Соціолінгвістика

      План 

      1. Проблеми соціолінгвістичного  характеру

        Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства.

      Весь  комплекс соціолінгвістичних проблем  у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.

      Традиційно  в соціолінгвістиці виділяли три  розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику  і інтерлінгвістику. На сучасному  етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки.

      На  мій погляд найважливішими з соціолінгвістичних проблем є проблема двомовності  в Україні та поширення так  званого мовного суржику.

      Українсько-російська  двомовність – питома ознака мовної ситуації в Україні протягом не одного десятиліття. Складні державотворчі процеси в нашій країні, проголошення української мови як державної – ці та інші чинники диктують настійну потребу національно-культурної та мовної само ідентифікації українського етносу, формування таких лінгвістичних вмінь і навичок, які б дали змогу повноцінно існувати в українському мовному світі. В умовах українсько-російського білінгвізму, фактичної російськомовності існуючої культури та російськомовності міського побуту, плекання українського мовного світу – справа дуже складна.

      Вважаю, що українсько-російська мовна взаємодія  згубно позначається на культурі обох мов – української і російської – насамперед через фактично недостатнє володіння кожною мовою: її лексико-фразеологічним складом, синтаксисом, словотвірним механізмом. Інтерферентний вплив російської мови в сучасній україномовній комунікації дуже відчутний і навряд чи буде подоланий найближчим часом. Хоча б тому, що лексикографічний, лінгводидактичний матеріал, на якому вчилося не одне покоління, акцентував не окремішність української мови, а спільні з російською мовою ознаки. За умов горезвісного тоталітаризму панувала тенденція нівелювання мовної діяльності білінгвів. Це досягалося, зокрема, настійними рекомендаціями вивчати та описувати тільки загальне в обох мовах, щоб не протиставляти українську мову російській. Ця тенденція призвела до забуття і стирання національної специфіки української мови, до формування збідненого міжмовного стандарту, коли слова з глибин української мови сприймаються як екзотизми, нові й незрозумілі навіть для етнічних українців.

      Достеменно  володіти певною національною мовою  означає володіти всіма лексико-фразеологічними  засобами по вертикалі: від літературно-розмовних, знижено-розмовних форм до високих  літературних зразків книжно-писемної мови. Принаймні це ідеал, якого слід прагнути, зокрема і в ситуації двомовності. Повноцінно людина може існувати (в Гайдеггерівському розумінні цього поняття) в одній мові. Називають цю мову рідною, але дедалі частіше схильні називати таку мову домінантним мовним механізмом, який здатний швидко породжувати мовні тексти, адекватні потребі спілкування. У ситуації двомовності звичайно відбувається перехід, кодове переключення з однієї мови на іншу. Щоб цей перехід був повноцінним, слід володіти насамперед фактичним знанням іншої мови.

      Мовне явище, що дістало назву суржик, належить до специфічної форми побутової  мови в Україні. Його національну  й соціальну природу відображає сам термін, запозичений з сільськогосподарської  лексики.

      Соціальне середовище, у якому виникає розгляданий різновид усного мовлення, - це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він через стихійне засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не через поступове опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих-таки територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської.

      Проміжний характер цієї безладної мовної суміші, її ущербність порівняно з кожною з двох мов, що беруть участь в утворенні суржику, усвідомлюють і самі його носії, які при опитуванні часом не можуть ототожнити своє мовлення ні з російським, ні з українським, ідентифікуючи його як “іншу”, або “третю” мову.

      Як  соціолінгвістичний феномен суржик потребує ґрунтовного вивчення в трьох аспектах – лінгвістичному, психологічному й соціальному. Одним з головним практичних завдань таких досліджень має стати створення навчальних методик, здатних заблокувати розростання і вплив цього хворобливого явища, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів.

      2. Специфіка літературної  мови на ранніх  етапах розвитку  літературної національної  мови

           Проблема походження українців  і української мови віддавна  хвилювала мовознавців, письменників, філософів, істориків, археологів. У періоди коли ми, за словами Панаса Мирного, “після довгого сну розбуркалися і почали очима водити, доводити світові, що ми як і другі, хочемо жити та культури намножувати”, вона набувала виняткової актуальності. А в часи, коли українці “почали хиріти неміччю, присипляючи у собі та покриваючи забуттям усе те, що нагадувало б нам, чиїх батьків ми діти”, ця проблема знову “замовкала”. Тому існує так багато думок щодо походження української мови, її зв’язку з іншими слов’янськими і неслов’янськими мовами. Є науково виважені, обґрунтовані концепції і амбіційні, свідомо заплутані, неясні версії (здебільшого “патріотичні” відповіді на різні шовіністичні трактування походження української мови). Усі вони відіграли певну роль, бо вливалися в теорію глотогенезу, спонукали до дальшого дослідження, до нагромадження лінгвістичного, історичного, археологічного фактажу. Широкої популярності не лише в Україні, а й за її межами набули праці М. Максимовича, П. Житецького, К. Михальчука, М. Драгоманова, А. Кримського, Є. Тимченка, М. Грушевського, М. Жовтобрюха, В. Німчука, Г. Півторака та ін., в яких ідеться про виникнення і становлення української мови. Усі існуючі версії можна поділити на дві групи: традиційні і нетрадиційні. Донедавна, коли українці вивчали історію інших народів і не знали власної історії, коли вони були відлучені від рідної мови (точніше – зросійщені!),  єдино правильною вважалася точка зору, згідно з якою початок формування української мови, як і російської та білоруської, припадає головно на ХІІІ-ХIV ст., період падіння середньовічної Київської держави. Мовою-основою (“материнською колискою”) української, російської і білоруської мов проголошувалася давньоруська, або спільнослов’янська, мова (VIII-ХIII ст.). У VIII-ІХ ст. “мова східних слов’ян містить цілий ряд рис, які відділяють її від мови південних і західних слов’ян. Для консолідації східнослов’янських племен велике значення мало виникнення у другій половині ІХ ст. староруської держави з центром Києвом. У цій східнослов’янській феодальній державі на базі колишніх близьких східнослов’янських племен складалася східнослов’янська народність та її мова” – читаємо в “Історії української мови”, виданій 1979 р.

