Хоманс

«Не дивлячись на деякі емпіричні досягнення, функціональній школі не вдалося створити пояснювальної теорії, оскільки із основних посилок функціоналізму, які стосуються умов соціальної рівноваги, не можна вивести ніяких визначених висновків», - саме так Дж. К. Хоманс стверджує, розпочинаючи, свою працю «Повернення до людини». Зокрема він жорстко акцентує, що можливості функціоналізму вичерпані і взагалі він – перешкода на шляху до розуміння соціальних явищ.

Між тим, автор, все ж на початку зупиняється на інтересах та упущеннях  функціоналізму:

• по – перше, ця школа розпочала із дослідження норм, тобто утверджень членів групи відносно того, як їм варто поводити себе в реальності за різноманітних обставин. Так, функціоналісти відстоювали думку стосовно того, що одиницею соціального аналізу є не діючий індивід, а роль. Між тим, вони ніколи не задавали питання – а чому існують ролі взагалі?!
• по – друге, яскраво виражений емпіричний інтерес до взаємовідношенню ролей та взаємовідношенню інститутів як структурний напрямок роботи функціоналістів. Але в той час, коли функціоналісти звернулися до дослідження соціальних змін, різко «винирнула» проблема: якщо інститут змінюється, то чому, безпосередньо, зміни відбуваються в тому чи іншому напрямку?!
• по – третє, функціоналісти були більш зацікавлені в наслідках, чим в причинах інститутів, особливо, в наслідках інститутів для соціальної системи як певного цілого. Так, функціоналісти завжди вказували на функції та дисфункції системи статусів, але вони ніколи не задавали собі питання:: чому, власне, існуванню такій системі надається настільки велике значення і чому вона повинна мати функції.

Таким чином, Хомансом було виокремлено та підкреслено  основні інтереси представників  функціональної школи в соціології, проте саме із наведених тверджень, які були прийняті без звернення до доказів, саме із тих питань, які не були поставлені «ще напочатку» формування та розвитку функціоналізму, пізніше виникли проблеми.

Проте вчений не заперечує, що він сам – функціоналіст. Між  тим, він, усвідомлюючи, себе і соціологом, зауважує на певні завдання. Найперше, соціолог направити свою діяльність на розкриття норм, які існують в суспільстві. Звичайно, інститути взаємопов’язані, а тому вивчення цих взаємозв’язків, без сумніву, є другим завдання соціолога. І на кінець, соціолог повинен встановити вплив інститутів, і, крім того, визначити, які з них корисні, а які шкідливі для суспільства у цілому.

І хоча емпіричні інтереси функціоналістів мали свої неточності і упущення, проблема не в цьому. На думку Хоманса, головна проблема у тому, що поразка – саме у області загальної теорії. І тому він говорить про себе лише як про функціонального аналітика, а не як про функціонального теоретика.

Отже, у «Поверненні до людини» основна ідея полягає у наступному: питання не в тому, чи законно розглядати роль як основну одиницю аналізу, і не в тому, чи існують інститути реально, а саме в тому, чи привела теоретична програма функціоналізму до пояснення соціальних явищ, включаючи результати, безумовно, функціонального аналізу. Тому питання не в тому, чи міг функціоналізм досягнути чогось, а акцент в іншому – чи досягнув?!

Що ж таке теорія? На мою  думку, Хоманс досить зрозуміло розтлумачив  дане поняття та роз’яснив основні  моменти, лише за існування яких, певне  положення оформлюється не у дослідницький принцип, а в справжню теорію. Так, теорія – це сукупність положень, кожне з яких встановлює деяке відношення між властивостями природи. Для того, щоб побудувати теорію, положення повинні прийняти форму дедуктивної системи. Деякі положення, що звично окреслюються як положення нижчого рівня, повинні бути пояснені. Інші ж положення є або загальними, або ствердженнями про певні умови. Таким чином, теорія представляє собою комплекс дедуктивних систем, що виходять із одних і тих же загальних положень, між тим, які мають різноманітні пояснення. Дедуктивність системи – це головне і це значить, що положення нижчого порядку слідують в якості логічних висновків із основних положень за визначених умов.

