Може викликати здивування те, чому склалася подібна ситуація,
адже в Польщі, Чехії, Угорщині, деяких інших країнах, перехід до західної
моделі суспільства та ринку пройшов порівняно безболісно. З цього витікає
ще одна проблема, котра заважає належній реалізації громадянських прав в
Україні. Для розуміння цього хотілося б зробити невеликий екскурс в
історію.
Український народ як такий виник у другій половині 13го століття,
на тих руських землях котрі були підвладні полякам. Взагалі, саме розкол
Київської Русі, її розподіл між Литвою, Польщею та Ордою і призвів до
формування на розділених територіях трьох національностей – українців,
росіян, білорусів. Таким чином, не буде перебільшенням сказати, що
український народ виник у рабстві, адже без розколу Русі не було б меж,
100
котрі й сприяли появі цього та інших народів. Інший нюанс – за свою
семисотрічну історію українці мали свободу лише при Хмельницькому, та
й те на дуже обмежений термін – що таке кілька років порівняно з віками?
Ніщо. Щоправда, можна згадати також визвольні змагання 1917-1920го
років, проте ті “держави” існували усього по кілька місяців, це несерйозно.
Інший час Україна була розподілена часто між кількома державами одразу,
мало того, що ми фактично не мали власних традицій державотворення, то
в межах українського народу утворилося кілька етнічних груп, часто з
різними традиціями та діалектом. Я сумніваюся, що східний українець зміг
би зрозуміти, скажімо, гуцула, якби той звернувся до нього своєю
говіркою.
За часів комунізму занепад української нації став ще більш явним:
колективізація, голодомори 30-40х років, нацистське вторгнення, від якого
Україна постраждала чи не найбільш, винищення національної інтелігенції
– одним словом, радянський уряд робив усе, щоб підірвати коріння нашого
народу, змусити його відмовитися від мрій про самостійність, знищити
його самобутність. І, як не жаль це визнавати, партії вдалося досягти свого.
На початку 90х української нації як такої не було, була лише розрізнена
маса людей, котрі не мали спільної ідеї, не мали довіри до влади, не мали
коріння та традицій, і виявилися беззахисними перед масовою культурою
Заходу, котра нестримним потоком заповнила свідомість суспільства.
Звісно, наші сусіди також пройшли через це, проте вони не були так
стерилізовані СРСР як Україна, вони мали багатовікові традиції
державності, це дозволило їм стати на ноги доволі швидко. А українці,
дезорганізовані та зневірені, не змогли скористатися своєю незалежністю,
до якої не були готові.
Багато в чому саме завдяки розрізненості українського народу
олігархічні кола опинилися при владі, свідомістю маси маніпулювати
набагато легше, аніж свідомістю нації, об’єднаної через спільну ідею. І
101
саме це пояснює нав’язування західної споживацької культури нашому
суспільству – чим більш люди отупіють від реклами, мильних опер та ток-
шоу, чим більш вони віддаляться від духовних цінностей у гонитві за
символами суспільного положення, тим легше буде маніпулювати такими
людьми. Саме затьмарена людська свідомість, як на мене, є основним
гальмом розвитку суспільства. Попереднє покоління успадкувало від
радянського суспільства мораль рабів, проте й на нинішнє надії немає –
виховане з одного боку родинною тиранією, з іншого – телебаченням,
позбавлене життєвих цінностей, зневірене у житті, воно не готове брати на
себе відповідальність управління державою, єдине що цікавить сучасну
молодь – бажання за будь-яку ціну забутися, наркотиками, дискотеками,
хизуванням перед іншими.
Вони не бажають вчитися, пізнавати щось нове, вони налякані
життям, вони ненавидять суспільну мораль, котра гнітить їхню
безпосередність, проте вони й не можуть обійтися без неї, вони бояться
відмовитися від неї через страх суспільного осуду та породжене незнанням
невміння створити власний світогляд, власну систему цінностей. Постійно
порушуючи її норми, вони (молодь) є гарним матеріалом для злочинців,
проте вони продовжують жити за цією надв’язуваною ним мораллю
оскільки не знають нічого кращого, і ненавидять себе за це. Будучи
спустошеними зсередини, вони постійно намагаються самоствердити себе
за рахунок інших і тим самим здобути самоповагу, втрачену через
безглузде, рабське життя, проте вони лише більше заплутуються у собі.
Через власне невігластво вони є надто слабкими щоб об’єктивно оцінити
себе і розпочати інше життя. Вони натомість шукають собі виправдань, а
не знаходячи ненавидять себе й інших ще більше, занурені у свої проблеми
вони не можуть розгледіти в інших подібних собі і не знають, що лише
допомігши іншим, вони отримають їхню повагу. Страждаючи від недостачі
уваги, вони бояться показати себе іншим такими, якими вони є, не
102
довіряючи один одному вони слабкі у своїй розрізненості й взаємній
ненависті. Ось наше суспільство, таке, яке воно є.
Якщо зробити висновки з вище написаного, то можна виділити
кілька пунктів:
1. Основною проблемою, пов’язаною з реалізацією громадянами
своїх прав, є невідповідність суспільства у якому ми мешкаємо, до
існуючих та закріплених на правовому рівні стандартів.
2. Причинами цього є:
- по-перше, несприятливість умов, у яких Україна опинилася на
початку своєї нинішньої державності.
- по-друге, розрізненість суспільства, що полегшує маніпулювання
ним.
