Громадське мовлення як комунікативна стратегія сучасного українського суспільства

Хміль О.І.

ст. гр. СО-23 

Громадське  мовлення як комунікативна  стратегія сучасного  українського суспільства 

     Одним з найважливіших інструментів, які  сприяють побудові громадянського суспільства, є система соціальних комунікацій. Прийнято вважати, що саме вільні і незалежні від держави ЗМІ є необхідними для демократичного управління суспільством. Натомість проблема створення в Україні інституту громадського мовлення не вирішена. Чи можна вважати Україну демократичною цивілізованою державою ?!

     Мета публікації: проаналізувати громадське мовлення як соціальне явище, що допомагає становленню громадянського суспільства і демократичної держави в Україні.

     Завдання публікації:

• визначити роль соціальної комунікації у процесі становлення демократичного суспільства;
• з’ясувати, в чому полягають переваги впровадження громадського мовлення в Україні;

• виділити основні кроки до становлення суспільного мовлення в країні.

      Перш, ніж робити висновки щодо необхідності створення громадського мовлення в Україні, слід дати визначення поняттю “громадське мовлення (від англ. «public serіice broadcasting») і з’ясувати його сутність. Беручи до уваги велику кількість різних досліджень, можна зробити висновок, що єдиного визначення цього поняття не існує. „Те, що немає однозначного формулювання громадського мовлення, є фактом. Концепція „громадського мовлення” є вкрай еластичною, якщо не сказати аморфною”. [15]. Кожен із дослідників вкладає у зміст цього поняття своє значення, часто його визначення носять філософський, креативний характер. Зважаючи на те, що переклад поняття public service broadcasting з англійської: громадське мовлення (в офіційних перекладах документів Ради Європи) і суспільне мовлення (в законах України), то надалі в тексті ці два терміни будуть вважатись як синоніми.

     Не  змогла чітко окреслити поняття  громадського мовлення і Рада незалежних оглядачів. Ось цитата з її звіту: „Нам так і не вдалося відшукати спільного знаменника в процесі обговорення громадського мовлення. Ми не можемо дати однозначного визначення, однак ми знаємо, що це, - коли його бачимо. Коли ми кожен намагалися словами передати сутність цього поняття, на згадку спадали синоніми – інформування, навчання, розширення світогляду, неупередженість, незалежність, узагальнений підхід, рупор меншин, низька комерціалізація та ін.» [16]

     Причину плутанини із визначенням «громадського  мовлення» скандинавська дослідниця Т. Сівертсен вбачає у змішування різних понять. Різні фахівці, за Т. Сівертсен називають „громадським мовленням” три різні речі: всю національну систему, певні інституції мовлення, якусь низку програм. [4 ]

     Тим не менше, законодавство України  визначає громадське мовлення в Україні  як систему незалежного, неупередженого, об’єктивного, суспільно корисного некомерційного загальнонаціонального теле- і радіомовлення на території України та за її межами. Його мета - задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюралістичного характеру телевізійного і радіомовлення, зважаючи на національні традиції та морально-етичні принципи українського народу. [2]

     Визначивши  суть громадського мовлення, можна  виділити одну з найважливіших його ознак – підзвітність суспільству, громаді, громадськості у своїй діяльності. Суспільство виступає не лише об‘єктом мовлення, платником за його послуги, а і контролером. Представники громадськості повинні гарантувати, що організація-мовник справді якнайкраще виконуватиме свою місію служіння національним інтересам. Для здійснення такого контролю в країні створюється Наглядова рада, або Рада з мовлення (в різних країнах називається по-різному). Представників громадськості призначають, як правило у два способи: суспільство має право делегувати по одному представнику до Ради на певний період часу (в середньому на 4 роки); другий  спосіб – фіксовану кількість членів призначає або парламент, або кілька політичних інститутів водночас (наприклад, одну третину – парламент, другу – уряд, третю - президент). Цей спосіб є не досить результативним, тому що в цьому випадку буде досить важко уникнути заангажованості членів такої Ради, які повинні представляти інтереси суспільства, а не тих політичних груп, які їх призначили.

