Шпаргалка по "Правоведению"

1.Основні закономірності виникнення держави і права

Загальними причинами виникнення держави і права стали: 
- три великі поділи праці (вирізнення скотарських племен, відокремлення ремесла від рільництва, виникнення й розвиток торгівлі); 
- поява надлишкового продукту, патріархальної сім'ї, приватної власності й майнової нерівності; 
- утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами і поява міжкласових конфліктів; 
- неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти та виникнення держави як політичної організації публічної влади. 
Первісне суспільство розшарувалось у період розпаду родового ладу. Поява класів із протилежними інтересами спричинила міжкласові конфлікти між родовою знаттю та іншими членами родів, а також із прийшлим населенням. Родова влада була вже неспроможна врегулювати ці конфлікти; виникла держава, як політична організація публічної влади. 
Право, як і держава, виникли завдяки необхідності управляти соціальними процесами. В юридичній літературі є різні погляди на виникнення права. Залежно від цього розрізняють право загальносоціальне і право юридичне. Як загальносоціальне явище право поділяють на права людини, права нації, права народу, права об'єднань, права інших груп, права людства. Юридичне право встановлюється чи санкціонується державою. Отже, юридичне право виникає лише з виникненням держави, тому закономірності виникнення держави стосуються й виникнення права.

2. Роль держави і права в організації суспільства і здійсненні політичної влади.

Суспільство - соціальний організм, частина природи, що складається з людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів виробництва. "Існують різні думки щодо розвитку суспільства. Одна з них - та, що суспільство розвивається в межах конкретної суспільно-економічної формації.

 Суспільно-економічна  формація - певний тип суспільства, цілісна соціальна система, що  функціонує і розвивається за  своїми специфічними законами  на основі конкретного способу виробництва.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи.

 Тому тільки держава: володіє суверенною владою, що  є верховною, самостійною, повною, єдиною  і неподільною в межах її території, а також незалежною і рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним представником всього або більшої частини населення країни; уособлює суверенітет народу і нації, а також здатна реалізувати права народу на самовизначення; має спеціальний апарат управління і примусу, за допомогою якого здатна забезпечити реалізацію своїх функцій, охорону прав людини і громадянина, задовольнити загальносоціальні та загальнолюдські потреби; з метою реалізації управління суспільством видає загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а також індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав та обов'язків конкретних осіб стосовно до конкретних життєвих ситуацій.

 Отже, політика держави  охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. В її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи і держави, інших соціальних суб'єктів.

 Важлива роль в організації  суспільства і здійсненні політичної  влади належить і праву.

 Право, як і держава, - це надбудова над економічним базисом суспільства, є складником правової системи даного суспільства.

 Правова система - сукупність  внутрішньо узгоджених, взаємозв'язаних, соціальне однорідних юридичних  засобів, за допомогою яких держава  здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, регулюючи, охороняючи й захищаючи їх.

 Отже, можна розглядати  співвідношення економіки, політики  і права в суспільстві.

 Роль права в суспільстві  передусім виявляється у співвідношенні  його з економікою.

 По-перше, виробничі відносини в економіці об'єктивно визначають, яким повинно бути право.

 По-друге, економіка визначає  право не безпосередньо, а через  інші соціальні явища: соціальну  структуру суспільства (класи, прошарки, групи), політику, правосвідомість, ідеологію, спосіб виробництва, які відображаються у праві.

 По-третє, право своєю  чергою також впливає на економіку. Такий вплив здійснюється як  безпосередньо, так і через різні  економічні важелі. Держава, як власник  засобів виробництва та іншого  майна, володіє, користується й розпоряджається своїм майном. Держава також визначає суб'єктів і розміри податків, мінімальної заробітної плати і пенсії, тривалість робочого часу і часу відпочинку, нормування праці, правила технічної, екологічної безпеки праці й виробництва, санітарії тощо. Усі ці відносини держава регулює з допомогою права.

3. Поняття держави та її ознаки.

держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальна неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами. 
Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу краще розуміти це складне явище:

1)наявністю державного  суверенітету, тобто верховенства, повноти, єдності та неподільності  влади всередині країни та  її рівноправності і незалежності  у міжнародних відносинах.

2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення (народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках) чи підданства (в монархіях).

3) наявністю публічної  влади, яка поширюється на всіх  людей, що перебувають на території держави.

4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених  правил поведінки, що встановлені  чи санкціоновані державою для  регулювання найважливіших суспільних  відносин і виконання яких  забезпечується державним примусом;

5) наявністю податкової  системи, тобто сукупністю податків  і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та  в державні цільові фонди, котрі  збираються з населення у встановленому  податковими законами порядку  і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ;

6) наявністю державних  символів (Державного прапора, Герба, Гімну), грошової системи та ін.

4.Характеристика внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності (функції) держави

Функціями держави є основні напрямки (сторони, види) діяльності держави всередині країни і на міжнародній арені для досягнення певних цілей. Залежно від напрямів діяльності щодо меж країни державні функції поділяють на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх функцій належать напрями діяльності держави, в яких конкретизується її внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших сторін життя суспільства.

Внутрішніми функціями Української держави є такі:

економічна (планування і прогнозування економічного розвитку, формування бюджету, встановлення системи податків);

культурно-виховна;

соціального обслуговування (фінансування охорони здоров'я, пенсійне забезпечення, допомога безробітним та ін.);

охорони та захисту всіх форм власності;

охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина;

екологічна (охорона, відновлення і поліпшення природного середовища);інші.

Зовнішні функції — це основні напрямки діяльності держави за її межами у зносинах з іншими державами, міжнародними організаціями і світовим суспільством в цілому.

Зовнішні функції Української держави такі:

організація співробітництва з іншими державами, міжнародними організаціями і світовим суспільством у цілому;

оборона від нападу ззовні, охорона державних кордонів;

підтримка миру і мирного співіснування держав, запобігання війнам, ліквідація зброї масового знищення;

екологічна;

участь у вирішенні інших світових глобальних проблем сучасності.

Внутрішні і зовнішні функції кожної держави тісно пов'язані, оскільки зовнішня політика держави значною мірою залежить від внутрішніх умов існування країни.

5. Поняття форми держави

форма держави є складним соціальним явищем, що дає змогу визначити, як і в яких напрямах існує та розвивається держава. При цьому вирішальне значення на неї здійснює як сутність так і історичний тип держави.

Традиційно під формою держави розуміють порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади в країні, взяту в єдності взаємозалежних трьох елементів: форми державного правління, форми державного устрою, форми державного режиму.

Таке розуміння форми держави найбільшою мірою дозволяє дослідити ту або іншу державу, виявити її змістовні сторони і сутнісні аспекти.

6. Поняття форми держави та державного правління

форма держави є складним соціальним явищем, що дає змогу визначити, як і в яких напрямах існує та розвивається держава. При цьому вирішальне значення на неї здійснює як сутність так і історичний тип держави

Поняття форми держави розкриває особливості організації державної влади. Складовими елементами форми держави є форма правління, форма державного устрою, форма державно-правового режиму. Тобто, форма держави — це спосіб організації та здійснення державної влади.

Форма правління — це спосіб організації державної влади, порядок утворення та діяльності державних органів, компетенція і взаємозв'язок між собою, а також взаємовідносини з населенням країни (ступінь участі населення в їхньому формуванні).

7. Форма державного устрою

Територіально-організаційна структура держави, яка визначає порядок поділу країни на складові частини (штати, землі, області), їх правовий статус, порядок відносин центральних і периферійних органів влади, називається формою державного устрою. За устроєм держави бувають унітарними, федеративними і конфедеративними. Дехто з дослідників виділяє таку специфічну форму як імперія.

Унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку розбудову держави, за якої верховна (суверенна) влада цілком зосереджена в центрі, а складові частини держави (області, наприклад) не мають ознак політико-державної незалежності.

Отже, унітарною є цілісна, єдина держава, частини якої є тільки адміністративно-територіальними підрозділами. Наприклад, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Португалія, Греція, Іспанія і т.д.

Для унітарної держави характерним є наявність таких ознак:

1. Єдина конституція.

2. Єдина система вищих  органів державної влади.

3. Єдине громадянство.

4. Єдина система права,

5. Єдина судова система.

Сьогодні унітарна держава є найбільш поширеною, така форма устрою існує в більш як 150 державах світу.

