Державно-політичний устрій і право в українських землях у складі Великого князівства Литовського

Правовий режим землеволодінь  був різним, оскільки: 1. розрізнялись королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі; 2. за способом придбання маєтки поділялись на такі категорії – а) “отчини” або “дідини”, тобто отримані у спадок родові володіння; б) вислужені або отримані у користування (данини або держання) на визначених умовах, наприклад, “до волі панської”; в) набуті внаслідок купівлі-продажу. Відповідно, право розпорядження цими землеволодіннями було різне – якщо власник купленого землеволодіння розпоряджався ним вільно, то щодо отриманих іншим шляхом маєтків існували певні обмеження. Попри те, шляхетська земельна власність усіх видів (родова, вислужена чи куплена) вважалась недоторканою; щоправда, право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батьків або одружились з іноземцями; діти злочинця теж втрачали право на нерухоме майно; великокнязівські піддані, які втекли у ворожу землю, вважались державними злочинцями, тож їхні маєтки переходили до господаря (Великого князя).

Право володіння землею грунтувалось на пожалуванні, підтверджуваному великокнязівською грамотою або давністю володіння. При здійснюваній перевірці прав на володіння землею у ході аграрної реформи Сигізмунда Августа, якщо держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, то вона відписувалась господарю. А І Статут вже гарантував шляхті недоторканість їхніх земель за строком давності володіння ними упродовж понад 10 р. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатись ним на власний розсуд. І Статут підтвердив право вільного розпорядження землевласників їхніми землями, але обмежив його щодо родового і вислуженого майна, власник якого мав право продавати, міняти, відчужувати і дарувати лише 1/3 такого майна. Та ІІ Статут скасував це обмеження – для шляхтичів не вимагався дозвіл Великого князя на відчуження “отчини”, а досить було повідомити про це земський суд, щоправда, вислужені маєтки (“вислуги”) відчужувались лише за згодою Великого князя. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності скасував ІІІ Статут.

Власник володів землею виключно на умові відбування військової повинності. За І Статутом кожен землевласник був зобов`язаний відбувати військову  службу на підставі земського рішення  – кожен шляхтич повинен був  з`явитись на війну особисто, а  також відправити на війну певну  кількість, залежно від розміру  свого володіння, озброєних людей; аналогічну вимогу містив ІІІ Статут. Така військова служба вимагалась з  маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних  чи набутих. Притому, кожен землевласник повинен був особисто відбувати  військову службу і міг не з`явитись лише внаслідок хвороби. У разі відмови від військової служби шляхтич втрачав право володіти землею, яка переходила до держави і господаря.

Було врегульовано права  користування чужими речима – сервітути, які поділялись на речові і особисті; це – право користуватись чужим лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Водночас, володільцю землі можна було заборонити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.

На початку 15 ст. з`явилось заставне володіння – землі, які передавались кредитору у забезпечення боргу, і які він міг не лише експлуатувати, а й передати своє право іншим особам. Якщо земля не викуплялась із застави понад 30 р., то переходила у власність кредитора.

3. Зобов`язальне право

Види договорів: за умов натурального господарства найпоширенішими були договір міни, договір дарування; з розвитком обміну і грошових відносин з`явився договір купівлі-продажу - спершу рухомого, а згодом і нерухомого майна, договір найму, позики тощо; Литовські Статути дозволяли шляхті віддавати, продавати, дарувати, міняти, записувати на церкву, передавати за борги і  віддавати у заставу її маєтки.