      Загалом прикладом громадського мовлення в  уяві переважної більшості як самих  медійників, так і споживачів їхньої продукції асоційоване саме з  Бі-Бі-Сі. Це цілком зрозуміло, адже ця компанія є першим і найуспішнішим прикладом громадського мовлення. В загальному для західних демократій існування плюралістичності та незалежності медіа в більшості випадків було і необхідною, і достатньою умовою активної ролі ЗМІ у формуванні особистих позицій громадян і в розвитку суспільства та демократичного життя. Однак в посткомуністичних країнах для початку потрібно було ліквідувати залишки тоталітарної системи, системи суцільної пропаганди та ідеологічної обробки. І навіть в тих країнах, де цей процес відбувався з найбільшим успіхом: у Польщі, у прибалтійських країнах, у Словенії та Словаччині, – створити справжню „четверту владу” поки ще не вдалось. [14]

      Якщо  аналізувати місце громадського мовлення серед соціальних комунікацій в Україні, то воно посідає друге місце після комерційного мовлення. Та чи є воно перспективнишім, ніж громадське мовлення? Резолюція «Суспільне і приватне мовлення в Європі», в якій було закладено основні принципи суспільного телебачення, а також окрему декларацію, в якій зазначалося, що існує важливість існування як суспільного, так і приватного мовлення, «для вільного формування точок зору та розвитку культури». [10] Часто вважають, що найкраще – це конкурентноспроможні приватні ЗМІ, які безперешкодно можуть виходити на ринок. Однак всі, окрім найпалкіших прихильників приватного сектору, визнають важливу суспільну функцію за громадським мовленням. [9]

      Українське  мовлення нині  «існує в умовах олігархічної монополії», такий висновок роблять  експерти Школи політичної аналітики (ШПА). До створення громадського мовлення в Україні не готова як сама держава, так і суспільство загалом. За словами члена Нацради В.Понеділка «Суспільство є розрізнене, в ньому цілковито відсутні ініціативи громадських інституцій, нині абсолютно не сформована суспільна потреба, попит на об'єктивну інформацію. Суспільство отримує те, що йому нав`язують політики». [13]

      Рівень  довіри української громадськості до ЗМІ коливається, проте загалом він є досить високим, і навіть перевищує відповідні показники довіри населення до державних діячів й органів влади та більшості соціальних інститутів (cтатистика Інституту соціології НАНУ засвідчує, що упродовж 1994–2002 рр. рівень довіри до ЗМІ зріс з 20 до 30 відсотків).[12] Деякі телевізійні проекти іноді збирають більшу кількість глядачів, ніж суто владні проекти, такі, наприклад, як пряма трансляція засідання Верховної Ради. Рівень довіри до окремих телепрограм і окремих ведучих (Савік Шустер або Андрій Куліков), значно вищий, хоча дійові особи й у Верховній Раді і у телепередачах «Свобода слова», «Свобода Савіка Шустера», «Шустер Life» одні й ті ж самі. Серед представників влади сьогодні вважається хорошим тоном брати участь у рейтингових телепроектах, давати інтерв`ю журналістам, які доносять інформацію до людей. Все це свідчить, що ЗМІ укріплюються як «четверта» влада в країні, спроможна формувати громадську думку, яка стає все більше впливовішою і виступає як один з чинників, що враховується владою при прийнятті рішень. Тож формування громадського мовлення змогло б сприяти об’єднанню українського суспільства, міжнаціональному взаєморозумінню, сприяти розвитку української мови та культури, виражати високі стандарти якості журналістики, забезпечити вищі стандарти толерантності, поваги до людини, її честі та гідності, сприяти найбільш повному задоволенню інформаційних, культурних та освітніх потреб телеглядачів та радіослухачів.[3]

