Державний апарат

Державний апарат. Скіфське державне утворення стало одним з перших політико-правових формувань на території сучасної України. За формою правління державу скіфів можна класифікувати як рабовласницьку монархію, за політичним режимом – типовою східною деспотією, за формою державного устрою – федерацією союзів племен. Суб’єктами федерації виступали скіфи (орачі, царські, хлібороби, кочівники), алазони, каліпіди. Царство складалося з округів – номів на чолі з номархами. Власне це були племінні території, населені кочовиками і осілими племенами.

Вища законодавча, виконавча, військова, релігійна, судова та адміністративна влада належала царю, який спирався на урядовців. Найвідомішими з царів стали - Атей, Скілур, Палак, Фарзой, Інесмей. Дорадчими центральними органами влади були рада вельмож та союзна рада. На місцях самоврядування очолювали вожді та обрані народними зборами урядовці.

Влада царя була великою, високосакралізованою, спадковою і абсолютною. Він виконував жрецькі функції як хранитель успадкованих від предків культових реліквій, здійснював судові функції, проводив внутрішню політику, вирішував багато важливих адміністративних питань, карбував монету, самостійно здійснював зовнішню політику. Зокрема, дипломатичні переговори Атея з Філіпом ІІ свідчать, що скіфський правитель відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський цар.

Навколо царя утворився апарат державного управління, який включав найближчих родичів правителя, його особистих слуг (головно військових). Найбільш впливові помічники входили до царської ради. Особливу роль відігравала військова дружина та воєначальники. За свідченням Страбона у ІІ ст. до н.е. кримські скіфи перебували „під владою Скілура і його синів з Палаком на чолі”. Синів же у Скілура було чи то шістдесят, чи вісімдесят, які теж забезпечували підтримку царській владі.

Щоправда, поява державного апарату не знищила родової організації. Її пережитки тривалий час давалися взнаки, особливо у місцевому управлінні, де продовжували обирати старійшин та вождів. Тобто, скіфській сходинці розвитку суспільства відповідала організація управління у формі військової демократії, позаяк найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. За часів Геродота вони ухвалювали рішення від імені всіх скіфів, обговорюючи важливі питання суспільного життя. Але із зміцненням державності значення зборів занепадало, - вже цар Атей питання престолонаслідування вирішував самостійно.

Значний вплив мали також ради родових старійшин, зокрема союзна рада, в якій особлива роль належала військовим вождям – „царям”, що очолювали скіфське військо під час походів. Їхня влада передавалася у спадщину, але кандидатуру „царя” та його спадкоємця обов’язково затверджували народні збори. Царя шанували як за життя, так і після смерті, про що досить детально і красномовно з різноманітними деталями пише Геродот. Власне, найяскравішим проявом правового звичаю і були похорони померлих, особливо знатних. Коли помирав вождь племені, його тіло вбирали в розкішні шати і возили по всій країні. Жителі зустрічали віз із тілом небіжчика голосним плачем, на знак скорботи відрізали волосся, частину вуха, дряпали обличчя. Потім вождя чи царя урочисто ховали. Вірячи у загробне життя, скіфи клали до могили померлого їжу в дорогоцінних посудинах, побутові речі, його забитих коней у повному спорядженні. Над ямою з труною й принесеними жертвами насипали високу (до 20 м) могилу, яку періодично підсипали наступні покоління по кілька разів. Поруч з царями ховали вбитих дружин чи наложниць, слуг, рабів тощо. В одній з таких могил поховали 500 коней і десятки рабів. Розкопки царських могил показали, що скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудах. У Неаполі-Скіфському гробниця царя, поруч з яким стояли домовини його урядовців і поховання коней, знаходилося у кам’яному мавзолеї.

Джерела і норми скіфського права.Скіфська держава протягом усієї своєї історії залишалася безписемною, тому і фіксації норм звичаєвого права не відбувалося, формалізованих пам’яток права не збереглося, мало маємо також і археологічних і писемних джерел про них. Але знання закономірностей розвитку суспільства дають змогу вченим визначити сутність правових відносин у скіфській державі, які походили від мононорм, табу, звичаїв, обрядів, традицій, культу.

