Соціологія релігії

Соціологія релігії

Соціоло́гія релі́гії — галузь релігієзнавства і соціології, що досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен (але зазвичай окремо від Бога, не звертаючи на нього увагу, бо Він поза суспільством).

Соціологія релігії — наука, що вивчає релігійні явища в лоні суспільства, і суспільні явища в лоні релігії. Центральна тема — взаємодія релігії і суспільства.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864–1920), Георга Зіммеля (1858–1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгайма (1858–1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884–1942).

На думку М. Вебера, соціолог, на відміну від теолога й філософа, не повинен торкатися питання про джерело релігії і визначати якусь метафізичну «сутність» релігії. Соціолога цікавить не сутність релігії, а умови її існування. Інакше кажучи, для соціолога релігія цікава лише як особливий тип мотивації соціальної поведінки людей.

Макс Вебер розглядав релігію як соціокультурний інститут, який надає віруючим певне тлумачення світу і забезпечує їх засобами орієнтації в ньому. Релігія також задає систему цінностей і норм, відповідно до яких одні дії забороняються, а інші — дозволяються. Тим самим вона відіграє роль соціального регулятора діяльності людини.

Інший підхід до дослідження релігії демонстрував французький соціолог Еміль Дюркгайм. Він розглядав релігію як створений людиною соціальний інститут, що формується як відповідь на окремі умови існування з метою задоволення певних соціальних потреб (див. соціалізація). Джерелом релігії відтак є сам соціальний спосіб існування людей. У релігії суспільство нібито обожнює себе, а зміст і призначення релігії полягає у тому, щоб культивувати соціальне почуття, забезпечити вплив колективу на індивіда.

Еміль Дюркгайм визначив релігію «як цілісну систему вірувань і обрядів, що відносяться до священних речей, тобто до речей особливих, заборонних, як систему таких вірувань і обрядів, які поєднують у єдину моральну громаду,…, всіх тих, хто визнає ці вірування і обряди». Інакше кажучи, священне, релігійне і соціальне певною мірою абстрактно ототожнюються: «священні об'єкти» тлумачаться як символи суспільної єдності, ідентифікації, релігійні настанови є державними законами або тісно з ними корелюють тощо.

Крім того, Дюркгайм визнавав наявність безперервного процесу звільнення всіх сфер громадського життя від впливу релігії. Однак розвиток цього процесу не означає кінця релігійності. Релігія, на його думку, буде існувати завжди, бо не може існувати таке суспільство, яке б не потребувало регулярного пожвавлення і підкріплення колективних почуттів та ідей, що затверджують його єдність та індивідуальність.