Взаємодія соціального та духовного в сучасному бутті людини

ПЛАН КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

за темою

" Взаємодія соціального та духовного в сучасному бутті людини "

Вступ ……………………………………………………………………………... 2

1. Духовне життя суспільства …………………………………….. …………4

2. Боротьба духовного та соціального    …………………………………….. 8

Висновок …………………………………………………………………………15  Використана література…………………………………………………………17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Суперечливий процес розвитку суспільних відносин, зростання ролі суб'єктів цих відносин, людини, особистості  зумовлює необхідність пошуку оптимальних  шляхів функціонування, збагачення духовного  життя суспільства. Особливо важливого значення теоретико-філософське дослідження цієї проблеми набуває у наш час. Об'єктивними причинами, що актуалізують важливість проблем духовного життя суспільства, розробку нових, нетрадиційних підходів до шляхів їхнього вирішення є: всебічне відродження національного в культурі, духовності, його зближення з, загальнолюдським на основі зростаючої інтеграції життя народів; гостра необхідність становлення нової якості духовності людей, їхнього менталітету, культури, мислення, свідомості; утвердження ефективних шляхів формування, виховання духовності, культури, свідомості людей, які б найповніше реалізовували духовний потенціал особистості; переосмислення класичних парадигм розвитку духовного життя суспільства.

Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного  життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо  також створення умов для всебічної  самореалізації духовно-культурного  потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття.

Який же зміст духовного  життя суспільства? Духовне життя  суспільства — це надзвичайно  широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані  з духовною сферою життєдіяльності  людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства  охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом  з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, н індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини — її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Духовне життя суспільства

Життя суспільства – складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння  та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у  ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ культури – це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя – економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства.  
Духовне життя суспільства – це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту.

Духовне життя суспільства зв’язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням  свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними  формами їх спілкування. Духовне  життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб’єктів  духовного життя, які мають певні  потреби, інтереси, ідеали, а також  соціальні інститути, що займаються виробництвом. Розподілом та зберіганням  духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні  та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне  життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості.

Стан духовного життя визначається усіма його складовими. 
Духовне життя суспільства має і другий аспект. Духовне життя суспільства виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так виникла духовна сфера суспільного життя – один з рівнів духовного життя суспільства, що зв’язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання духовних цінностей.

Отже, духовна сфера – це духовне  життя людей, яке цілеспрямовано організується суспільством. Духовна  сфера має певну структуру  та включає такі компоненти: духовне  виробництво, духовні потреби, духовне  споживання, духовні цінності, суб’єкти духовного життя і соціальні  інститути, що забезпечують його протікання. 
Специфіка но-практичну та теоретичну діяльність, що духовного виробництва спрямована на виробництво (зберігання, поширення та споживання) духовних цінностей. Але специфічним є не тільки результат духовного виробництва. Дійсно, якщо результат матеріального виробництва – матеріальні цінності, світ речей, то духовного виробництва – духовні цінності, світ ідей. Проте усі ідеї мають певних матеріальних носіїв, а усі матеріальні цінності мають певні ідеальні значення та зміст. Нова річ може народити і нове коло ідей. Тому специфіка духовного виробництва розглядається тільки виявленням особливостей усіх компонентів – не тільки результатів, але й мети, засобів, самого процесу проходження виробництва. Якщо матеріальне виробництво спрямовано на створення безпосередньо значущих утилітарних цінностей, то духовне – на виробництво самоцінних утворень, що тільки в кінцевому разі є суспільно корисними. Знаряддями духовного виробництва виступають певні розумові форми, і тільки як додаткові засоби – відповідні матеріальні предмети. Особливо специфічний сам процес проходження виробництва. Так, у матеріальному виробництві предмет використовується з боку його речовинної форми: чи поглинається, чи додається до чогось, тобто зникає як самостійний ( це властиво і для матеріального споживання). У процесі ж духовного виробництва та споживання триває інформаційне використання предмета безвідносно до його матеріальної форми, тим самим не зникає, а навіть збільшується в обсязі.