У поглядах на навколишній світ і побут скіфи були прихильниками обожнювання природи та послідовниками міфологічних вірувань, що еволюціонували від давньоіранських культів. Вони не будували храмів чи релігійних споруд. Богам систематично приносили в офіру тварин, а іноді і людей. Жертовні страви варились у великих бронзових казанах, богові війни приносили в жертву кожного сотого бранця. До святкової вечері не допускався той, хто не вбив жодного ворога, а той, хто не показав вождю голови вбитого ним ворога, не одержував своєї долі здобичі. Геродот розповів про звичай побратимства: воїни скріплювали дружбу і братерство чашою вина, у яке додавали власну кров і занурювали зброю. Скіфи – надзвичайно хоробрий і войовничий народ. Вони відзначалися невибагливістю, витривалістю та жорстокістю до ворогів. З убитого ворога здирали шкіру, якою потім обтягували сагайдак.

Правова система пізніших скіфів уже ґрунтувалася на звичаях, рішеннях народних зборів, постановах царів, великий вплив на право справляла релігія. Тому основними джерелами права вже слугували правові звичаї, родові традиції, царські накази, рішення народних зборів. Скіфи за Геродотом уникали запозичення звичаїв від інших народів, особливо від греків. На території Скіфської держави збереглися групи населення, котрі продовжували жити на підставі власних законів. Серед них виділялися племінні союзи таврів у Криму, неври які мешкали південніше Прип’яті.

Норми права захищали приватну власність на худобу, майно, особисті речі. та зброю, життя, майно і привілеї царської сім’ї та чиновницько-бюрократичного апарату, кибитки з пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту власність складала зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Беззастережне право власності на землю належало царю, який встановлював порядок користування пасовищам і землями. Рівень захисту приватної власності законами залежав від майнового й соціального стану власника.

Серед зобов’язальних дій джерела називають угоди обміну, дарування, купівлі-продажу. Договори скріплювалися клятвою з кров’ю, як це робилося, наприклад, при укладанні договору побратимства. Правова регламентація зачіпала податкову систему. Є дані про сплату податків, а відмова від сплати данини вважалася приводом до війни, котра супроводжувалася грабуваннями майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Родинно-шлюбне право ґрунтувалося на патріархаті та багатожонстві. Родовід вели по чоловічій лінії, тому у сім’ї панував чоловік, а дружина перебувала у цілковитій залежності від нього й не мала жодних прав на власність чи спадщину. Старша жінка в гаремі займала привілейоване становище. За принципом левірату вдова переходила як майно у спадщину до старшого з братів померлого. Нерівність у сім’ї визначалася й тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна і право на виділ, ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем батьківського господарства – за принципом мінорату.

В кримінальному праві існувала класифікація таких злочинів, як порушення звичаїв, замах на царя та його владу, неправдива клятва, непокора наказам, перелюбство, вбивство, грабіж, крадіжка, образа (словом і діями). Відомі злочини проти власності, проти особи, проти держави. Найнебезпечнішими деліктами вважалися злочини проти царя (замах на життя правителя, чаклунство проти нього, непокора наказу); неправдива клятва богам біля царського вогнища. Усі вони каралися смертю. Порушення звичаїв і відступ від віри батьків також вели за собою смертну кару винного. Відомо, що були вбиті братами мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались грецьких звичаїв та обрядів. Самостійним злочином вважалося кривоприсяжництво, яке, на думку жреців, могло спричинити хворобу царя, тому за нього теж карали смертю.

Чітко визначеної системи покарань не існувало. Найбільш поширено застосовувалися кровна помста, страта, конфіскація, штраф, тілесні кари, відрубування руки, вигнання за межі держави.

Судову систему очолював цар, а суд вершили його урядовці, народні збори та вожді. Найбільш небезпечні злочини підлягали розслідуванню, всі інші розглядалися в рамках змагального процесу. Суддя визначав вид покарання, маючи необмежені права в тлумаченні як злочину, так і норми права.

Відтак, роблячи висновки, констатуємо, що у скіфів панував рабовласницький тип держави і права з наступними прикметними рисами:

- економічну основу складав рабовласницький спосіб виробництва;

- політичну основу – диктатура рабовласників на чолі з деспотом, що мав сакралізовану й абсолютну владу;

- соціальну основу – класовий поділ на рабів і рабовласників, де раби не визнавалися суб’єктами права;

- норми права тісно перепліталися з родоплемінними пережитками, ще надто переважали звичаї, традиції, обряди, мононорми, а існуюче право мало класовий характер, й на його формування значно впливала релігія ;

- для процесуальних дій характерна охорона приватної власності, відсутність чіткого формулювання складу злочинів, суддівська сваволя.