Якщо права людей не може бути забезпечено у тій державі, де ми
мешкаємо, постає питання: коли буде побудовано ту державу, де ці права
можна буде гарантувати, тобто державу західного зразка, і чи можливо це
взагалі. Якщо так, то у який спосіб?
Чи можлива соціально-правова держава в Україні – так, проте як
скоро – важко сказати. Відомий американський політолог Збігнєв
Бзежинський, котрий працював деякий час в Україні, дав цифру 25-30
років. А чому така держава можлива – люди вже стомилися жити у тій
державі, де вони живуть зараз. Існуюче положення речей невигідне нікому,
окрім нечисленної суспільної еліти, котра діє насамперед у власних
інтересах. Бідняки прагнуть вирватися зі злиднів, інтелігенція – отримувати
достойну платню за свою працю, підприємці – можливість розвивати
власну справу, зміни у суспільстві необхідні, причому глибокі та
всеохоплюючі. Проте чи готові самі люди до цих змін, чи готові вони брати
участь у них? Відповідь на це питання – так, і підтвердженням є ті масові
виступи спрямовані проти фальсифікації виборів, котрі пройшли зовсім
недавно. Це яскрава демонстрація того, що З. Бзежинський міг помилятися
103
у своїх оцінках – те усвідомлене бажання змін, якого не було 13 років тому,
зараз надзвичайно розповсюджене у суспільстві. Головна небезпека цього –
аби порив людей не було використано лише для чергової зміни декорацій,
без змін у самій державі.
Якщо ж казати про спосіб встановлення потрібної народу влади то
тут є лише мирні варіанти, будь-який збройний конфлікт є програшним.
Політичні сили, котрі зараз є вирішальними в Україні, користуються
підтримкою з-за кордону, якщо котрась із цих розпочне війну, вона
втратить обличчя на міжнародній арені. І це добре, давно пора навчитися
вирішувати проблеми без зброї. Зрештою, все залежить від самих людей,
чи зможуть вони перевиховати самі себе, чи ні.
Україна та інші пострадянські країни на відміну від західних країн до
соціально-правової і демократичної держави рухаються зворотнім шляхом.
Його специфіка полягає в тому, що соціальні начала, які потребують
оновлення, в ній доповнюються правовими і демократичними засадами, а
не навпаки. Спроби рухатися класичним шляхом через лібералізацію
економіки та суспільного життя з ефектами шокової терапії не лише
призвели до значних соціальних втрат, але й поставили під загрозу
невеликі здобутки демократизації перших років незалежності України.
Громадяни України готові були позбутись набутих політичних і
економічних прав і свобод заради повернення мінімальних соціальних
гарантій, які обіцяли реанімувати політичні партії, рухи і діячі під
соціалістичними і комуністичними гаслами. Навіть сьогодні, як свідчить
соціологічний моніторинг Інституту соціології НАН України, частка таких,
що вважають за необхідне повернутись до планової економіки на основі
повного державного обліку і контролю, дорівнює 31,6% опитаних, а майже
половина (45,5%) вважає доцільним в управлінні економікою поєднати
державне управління і ринкові методи.
104
Сьогодні особливо актуальною в політико-правовій думці і на
практиці є забезпечення соціальної справедливості. До цього спонукає і
значне розшарування населення за прибутками. Тому соціальною
державою можна вважати тільки ту державу, в якій забезпечується
соціальна справедливість, реалізується політика зайнятості, йде процес
становленні і розвитку соціально-ринкової економіки, формується гнучка
система соціального захисту громадян, робляться кроки по забезпеченню
соціальної злагоди в суспільстві, створюються умови для зростання
соціально-економічної активності громадян і забезпечення достатнього
життєвого рівня кожної людини.
Характеристика Української держави як соціальної в ст. 1
Конституції має особливе значення з точки зору зобов'язань держави перед
людиною, суспільством, а також в аспекті гарантування соціальних прав
громадян. Положення, що Україна є соціальною державою, стосуються
засад конституційного ладу України, і тим самим держава зобов'язується
створювати умови для гідного життя людини. І це повинно бути піднято до
рангу загальнодержавної політики.
Свого часу Указом Президента України від 24 травня 2000 р. "Про
основні напрями соціальної політики на період до 2004 року" до основних
її пріоритетів було віднесено: створення умов для забезпечення
достатнього життєвого рівня; розвиток трудового потенціалу населення;
формування середнього класу; недопущення надмірної Диференціації
населення за рівнем прибутків; проведення пенсійної реформи; надання
адресної допомоги незахищеним верства населення; всебічний розвиток
освіти і культури; поліпшення охорони здоров'я населення. Коли
проаналізувати ці напрями соціальної політики, стає зрозумілим, що мало
чого з них було реально реалізовано на практиці, а це зумовлено як
об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками.