Головна ідея принципу федералізму (з лат. "foedus" — союз, об'єднання) полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади суб'єктів федерації у наданні їм певної політичної самостійності. Принцип федералізму уособлює в собі поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів. Територія, де розташована федеративна держава, вважається єдиною, хоча складається з різної кількості суб'єктів (від 2—3 до 50 чи 90). Різняться федерації і назвами своїх суб'єктів: "штати" (США, Індія), "землі" (ФРН, Австрія), "кантони" (Швеція), "провінція" (Канада, Пакистан), "республіки" (Росія) та ін. Утворюються федерації за різними принципами. Більша частина їх побудована за адміністративно-територіальним принципом (Австрія, Бразилія, США, ФРН та інші). Решта федеративних держав побудована за етнотериторіальним принципом (Бельгія, Індія, Швейцарія та інші). Головними ознаками федеративної держави є: писана конституція, що чітко встановлює розподіл влади і гарантує центральному і регіональним урядам, що надані їм повноваження не будуть відібрані; двокамерний законодавчий орган, де одна палата представляє увесь народ, а друга — суб'єкти федерації; суб'єкти федерації мають право на свою конституцію, законодавчий орган, виконавчі структури та власну судову систему; функціонування в поліетнічних федераціях двох і більше офіційних державних мов; децентралізоване управління тощо.

Конфедерація. Цей термін походить від лат. "conf oederatio" і означає "союз, об'єднання кількох держав". Прикладом конфедерацій можуть бути давні ліги грецьких міст, середньовічні ліги німецьких, бельгійських, італійських міст та інші. Деякі конфедеративні утворення існували досить тривалий час: Швейцарія (1291—1849), Нідерланди (1579—1795), Німеччина (1815—1864) тощо. В новітні часи історія зафіксувала створення конфедерації, яку було названо Сенегамбія. Але, проіснувавши близько 8 років, вона розпалась на первинні складові — Сенегал і Гамбію.

8. Форма державного режиму

Державний режим — це сукупність способів та методів здійснення державної влади у суспільстві. Залежно від наявності та розвитку інститутів демократії, державний режим поділяють на демократичний та антидемократичний.

Демократичний режим — це вид державного режиму, при якому державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні й діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

Демократичному режиму притаманні наступні ознаки:

безпосередня участь народу в здійсненні державної влади;

виборність вищих органів державної влади, існування інститутів безпосередньої та представницької демократії;

плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

 рівність усіх громадян  перед законом, гарантування з  боку держави здійснення ними своїх прав та виконання своїх обов'язків;

демократизм правосуддя, забезпечення верховенства права;

 поєднання правління  більшості та захисту прав  меншості, існування легальної політичної  опозиції;

Антидемократичний режим — це вид державного режиму, при якому державна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб або в руках однієї особи і здійснюється більш жорсткими методами шляхом порушення прав і свобод людини та усуненням можливостей для вільного волевиявлення інтересів різних груп населення.

Антидемократичному режиму притаманні наступні ознаки:

-відсутність правових механізмів та інших гарантій здійснення прав і свобод громадян;

-надмірна централізація державної влади, її концентрація в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи;

-повний контроль держави над усіма сферами суспільного життя;

-застосування неправових засобів здійснення державної влади та примусових методів управління;

- ігнорування релігійних поглядів населення, інтересів національних меншин та інших груп людей.

9. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних,рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

приватна власність, вільна праця, підприємництво;

існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян .на добровільній основі;

багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

наявність незалежної системи засобів масової інформації;

вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;

переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

До основних ознак правової держави слід віднести такі:

-вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;

-у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;

-вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;

-розвинена система чинного законодавства;

-взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових(службових) осіб;

-провідна роль суду в розв'язанні спірних питань і конфліктних ситуацій;

-ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;

-високий рівень правосвідомості та правової культури громадян;

-професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін.

10. Поняття права та його ознаки

Право — це система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил поведінки (норм), які охороняються силою державного примусу і забезпечують юридичну регламентацію суспільних відносин у масштабах усієї країни.

Ознаками, що характеризують право є:

1) право встановлюється  чи санкціонується державою:

2) право є загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм  повинні виконуватися тими суб'єктами, яким вони адресовані;

3) право є формально  визначеним:

4) право характеризується  нормативністю - воно складається  із норм, які формально визначені у вигляді статей нормативно - правових актів (Конституції України, законів/ підзаконних нормативно - правових актів);

5) право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні  відносини, які потребують правової  регламентації. Суспільні відносини, неврегульовані правом регулюють інші соціальні норми. Немає правових норм які б регулювали відносини дружби, кохання та інші;

6) право виражає суб'єктивні  права та юридичні обов'язки  фізичних, юридичних осіб та інших  суб'єктів правових відносин;

7) право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні сфери суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові, сімейні, кримінальні та інші відносини);

8) право діє у часі, просторі  та по колу осіб:

9) право є системою норм, тобто це внутрішньо узгоджена цілісність, єдність і погодженість правових норм

10) право забезпечується  різноманітними засобами впливу  держави, а в необхідних випадках  примусовою силою державного  апарату.

11. Функції та принципи права

Функції права - це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загально-соціальні та спеціальні юридичні. Розглянемо функції права, що належать до загально-соціальних.

Гуманістична функція характеризується тим, що право охороняє та захищає права і свободи людства, народу, людини. Наприклад, Конституція України в ст. 27 закріплює право людини і громадянина на життя. Держава забезпечує реалізацію людиною названого права, створюючи належні умови для недопущення свавільного позбавлення життя конкретної людини. В Україні з 5 квітня 2001 р. смертна кара замінена довічним позбавленням волі, що свідчить про гуманізм українського права.

Організаторсько-управлінська — право суб'єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем. За допомогою права регулюються питання економічного і соціального життя в Україні (див. глави 9,12,13,14).

Інформаційна (комунікативна) — право інформує людей про волю законодавця. Наприклад, Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. встановлює правові основи щодо поширення і використання інформації в Україні.

Оцінно-орієнтувальна - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки. Наприклад, Цивільний кодекс України передбачає право людини і громадянина на одержання спадщини. Особи, що одержують спадщину за заповітом, слідують останній волі померлого і успадковують його майно в тих межах, у яких це визначено заповітом.

Ідеологічно-виховна - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки. Наприклад, людина слідує нормам кримінального права, не порушує заборон та діє в межах визначених обов'язків і тим самим реалізує норми права в межах правомірної поведінки. Достатньо того, що людина знає межі своїх можливостей, не порушує вимог права, самовиховується на правових моделях позитивної поведінки.

Гносеологічна (пізнавальна) - право само виступає як джерело знань. Наприклад, вивчаючи норми права, суб'єкт права має можливість одержати знання про обсяг пільг, допустимі норми шкідливих викидів у атмосферу, про свої права і обов'язки тощо.

Принципи права - це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

Такими принципами є:

а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

б) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;

в) верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

г) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;

ґ) регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загально-дозволеним типом правового регулювання: "дозволено все, що прямо не заборонено законом";

д) діяльність органів і посадових осіб за принципом: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом";

е) чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;

е) здійснення правосуддя тільки судами як найефективніша гарантія прав людини;

ж) юридична відповідальність людини за свою протиправну поведінку;

з) обов'язкова дія принципу презумпції невинуватості особи в суспільстві.

12. Поняття системи права

Система права - це об'єктивно зумовлена єдність і погодженість правових норм держави та їх розподіл на окремі взаємопов'язані між собою складові елементи: галузі права, підгалузі права та правові інститути.

13. Характеристика джерел права як зовнішньої форми його вираження

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, стихійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компетентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подібних справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за взаємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпечується державою.

Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповноваженими на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

14. Реалізація норм права

Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон.

 Використання - форма реалізації  повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

 Виконання - форма реалізації  зобов'язальних юридичних норм, яка  полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).

 Дотримання - форма реалізації  заборонних юридичних норм, яка  полягає у пасивній поведінці  суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях). Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це - державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

 Для цієї форми реалізації  характерними є специфічні ознаки, а саме:

- цей вид діяльності  здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;

- застосування права здійснюється  в чітко визначених законом  процесуальних формах;

- вона має державно-владний  характер: рішення ухвалюється на  підставі однобічного волевиявлення  компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;

- це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні  умови для більш повної реалізації  правових норм;

- вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

- зміст діяльності полягає  у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які по суті відрізняються  від правових приписів загального  характеру (тобто нормативно-правових актів);

- у цій діяльності органи  правозастосування виступають суб'єктами  управління; особи, відносно яких  застосовується право, - об'єктами  управління; прийняті рішення (правозастосовні  акти) - засобами управління.

