Культура мовного спілкування в Україні

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський  національний університет імені  Івана Франка

Факультет культури і мистецтв

Кафедра філософії  мистецтв

Есе на тему:

«Культура мовного спілкування в Україні»

Підготувала

Островська  Марта

КМК-31

Львів-2012

Культура  мовного спілкування – це розвинуте  вміння здійснювати комунікацію  відповідно до норм даного мовного  колективу з урахуванням психологічних  механізмів впливу на адресата мовлення. Велике значення має соціальна структура  суспільства, в якому вживається мова, тому, на мою думку, питання культури мовлення повинна розглядати соціологія.

Залежно від  змісту, цілей та засобів виділяють  декілька видів спілкування. За змістом  може бути матеріальне спілкування  – те, що дозволяє людині здобувати необхідні для життєдіяльності предмети матеріальної культури; когнітивне спілкування, тобто взаємний обмін знаннями; мотиваційне спілкування, яке сприяє збільшенню кількості інтересів; діяльнісне спілкування, яке забезпечує обмін вміннями, має розвиваючий характер.

За метою розрізняють  біологічне і соціальне спілкування. Біологічне – це те, що сприяє самозбереженню організму, є умовою підтримки і  розвитку його життєвих функцій. Соціальне  спілкування обслуговує суспільні  потреби людей, сприяє розвитку форм суспільного життя.

За засобами спілкування  вирізняють такі його види як неопосередковане, опосередковане, пряме, непряме.

Крім того, спілкування  може бути ефективним і неефективним, відповідно до того, наскільки воно сприяє досягенню цілі, яку ставить перед собою людина.

Якщо визначити культуру, як здатність людини мислити, пізнавати  себе і своє оточення. Сукупність відповідних знань та вмінь лінгвістика визначає як культуру мови. Культура мовлення, крім вміння правильно говорити, включає в себе невербальні фактори, важливі при передачі інформації – міміку і жести.

Ще в період Античності культура мовлення була об’єктом особливої  уваги. Риторика – це мистецтво переконувати, а так як в античності активна  участь у громадському житті була почесною і потрібною, то риторики навчались з дитинства. Найвідомішим римським оратором був Цицерон, він писав і промови, і трактати з риторики.

Вже пізніше, у середньовічній Європі риторика перш за все використовувалась для  християнських доповідей, диспутів. У період середньовіччя вона була обов’язковою для вивчення. У Київській Русі риторика розвивалась під впливом Візантії. Так як Київська Русь перебувала у тісних зв’язках із Візантією, то багато чого від неї запозичувала.

В середині 17 століття Йоаникій Галятовський створив перший курс риторики українською мовою, орієнтований на укладання церковних проповідей – «Наука, або Способ зложения казаня»

Авторам українських риторик  близькою була їдея, що прийшла з  Античності і розвинулась Києво-Могилянській колегії, про три ораторські стилі – високий, середній і низький. Важливо те, що поступово правила і прийоми риторики перенеслись і на інші жанри. Вчення про словесне вираження стало частиною мовознавства і теорії літератури. Інші розділи риторики з часом втратили своє практичне значення.

Проте у нас час риторика залишається актуальною, адже мистецтво  чітко формулювати і доносити свою думку, переконувати співрозмовника, потрібна кожному з нас у буденному  житті.

Культура спілкування  включає такий важливий компонент, як культура мислення, яка сприяє адекватній орієнтації суб’єкта мови у тих чи інших умовах спілкування і досягненню цілей комунікації.

Культура мовлення включає  в себе декілька компонентів. По-перше, це мовні знання - словниковий запас, знання правил і принципів мовного спілкування, по-друге – позамовні знання, тобто знання про контекст ситуації, коли і що доцільно говорити. Крім того, важливим є вміння планувати дискусію чи доповідь, формулювати свої думки наперед, щоб вони не були хаотичними.

Кожне суспільство  виробляє певні форми поведінки, зокрема і мовної поведінки. Протягом своєї соціалізації у суспільстві, дитина засвоює правила етикету (формули вітання, прощання, подяки, вибачення, які батьки часто називають «чарівними словами»). Дотримання правил етикету у суспільстві створює комфортний мікроклімат спілкування, створює ачасникам колективу позитивний настрій.

Можна виділити декілька функцій мовного спілкування:

А. контактна

Б. регулятивна

В. імперативна

Г. апелятивна

Кожна соціальна  група виражає себе у певних правилах мовного етикету. Проте люди з різних груп, потрапляючи у інше середовище, часто змушені змінити свій стиль висловлювання. Наприклад, офіційна обстановка завжди вимагає певних форм висловлювання, а неофіційна – інших.

Важливим  значенням етикету мовлення є те, що він регулює відносини у суспільстві, наприклад учень-вчитель, батьки-діти, начальник-підлеглий. Це забезпечує порядок і можливість соціального контролю.

Спілкування є адекватним, коли спілкуються люди приблизно одного соціального становища. Якщо люди належать до різних прошарків суспільства, є можливість виникнення асиметричної ситуації. Такі співрозмовники можуть не знайти спільної мови, не зрозуміти один одного, або не хотіти розуміти.

Неофіційне  спілкування допускає вживання невимушено-розмовних виразів, а офіційне, навпаки, вимагає стилістично піднесених, синтаксично повних мовних структур, що є ознакаю ввічливості, і відповідно, створює людині хорошу репутацію.

«Заговори, щоб  я тебе побачив» - казав ще Сократ. Цей вислів актуальний і зараз. Культура мовлення є особливо важливою для соціології тому, що незалежно від того, які соціальні ролі, маски вибирає собі людина, чи до якої страти вона належить, кожна група і прошарок мають свій лексичний набір, свої правила поведінки.

Культура  мовлення українця, як і представника іншої нації, представляє його країну і народ. Тому, спілкуючись з людьми, особливо з іноземцями, ми повинні пам’ятати, що представляємо свою країну і вести себе достойно.

Лише 67,5 % населення  України вважають українську мову рідною. Я вважаю це негативним явищем. На мою думку, культура спілкування – це перш за все спілкування державною мовою. Цим людина виражає повагу до держави, в якій живе на даний момент. Я знаю людей, які по двадцять років живуть в Україні, але принципово не розмовляють українською.

Це один аспект, а інший – це неграмотність, особливо серед дітей і підлітків. Можливо, причиною цього є Інтернет, можливо, ще щось, але факт залишається фактом – культура спілкування у нас «шкутильгає». Кожен з нас має можливість відчути це на собі у переповнених маршрутках, чи ввечері на вулиці.

Особливо жахлива ситуація в Інтернеті – на форумах і  в соціальних мережах, адже там користувачі  вважають, що можуть писати все, що завгодно, тому часто без причин ображають  і принижують інших, використовують нецензурну лексику. Ці всі пости читають діти – і виходить дуже печальна ситуація.

Я вважаю, що держава повинна  серйозно займатись вихованням культури мовлення українців – проводити  опитування, удосконалювати навчання, одним словом, слідкувати за тим, щоб громадяни говорили правильно і грамотно. Звісно, за своїм мовленням повинен слідкувати кожен з нас і тоді це питання взагалі не буде ставитись, як таке.

Використана література:

1. Кремень В.Г. Освіта в Україні: стан і перспективи розвитку // Неперервна професійна освіта: теорія і практика: Зб. наук. пр.: У 2 ч.: / За ред. І.А. Зязюна та Н.Г. Ничкало. – К.: Вид-во АПН України, 2001. – Ч. 1. – С. 5-14.

2. Коваль А. П. Слово про слово. К., 1986;