105
Виходячи із ситуації, яка склалася в нашій Державі із забезпеченням
соціальних і економічних прав громадян, важливо зробити все, щоб
соціальна політика Української держави була, з одного боку, спрямована на
захист соціально незахищених верств населення від жорсткого впливу на
них ринкових перетворень, а з іншого, — щоб у країні створювалися умови
для активізації економічної діяльності різних соціальних груп населення,
для їх адаптації до ринкових відносин. Ці завдання соціальної політики на
сучасному етапі державотворення є досить складним, і їх реалізація
відбувається в непростій економічній та політичній ситуації. Для вирішення
цих двох напрямів соціальної політики Верховна Рада України прийняла
Закон "Про державні соціальні стандарти і державних соціальних
гарантіях" від 5 жовтня 2000 р., в якому закріплено правові основи
формування і застосування державних соціальних стандартів і нормативів,
спрямованих на реалізацію соціальних прав і забезпечення соціальних
гарантій громадян, на визначення пріоритетів державної соціальної
політики щодо забезпечення людей необхідними матеріальними благами і
послугами. На жаль, багато положень цього Закону не реалізується, що
обумовлено цілим комплексом негативних чинників, насамперед
економічних.
Соціальна політика Української держави реалізується недостатньо
ефективно. Особливо це яскраво проявляється у проведенні політики зай-
нятості населення. В зв'язку з відсутністю належних прогнозів розвитку
економіки і зайнятості населення в різних сферах, неефективного про-
ведення приватизації мільйони громадян України виїхали працювати за
кордон. Тому в існуючих умовах важливо, щоб держава здійснювала со-
ціальне прогнозування, розробляла і приймала соціально орієнтовані
програми економічного розвитку, сприяла повній і продуктивній зайнятості
населення, більш продумано здійснювала нормативне регулювання
використання трудових ресурсів суспільства. Державна політика в сфері
106
зайнятості населення повинна бути зорієнтована на жорсткий контроль
державних структур за забезпеченням реалізації суб'єктами трудових від-
носин права кожного громадянина України на працю, на вільний вибір
виду і умов його трудової діяльності. Навряд чи можна вважати
нормальною ситуацію, коли декілька мільйонів громадян України
працюють на розквіт економіки інших країн, а не своєї. А це відбувається
тому, що держава не створила належних умов для праці людям на своїй
землі.
На сучасному етапі розвитку цивілізації однією з найактуальніших
проблем для кожної держави с проблема сталого розвитку. Це пов'язано з
тим, що на сьогодні в світі існує дуже багато загроз: тероризм,
міжнаціональні і релігійні конфлікти, війни тощо. Сталий розвиток держави
значною мірою визначається і тим, якою мірою забезпечуються права і
свободи людини і громадянина, насамперед соціально-економічні права.
Нехтування ними призводить до конфліктів, а іноді — й до революцій.
Тому, на наш погляд, реалізація конституційних соціальних прав громадян
України безпосередньо пов'язана з проблемою усталеного розвитку
держави і суспільства. Для здійснення цих прав необхідна ефективна
економіка, стабільна соціально-політична ситуація, наявність оптимального
балансу між соціальними інтересами громадян і економічними завданнями
держави. Реальний стан з реалізацією соціальних і економічних прав
громадян є важливим показником сталого розвитку держави, її потенціалу.
В тому числі і з позиції забезпечення соціальної справедливості.
Тому зусилля держави в період її трансформаційного розвитку
повинні бути спрямовані на гарантування належного рівня життя для всіх
громадян, забезпечення балансу інтересів між різними прошарками
населення. При цьому державну систему соціального захисту слід
спрямовувати на усунення кризових явищ в економічній сфері,
107
недопущення різкої поляризації населення за прибутками. Ця система
соціального захисту повинна бути противагою прагненню досягти еко-
номічного благополуччя деякою частиною населення, насамперед
олігархічними групами, за рахунок "шокової терапії" і революційних
"стрибків" в економіці.
Курс Української держави на сталий розвиток зумовлює особливу
увагу до соціального захисту громадян. Тому важливо, щоб
загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального
і культурного розвитку України, що розробляються Кабінетом Міністрів
України і затверджуються Верховною Радою, були концептуально
зорієнтовані на сталий розвиток держави і соціальний захист населення.
Державна система соціального захисту повинна слугувати
ефективним засобом забезпечення соціально-економічних прав особи,
фактором стабільності та інтеграції особи в суспільстві. В цілому концепція
сталого розвитку України може бути застосована для забезпечення балансу
інтересів між вільною ринковою економікою і прагненням суспільства
забезпечити гідне життя для всіх громадян.
Ситуація в Україні із забезпеченням конституційних соціальних прав
громадян, на жаль, не найкраща. Тому важливо, щоб на її поліпшення в
соціальній сфері більш ефективно працювали державні інституції і
структури громадянського суспільства, органи місцевого самоврядування.
Особливо значна в цьому роль Верховної Ради і Кабінету Міністрів.
Необхідними є виважена державна соціальна політика, чіткий
прогноз розвитку соціальної сфери, особливо на селі, виділення в Дер-
жавному бюджеті необхідних коштів на відновлення, по суті, зруйнованої
за останні роки соціальної інфраструктури села. Ідеологія законотворення
парламенту в цілому повинна бути спрямованою на забезпечення прав і
108
свобод людини і громадянина. Це головне — задля чого функціонує
Верховна Рада України, інші державні інститути.
Також, обов’язки держави в процесі побудови соціально-правової
держави полягають у гуманізації економіки через здійснення політики
доходів. Вона має бути спрямована на: реалізацію споживчо-орієнтованої
моделі економіки, підтримання купівельної спроможності населення та
попиту на внутрішньому ринку, як основної умови економічного розвитку;
створення умов для формування середнього класу як фактору
демократичного розвитку; подолання масштабів бідності до більш
рівномірного розподілу доходів; подолання регіональної нерівності в
показниках доходів та споживання; зростання схильності населення до
заощаджень, стимулювання приросту заощаджень, як джерела інвестицій у
реальний сектор.