15.Систематизація законодавства

Систематизація законодавства — впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників. Існують такі види систематизації: облік, кодифікація, інкорпорація і консолідація. Облік нормативно-правових актів - це збирання, фіксування в логічній послідовності та зберігання нормативно-правових актів, підтримання їх у відповідному контрольному (актуальному) стані з урахуванням усіх змін та доповнень, а також створення спеціальних систем їхнього нагромадження та пошуку.

Види обліку: журнальний; картковий; електронний.

Інкорпорація — це об'єднання групи чинних нормативно-правових актів у одному збірнику за певним критерієм (хронологічним, тематичним тощо) без зміни їхнього змісту.

Кодифікація — це змістовна переробка, узгодження й об'єднання певної групи юридичних норм, пов'язаних спільним предметом правового регулювання, в єдиному нормативному акті. Тобто, це впорядкування правових норм, яке супроводжується переробкою їхнього змісту, зі скасуванням одних й ухваленням інших норм права, що можливе лише у процесі правотворчості. У результаті кодифікації видається єдиний, логічно і юридично цільний, нормативно-правовий акт. Тому кодифікація завжди має офіційний характер і може проводитися тільки правотворчим органом.

16. Поняття та ознаки правовідносин

Правові відносини — це врегульовані нормами права суспільні зв'язки між суб'єктами права, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

З цього визначення можна виділити основні ознаки правовідносин:

1) це особливий різновид суспільних  відносин, які виникають між людьми  чи об'єднаннями людей з приводу  соціального блага або забезпечення  якихнебудь інтересів. Наприклад, власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у стосунках з іншими людьми, тобто він може продати, знищити або подарувати своє майно будьякій особі, а також вимагати додержання свого права власності від інших людей та організацій. Не може бути правовідносин між людиною та тваринами, рослинами або предметами;

2) є результатом свідомої вольової  діяльності людини, тобто перш  ніж скластися, правовідносини проходять  через свідомість і волю людей, в якій складається модель майбутніх стосунків, при цьому враховуються власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети;

3) вони виникають, змінюються чи  припиняються відповідно до норм  права, які впливають на поведінку  людей і через неї реалізуються. Тобто у нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Єдиний виняток з цього правила — виникнення правовідносин у випадку вирішення юридичної справи на основі аналогії права;

4) учасниками правовідносин є  конкретні суб'єкти права, які  пов'язані між собою суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, які закріплені у правових нормах. Тобто у правовідносинах завжди є дві сторони — одна сторона має точно визначені суб'єктивні права (уповноважена сторона), а на іншу — покладені відповідні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона (кредитор) має право на одержання боргу, а інша сторона (боржник) має обов'язок повернути борг. У більшості правовідносин кожна сторона одночасно має права і несе обов'язки;

5) реалізація всіх правовідносин, які мають місце в суспільстві, забезпечується можливістю застосування державного примусу. У більшості випадків реалізація суб'єктивного права або юридичного обов'язку здійснюється свідомо і добровільно з боку їх учасників, без застосування заходів державного примусу. У разі необхідності зацікавлена сторона може звернутися до органу, який наділений державновладними повноваженнями, за відновленням порушеного суб'єктивного права або виконання юридичного обов'язку.

17. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це такі вчинки (діяння), які не суперечать приписам правових норм або основним принципам права певної держави.

Види правомірної поведінки:

1) за суб'єктами — діяльність  громадян (людей), державних організацій (зокрема, органів держави), громадських  об'єднань, соціальних спільностей;

2) за сферою суспільних  відносин — економічна, політична  та ін.

3) за об'єктивною стороною (тобто за формою зовнішнього прояву) — активна (вчинення дії), пасивна (утримання від неї);

4) за суб'єктивною стороною (тобто належно від психологічного  ставлення особи до своїх діянь) — принципова, зумовлена особистим, внут­рішнім переконанням у необхідності поводитися правомірно; звичаєва, зумовлена особистою звичкою без роздумів і сумнівів виконувати будь-який державний припис; пристосувальна (конформістська) , викликана прагненням не відрізнятися від інших суб'єктів, які поводяться правомірно;маргінальна, що пояснюється загрозою відповідальності у разі вчинення правопорушення;

5) залежно від зафіксованості  у законодавстві — врегульована  законодавством, не врегульована  законодавством;

6) залежно від ставлення  держави до правомірної поведінки  — схвалювана, стимульована (заохочувана), допустима;

7) за формою зовнішнього  прояву — фізична (діяльнісна), вербальна (усна), письмова (документована).

18. Склад правовідносин

В структуру правовідносин входять такі елементи: суб'єкти, об'єкти (матеріальні або духовні), зміст (юридичні права і обов'язки).

 Суб'єктами правовідносин  можуть бути фізичні і юридичні  особи, які повинні мати певні  правові властивості — бути  правоздатними, дієздатними і деліктоздатними.

 Правоздатність — це  здатність особи мати юридичні  права і обов'язки. Вона наступає з моменту народження і втрачається зі смертю фізичної особи.

 Дієздатність — це  здатність своїми діями набувати  юридичні права і нести юридичні  обов'язки. Вона виникає з дня  повноліття — з 18 років, а якщо  особи одружуються, то з дня одруження (з 17 років для жінок і 18 років для чоловіків). В окремих випадках шлюбний вік може бути зменшений на один рік.

 Деліктоздатність —  це здатність особи нести юридичну  відповідальність. Деліктоздатність  не завжди співпадає з дієздатністю. В різних правовідносинах і в різних галузях права дієздатність наступає з різного віку.

 Об'єктами правовідносин  можуть бути матеріальні і  духовні цінності. До матеріальних  цінностей відносяться засоби  виробництва, майно, речі, гроші, цінні  папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права тощо. Об'єктами правовідносин можуть бути ті об'єкти, які знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єктів.

 Зміст правовідносин. В зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов'язки учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Фактичний зміст правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких виникли правовідносини. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні правая і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.

19. Юридичні факти

Юридичні факти – передбачені нормами права конкретні обставини, з настанням яких виникають, змінюються та припиняються правові відносини.

Види юридичних фактів:

- За юридичними наслідками:

а) правостворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі.

- За складом:

а) прості, б) складні

- Залежно від реальності  факту:

а) реальні, б) нереальні (юридичні функції). в) умовні (юридичні презумпції).

- За наявністю волі:

1. Дії:

- За їх відповідальністю  законодавству:

а) правомірні, б) неправомірні.

- За юридичною природою:

а) юридичні акти, б) юридичні вчинки.

- За тривалістю:

а) триваючі, б) одноактні

- За формою вираження:

а) позитивні, б) негативні.

2. Події:

а) стихійне лихо

20. Правопорушення: поняття, види

Правопорушення — це суспільно небезпечне винне протиправне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

Залежно від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушення поділяють на злочини і проступки.

Злочин — це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Злочинами є тільки кримінальні правопорушення, які посягають на суспільний лад держави, її політичну й економічну систему, власність, особу, політичні, трудові та інші права і свободи громадян.

Злочини різняться між собою за внутрішньою та за зовнішньою ознаками. У чинному кримінальному законодавстві України в основі поділу злочинів на певні категорії покладено два критерії: 1) матеріа­льний (характер і ступень суспільної небезпечності злочинного діяння); 2) формальний (вид покарання і розмір його санкцій, передбачених законом). За цими критеріями злочини поділяються на:

злочини невеликої тяжкості;

 злочини середньої  тяжкості;

 тяжкі злочини;

 особливо тяжкі злочини.

Проступок має зовнішню схожість зі злочином, але він має меншу ступінь суспільної небезпеки.

Проступок — це суспільно шкідлива протиправна винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка порушує приписи інших, крім Кримінального кодексу України, норм права.

Проступки поділяються на такі основні види:

1) конституційні — це  правопорушення, які посягають на  порядок організації та діяльності  органів державної влади і управління, конституційні права і свободи громадян;

2) адміністративні — це  правопорушення, які посягають на  громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління;

3) дисциплінарні — це правопорушення, які дезорганізують нормальну діяльність підприємств, установ, організацій і посягають на трудову, військову, навчальну та інші види дисциплін;

4) цивільні — це правопорушення, що виникають у сфері майнових  та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин.