     Для створення громадського мовлення в Україні зараз існує кілька шляхів. На думку М. Томенка: " Треба робити суспільне мовлення, державне за формою власності, суспільне за ідеєю, національне за духом і народне, виходячи з інтересів всіх людей". [1] Зараз головне  не допустити в Україні вірменського чи молдавського варіанту створення громадського мовлення, де під тиском європейських інтеграційних інституцій було замінено вивіску на „Громадське телебачення”, але не було проведено фактичних змін. Щоб не зробити автентичні помилки наших країн-сусідів, потрібно, насамперед, –  провести комплексний аналіз економічних та фінансових можливостей для створення в Україні громадського мовлення (включно з можливостями іноземних інвестицій, а також через фонди уряду за умови повного невтручання влади в діяльність такого мовника – приклад Канади). Прийняти ще раз закон про систему громадського мовлення, який був заветований Президентом, або трансформувати законодавство задля перетворення державного мовлення на громадське. [4 ] Потрібно пам’ятати, що комунікація – нескінченний процес, який має  тривати постійно, тому що недостатність інформації завжди призводить до поширення неправдивих відомостей, чуток, пліток, через які невідповідність реальній ситуації викликають неадекватну реакцію з боку громадськості, вводять їх в оману та спричиняють непередбачувані наслідки. А достовірну інформацію суспільству завжди зможуть представити незалежні і незаангажовані ЗМІ. [6 c. 216 ]

      Практика  розвинених країн Заходу свідчить, що найбільш оптимальним підходом до формування системи громадського мовлення є цілковита ліквідація державного мовлення та утворення на його матеріально-технічній основі громадського мовлення з одночасним збереженням державного замовлення на телерадіопродукцію як однієї зі складових програмного наповнення ЗМІ. Не слід забувати про правову регламентацію взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування і системи суспільного мовлення, насамперед, механізм діяльності системи державних замовлень на продукцію суспільного мовлення.[5] Повинно існувати декілька культурно-освітніх каналів на принципах громадського мовлення.

      Отже, з одного боку, створення впливового громадського мовлення в Україні є вочевидь необхідним, з іншого – поки що занадто нечисленними та слабкими є сьогодні у країні сили, що готові цим займатися. В умовах пасивності суспільства, «тихої» опозиційності значної частини політикуму, головними провідниками ідеї громадського мовлення у суспільстві нині є лише низка інтелектуалів, журналістів та медіа–експертів. Таким чином, треба визнати, що успішне запровадження громадського мовлення в Україні, насамперед, залежить від держави, яка повинна бути зацікавлена в цьому і водночас має доступ до відповідних ресурсів і важелів впливу. Щоб реалізувати всі ці задуми, потрібна не лише консолідація сил  Президента, Верховної Ради, Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення, профільних установ виконавчої влади, але й готовність до подальшої клопіткої законотворчої роботи: коли чинні закони «запрацюють», вони напевне потребуватимуть корекції. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури

1. Верховна Рада України: Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні – доступно з

<http://portal.rada.gov.ua/control/uk/publish/article/news_left?art_id=59032&cat_id=46666

2. Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” – доступно з

<http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=485%2F97-%E2%F0

3. Березенко В.В. Соціальні комунікації в контексті становлення громадянського суспільства в Україні/ УДК 351. 364.46   --  доступно з

<http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Dtr/du/2009_1/files/DerzUpr_01_2009_Berezenko.pdf

4. Бецко Г.  Роль громадського мовлення у демократичних суспільствах (фрагменти) – доступно з

< http://www.mediareform.com.ua/docs/becs.doc.

5. Концепції суспільного мовлення в Україні: потенціал реалізації – доступно з

<http://www.niss.gov.ua/Monitor/April/16.htm 

6. Королько В.Г. Стратегія і тактика комунікацій із громадськістю для організацій третього сектора: методичний посібник / за ред. Королька В.Г. . – К., 2003. – c. 216
7. Королько В.Г. Паблік рилешнз. Наукові основи, методика, практика / В.Г. Королько. – К. : Видавничий дім “Скарби”, 2001. – 400 с.

8. Почепцов Г.Г. Теория коммуникации / Г.Г. Почепцов. – М., 2001. – 656 с

9.  Прайс М. Круг П. Структура ЗМІ і сприятливе середовище - доступно з

<http://www.ji.lviv.ua/n32texts/monro1.htm

10. Приходько О.Д. Суспільне мовлення: стандарти Ради Європи – доступно з

<http://media.parlament.org.ua/uploads/files/f1895.pdf

11. Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи №1641 (2004) Суспільне мовлення – доступно з

<http://www.parlament.org.ua/index.php?action=draft_art&dtopic=4&ar_id=357&as=0

12. Романчук О. Міжнародна конференція “Євроатлантична інтеграція України: регіональний вимір”/ Львів 20-21 березня 2003 р. – доступно з