В той же час, обов’язки держави не вичерпуються суто економічними
заходами. Прагнучи стійкості в суспільстві, організуючи управління ним,
держава має спиратися на соціальні цінності та виробляти соціальні
життєві стандарти, які вкоренившись у суспільстві, роблять її соціальною.
Україна, орієнтована в суспільному бутті на соціальну сумісність життя
людей та духовно-моральні пріоритети замість вузько споживацьких і
матеріально – обивательських схильностей, в процесі демократизації має
проявити активну, провідну роль у пошуку і реалізації по-справжньому
нових, гуманних, соціально справедливих, духовно піднесених шляхів
суспільного, цивілізованого розвитку, таких що об’єднують суспільство і
дають свободу реалізації кожному. „Завдання держави не в останню чергу
полягає в тому, щоб у суспільному житті створити можливості для
самореалізації особистості на основах справжньої духовності, яка б
визначала рівень моралі суспільства, соціального консенсусу та
підвищення загального рівня професіоналізму. Такий підхід можливий і
значною мірою притаманний громадянському суспільству”.
109
ВИСНОВКИ
Україна сьогодні зіштовхується з такими серйозними труднощами
економічного і соціального порядку, котрі за певних умов можуть змінити
загальний напрям розвитку української держави в бік, протилежний
реалізації її ідеалу соціально-правової держави.
По-перше, зрозуміло, що в умовах хаосу побудувати соціально-
правову державу неможливо, як не можна «вивезти» політику без
економіки. З іншого боку, відомі приклади з історії, коли диктаторські
режими виводили країну в ранг економічно розвинутих держав із занепаду
(Франко, Гітлер, Піночет). Та й у цілому досвід історії свідчить, що з
надзвичайних соціально-економічних ситуацій фактично жодна країна не
виходила за допомогою демократії. Остання не вирішить це завдання,
навіть якщо буде ідеально демократичною державою. Звичайно, можна
бути злиденними і при демократії, але бути нужденними і рабами стократ
гірше! Проте не можна виключати і такого варіанта, що з економічної
кризи можна виходити і без демократії.
Однак, якщо йдеться про втілення ідеалу демократичної соціально-
правової держави без цих сумних умовностей, то необхідно враховувати,
очевидно, обов'язкову наявність трьох основних елементів: демократії (як
форму політичного режиму, підкріплену високим добробутом громадян),
законність і соціальну справедливість (принаймні, з юридичної точки зору).
По-друге, проголошення соціально-правової держави в Україні
можливе, на мій погляд, після ліквідації «хибних» моментів: суперечностей
110
законів і суверенітетів; низької правової культури населення, у котрого, як і
раніше, немає справжніх потреб у правових знаннях; зростання
злочинності, що набула якісно нового характеру, а українська мафія займає
одне з провідних місць у Європі за впливом і прибутками.
По-третє, на шляху наближення до ідеалу соціально-правової
держави в Україні, очевидно, повинні змінитися відносини між державою й
особистістю: потрібно формувати психологію громадянина, а не підданого.
Ідеал соціально-правової держави постав як необхідність подолання
взаємного відчуження особистості й держави, держави й суспільства.
Держава зобов'язана виступати гарантом природних прав людини,
властивих їй споконвічно, а не ставити її у позицію «дам» або «не дам». Це
передбачає постійне й неухильне слідування певним принципам побудови
й діяльності держави означеного типу. До таких принципів, на думку В.
Мілецького, належать: відкритість державної влади, її демократизм і
лібералізм, прихильність до громадянського миру і соціальної злагоди,
соціальної справедливості й солідаризму, нарешті, здійснення адресного
соціального захисту населення через гарантоване соціальне забезпечення,
стабільні соціальні виплати та багато іншого16.
До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування
державного механізму
соціальним
змістом,
належать
принципи
солідарності й субсидіарності. Солідарність передбачає єдність та
цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства довкола
основних, визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і на
довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі
сильніших слабшим, на обопільній підтримці та взаємних обов'язках
громадян перед державою та один перед одним. Слідування названим
принципам зумовлює виникнення нової якості державної влади і
політичних інститутів, які від відносин панування й підпорядкування з
111
громадянами переходять до солідарних відносин на основі консенсусу
інтересів, рівноправного соціального контракту і справжнього партнерства.
Далі. Важливим для формування соціально-правової держави є
створення ефективної соціально орієнтованої інституціональної системи.
Провідну роль у останній покликані відігравати державні інститути з
вузькою соціальною спеціалізацією. Поряд з державними інститутами зако-
нодавчої і виконавчої гілок влади у системі вказаних інститутів мають бути
цілеспрямовано задіяні біржі праці, житлово-комунальні організації,
арбітражні суди, приватні страхові й пенсійні компанії, добродійні фонди.
Створення такого розмаїтого інституціонально-соціального конгломерату
дозволить громадянам вибирати міждержавними і недержавними
службами, а також дасть можливість використання, поряд з бюджетним,
потенціалу небюджетного фінансування соціальних програм.
Повинні змінитися відносини також між державою і правом: останнє
необхідно розглядати як систему загальнолюдських цінностей, але
ототожнення його з моральністю, як показує історичний досвід,
неприйнятно. Загальнолюдські цінності не повинні бути зручними лише
даній державі. Проте становлення соціально-правової держави в Україні
неможливе і без урахування національно-традиційних цінностей, своєї
національної теорії демократії.