Закон визначав форму і  порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності – 5 або 10 рр., умови припинення зобов`язань; широку сферу зобов`язальних відносин регулювали норми звичаєвого права. Усі угоди мали укладатись, як правило, у присутності свідків і з виконанням певних символічних дій і обрядів – контрагенти перебивали руки, часто виставлялось частування (могорич) – на підтвердження і закріплення договору. Іноді вимагалось дотримання письмової форми договору, зокрема для договорів позики на суму понад 10 коп грошей, а якщо такий договір не був оформлений письмово, то за ІІІ Статутом боржник міг повернути кредиторові, який присягав про факт і суму боргу, лише 10 коп грошей. При продажу чи даруванні батьківських, материнських, вислужених, куплених чи іншим способом придбаних маєтків продавець чи дарувальник мав скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, а також запросити 3-4 свідків шляхетського походження із їхніми печатками, після чого занести цей запис до книги замкового суду, звідки він переносився до земських книг під час сесії земського суду. Аналогічний запис проводився, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі, а також при грошовій позиці.

На забезпечення виконання  зобов`язань застосовувались різні засоби: 1. іноді договір скріплювали присягою; 2. використовувалась застава земель, отриманих на умовах служби, посад, а також рухомого майна, яке, якщо заставодавець не міг його викупити по завершенні строку договору, переходило у довічне користування заставоутримувача, який, однак, не міг його продати, так як за боржником зберігалось право його викупу або повернення простроченого боргу; 3. у 14-15 ст. поширилась порука, за якою відповідальність поручителя наставала у разі неплатоспроможності боржника.

4. Шлюбно-сімейне право

До прийняття християнства основною формою шлюбу було викрадення нареченої, що зберігалось тривалий час, хоч законодавство передбачало  за це покарання. Після прийняття  християнства шлюб оформлявся церковним  вінчанням. До 1447 р. вимагався дозвіл на шлюб князя чи місцевих правителів. У литовському праві діяв принцип  спільності майна пожружжя, тож дружина відповідала за борги чоловіка, і він навіть міг віддати її кредитору для відробітку боргу. Врегульовувалось правове становище приданого дружини, а чоловік повинен був записати на користь дружини частину свого майна або віно, і по його смерті віно ставало її власністю. Особисті права батьків були значні – могли віддавати діяте для відробітку боргу, мали право усіляко карати їх за непослух.

5. Спадкове право

У польсько-литовському праві  розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За Литовськими  Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права  на спадок – дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.

Розрізнялось спадкування  батьківського і материнського  майна; так, ІІІ Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно  та коштовності переходять лише синам  і близьким по зброї; тобто, батьківське  майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ¼ усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно – як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо – розподілялось порівно між усіма дітьми – і синами, і дочками.

Закон передбачав можливість розпорядження майном за заповітом; свобода заповіту поширювалась на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не належала до родової власності (вотчини або материнського майна). Не мали права заповідати майно нпвнолітні, ченці, не відокремлені від батьків сини, залежні люди тощо.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів  родове майно і набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії, а  маетринське майно – до близьких по материнській лінії. За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалось вимороченим і за ІІ і ІІІ Статутами переходило у державну казну - Великому князеві.

Поза тим, значна сфера  відносин спадкування регулювалась нормами звичаєвого права і Руської  Правди, до яких відсилали і Литовські  Статути.

6. Кримінальне право

визначне місце займали  в займали у Литовському Судебнику 1468 р. та 3 Литовських Статутах. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищались посиленими санкціями, натомість, за деякі злочини для шляхти передбачались значно менші покарання або й взагалі звільнення від покарання; так, за І Статутом образа шляхтича каралась ув`язненням, а нешляхтича – штрафом, за вчинене кількома шляхтичами вбивство карався лише одни з них, а решта сплачували гуртом головщину.