Такими передумовами, внутрішніми  збудниками активності виступають потреби. Фундаментальні духовні потреби, що викликають духовне виробництво  – пізнавальні, моральні. 
Виникнення пізнавальних потреб зв’язано, необхідністю одержувати об’єктивну інформацію про навколишній світ, щоб мати можливість адекватно у ньому орієнтуватися та його перетворювати. Напочатку пізнавальні потреби вплетені у матеріально-практичне життя людей і починають відокремлюватися із світу матеріальних потреб, набувати переважно духовний характер лише на достатньо високому рівні розвитку суспільства. Але ця можливість є вже у специфіці людського існування. 
   Людина живе у світі, що постійно розширюється, тому постійно зустрічається зі станом невизначеності, що є нестерпним для людини, і вона прагне його подолати. Людина потребує передбачення майбутнього, їй потрібні знання, що в даний момент можуть і не мати безпосередньої користі, і тим самим складається певний надлишковий запас знань. Разом з розширенням людського світу, розширюється і сукупність знань, що має системний характер. Утилітарно значущі у даний момент знання як би заціплюють інші, які такої значущості не мають, але без них неможливо було б побудувати систему знань.

Пізнання поступово перетворюється на самостійний вид діяльності та свідомості, починає розвиватися  за власними законами, а пізнавальні  потреби дедалі більше набувають  духовного характеру. Людині потрібні не просто корисні, а вірні, точні, істинні  знання, спираючись на які може раціонально  будувати своє життя, більш-менш точно  передбачати майбутнє та за допомогою  наукових засобів наблизити його. Істина стає важливою духовною цінністю. Нарешті в сучасному світі  наука починає йти ніби попереду практики. А для суспільства задоволення  пізнавальних потреб духовних, а не тільки матеріальних, стає необхідною умовою розквіту, але, зрозуміло,не єдиною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Боротьба духовного  та соціального

Суспільство – надбіологічна форма  організації спільного життя  людей, тому і потребує надбіологічних форм його регулювання. Саме у якості таких форм виступають моральні принципи, норми, цінності. їх виникнення обумовлено природними потребами спільного  життя людей, а самі норми, цінності мають суспільно-історичний характер. Моральні цінності виступають також у формі певних ідеалів, законів, що передбачають світу досконалість. З розвитком людства розвиваються і потреби людини. Людина постійно спрямовує потреби у майбутнє, прагне перетворити світ, удосконалити його. І в такому прагненні людина потребує конкретних орієнтирів, певних критеріїв для розрізнення і розпізнання Добра і Зла.

Категорії Добра і Зла – найважливіші моральні категорії, що завжди висловлюють  у формі моральних оцінок та наказів  практичні завдання соціальних суб’єктів  у сучасному та на майбутнє, формують, з одного боку, вимоги збереження того, що вже досягнуто у ході розвитку культури, та, з іншого – виражають  незадоволення тим, що існує, та мету дальшого розвитку. Дехто вважає поняття Зла релігійною алегорією чи логічною абстракцією. Між тим, «зло є душевна схильність людини, яка властива кожному з нас, – зазначав Іван Ільїн, -ніби певне пристрасне тяжіння до рознуздання звіра, яке живе у кожному з нас, тяжіння, що завжди прагне до розширення влади та повноти загарбання». Зло перемагає там, де «духовних неможливостей немає, а душевні можливості незчисленні». В сучасних умовах Зло набуває характеру Зла абсолютного як загрози існуванню людства. Ось чому зведення духовно-моральних граней індивідуального та суспільного буття, які б перешкодили самовідданню Злу, формування у людини потреби та здатності їх створювати та зберігати є необхідною умовою власного та соціального виживання, справжнього людського розвитку. 
 Сучасне життя народжує потребу встановити гармонію між наукою та мораллю, оскільки кожне наукове відкриття має в собі позитивний і негативний потенціал. Та гармонія між Істиною та Добром не буде повною без залучення до неї естетичних початків, мистецтва, оскільки ні наука, ні мораль ще не вичерпують повністю усе духовне життя. Причина, за якою мистецтво збагачує людей, вважав Нільс Бор, є у його здатності нагадувати гармонію, що недосяжна для системного аналізу. Мистецтво відкриває загадкове, ірраціональне, таке, що не піддатне раціональному науковому пізнанню. Тому мистецтво всебічно, цілісно розвиває індивідуальність людини, її свідомість та почуття, творчий потенціал. Мистецтво звернено до емоційного боку людської природи, розвиває почуття, а без людських почуттів та пристрастей немає діяльності, творчості, героїчних справ, немає і моральної величності. Людина, моральна свідомість якої складається лише з одних правил, яка живе, за висловом Льва Толстого, у світі відображеного життя, часто виглядає жалюгідною при реальній зустрічі з ним, з людськими почуттями та пристрастями. Людина байдужа до людей, не вміє любити та ненавидіти, її правила не торкаються глибоких сфер життя, будучи, по суті, правилами зовнішньої доброчесності людини, які нездатні допомогти знайти відповідний засіб поведінки у складній ситуації. Людина, переживаючи твори мистецтва, залучається до творчості, діяльного початку особистості і одержує стимули, що спонукають наслідувати її ідеал. У такому розумінні мистецтво найбільш людяна форма спілкування та залучення до висот людського духу, важлива умова соціалізації індивіда, є самосвідомістю культури та її кодом у процесі спілкування з іншими культурами. Гармонізація естетичних, моральних та пізнавальних потреб – необхідна умова нормального проходження духовного життя суспільства, розвитку духовностіособистості.