21. Склад правопорушення та його ознаки

Склад правопорушення - це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер. Склад правопорушення: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона. Об'єкт правопорушення - це ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення. Об'єктивна сторона правопорушення - це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Суб'єкт правопорушення - це індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника. Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення.

22.Юридична відповідальність: поняття і ознаки

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну). Перспективна (позитивна) юридична відповідальність — це сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність ~ це специфічні правовідносини між державою і правопорушником унаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності:

- державно-правовий примус;

- негативна реакція держави  на правопорушення і суб'єкта, винного в його скоєнні;

- обов'язок правопорушника  витерпіти несприятливі наслідки  за його протиправну поведінку.

Державно-правовий примус - це спосіб державного впливу на суб'єкта правопорушення, що тягне для нього позбавлення особистого, майнового чи організаційного характеру. Державний примус характеризується конкретною діяльністю компетентних органів чи службових осіб, яка включає в себе: а) нагляд за правомірністю поведінки учасників суспільних відносин; б) дослідження обставин діянь, у яких виявлені ознаки правопорушень; в) розгляд справ про конкретні правопорушення; г) застосування юридичних санкцій до винних осіб; д) виконання актів застосування норм права. Ще однією ознакою юридичної ретроспективної відповідальності є обов'язок правопорушника зазнати несприятливих для себе наслідків за протиправну поведінку.

23. Принципи, види, функції і мета юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності тощо.

Мета юридичної відповідальності полягає у вияві її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування у людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою запобігання правопорушенням з їхнього боку. Мета юридичної відповідальності, своєю чергою, визначає її функції.

Функції юридичної відповідальності - це головні напрями юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, які скоїли чи можуть скоїти правопорушення. Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну) тощо.

Кримінальна відповідальність - це різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у скоєнні злочину.

24. Конституційне право –провідна галузь національного права України

Конституційне право України — провідна галузь національного права, являє собою сукупність правових норм, перш за все принципів і норм конституції, які закріплюють основи політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу людини і громадянина. Конституційному праву притаманні такі ознаки:

1.Конституційне право України відноситься до галузей публічного права, оскільки предмет правового регулювання цієї галузі права пов'язаний з публічним здійсненням влади народу, держави та територіальної громади.

2.Конституційне право України має предметом правового регулювання найбільш важливі суспільні відносини у політичній та інших сферах суспільного і державного ладу.

3.Конституційне право України має свій метод правового регулювання, тобто сукупність прийомів і способів юридичного впливу на суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права.

4.Конституційне право України має досить розгалужену систему. Ця система представлена такими елементами, як природне і позитивне право; матеріальне і процесуальне право; загальна й особлива частина тощо. Але традиційними елементами системи конституційного права залишаються інститути і норми конституційного права.

5.Для конституційного права України характерна особлива система галузевих джерел права. Основне джерело конституційного права України — Конституція України 1996 р. — є одночасно головним джерелом всієї системи національного права і виступає пріоритетною цінністю правової системи України загалом.

6.Функції конституційного права України, тобто основні напрямки і види його впливу на суспільні відносини поширюються на всі або більшість сфер суспільного та державного життя України — політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну), зовнішньополітичну та інші тісно пов'язані з ними сфери.

7.Для конституційного права України характерне широке коло суб'єктів відповідних галузевих правовідносин.

8.Конституційне право України передбачає особливий вид суспільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю за порушення конституційно-правових норм.

9.Конституційне право України має винятково важливе значення для національної системи права і правової системи України загалом.

10.Конституційне право України відіграє дуже важливу роль у суспільстві та державі, виступаючи одночасно як загальновизнаною соціальною цінністю (благом). так і засобом пізнання дійсності. На відміну від інших галузей права, положення норм цієї галузі права, конституційно-правові дослідження та конституційна освіта є важливими для кожної людини, незалежно від її політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та інших ознак.

25. Загальна характеристика Конституції України та її юридичні властивості

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті. 
Оцінюючи структуру Конституції України, відзначимо, що вона являє собою системно-структурну цінність, що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від їх функціонального навантаження. 
За своєю суттю Конституція України характеризується як основний Закон, який виходить із загальнолюдських, загальнонародних інтересів і потреб. Це акт, котрий на найвищому рівні узаконює баланс інтересів усіх соціальних верств суспільства, наявних в ньому націй, етнічних груп. 
Конституція України виходить із основних принципів класичного конституціоналізму. І це цілком зрозуміло: виявляючи повагу до загальновизнаних принципів міжнародного права, ми створюємо правові основи входження України у світове співтовариство. 
Зовнішньополітична діяльність України, зазначається в Конституції, спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки. 
Юридичні властивості виражають правову природу конституції і визначають її місце в правовій системі держави, в системі національного законодавства: 
1.Конституція України є Основним Законом України;

2.Конституція України  виступає юридичною базою поточної  нормотворчості;

3.Конституція України  характеризується пріоритетним  становищем в системі національного  права, тобто , юридичним верховенством;

4.норми Конституції України  мають найбільш високу стабільність  у порівнянні з іншими нормами  права;

5.Конституція України  характеризується прямою дією  її норм;

6.Конституція України  має особливий правовий захист  з боку держави.

26. Громадянство України як один із інститутів конституційного права

Під громадянством України розуміють постійний політико-правовий зв'язок особи з державою, який зумовлює наявність у них взаємних прав, свобод та обов'язків, як на території країни, так і за її межами. Об'єктивне розуміння конституційного права на громадянство - це система нормативно-правових актів у яких викладаються конституційно-правові норми та принципи, що регламентують взаємовідносин держави і людини у громадянстві1. У суб'єктивному розумінні - це можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, політико-правовий зв'язок з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі і межах, передбачених Конституцією і законами держави2. Отже, поняття "громадянин" політико-правове і пов'язується з існуванням держави і права. Конституція та закони України увібрали в себе міжнародно-правові норми з питань громадянства, які зафіксовані у міжнародних актах універсального і спеціального характеру. До них можна віднести: а) Статут ООН; б) Загальну декларацію прав людини; в)

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року; г) Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року; д) Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 року; е) Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 року;е) Гаазьку конвенцію щодо врегулювання окремих питань, пов'язаних з колізією законів про громадянство від 12 травня 1930 року; ж) Конвенцію Ради Європи про скорочення випадків множинного громадянства і про військовий обов'язок у випадках множинного громадянства від 6 травня 1963 року; з) Європейську конвенцію про громадянство від 7 листопада 1997 року та ін.'.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства  держави Україна, що виключає  можливість існування громадянства  адміністративно-територіальних одиниць  України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків  безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина  України громадянства України;

4) визнання права громадянина  України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття  громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; 
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України  незалежно від місця проживання  громадянина України.

27. Загальна характеристика основних прав, свобод і обов’язки людини і громадянина, гарантії їх дотримання.

Особисті (громадянські) права і свободи - це права, які відносяться до сфери особистого життя людини незалежно від того, чи є вона громадянином певної країни. Реалізація більшості особистих прав сприяє забезпеченню індивідуальної свободи. Свобода є передумовою гідного людського існування. Особисті права і свободи належать людині від народження, тобто є природними правами і незалежать від її громадянства. Найважливішим з природних прав людини є право на життя, яке полягає в тому, що вона не може бути позбавлена життя. Право на свободу та особисту недоторканність є найважливішим невідчужуваним правом людини, яке вона набуває від народження, і яке встановлюється міжнародно-правовими актами обов'язкового характеру та національним законодавством. Право на недоторканність приватного життя включає в себе право людини на охорону особистої і сімейної таємниці, а також право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Право на недоторканність житла, в тому числі і місця тимчасового перебування (готель, гуртожиток, будинок-інтернат тощо), означає, що увійти до житла можна тільки з дозволу особи, яка в ньому проживає, або з санкції компетентних наглядових чи судових органів. Право на свободу вільного пересування та вибір місця перебування і проживання є суттєвим елементом свободи людини і громадянина, умовою її професійного і духовного розвитку. Право на свободу думки і слова означає, що людина може вільно формувати і виражати свої погляди і переконання. Право на свободу совісті і свободу віросповідання/ Право на судовий захист і правову (юридичну) допомогу передбачає гарантії ефективного поновлення порушених прав шляхом здійснення правосуддя. Закріплення обов'язків у конституційному законодавстві тісно пов'язано з закріпленням прав і свобод, є складовою частиною правового статусу особи. Сумлінне виконання громадянами своїх обов'язків створює умови, які необхідні для реалізації прав і свобод.