Соціально-правова держава – це, однозначно, шлях до відродження
природно-історичних прав і свобод, пріоритету громадянина в його
відношенні з державою, загальнолюдських початків у праві, самоцінності
людини. Це фундаментальна загальнолюдська цінність, така ж, як
демократія, гуманізм, права людини, політичні й економічні свободи,
лібералізм і інші.
Стабільність і ефективність будь-якої системи, особливо такої
складної, якою є соціально-правова держава, значною мірою визначаються
тим, наскільки скоординована взаємодія між її елементами.
112
Безумовно, сьогодні наша держава переживає складний період
становлення як незалежна, суверенна та демократична. Складність полягає
в тому, що закладаються підвалини розбудови її як правової так і
соціальної держави. Особливо складно відбувається формування цінностей
соціально-правової держави, що пов’язано з негараздами у сфері економіки
та в питаннях розподілу матеріальних благ, соціального захисту населення,
забезпеченні соціально-економічних прав людини.
Розчарування в можливостях правової держави розв’язувати
проблеми соціального захисту населення, утвердженні принципів
соціальної справедливості спричинило появу теорії і практики соціальної
держави. Вона постала як продовження і доповнення правової держави, але
на практиці реалізує зовсім інший підхід до ролі держави у розв’язанні
питання захисту прав і свобод людини. Якщо ідея скорочення, мінімізація
держави (правова держава) є ліберальною, то соціальна держава з її
орієнтацією на соціальний захист населення, задоволення соціально-
економічних прав людини і громадянина,
має
консервативну,
соціалістичну, соціал-демократичну орієнтацію. Соціальна держава більше
уваги приділяє питанням перерозподілу національного доходу на користь
найменш забезпечених прошарків населення, соціально незахищених
громадян. А правова держава по своїй сутності не повинна займатись
питаннями розподілу суспільного багатства і соціальною справедливістю.
Вона покликана створювати правові гарантії від власного втручання у
справи індивіда, турбуватись про створення умов для забезпечення прав і
свобод людини.
Складність і суперечливість процесу формування в Україні
соціально-правової держави в практичній площині полягає і в тому, що за
умов слабких демократичних традицій перехідного суспільства,
недосконалості національного законодавства,
недостатнього рівня
113
політичної, правової й економічної культури населення постає завдання
одночасного створення засад громадянського суспільства, правового і
соціального аспектів державності. Світова практика державотворення
такого досвіду немає. Найскладнішим питанням тут є визначення
збалансованих відносин держави і суспільства, меж втручання держави в
економічну і соціальну сфери, співвідношення регулюючої ролі держави
(соціальної функції) і стихії ринку (економічної свободи).
Головна проблема державотворчого процесу в цьому плані — це
створення ефективної нормативної бази, демократичної правової системи,
тобто створення основ правової державності, на підставі яких змогли б
формуватись інститути громадянського суспільства і соціальний аспект
державності.
Важливу роль у цьому відіграють реалізація демократичних
принципів будови і функціонування владних органів, переорієнтація їх
політики від захисту інтересів держави до захисту інтересів особи;
наповнення реальним змістом принципу верховенства права; здійснення
державно-правової
реформи
(парламентської,
адміністративної,
муніципальної та судової); створення механізму захисту прав і свобод
людини і громадянина; формування високого рівня політичної, правової й
економічної культури населення. Водночас на основі законності і високого
рівня правового порядку повинні здійснюватись кроки щодо: створення
відповідного економічного потенціалу; умов для формування середнього
класу суспільства (і громадян-власників в цілому); розвитку всіх форм
власності,
політичного й економічного плюралізму;
обмеження
монополізму і розвитку конкуренції; здійснення соціально орієнтованої
політики, розробка і забезпечення соціальних програм і визначення
пріоритетності їх здійснення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
114
1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради
– 1996- № 30 - ст. 141.
2. Всеобщая декларация прав человека. – М., 1989. – 7 с.
3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права. – К., 1995.
4. Бабкін В. Д. Соціальна держава та захист прав людини //Правова
держава, Щорічник наукових праць. – Вип. 9. – К., 1998. – С. 3-9.
5. Бабкін В.Д. Конституційні засади соціальної держави України //
Правова держава: Щорічник наук. пр. Вип. 11. — К.: Ін-т держави і права
ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. — С.126-134.
6. Бляхман Б. Я. Правовое государство: история й проблеми
построения. - Кемерово, 1995. - 246 с
7. Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні.
Щорічник.- 1993.- К., 1995.- С. 35.
8. Болотіна Н. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми
формування та розвитку // Право України. – 2000. — № 12. – С.24-28.
9. Болотіна Н. Соціальне законодавство України. Гендерна
експертиза. — К.: Логос, 2001. – 82 с.
10. Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні:
проблема термінів і понять // Право України. – 2000. — № 4. – С.35-39.
11. Варламова Н. Форум: конституционный статус социально-
экономичских
прав.
Введение
//
Конституционное
право:
восточноевропейское обозрение. – 2000. — № 1. – С.144-145.
12. Витрук Н. В. Законность: понятие, защита и обеспечение. Общая
теория права: Курс лекций. – Нижний Новгород, 1993. – 586 с.
Волгин И.А., Грищенко Н.Н. Шаркав, Ф.И. Социальное государство:– М.:
2003. –c.40.