Своєрідність духовних цінностей , прагнення до задоволення духовних потреб призводить до вироблення та споживання духовних цінностей. Духовні цінності -ще один необхідний компонент духовної сфери. Поняття цінності виражає людське соціальне та культурне значення певних предметів, процесів, явищ дійсності. Цінності не об’єктивні і не суб’єктивні, належать суб’єкту, створюються ним, але у відповідь на властиві людині об’єктивні потреби, матеріальні та духовні, з урахуванням об’єктивних властивостей самих предметів, їх здатності задовольняти відповідні людські вимоги. По-суті, уся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин та залучених до цього кола природних явищ, може виступати як предметні цінності – об’єкти ціннісного ставлення, тобто оцінюватися у плані Добра та Зла, істини та хибності, красоти та спотворенності, приємного та неприємного, справедливого та несправедливого тощо. Засоби та критерії, на підставі яких здійснюються процедури оцінювання певних об’єктів, закріплюються у суспільній свідомості та культурі як оціночні цінності (настанови та оцінки, імперативи та заборони, мета та проекти, що втілені у сукупності норм, принципів та ідеалів). Цінності виробляються людиною у відповідь на її потреби, мають конкретно-історичний характер. Але людині властиві і родові потреби. Тому відносність, мінливість цінностей не абсолютна, а має і певну сталість. У ході культурно-історичного життя виробляються такі цінності, які потім входять у систему загальнолюдських цінностей, хоча їх конкретний зміст змінюється з ходою історії. Цінності — певний зміст, людське значення предметів навколишнього світу. Одночасно, цінність – ідея та вимога, що звернені до дійсності, закони, які диктують її досконалість. 
 У процесі духовного виробництва створюються цінності первинні і вторинні. Тому до духовних цінностей належать не тільки оціночні, але й предметні цінності, адже усі твори мистецтва мають відповідне предметне втілення, опредметнені і наукові цінності. Матеріальні цінності, у свою чергу, мають певний духовний вимір. Отже, розподіл цінностей на матеріальні та духовні – досить умовний. До духовних цінностей належать ті, які задовольняють духовні потреби людини, а не ті, які не мають матеріальних носіїв. Духовні цінності можна звести на рівень матеріальних, якщо споживати їх не з боку ідеального змісту та значення, а з боку речової форми. Книгу можна придбати для того, щоб прочитати, відчути духовне задоволення, чи для того, щоб згаяти час, не відстати від моди. Характер цінностей залежить не тільки від характеру потреб, які задовольняють, але й від характеру їх виробництва та споживання. Якщо духовне споживання підмінюється духовним споживацтвом, то духовні цінності перетворюються на матеріальні. Картина може мати як духовну цінність, якщо розвиває естетичний смак, викликає естетичне задоволення, так і бути матеріальною цінністю, якщо у неї бачити щось зовнішнє для себе – можливість вигідно продати, покрасуватися перед оточенням тощо. 
 Духовні цінності мають ще одну особливість: не завжди належать до світу сущого, є копією та втіленням насущних потреб. Духовні цінності можуть випереджувати дійсність у своєму розвитку і навіть суперечити їй. «Через що під тягарем хреста весь скривавлений йде правий? Через що завжди безчесний зустрічає пошану та славу?» – запитував Генріх Гейне. Саме ця суперечність спонукала Іммануїла Канта віднести мораль до сфери надприродного. Але усі духовні цінності виникають у відповідь на природні духовні потреби людини, що вплетені у її реальне життя. Суперечність між належним та сущим не означає потойбіч-ність належного, а лише недосконалість сущого, долаючи яку людина і виробляє духовні цінності та ідеали як необхідні орієнтири на своєму життєвому шляху.