28. Верховна Рада України

Чинна Конституція України визначає Верховну Раду України як єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (статті 75-76 Конституції). Верховна Рада с загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона має право представляти весь Український народ - громадян України всіх національностей і виступати від імені всього народу. Це випливає як із преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту - "Верховна Рада України". Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі й порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Постійний, постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на п'ять років і здійснюють свої повноваження в ній на постійній основі. Верховна Рада України, як зазначається в її Конституції (ст. 82) і в Законі України "Про внесення змін до Конституції України", працює сесійно.

Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює пріоритетний вид державної влади — законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу І виразником його волі. Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та Із суб'єктами політичної системи; політичними партіями тощо.

29. Президент України: конституційний статус й повноваження

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до  народу та із щорічними і  позачерговими посланнями до  Верховної Ради України про  внутрішнє і зовнішнє становище  України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання  іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав  дипломатичних представництв України  в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум  щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори  до Верховної Ради України  у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією;

9) вносить за пропозицією коаліції  депутатських фракцій у Верховній  Раді України, сформованої відповідно  до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною  Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

10) вносить до Верховної Ради  України подання про призначення  Міністра оборони України, Міністра  закордонних справ України;

11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України;

12) призначає на посади та  звільняє з посад половину  складу Ради Національного банку  України;

13) призначає на посади та  звільняє з посад половину  складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) вносить до Верховної Ради  України подання про призначення  на посаду та звільнення з  посади Голови Служби безпеки  України;

15) зупиняє дію актів Кабінету  Міністрів України з мотивів  невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

16) скасовує акти Ради міністрів  Автономної Республіки Крим;

30. Кабінет Міністрів України, центральні й місцеві органи влади

Кабіне́т Міні́стрів Украї́ни — вищий орган у системі органів виконавчої влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечує Секретаріат Кабінету Міністрів України.

Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. Систему центральних органів виконавчої влади складають:

- міністерства;

- державні комітети (державні служби);

- органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет України, Державний комітет України з питань регулятивної політики і підприємництва, Фонд держмайна України, Управління державної охорони України, Служба безпеки України, Національна комісія регулювання електроенергетики України).

Головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади е міністерства. Вони створюються для організації державного управління в найважливіших сферах соціально-економічного і політичного життя і є здебільшого органами галузевого управління, Значення міністерств підкреслюється тим, що їхні керівники (міністри) входять до складу Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції України).

Керівництво міністерством здійснює міністр.

31. Територіальний устрій України

Відповідно до ст. 2 Основного Закону суверенітет України поширюється на всю її територію. Тобто наша держава наділена виключним правом здійснювати на своїй території всю повноту державної влади і виступати від імені народу, що проживає на цій території, незалежним суб'єктом міжнародних відносин. Тобто у межах своїх територіальних кордонів суверенна держава виступає як єдиний офіційний представник всього народу, що об'єднується за ознакою громадянства. Територія держави (від лат. terra - земля) - це простір, зафіксований державним кордоном, на який поширюється суверенітет держави. Територія держави включає: суху-потну територію, водні простори (внутрішні морські води і територіальне море), повітряну територію (простір над сухопутною і водною територіями, умовно до космічного простору), а також підземну територію (простір під сухопутною і водною територіями до технічно доступної глибини). Особливий правовий режим, що регулюється, в першу чергу, міжнародним правом мають континентальний шельф і виключна (морська) економічна зона. Засади за системи територіального і адміністративно-територіального устрою України визначається Конституцією України. Відповідно до статті 132 територіальний устрій України грунтується на таких засадах: цілісності та єдності державної території; поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. 
Єдність і цілісність державної території означають, що ї складові, якими в Україні є адміністративно-територіальні одиниці, перебувають у нерозривному взаємозв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю. 
Поєднання централізації і децентралізаціїї у здійсненні державої влади виявляється в тому, що за центральними органами держави зберігається право охорони та забезпечення загальнодержавних інтересів, а решта функцій передається на місця, насамперед органам місцевого самоврядування. 
Збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій означає диференційований підхід до вирішення питань оптимального економічного і культурного розвитку, демографічної політики та забезпечення територіальної єдності складових України, цілісності єдиної державної території.

32. Поняття судової влади та основні засади правосуддя в Україні

Конституція України закріпила поділ влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову, а Закон України від 07.07.2010 р. "Про судоустрій і статус суддів", конкретизуючи конституційні положення щодо здійснення судової влади, зазначив, що судова влада в Україні здійснюється незалежними та безсторонніми судами. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на захист гарантованих Конституцією і законами України прав і свобод, захист інтересів юридичних осіб, суспільства, держави. Закон визначив правові засади організації судової влади.

Відповідно до Закону судова влада реалізується шляхом правосуддя у формі цивільного, господарського, кримінального та адміністративного судочинства, здійснюваного судами загальної юрисдикції, і конституційного - Конституційним Судом України. Правосуддя здійснюється в рамках відповідних судових процедур, встановлених Законом України "Про Конституційний Суд України", а також цивільним процесуальним та кримінально-процесуальним кодексами. Здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124-125 Конституції). Участь народу у здійсненні правосуддя (ст. 124, 127 Конституції). Законність (ст. 8, п. 1 ч. 3 ст . 129 Конституції) - це основна засада, яка є універсальною і знаходить свій вияв у всіх нормах процесуального права, характеризує всі сторони судочинства. У правовій державі, якою проголосила себе Україна, діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

33. Конституційний Суд України, його функції та завдання

Статус Конституційного Суду України визначається статтями 147-153 Конституції України та Законом України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. 
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. 
Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. 
Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обгрунтованості винесених ним рішень. 
Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо: 
- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 
- відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язковість; 
- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 
- офіційного тлумачення Конституції та законів України.

34. Основні положення цивільного права України

Статтею 15 ЦК встановлюється, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Підлягає також захисту і цивільний інтерес особи, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється КСУ і судами загальної юрисдикції (ст. 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). акріплений у ст.8 Конституції принцип верховенства праваозначає, що позитивне право, яке створюється людьми, має грунтуватися на природному (позадержавному) праві, яке обмежує державну владу і є своєрідним фільтром позитивного права. 
Вперше в історії національної кодифікації у ЦК закріплено важливі принципи побудови та дії позитивного приватного права, а саме: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності; свобода договору; свобода підприємницької діяльності; судовий захист цивільного права та Інтересу; справедливість, добросовісність та розумність (ст.З ЦК). Перелічені загальні принципи (засади) не становлять вичерпного переліку й покривають різні за обсягом масиви приватних відносин. Попри це, дана стаття посідає ключове місце в сучасній приватно-правовій системі, включаючи праворо-зуміння, законотворення, правозастосування тощо.

Закріплення загальних засад цивільного законодавства у ЦК свідчить насамперед про підтвердження законодавцем "першоджерела" цивільного законодавства, яким є природне право, що випливає з раціональності і розумності. Воно складається з норм та принципів, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, яке становлять норми цивільного законодавства (ст.4 ЦК) та міжнародні договори України (ст.Ю ЦК).

Перелічені у ст.З ЦК принципи за своєю природою є приписами природного права. їх природно-правовий характер не втрачається і в разі їх оформлення в позитивному праві. По-перше, зміст цих принципів не може вбачатися лише в текстах позитивного права. По-друге, обмеження, встановлені законом щодо дії цих принципів, мають відповідати критеріям природного права, а саме розумності, суспільній необхідності, пропорційності тощо.

Згадані принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому їх дотримання та врахування при законотворенні і розгляді конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема, в тому, що суд повинен не лише механічно аналізувати конкретні юридичні документи, а й осмислювати принципи та цілі, що лежать в основі їх прийняття. Крім того, загальні принципи мають застосовуватися при виявленні прогалин у законодавстві (аналогія права) — ст.8 ЦК.

35. Структура цивільного законодавства

Структура цивільного законодавства побудована з нормативних актів, викладених у певній послідовності за критерієм їх юридичної сили.