      В 40-х роках ХХ ст. з новою концепцією розвитку літературної мови в Київській Русі виступив акад. С. П. Обнорський. Він доводив, що на Русі була не одна, а дві генетично споріднені літературні мови: старослов’янська і створена на народно-розмовній основі давньоруська. Остання розвивалася незалежно від старослов’янської і лише з ХIV ст. відчула на собі її виразний вплив.

      Найімовірніше припускати, що світська література, особливо юридична (“Руська Правда”, “Вкладна Варлаама Хотинському монастиреві”, “Договір великого князя Олександра Ярославовича Невського і новгородців з німецькими послами” та інші грамоти), розвивалася на народній основі, але в її нормуванні виявлялася орієнтація на старослов’янські словотворчі і граматичні зразки і на засвоєння певної частини старослов’янської лексики. Отже, мова світської літератури від самого початку її виникнення була літературно нормованою, зорієнтованою, з одного боку, на народно-розмовну, зокрема на фольклорну, а з другого – на літературну старослов’янську мову. Тому важко не погодитися з думкою Ф. П. Філіна про те, що в Київській Русі від початку поширення писемності існувало “дві писемні літературні мови, близькоспоріднені, але самостійні”.

      У ХІІ-ХІІІ ст. можна спостерігати процес зближення цих двох літературних мов, що виявлявся в намаганні  давніх авторів стилістично розрізняти давньоруські і старослов’янські фонетичні, граматичні і лексичні елементи у межах того самого літературного твору. З цього часу можна говорити про початки витворення на Русі єдиної літературної мови, зафіксованої в пам’ятках “Повість времяних літ”, “Слово о полку Ігоревім”, “Моління Даниїла Заточника” та ін. Проте цю літературну мову, як і народно-розмовну мову Київської Русі, не можна ще вважати, як це робить дехто з сучасних дослідників, ні літературною російською, ні літературною українською, ні літературною білоруською. Це була формована мова формованої давньоруської народності.        

      Що  ж до нетрадиційних версій походження української мови, то основним положенням їх є таке: українська мова, як і інші слов’янські мови, бере свій початок із мови спільнослов’янської (VII ст.) або ж її коріння слід шукати в ХІ ст., а не в ХIV ст. Необхідно, проте, вказати на той факт, що час відокремлення її від мови-основи визначається в українській мовознавчій та історичній науці по-різному. Як слушно зауважує О. Потебня, виокремлення етнографічної одиниці – не народження дитини і не падіння яблука, про яке можна сказати, що воно сталося точно о такій-то годині, хвилині. Можна визначити лише сторіччя, пізніше за яке не могло б відбутися виділення мови.

      Так, М. Грушевський, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, К. Німчинов виникнення української  мови пов’язують із V-VI ст., твердячи, що вона безпосередньо постала на базі мови праслов’янської.

      О. Потебня, К. Михальчук відносять  початки становлення української мови також до епохи Київської Русі.

      На  думку А. Кримського, С. Кульбакіна, П. Бузука, між праслов’янською та українською мовою існувала спільносхіднослов’янська мовна єдність, але вже в ХІ ст. українська мова мала виразні особливості.

      О. Потебня вважав, що українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Ґрунтовно вивчивши природу фонетичних процесів південних давньоруських говірок, А. Кримський дійшов такого висновку: “жива мова півдня ХІ віку стоїть посеред східного слов’янства цілком не відокремлено”.

      Список  учених, які займалися проблемою  походження української мови можна  продовжити. Висловлені ними положення  “вкладаються” або в академічну теорію, або в нетрадиційні погляди. Зрозуміло лише одне: дискусія не закінчена, вона набуває нових наукових обертів. 1993 р. в Ніжині відбулася наукова конференція, де більшість вчених визнали положення про те, що монолітної давньоруської народності не було, а існували східнослов’янські племена зі своїми близькими, але не тотожними мовами. На думку В. Русанівського, тут виділяються племена, які виявляють протоукраїнські етнічні риси, щоправда, початок їхнього існування ще не встановлено. Термін “давньоруська мова” учений пов’язує з літературною мовою східних слов’ян, основу якої становила старослов’янська (староболгарська) мова. С. Бевзенко, вважаючи V – поч. VI ст. періодом розпаду спільнослов’янської мови, формування фонетичної природи української мови відносить до ХII ст., а початок її шукає в VII-VIII ст., коли стався розрив між слов’янськими племенами. Як твердить археолог Т. Терпиловський, загальнослов’янська спільність припинила своє існування в середині І тис. до н. е., що стало початком історії окремих слов’янських племен. Щоправда, були й інші версії. Доктор філологічних наук Дерягін (Москва) актуалізує вчення Шахматова і Соболевського й стверджує, що все культурне надбання до ХV ст. є спільним для всіх православних слов’ян – єдиного народу з єдиною культурою і мовою.

      Як  бачимо, факти, що підтверджують точку  зору, за якими українська мова безпосередньо постала на ґрунті мови праслов’янської чи виникла в домонгольський період, переконливі. Отже, цілком логічно в розвитку української мови виділяти такі періоди:

      1) протоукраїнська мова – VII-ХI  ст.;

      2) староукраїнська мова – ХI (час  появи перших писемних пам’яток) – кінець ХIV ст.;             

      3) середньоукраїнська мова – кін.  ХIV – поч. ХIХ ст.;