115
13. Волинка К. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні //
Людина і політика. – 2005. - №6.
14. Воронов І.О. Правова держава як предмет політологічного
аналізу. – К.: 2000. – c. 159.
15. Гаджиев К.С. «Государство благосостояния» в трактовке
современных западных политологов // Эволюция теории и практики
«государства благосостояния» в 80-е годы. — М.: ИНИОН АН СССР, 1991.
— С.13-42.
16. Гальчинский А. Социально ответственное государство //
Политика и время. – 1992. — № 4. – С.54-61.
17. Гегель. Философия права /Авт. вступ. ст. и примеч. В.С.
Нерсесянц; АН СССР. Ин-т философии / Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. –
524 с.
18. Гончаров П.К. Социальное государство: сущность, мировой опыт,
российская модель // Социально-гуманитарные знания. – 2000. — № 2. —
С.18-36.
19. Диба М.І., Штуль В.П. Соціальна орієнтація в діяльності
держави// Маркетинг в Україні. – 2003. - №4. – с.38.
20. Денисов В.Н., Евентов В.И. и др. Реализация международно-
правовых норм во внутреннем праве. – К., Наукова думка, 1992. – 244 с.
Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразование
государства. М., 1909. 145 С.
21. Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера, Дж.
Коулмен, В. Коннолі, А. Райана: Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – 472
с.
22. Ефремов А. Ф. Единство законности – важнейшее условие ее
соблюдения // Юридический вестник. – 1999. - № 4. - С. 11.
23. Єрмоленко Д.О. Поняття та ознаки соціальної держави // Вісник
Запорізького юридичного інституту. — 2001. — №2. — С.76-82.
116
Єрмоленко Д. Співвідношення соціальної та правової держави.
//Підприємство, господарство і право. – 2001. – №8. – С. 94-102.
24. Єщенко П.С., Кваснюк Б.Є., Бірюков О.А. Нова модель держави.
– Слов’янськ, 2002. –с.29.
25. Жмир В. Соціальна держава, соціальна політика, соціальна
робота (спроба концептуального аналізу) // Соціальна політика і соціальна
робота. – 1997. — № 1(2) – С.7-11.
26. Жуков В., Скуратівський В. Соціальне партнерство в Україні:
Навч. посібник. — К.: Вид-во УАДУ, 2001. — 200 с.
27. Заблоцький В.П. Сучасний лібералізм: соціально-філософський
аналіз: Автореф. дис...д-ра філос. наук: 09.00.03/Ін-т філософії ім. Г.С.
Сковороди НАН України. — К., 2002. — 35 с.
Завадский С. „Государство благоденствия”. Доктрина и практика. – М.,
1966. – С. 170-181.
28. Загальна теорія держави і права / Навч. Посіб. Н.М. Колодій, В.В.
Копєйчиков, С.Л. Лисенков та інші; за ред. В.В. Копеєчикова. – К.:
Юрінком Інтер, 2000.
29. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українськогоо
досвіду. – К., 1999. – 248 с.
30. Казимирчук В. П., Кудрявцев В. Н. Современная социология
права: Учебник для вузов. – М.: Юристъ, 1995. – 297 с.
Калашников С.В. Функциональная теория социального государства . – М.:
2002 - с.67.
31. Кант И. Сочинения: В 6 т. / Под общ. ред. В.Ф. Асмуса и др. – М.:
“Мысль”, 1965. – Т.4., Ч.2. – 546 с., Т.6. – 579 с.
32.
Кистяковский
Б.
А.
Государство
правовое
и
социалистическое.//Вопросы философии. – 1999. – №6. – С. 143-152.
117
33. Кондратьєв Р. "Соціальна держава в теоретико-правових і
філософських дослідженнях" (Право України. — 2005. — № 2)
34. Конституции мира: Сборник конституций государств мира: В 4 т.
/ Составители и авторы введения, вступительных статей У. Таджиханов и
А. Саидов. – Ташкент: Академия МВД Республики Узбекистан, 1997. – Т.1.
– 448 с.
35. Корнієнко В. Еволюція політичного ідеалу (від плюралізму до
синтезуючої єдності). – Вінниця, 1999.
36. Корнієнко В. Реалізація ідеалу соціально-правової держави в
українському суспільстві. //Право України. – 2001. – №2. – С. 47-51.
37. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний
посібник. – К.: Атіка, 2000. – 320 с.
38. Копєйчиков М. Соціальна держава як політична реальність //
Вісник Академії правових наук України. — 2001. — №2(205). — С.216-227.
39. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми
суспільної трансформації. – К.: Друк, 1999. — 446 c.
40. Кудрявцев В.Н., Лукашева Е.А. На пути к социалистическому
правовому государству. – М., 1989. – 127 с.
41. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. – М.:
Наука, 1982. – 287 с.
42. Куклина И. Права человека: политическое и гуманитарное
измерение // Мировая экономика и международные отношения. – 2000. —
№ 11. – С.21- Лисенков С.Л. Конституція України / Матеріали до вивчення.
– К., 1997.
43. Лебедева Л.Ф. США: государство и социальное обеспечение.
Механизм регулирования. – М.: Наука, 2000. – 143 с.
44. Ледях И.А. Социальное государство и права человека (из опыта
западных стран) // Социальное государство и защита прав человека. – М.:
Ин-т государства и права РАН, 1994. – С.22-33.