Структурно цивільне законодавство складається з п'яти видів нормативно-правових актів:

1) Конституція України, яка становить  його основу і має найвищу  юридичну силу;

2) ЦК України як основний акт  цивільного законодавства;

3) інші закони, які приймаються  відповідно до Конституції України;

4) постанови КМ України, які регулюють  цивільні відносини;

5) підзаконні нормативно-правові  акти, видані іншими органами  державної влади України, органами  влади АРК у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом.

36. Захист цивільних прав та інтересів

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55).

У ст. 15 ЦК безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав. Вони можуть захищатися за допомогою юрисдикційних та поза-юрисдикційних форм. Найважливішим у системі захисту є юрисдикційний захист, який здійснюється відповідними державними органами та у випадках, передбачених законом, іншими органами та посадовими особами. Безумовно, основним юрисдикційним органом захисту цивільних прав є суд. Судовий захист є найефективнішим і має конституційні засади. Так, відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України). Наведена норма повною мірою стосується і цивільних правовідносин.

37. Загальні положення про фізичну особу

Стаття 24. Поняття фізичної особи 

1. Людина як учасник цивільних  відносин вважається фізичною  особою. 

 Стаття 25. Цивільна правоздатність  фізичної особи

1. Здатність мати цивільні права  та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

 2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.  

У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні  права та обов'язки може пов'язуватися  з досягненням фізичною особою  відповідного віку.

4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.     

 Стаття 26. Обсяг цивільної правоздатності  фізичної особи 

1. Усі фізичні особи є рівними  у здатності мати цивільні  права та обов'язки. 

2. Фізична особа має усі особисті  немайнові права, встановлені Конституцією України   та цим Кодексом.

3. Фізична особа здатна мати  усі майнові права, що встановлені  цим Кодексом, іншим законом.

4. Фізична особа здатна мати  інші цивільні права, що не  встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо  вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. 

5. Фізична особа здатна мати  обов'язки як учасник цивільних  відносин.

38. Трудовий договір

трудовий  договір - це угода між працівником і власником підприємства,  установи, організації або уповноваженим ним органом чи  фізичною  особою,  за якою працівник зобов'язується виконувати роботу,  визначену  цією  угодою,   з   підляганням   внутрішньому трудовому   розпорядкові,   а   власник   підприємства,  установи, організації  або  уповноважений  ним  орган   чи   фізична   особа зобов'язується   виплачувати   працівникові   заробітну   плату  і забезпечувати  умови  праці,  необхідні  для   виконання   роботи, передбачені  законодавством  про  працю,  колективним  договором і угодою сторін.

Сторонами трудового   договору   є   працівник   та   власник підприємства,  установи організації або уповноважений ним орган чи фізична особа.  
Щодо умов укладення трудового  договору  слід  зазначити,  що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Варто відзначити,  що  при   укладенні    трудового   договору забороняється   вимагати  від  осіб,  які  поступають  на  роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, реєстрацію  місця проживання чи перебування та документи,  подання яких не передбачено законодавством.

39. Випробування при прийнятті на роботу

КЗпП. Стаття 26. Випробування при прийнятті на роботу При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю. Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу: осіб, які не досягли вісімнадцяти років; молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів; осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби; інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи. Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством. 
Стаття 27. Строк випробування при прийнятті на роботу Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, - шести місяців. Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця. Якщо працівник в період випробування був відсутній на роботі у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній. 
Стаття 28. Результати випробування при прийнятті на роботу Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах. Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним орган протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.

40. Переведення на іншу роботу

Переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість разом із підприємством, установою, організацією допускається тільки за згодою працівника за винятком тимчасового переведення на іншу роботу в разі виробничої необхідності або простою, а також в інших випадках, передбачених законодавством (ст. 32 КЗпП України).

Переведенням на іншу роботу, що потребує згоди працівника, вважається доручення йому роботи, яка не відповідає обумовленій трудовим договором спеціальності, кваліфікації, посаді, або суміщення професій чи роботи, при виконанні якої змінюються система і розміри оплати праці, пільги, режим роботи, встановлюється або скасовується неповний робочий час, змінюються розряди та найменування посади або будь-які інші істотні умови праці, обумовлені при укладанні трудового договору.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому самому підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій самій місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті в межах спеціальності, кваліфікації або посади, обумовленої трудовим договором.

41. Підстави припинення трудового договору

Відповідно до чинного законодавства громадянин вступає в трудові відносини як працівник на підставі трудового договору.

Підставами припинення трудового договору є:

— угода сторін;

— закінчення терміну (п. 2 і 3 ст. 23 КЗпП України), крім випадків, коли трудові відносини фактично продовжуються і жодна зі сторін не висунула вимоги про припинення їх;

— призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

— розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст. 38, 39 КЗпП України), власника або уповноваженого ним органу (ст. 40, 41 КЗпП України), а також на вимогу профспілкового або іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (ст. 45 КЗпП України);

— переведення працівника з його згоди на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

— відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом із підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці;

— набуття законної чинності вироку суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, що виключає можливість продовження даної роботи;

— підстави, передбачені контрактом (ст. 36 КЗпП України);

— направлення працівника відповідно до постанови суду в лікувально-трудовий профілакторій (ст. 37 КЗпП України).

42. Розірвання трудового договору

Розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника

Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника

Строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.

Спори про дострокове розірвання трудового договору вирішуються в загальному порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці;

систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;

вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

43. Вихідна допомога

Це грошова сума,що виплачується працівникам після припинення трудового договору у випадках передбачених Кодексом законів про працю України.

Випадки виплати та розміри вихідної допомоги

1. Відмова працівника від  переведення на роботу в іншу  місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також  відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці (п.6 ст.36 КЗпП   - не менше середньомісячного заробітку).=

2. Зміни в організації  виробництва та праці, у тому  числі ліквідація, реорганізація, банкрутство  або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності чи штату працівників (п.1 ст.40 КЗпП   - не менше середньомісячного заробітку).

3. Виявлення невідповідності  працівника посаді, яку він обіймає, або роботі, яку він виконує, у  результаті недостатньої кваліфікації чи стану здоров'я, які перешкоджають продовженню цієї роботи, а також у разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці (п.2 ст.40 КЗпП   - не менше середньомісячного заробітку).

4. Поновлення на роботі  працівника, який раніше виконував  цю роботу (п.6 ст.40 КЗпП   - не  менше середньомісячного заробітку).

5. Порушення власником (уповноваженим  ним органом) законодавства про  працю, колективного чи трудового  договору (ст.38 і 39 КЗпП – не менше тримісячного середнього заробітку).

            При звільненні з інших підстав,відмінних  від наведених вище, вихідна допомога  не виплачується.

44. Робочий час.

Робочий час — це установлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Законодавство встановлює різні види робочого часу:

1) нормальну тривалість  робочого часу, що не може перевищувати 40 годин на тиждень. Підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу тривалість цього часу (ст.50 КЗпП);

2) скорочений робочий час, який за тривалістю менше нормального, але з оплатою праці як за нормальну тривалість. Він встановлюється лише законом для:

- працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які  працюють в період канікул) - 24 години на тиждень

і - працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.

- окремих категорій працівників (викладачів, учителів, лікарів та  інших перелік яких визначених  законом).

Для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда, скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів підприємств, установ, організацій (ст. 51 КЗпП);

3) неповний робочий час - встановлюється за угодою між  працівником і власником або  уповноваженим ним органом як  при прийнятті на роботу, так  і згодом (може бути неповним  робочим днем або неповним робочим тижнем). Такий робочий час обов'язково встановлюється на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку.

Оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників (ст. 56 КЗпП);

4) ненормований робочий  день - це особливий режим робочого  часу, який встановлюється для  певної категорії працівників  у разі неможливості нормування  часу трудового процесу. У разі  виробничої потреби вони виконують  роботу понад нормальну тривалість робочого часу. Такий робочий час застосовується для керівників, спеціалістів і робітників у випадках:

- коли праця не піддається  точному обліку в часі;

- коли робочий час за  характером роботи поділяється  на частини невизначеної тривалості;

- коли робочий час розподіляється на розсуд працівника.

5) надурочний робочий час  мас місце у виняткових випадках, що визначаються законодавством. Надурочними вважаються роботи  понад встановлену тривалість  робочого дня, і можуть застосовуватися  лише при:

- проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

- проведенні громадсько  необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'язку - для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

- необхідності закінчити  почату роботу, яка внаслідок o непередбачених  обставин чи випадкової затримки  з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення ЇЇ може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а

також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

- необхідності виконання  вантажно-розвантажувальних робіт  з метою недопущення або усунення  простою рухомого складу чи  скупчення вантажів у пунктах  відправлення і призначення;

- нез'явленні працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником (ст.62 КЗпП).