Спершу злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну “кривду”, заподіяну окремій особі або громаді, згодом – як “шкоду”, “злочинство”, потім – як “виступ”, “гвалт”, тобто порушення встановлених державою правових норм. Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності.  Суб`єктами злочину вважались і вільні, і феодально залежні особи, віком з 7 р. (за І Статутом), 14 р. (за ІІ Статутом), 16 р. (за ІІІ Статутом). З 14 ст. законодавство і судова практика намагались розрізняти вину умисну і необережну; так, Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал; Литовські Статути доволі чітко розмежовували умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентувалась співучасть у вчиненні злочину, а також були відомі необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало  доволі широкий перелік злочинів, які розподілялись за об`єктом злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалось образа “маєстату” або злочинне посягання на життя і здоров`я господаря (Великого князя), короля. Державні злочини – втеча у ворожу землю, видача державної таємниці, здача замку ворогові, заколот (рокош), зрада, бунт, образа суду. Злочини проти релігії у церкви – богохульство, віровідступництво (вихід з християнства, перехід у жидівську чи мусульманську віру), чари, чаклунство тощо. Злочини проти особи – вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, фізичні і словесні образи; з них найтяжче – вбивство, яке поділялось на категорії за об`єктом, суб`єктом злочину, способом його вчинення, - вбивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, вбивство під час нападу на садибу, на суді або у присутності пана,  під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочини проти власності – крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна, наїзд, грабіж – відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій – умисний напад на чужий дім, двір, маєток; в разі вбивства при грабежі чи розбої усі учасники нападу, незалежно від їх ролі і ступені участі у злочині, карались смертю. Злочини проти сім`ї і моральності – примушування до одруження, двоєжонство, шлюб з близькими родичами, звідництво, згвалтування тощо.

У Литовських Статутах покарання  позначалось термінами “кара”, “страта” та ін. Мета покарання – ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди, притому головною метою було залякування, про що свідчить жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари) та публічність його виконання.

Найтяжче покарання –  смертна кара, яка передбачалась  спершу за державні і релігійні злочини, а згодом – за убивство, розбій, наїзд, насильство, крадіжку, злочини проти  сім`ї і моралі, військові злочини тощо; застосовувалась переважно до простолюдинів. Розрізнялась проста смертна кара (відрубання голови, повішення) і кваліфікована, тобто особливо нестерпна (спалення, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (побиття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, ноги, відрізання вуха, носа, виколювання очей); вони застосовувались, головно, до непривілейованих станів. Позбавлення волі (ув`язнення у башті, фортеці, в`язниці – підземні і надземні) призначалось за незначні злочини на строк від 3 тижнів до кількох років. У польсько-литовському праві склалась доволі складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав`язку. Головщина – це грошовий штраф “за голову убитого”, що сплачувався додатково, попри основне покарання (смертну кару), сім`ї або родичам убитого. Розмір головщини залежав від стану убитого – за шляхтича, за ІІІ Статутом, сплачувалось 100 коп грошей, за війта і бурмістра – 60 коп, за ремісника і міщанина самоврядного міста – 30 коп, за тяглову людину – 24 коп грошей. Нав`язка – грошовий штраф за заподіяння поранення, побоїв, вчинене упершу незначну крадіжку; вона могла бути основним і додатковим покаранням. Штраф надходив потерпілому і у державну казну (князеві, королеві); потерпілий отримував шкоду – винагороду за заподіяні збитки, та наклад – відшкодування судових витрат. До позбавлення прав і честі присуджувались покарані, які не підпорядковувались судовому рішенню; такі “виволанці” позбавлялись усіх прав і виганялись з держави, це покарання було довічним або тимчасовим. Позбавлення честі застосовувалось лише щодо панів і шляхти і могло поєднуватись з іншими покараннями. Так,  до шляхтичів застосовувалось виволання (викрикування), що пов`язувалось з публічним оголошенням вироку; воно призводило до громадянської смерті засудженого – така людина переставала існувати для закону як особа: втрачала шляхетство, права на майно, була змушена переховуватись за кордоном, оскільки у разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків “виволання” міг звільнити лише великокнязівський охоронний лист – глейт. З 16 ст. виволання замінюється менш суворим покаранням – опалою; опальний шляхтич теж повинен був залишити кордони держави, проте, це була втрата лише громадянських прав, а не честі. До цього виду покарань належало і виставлення біля ганебного стовпа, яке застосовувалось, як правило, до непривілейованих станів. Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність – часто право визначало вид покарання, а не його розмір, тож судді встановлювали його на власний розсуд, практикувалось навіть умовне засудження.