118
45. Лепихов М.И. Право и социальная защита населения в России
(социальное право). – М.: Былина, 2000. – 232 с.
46. Лобовик Б., Ладивірова С. Проблема особистості, суспільства і
держави з точки зору основних принципів католицького соціального
вчення // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік». – Львів,
1993. – С.145-152.
47. Лукашева Е.А. Социальное государство и защита прав граждан в
условиях рыночных отношений//Социальное государство и защита прав
человека. — М.: Ин-т государства и права РАН, 1994. – С.5-21.
48. Мамут Л.С. Социальное государство с точки зрения права //
Государство и право. — 2001. — №7. — С.5-14.
49. Малько А. В. Государство: проблемы правового ограничения. –
Саратов, 1994. – С. 73-87.
50. Мартышкин О. В. Несколько тезисов о перспективах правового
государства в России // Государство й право. -1996. - № 5. - С. 3-13;
50. Мачульская Е.Е. Право социального обеспечения. Перспективы
развития. – М.: Городец, 2000. – 144 с.
51. Медведчук В. Соціал-демократична модель суспільного розвитку:
передумови становлення в Україні // Політична думка. – 1999. — № 4. –
С.16-29.
52. Наливайченко С.П. Механізм планомірної трансформації
перехідної економіки України в соціально орієнтовану. — Сімферополь:
Таврія, 2001. — 356 с.
53. Неновски Н. Единство и взаимодействие государства и права. /
Нено Неновски; Перевод с болг. В.М. Сафронова. – М., 1982. – 148 с.
54. Нерсесянс В.С. Общая теория права и государства.: Учеб. для
вузов / Ин-т государства и права АН, Акад. правовой ин-т. – М.: НОРМА –
Инфра-М, 2000. – 539 с.
119
55. Новікова О. Концепція соціальної політики України: проблеми і
шляхи розв’язання // Соціальна політика і соціальна робота. – 1998. — № 1-
2(5-6). – С.5-14.
56. Новицкий М. Что такое права человека. Справочник для
правозащитных организаций. – Варшава: Изд-во Хельсинкской федерации
прав человека, 1997. – С. 17.
57. Новгородцев П. Кризис современного правосознания. – М. 246 С.
58. Нор В., Стецюх П. Конституція – Основний Закон України в
запитаннях і відповідях. – Львів – Київ: Кальварія – Абрис, 1996. – 48 с.
59. Общая теория государства и права: Курс лекций. — М.: МЮИ
МВД России, 1998. — Вып. 2: Теория государства. – 326 с.
60. Платон. Собрание сочинений: В 4 т. / Отв. ред. А.Ф. Лосева и др.;
Авт. вступ. ст. А.Ф. Лосев; Примеч. А.А. Тахо-Годи. – М.: Рос. АН Ин-т
философии: Мысль, 1994. – (ФН: Философское население / Редкол.: В.В.
Соколов (зам. пред.) и др.). – Т.3., Ч.1. – 538 с., Ч.2. – 551 с.
61. Політологія / За ред. О.І. Семківа. – Львів: Світ, 1994. – 592 с.
Правовое государство, личность, законность / Нерсесянц В. С., Мальцев Г.
В., Лукашева Е. А. идр. -М., 1997.- 138с.
62. Рабінович П. Громадянське суспільство і правова держава
(загальнотеоретичні міркування) // Українське право. – 1996. — № 3. –
С.22-34.
63. Прилипко С.М. Шляхи вдосконалення соціального законодавства
// Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид.
академія України, 2000. – Вип.42. – С.101-106.
64. Рабінович П.М., Лобода Ю.П. Соціальна сутність держави як
складник предмета теоретико-історичної юриспруденції // Вісник Академії
правових наук України. – 1996. — № 5. – С.90-100.
65. Рабінович П., Панкевич О. Соціальне право: деякі питання
загальної теорії // Право України. – 2003. — №1. — С.104-107.
120
66. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч.
посібник. – 5-те вид. – К.: Атіка, 2001. — 176 с.
67. Риттер Г.А. Социальное государство: возникновение и развитие.
Сравнительный анализ /Реф. Соколовой Р.И.// Реферативный журнал:
Общественные науки за рубежом. Сер. 4. Государство и право. – М.:
ИНИОН АН СССР,1990. — № 6. – С.26-31.
68. Руденкин В.Н., Саликова Н.М. Социальное партнерство в России
и за рубежом: политико-правовые проблемы // Вестник Гуманитарного
университета. Сер.: Право. — 2000. — №1(2). — С.185-193.
69. Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та
їх захист органами конституційної юрисдикції // Право України. 1999. № 2.
С. 7.
70. Самуэльсон П. Экономика. – М.; НПО «Алон», ВНИСИ, 1992.
71. Сафронов В.Н. Социальное законодательство в США (историко-
правовой аспкект) // Государство и право, 1999. № 1. С. 102-103.
72. Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні
аспекти. — К.: Ін Юре, 2002. — 724 с.
73. Сергієнко О. Соціальна політика в сучасному світі та в Україні //
Україна: аспекти праці. — 2002. — №1. — С.31-37.
74. Сирота И.М. Право социального обеспечения или социального
страхования? Что такое социальное право? // Актуальні проблеми політики:
Зб. наук. пр. Вип. 10-11. — Одеса: Юридична література, 2001. — С.72-77.