45. Час відпочинку

Час відпочинку — час (перерва для відпочинку і харчування, вихідні, святкові дні), протягом якого працівники вільні від обов’язку працювати і вправі використовувати його на свій розсуд. Законодавством встановлено такі види часу відпочинку: перерви впродовж робочого дня (зміни); щоденний відпочинок (між змінна перерва); вихідні дні (щотижневий відпочинок); святкові та неробочі дні; щорічні відпустки. Відповідно до ст. 66 КЗпП, перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не більше 2-х год. Така перерва повинна надаватися через 4 год. після початку роботи. Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) повинен становити не менш 42 год. (ст. 70 КЗпП). При п'ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідних на тиждень, зазвичай поспіль — у суботу і неділю. При шестиденному робочому тижні працівникам надається один вихідний. Загальний вихідний — неділя. Відповідно до ст. 71 КЗпП, робота у вихідні заборонена. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається з дозволу профспілкового комітету в таких виняткових випадках:

— для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії та негайного усунення їх наслідків;

— для відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна;

— для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у подальшому нормальна робота підприємства, установи, організації загалом або їх окремих підрозділів;

— для "виконання" невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

У таких ситуаціях до роботи у вихідний працівників залучають за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Відпустка — час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам зі збереженням місця роботи і заробітної платні за відпрацьований робочий рік. Закон України "Про відпустки" передбачає такі її види:

1. Щорічні відпустки:

— основна;

— додаткова за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці;

— додаткова за особливий характер праці;

— інші додаткові, передбачені законодавством.

2. Додаткові відпустки  у зв'язку з навчанням.

3. Творча відпустка.

4. Соціальні відпустки:

— у зв'язку з вагітністю та пологами;

— для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

— додаткова для працівників, які мають дітей.

5. Відпустки без збереження  заробітної платні.

46. Сімейне право України: поняття та предмет правового регулювання

Сімейне право - це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто це право регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними" порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами. Крім того, сімейне право України регулює :а охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо. Основними джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: "Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі і сім'ї" (ст. 51). Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім'ї, визначеними у ньому.

Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути лише фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Сімейний кодекс установлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин:

а) подружжя;

б) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

в)баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

г) рідні брати; рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

47. Сім’я за сімейним законодавством

Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю окладають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми або з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Вона зобов'язана створювати людині умови для материнства та батьківства, забезпечувати охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочувати і підтримувати материнство та батьківство. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

48 Шлюб за сімейним законодавством

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов'язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення в жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Шлюбний вік для жінки та чоловіка встановлюється у вісімнадцять років. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Вони мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. У шлюбі між собою не можуть перебувати: особи, які є родичами прямої лінії споріднення; рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра; двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця; усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими. Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я. Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

49. Права та обов’язки подружжя

Подружжя має особисті немайнові права та обов'язки, право особистої приватної власності дружини та чоловіка, право спільної сумісної власності подружжя, права та обов'язки подружжя на утримання.

До особистих немайнових прав і обов'язків подружжя належать: • право дружини на материнство і право чоловіка на батьківство. За законом, небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини, так само як відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини, може бути причиною розірвання шлюбу;

• обов'язок подружжя піклуватися про сім'ю (не тільки матеріально, а передусім через побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, відповідальності за свою поведінку);

• право дружини та чоловіка на: повагу до своєї індивідуальності, фізичний та духовний розвиток, зміну прізвища, розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї, особисту свободу. Останнє право включає право дружини і чоловіка на вибір місця свого проживання та припинення шлюбних відносин. Важливим аспектом цього права є законодавче положення про те, що примушування до припинення шлюбних відносин або їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, встановлені законом.

50. Права й обов’язки матері, батька і дитини

З моменту народження виникають певні правові відносини між батьками і дітьми. Конституція України визначила, що батьки зобов’язані утримувати дітей до їхнього повноліття. Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я, розвиток і виховання своїх дітей, захищати їхні права й інтереси. Саме батьки визначають ім’я дитини, вирішують, у якому навчальному закладі дитина здобуватиме освіту.

Іноді вважають, що головна роль у вихованні належить матері дитини, що в разі розлучення дитина обов’язково залишається саме з матір’ю. Однак це не зовсім так. Батьки мають рівні права й обов’язки щодо своїх дітей, їхнього виховання. Навіть якщо шлюб між ними розірвано й вони живуть окремо, обов'язок брати участь у вихованні, утриманні дітей, а також право спілкуватися з дітьми мають і батько, і матір.

Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім’ї й родини, свого народу, своєї батьківщини, піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Важливим є обов’язок батьків забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. При цьому батьки зобов’язані поважати дитину, забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини і фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Сімейний кодекс України не лише визначає права батьків, а й надає право дитині противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї, звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки й піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування й громадських організацій. У разі необхідності дитина, якій уже виповнилося 14 років, має право самостійно звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду.

Обов’язок піклуватися про своїх неповнолітніх дітей, надавати їм матеріальну допомогу не знімається з батьків у разі розлучення. В цьому випадку той із батьків, хто живе окремо від дітей, зобов’язаний сплачувати аліменти - кошти на утримання дітей. Розмір аліментів установлюється судом із врахуванням стану здоров’я й матеріального становища дитини й платника аліментів, наявності в платника аліментів на інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. Проте Сімейний кодекс установив, що в жодному разі розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Якщо батьки не виконують своїх обов’язків, їх за рішенням суду може бути позбавлено батьківських прав.

Обов’язки батьків і дітей недарма називають взаємними — адже і діти, коли вони стануть дорослими, зобов’язані надавати допомогу своїм батькам, піклуватися про них у разі непрацездатності.

51.Характеристика Кримінального кодексу України. Структура кримінально-правової норми.

Кримінальний кодекс України (прийнятий 5 квітня 2001 р., набрав чинності з 1 вересня 2001 р.) має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Кримінальний кодекс України (КК) складається із Загальної та Особливої частин.

До Загальної частини включено норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, чинність кримінального закону в просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від кримінальної відповідальності, встановлюють види покарань, особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх тощо.

В Особливій частині визначаються види злочинів і кримінальна відповідальність за конкретні злочини. Загальна та Особлива частини КК органічно взаємопов'язані і складають єдину систему кримінально-правових норм. КК поширює свою дію в межах державного кордону України. До осіб, що підлягають відповідальності за КК, належать усі, хто вчинив злочин на території України, крім дипломатичних представників інших держав та громадян, які за законами України та міжнародними договорами не підсудні у кримінальних справах судам України.

Громадяни України, що вчинили злочин за її межами, підлягають відповідальності за українським законодавством, якщо вони притягнуті до кримінальної відповідальності або віддані до суду та території України.

Громадяни України, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин за межами України, не можуть бути видані іноземній державі.

Кримінально-правова норма, як і будь-яка правова норма, має три-ланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, а контекстуально, бо розуміють її як необхідну. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми Загальної частини санкцій не містять.

Диспозиції у кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини.

Санкції, що як структурна частина статті Особливої частини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні.

52.Кримінальна відповідальність та її підстави. Поняття кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність - це найсуворіший вид юридичної відповідальності, встановлений державою в санкціях статей Особливої частини ККУ, що застосовується тільки судом у кримінально-процесуальному порядку до суб'єкта злочину і полягає у позбавленні винної особи певних належних їй благ матеріального, організаційного чи особистого характеру.

Підстави кримінальної відповідальності (тобто чому особа повинна нести кримінальну відповідальність). Серед таких підстав виділяють: філософські, правові, фактичні.

Філософські підстави кримінальної відповідальності. З позицій індетермінізму, як напрямку філософії, обов'язок особи нести кримінальну відповідальність пояснюється наявністю в особи волі. Саме воля особи є автономною силою. На волю особи зовнішні обставини не впливають. Інакше кажучи, особа сама вибирає лінію своєї поведінки. І оскільки особа вчинила злочин зі своєї волі, то така її воля і зумовлює відповідальність особи.