Дуже правильно, як на мене, автор зауважує, що пояснення явища і є його теорія. Дуже багато сьогодні існує положень – тверджень – речень, які голосно заявляють про себе у фокусі «теорія», проте щось сказати чи описати не значить пояснити, а тому теорії немає або це не теорія, доки немає пояснення. «До тих пір, поки ми не маємо положень, що встановлюють відношення між властивостями і утворюють певну дедуктивну систему – до тих пір, поки ми не маємо цих умов, ми не маємо теорії», - говорить Дж. К. Хоманс. Що ж стосовно функціоналізму, то він, власне, ніколи не наближався до цих умов.

Специфічні  загальні положення функціональної теорії в соціології мають наступну форму: «Якщо соціальна система – будь – яка соціальна система – повинна зберегтися або залишитися у рівновазі, то вона повинна володіти інститутами типу Х». тобто, проблема була і залишається в тому, як на основі саме цих загальних положень сконструювати дедуктивну систему. І автор висуває великий сумнів стосовно того, що представники функціональної школи могли б побудувати теорії, що одночасно були і дедуктивними системами, відштовхуючись від своїх загальних положень. Вони, як точно відмічено, створювали концептуальні схеми, не звертаючи увагу на головне: «аналіз – це не пояснення, а концептуальна схема – не теорія». Так що ж тоді було витвором – заслугою функціоналістів? Хоманс підводить підсумок: вони – не є творцями нової теорії, проте вони засновники нової мови для опису соціальної структури, мета який – показати як слова інших мов, у тому числі повсякденної, можуть бути переведені на мову функціоналістів.

Отже, Дж. К. Хоманс «розгромив» теорію функціоналістів як таку, що має право на існування. Проте він, у той же час, запропонував альтернативну теорію. Зокрема, мова йде про запропоновану Коулменом дедуктивну систему, яка пояснює, чому діючі особи засвоюють визначений тип норм за даних умов: «Центральний постулат відносно поведінки заклечається у наступному: кожна діюча особа буде намагатися поширити свою владу на ті дії, а який вона більше всього заінтересована». Функціоналісти ж лише вказали, що люди «інтеріоризують» цінності, які знаходяться в нормі, але «інтеріоризація» - це не пояснення. Тому основним їхнім прорахунком було: «взяття» фактів без доказів. Крім того, ще одне обвинувачення представників функціональної школи у соціології полягає у тому, що вони обмежувалися лише соціальною статикою, не беручи до уваги соціальні зміни. А саме соціальна зміна стала основоположною перевіркою теорії.

Однак, все –  таки, як зазначає Хоманс деякі функціоналісти спробували за рахунок доказу –  процес диференціації в суспільстві  – зняти з себе обвинувачення, що зазначене вище. В принципі, хорошим прикладом нової тенденції у розвитку функціоналізму стала книга Нейла Смелсера «Соціальні зміни у промисловій революції: прикладення теорії до англійської бавовняної промисловості». Важливо, що хоча Смелсер і починає, основуючись на постулатах функціоналістів, головним чином, на тому, що соціальна система – це мережа взаємопов’язаних колективів, ролей тощо, проте далі, доходячи, власне, до нововведень у зазначеній промисловості, фокус «переноситься» на різноманітні «елементи населення», тобто на людей. І тут, Хоманс проголошує лозунг, який, я вважаю, є якраз поясненням всіх промахів, неточностей та прорахунків функціоналістів. Лозунг банальний: «Так давайте повернемо людину та надамо їй трохи життєвості». Отже, автор зовсім не звинувачує того ж Парсонса чи Смелсера в тому, що вони не зрозуміли простого факту існування людини. Суть в іншому: вони знехтували ним, і тим самим система особистості була відірвана від соціальної системи, а увага зосереджувалася лише на останній.

Отже, на мою  думку, Дж. К. Хоманс у праці «Повернення  до людини» критикуючи псевдотеорію функціоналістів та чітко визначаючи їх прорахунки, звертає читача в основному до головного положення: соціологія як наука (!) повинна пояснювати отримані емпіричні дані.  Його пропозиція досить проста – «…приведення у відповідність всього того, що ми говоримо про теорію, з тим, що ми дійсно робимо, і таким чином покласти край нашому інтелектуальному лицемірству».