75. Сіденко С. В. Соціальний вимір ринкової економіки. – К., Вид.
“Київський Університет”, 1998.
76. Сіленко А. Генезис і сутність американської держави загального
добробуту // Людина і політика. – 2000. — № 2. – С.65-72.
77. Сіленко А.О. Чи є альтернатива державі загального добробуту? //
Нова політика. – 2000. — № 1. – С.32-35.
121
78. Сіленко А.О. Соціальна держава. Теорія перемін. Монографія. –
Одеса., Українська державна академія зв’язку ім. Попова, 2000.
79. Скакун О.Ф., Подберезский Н.К. Теория права и государства. —
Харьков, 1997. — 496 с.
80. Скрипнюк О. Ідея соціальної справедливості в контексті теорії
соціальної, правової держави // Вісник Академії правових наук України. –
2001. — № 2(25). – С.17-24.
81. Скрипнюк О.В. Методологічні проблеми взаємодії соціальної та
правової держави // Адвокат. – 2000. — № 3. – С.5-8.
82. Социальная энциклопедия / Редкол.: А.П. Горкин, Г.Н. Карелова,
Е.Д. Катульский и др. — М.: Большая Российская Энциклопедия, 2000. —
438 с.
83. Социальная политика в условиях экономических и политических
реформ общества. – К., МАУП, 2000.
84. Стаховська Н.М. Соціальне забезпечення чи захист? //
Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. — № 8. – С.54-57.
85. Строчило В.С. Про соціальні права та їх реалізацію в сучасних
умовах // Творчість свободи як свобода творчості. Матеріали 6-ї
Міжнародної науково-практичної конференції (17-18 травня 2001 р., м.
Київ). - К., НТУУ ”КПІ”, 2001.
86. Сувайдан X. Соціальна держава: структура та логіка поняття //
Філософські обрії. – 2000. – № 6. – С. 45-51.
87. Tаций В. Роль государства в экономике и эволюция концепций //
Мировая экономика и международные отношения. — 1998. — № 10. — С.
62.
88. Теория государства и права: Учебник / М.М. Рассолов, А.Б.
Венгеров, В.Е. Чиркин и др. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 2000. – 640 с.
122
89. Теория государства и права: Учебник для вузов / С.С. Алексеев,
С.И. Архипов, В.М. Корельский и др. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА,
1998. – 558 с.
90. Троян О.І. Соціальна справедливість як моральна основа
демократичної правової соціальної держави: Автореф. дис... канд. юрид.
наук: 12.00.01 / Ун-т внутр. справ. — Харків, 1995. — 19 с.
Українське суспільство 1994-2004: соціологічний моніторинг / За ред. Н.
Паніної. – Київ, 2004. – с.11.
91. Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001). – К.,
Видавничий дім “Альтернативи”, 2001.
92. Философия политики: Кн. 3: Властньїе фактори в политичєской
системе общества / Б.Н.Бессов и др. — М., 1993. — 241 с.
93. Фотина Т. Эффективная рыночная экономика не может не быть
социально ориентированной // Человек и труд. — 1996. — №11. — С.4-8.
94. Франк С.Л. Духовньїе основи общества: Введение в социальную
философию. — Париж, 1930. — 317 с.
95. Франко І. Що таке поступ? — Коломия: Накладом редакції
«Поступу», 1903. — 159 с.
96. Xайєк Ф.А. Общество свободньїх: Пер. с англ. — Лондон, 1990.
— 311 с.
97. Хара В., Новіков В. Побудова соціальної держави — загальне
національне завдання // Голос України. — 2003. — 28 березня.
98. Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Категорія «соціального права» у
загальній системі права // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук.
пр. Вип. 9. — Одеса: Астропрінт, 2000. — С.26-31.
99. Хессе К. Основы конституционного права ФРГ: Пер. с нем. – М.:
Юридическая литература, 1981. – 368 с.
100. Цахер Х.Ф. Социальное право и справедливость / Реф.
Султановой А.Д.// Реферативный журнал: Общественные науки за
123
рубежом. Сер. 4. Государство и право. — М.: ИНИОН АН СССР, 1990. —
№ 3. – С.9-13.
101. Цицерон Марк Тулий. О старости. – О дружбе. – Об
обязанностях. / Изд. подгот. В.О. Горнштейн; Пер с лат. – М.: Наука, 1974.
– 246 с.
102. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-
правовий аспект. — Одеса: Юридична література, 2001. — 328 c.
103. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство:
введение в теорию. – М.: Ин-т государства и права РАН, 1993. – 141 с.
104. Шаповал В. Конституція незалежної України у світовому вимірі
// Політика і час. – 1997. — № 4. – С.3-10.
105. Щєдрова Г.П. Громадянське суспільство і соціальна,
демократична, правова держава: становлення, функції, тенденції розвитку в
сучасній Україні. Дис... докт. політ, наук. — Луганськ, 1996. — 368 с.
106. Эрхард Л. Благосостояние для всех. – Нью-Йорк: Посев, 1990. –
335 с.
107. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко
та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.2. – 741 с.
108. Ягодка А.Г. Соціальна інфраструктура і політика: Навч.
посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 212 с.
109. Яковюк І.В. Соціальна держава: до визначення змісту поняття //
Вісник Академії правових наук України. – 2001. — № 3 (26). – С.37-47.
Информация о работе Соціально-правова держава: теоретико-правова характеристика та проблеми становлення в Україні