Другий напрям філософії - детермінізм по-іншому пояснює, чому особа повинна нести кримінальну відповідальність. Така різновидність детермінізму як механічний детермінізм говорить, що поведінка особи детермінована (визначена) лише зовнішніми факторами. Підстави реагування на злочинну поведінку особи представники цієї філософської течії вбачали в необхідності захисту суспільства. Інша різновидність детермінізму - матеріалістичний детермінізм визнавав, що поведінка особи зумовлена як зовнішніми факторами, так і її волею. Тобто особа завжди має право вибору. І оскільки особа вибирає злочинний шлях - то за це і мусить відповідати.

Правові підстави кримінальної відповідальності. В ч. 1 ст. 2 КК визначено наступне: підставою кримінальної відповідальності е вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Інакше кажучи, правовою підставою кримінальної відповідальності є положення ч.І ст. 2 КК.

Фактичні підстави кримінальної відповідальності. Це безпосереднє вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК.

53. Поняття злочину та його ознаки

Злочин – це вчинок людини. Йому притаманні всі ті об'єктивні та суб'єктивні ознаки, що характеризують поведінку людини. Це фізичні властивості (рух або утримання від нього); психологічні властивості (наявність свідомості, волі, певної мотивації поведінки, її цілеспрямованість або спонтанність) тощо.

КК України у Статті 11 встановлює поняття злочину: “Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину”. Отже Злочин – це суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину і передбачене кримінальним законом діяння.

У зазначеній вище статті закріплені три ознаки злочину:

а) суспільна небезпечність діяння;

б) винність;

в) передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність.

Перші дві ознаки – суспільна небезпечність і винність – є матеріальними, що розкривають соціально-психологічну природу злочину; третя – формальна, що відбиває юридичну природу злочину, тобто його протиправність.

Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що при цьому заподіюється шкода відносинам, які охороняються кримінальним законом і в яких міститься реальна небезпека заподіяння такої шкоди.

Другою невід'ємною ознакою злочину є винність. Кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК України). Вина визначає стійкий, випадковий чи ситуативний характер діяння і ступінь його тяжкості.

Протиправність – це формальна ознака злочину. Вона означає обов'язок передбачення його в кримінальному законі. Кримінальна Протиправність складає правову оцінку суспільної небезпечності злочину, що закріплена в конкретній нормі закону. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Будь-яке діяння, що становить небезпеку для суспільства, але за нього не передбачена кримінальна відповідальність, не може розглядатися як злочин.

Одним з елементів протиправності є караність злочину. Караність злочину випливає із суспільної небезпечності та протиправності діяння. Діяння є кримінальне караним тому, що воно суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

Злочин та інші правопорушення (наприклад, адміністративні правопорушення) – якісно самостійні види правопорушень. За правовими та іншими ознаками вони значно розрізняються.

У ч. 1 ст. 12 КК України залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

54. Поняття складу злочину. Ознаки складу злочину. Поняття кваліфікації злочинів

Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об 'єктивних і суб 'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є: об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину, суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину. У своїй єдності ці об'єктивні і суб'єктивні ознаки й утворюють склад злочину.

Об'єкт злочину - це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об'єктивна сторона — зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.

Суб'єкт злочину — це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 "Суб'єктом злочину є фізично осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Суб'єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елементу складу, є вина, мотив і мета злочину.

Кожний з розглянутих елементів складу має певну сукупність ознак. Залежно від їхньої ролі в характеристиці загального поняття складу ці ознаки поділяються на обов'язкові і факультативні. Обов'язкові - це ті ознаки, які притаманні будь-якому складу злочину, без яких взагалі немає складу злочину. Факультативними визнаються ті ознаки, що не є обов'язковими для всіх складів злочинів і в різних складах можуть відігравати різну роль. До таких ознак слід віднести час, місце, обстановку і спосіб вчинення злочину (характеризують об'єктивну сторону), мотив і мету (характеризують суб'єктивну сторону), а також ознаки спеціального суб'єкта злочину і деякі інші.

Кваліфікація злочинів за своїм змістом та значенням виступає центральною частиною процесу застосування кримінально-правових норм. Саме поняття "кваліфікація злочинів" широко використовують у кримінальному праві, кримінальному процесі, кримінології, судовій статистиці, в інших галузях права та юридичної науки, в право-застосовній практиці, однак законодавчого визначення воно не отримало.

55. Стадії злочину

Стадії вчинення злочину - певні етапи готування і здійснення навмисного злочину, що різняться характером дій на кожному етапі. Відомі три стадії вчинення злочину; готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин. 
Готування до злочину - це підшукання чи пристосування засобів чи знарядь, чи інше умисне створення умов для вчинення злочину. Підшукання - це придбання, відшукування, виявлення різних засобів чи знарядь вчинення злочину. Пристосування - це дії, що змінюють форму, якості засобів чи знарядь злочину, їх ремонт і т. д. 
Інше умисне створення умов - це пошук співучасників, розроблення плану, вивчення місця вчинення злочину та ін. Готування найчастіше відбувається у формі дії, але може виявитись і в бездіяльності. Скажімо, сторож крамниці не виходить на чергування, створюючи цим сприятливі умови своїм спільникам. Готування до злочину за загальним правилом підлягає кримінальній відповідальності. 
Замах на злочин - це навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, але не доведена до кінця через обставини, що не залежали від волі винного. Наприклад, винний стріляє в потерпілого з метою вбивства, але не влучає. Замах на злочин майже завжди підлягає кримінальній відповідальності. 
Закінчений злочин має місце тоді, коли наявні всі ознаки складу злочину, вказані в законі, і настав шкідливий результат.

56. Співучасть у злочині

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох осіб (суб'єктів злочину) у вчиненні умисного злочину. Співучасниками злочину є виконавець, організатор, підбурювач та пособник.

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, вчинила злочин.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину

57. Поняття права інтелектуальної власності

Термін і поняття «інтелектуальна власність» виникли порівняно недавно. Можна вважати, що походження терміна «інтелектуальна власність» пов'язано з французьким законодавством кінця XVIII ст. Це поняття склалося під впливом французьких філософів-просвітителів. Проте така теорія права на творчі результати найбільшого поширення вже в XIX столітті. Термін «інтелектуальна власність», започаткований у Франції широко використовується й зараз.

Отже, інтелектуальна власність - це продукт людського інтелектуальної діяльності, результат творчості, який охороняється законом. Це нематеріальна субстанція. Точно так, як і матеріальний ресурс, інтелектуальну власність можна купити, продати та орендувати, її можуть втратити або ліквідувати при необережному або неуважному догляді, її можна застрахувати або використати в якості застави. Вона може з'явитися на світ в результаті моментального спалаху натхнення або багатьох років кропіткої праці. Вона може зникнути в одну мить або існувати вічно.

58. Об’єкти права інтелектуальної власності.

Об'єктами права інтелектуальної власності є:

-- літературні, художні і наукові твори;

-- виконавська діяльність  артистів, звукозаписи, радіо і телевізійні  передачі;

__ в усіх сферах людської  діяльності;

-- наукові відкриття;

-- промислові зразки;

-- товарні знаки, знаки  обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;

-- захист проти недобросовісної  конкуренції;

-- усі інші права  щодо інтелектуальної діяльності  у виробничій, науковій, літературній  і художній сферах.

Згідно зі ст.420 ЦК об'єктами права інтелектуальної власності в Україні, Зокрема вважаються:

-- літературні та художні  твори;

- комп'ютерні програми;

- компіляції даних (бази  даних);

- виконання;

-- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

- наукові відкриття;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

- раціоналізаторські пропозиції;

- сорти рослин, породи  тварин;

- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для  товарів і послуг), географічні  зазначення;

- комерційні таємниці.

Слід підкреслити, що об'єктом права інтелектуальної власності є не кожен результат творчої діяльності, а лише той, який відповідає вимогам закону.

59. Суб’єкти права інтелектуальної власності.

Суб'єкти права Інтелектуальної власності -- це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Може бути два види суб'єктів:

1) творець (творці) об'єкта  права інтелектуальної власності;

2) Інші особи, яким належать  особисті немайнові та (або) майнові права Інтелектуальної власності.

Творець -- це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої є або можуть бути визнані об'єктами права інтелектуальної власності. Коло суб'єктів, які визнаються творцями, у законі не визначене і не обмежене певними вимогами до їх віку, стану здоров'я, дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний перелік осіб, які створюють той чи інший об'єкт права Інтелектуальної власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Звідси випливає, що для суб'єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова дієздатність суб'єктів "творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи.