Еліти в сучасному суспільстві

Міністерство освіти і науки, культури, молоді та спорту

Рівненський державний гуманітарний університет

 

Кафедра політології і соціології

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Еліти в сучасному суспільстві»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 3- курсу

Історико-соціологічного         факультету

 

Перевірила:

 

 

Рівне-2011

 

План

 

 

ВСТУП  
1. КЛАСИЧНІ ТЕОРІЇ ЕЛІТАРИЗМУ (В. ПАРЕТТО, Г. МОСКА, Р. МІХЕЛЬС).

2. ПОНЯТТЯ ЕЛІТИ, ЙОГО ГЕНЕЗА. СУЧАСНІ ТЕОРІЇ ЕЛІТИ  
3. ВЛАДА ЕЛІТ В ІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ. 
4. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА: ТИПИ, ФУНКЦІЇ, СИСТЕМА ВІДБОРУ.  
5. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА УКРАЇНИ.

Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

           Влада в кожній країні, незалежно від характеру політичного ладу, здійснюється певною групою людей — елітою. Слово еліта — французьке, означає добірне, обране. Політична еліта звичайно визначається як достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група або сукупність груп, що складає меншість суспільства, яка володіє більше або менше видатними психологічними, соціальними і політичними якостями і безпосередньо бере участь в прийнятті і здійсненні рішень, зв'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Це не тільки ті люди, які формально наділені владою, але й ті, хто відіграє істотну роль у підготовці і реалізації політичних рішень.  
         Ще в період розпаду родового ладу формуються погляди, що поділяють суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд. Обґрунтування ідеї розподілу суспільства на тих, які управляють і тих, які управляються знайшли відображення в працях Конфуція, Платона, Арістотеля, Карлейля, Ніцше та ряду інших мислителів.  
Сучасні класичні концепції еліт сформульовані та розроблені в кінці XIX — на початку XX століть в працях соціологів Гаетано Моска і Вільфредо Парето, а також Роберта Міхельса, Макса Вебера, В'ячеслава Ліпинського, Гарольда Лассуелла та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

КЛАСИЧНІ ТЕОРІЇ ЕЛІТАРИЗМУ (В. ПАРЕТТО, Г. МОСКА, Р. МІХЕЛЬС).

Термін „еліта” у перекладі  з французької означає „кращий”, „вибраний”, „відібраний”. Цим поняттям позначають окремі верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта вона поділяється на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, інформаційну, військову, адміністративну тощо.  
         Напоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний.  
Ціннісний підхід, започаткований Вільфредо Паретто, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином вважається за найціннішу частину суспільства, і її панівне становище відповідає його інтересам.  
         Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природнього відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить представницькій демократії. Але оскільки люди не рівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровільної згоди, яка виражається на вільних виборах.  
        Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку ролі мас. Опоненти такого підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства; „дослідження політичної еліти показують, що це — часто цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів...” Справді, якщо вважають, що політика — брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей?  
         Інший підхід функціональний започаткований Гастано Москою і Роберто Міхельсом. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, що зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці стверджує, що управлінська праця може бути ефективною тільки тоді, коли її виконують професіонали. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтерси звичайно лежать поза сферою політики.  
Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов’язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв.

      ПОНЯТТЯ ЕЛІТИ, ЙОГО ГЕНЕЗА. СУЧАСНІ ТЕОРІЇ ЕЛІТИ. 
          Відповідно до цих двох підходів сформувалося два визначення  еліти.  
Еліта — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь в здійсненні державної влади або впливає на неї.  
Еліта — соціальна група, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством.  
На противагу макіавелівському підходу в ХХ ст. виявилися й інші теоретичні підходи.  
          Прихильники ціннісного підходу розвивають ідею про те, що еліту становлять люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своє уміння ставити „суспільне” вище за „особисте”, і володіють особливим моральними та інтелектуальними якостями. Так, наприклад, Оретега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а Конт — раціональність. Еліта будується не за принципом „блакитної крові”, а за принципом результативності, і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.  
          Але більшість сучасних політологів і соціологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору еліта розташовується на вершині суспільної піраміди через важливість функцій управління. Цей підхід ставить питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.  
Ліберальний підхід при розгляді зв’язку еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Є два найсуттєвіших підходи.

Концепція плюралізму еліт містить  такі положення:  
1. еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них чітко обмежується певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.  
2. суспільство представлене великою кількістю груп інтересів, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.  
        Еліти „відкриті” для включення у свої ряди найбільш активних, здібних і результативних представників масс. Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.  
        Критична (ліволіберальна) концепція еліт (Чарльз Міллс). Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта — це прошарок людей, які займають стратегічні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтерсів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається подібністю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, які вони поділяють.                 Найважливіші рішення, на думку вченого приймаються в межах неофіційного спілкування. Крім того, він робить висновок про те, що відкритих типів політичних еліт  
              ВЛАДА ЕЛІТ В ІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ  
           З розвитком індустріального суспільства, на вищі позиції в суспільстві починають пробиватися найуспішніші. Економічна ефективність починає відігравати визначальну роль у формуванні і заповненні владних позицій. Проте, це зовсім не означає, що бізнесова еліта формується як окремий тип. Справа у тому, що вона діє за тими же принципами, що і військова еліта, і скоріше за все виступає її модифікацією. Адже для бізнес-еліт, так само є актуальним загарбання нових ринків збуту, конкуренція серед інших бізнес-еліт, боротьба з ними, і в найуспішнішому варіанті – панування над ними. Таким чином, великі корпорації створюють альтернативу навіть окремим державам.  
         Разом з тим, значно зростає роль інтелектуальної еліти, яка починає об’єднуватися навколо інтелектуальних центрів. Можна навіть стверджувати, що вони включаються в конкурентну боротьбу за вищі позиції в державі. Цьому є декілька пояснень. По-перше, маси, які вийшли на політичну арену у 19 столітті виставили свої вимоги стосовно можливостей експлуатації їхньої праці. Результатом цього є компроміс з широкими масами населення, які мають можливість делегувати своїм обранцям повноваження на здійснення влади. За таких умов, інтелектуали можуть складати значну конкуренцію військовим елітам.  
        По-друге, інтелектуальна еліта (або аристократи духу) може включитися у конкурентну боротьбу, тому що тепер їм не загрожує розправа або тиск з боку військової еліти. Проте, встановлення таких урядів є досить недовговічним. Як правило, їх змінюють або традиційні, або модернізовані бізнес-еліти.  
        Чи змінює ситуацію з елітами постмодерний характер сучасного світу? Схоже, що ні. Сильніший однак вирішує долю слабшого – чи то стосується еліт іншої держави, чи то стосується власних конкуруючих еліт. Можна говорити хіба що про глобальний характер сучасних еліт, які мають потенційну можливість до встановлення глобального панування за допомогою як військових, так і економічних засобів.  
        Чи висуває глобалізація якісь особливі вимоги до національних еліт? В сучасному світі як ніколи справляють вплив зовнішні виклики і тиск третіх сторін, які неймовірно прискорюють процеси асиміляції культур і націй. Для того, щоб зберегти назву “національної еліти” і мати право нею називатися, потрібно йти тим старим способом, про який говорилося вище – захищати національні, а не вузько корпоративні інтереси. Якраз у цьому і можуть допомогти інтелектуальні еліти, які не є затиснутими у лещата адміністративних правил, які мають інтелектуальну свободу, щоб пропонувати нові, нетривіальні ідеї. А претензії громадянського суспільства до власних еліт повинні виникати не стільки в моральній площині, скільки з огляду на відданість національним інтересам – звичайно, якщо ми самі хочемо називатися нацією.не може бути: відбір в еліту здійснюється зі свого власного середовища.

    СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА: ТИПИ, ФУНКЦІЇ, СИСТЕМА ВІДБОРУ.  
           Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів. Це зумовлено насамперед тим, що вона уособлює найважливіші сутнісні риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення суспільно-політичних інтересів. З точки зору суспільного управління, "будь-яке суспільство може бути поділене на два основних стани — більшість, якою керують, і меншість, що керує, відносини між ними є стрижнем усієї політичної історії". Отже, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а відтак — стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.  
       Прагнучи всебічно розглянути теоретичні проблеми, пов'язані з політичною елітою, насамперед необхідно з'ясувати етимологію терміна й сутність цього поняття. У перекладі з французької слово "еліта" означає "краще", "відбірне", "вибране" і засвідчує володіння певними яскраво вираженими рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Що ж стосується політологічного осмислення даного поняття, то воно похідне від об'єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потреба у політичній еліті — закономірність розвитку цивілізації. її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні здібності, можливості і бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспроможності; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.

Типи політичних еліт:  
1. за способом свого формування:  
a. відкрита еліта формується завдяки виборам, приналежність до неї визначається професіоналізмом, політичним статусом, економічним впливом.

b. Закрита еліта —  відбір здійснюється з „кола  собі подібних”. Головним достоїнством  кандидата виступає справність  і готовність дотримуватись встановленого кодексу поведінки. Ця еліта непроникна для суспільної думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати суспільними процессами.

2. за ідеологічними  цінностями еліти бувають авторитарні,  тоталітарні, демократичні, ліберальні.

3. за обсягом своїх повноважень:  
a. вища еліта — провідні політичні керівники (президент, глава уряду, парламенту, керівники найбільших партій), їх найближче оточення.  
b. Середня еліта (приблизно 3-5% населення країни) — люди, що займають виборні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери (губернатори, голови великих міст).  
c. Місцева еліта — провідні політичні фігури місцевого рівня. Нижчий структурний рівень еліти часто позначається терміном „субеліта”.  
d. Адміністративна еліта — вищий прошарок державних службовців: чиновники міністерств, департаментів та інших державних органів. Ця еліта менш залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для суспільного тиску і контролю.

4. за характером свого впливу на маси:  
a. спадкова еліта, яка має вплив через фактор „крові”;  
b. ціннісна еліта базує свій вплив на інтелектуальному, моральному авторитеті.  
c. функціональна еліта: джерелом впливу виступає наявність професійних знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій.

Функції політичних еліт:  
1. функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів.  
2. стратегічна функція — ініціювання соціальних змін і вироблення політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів, програм реформ;  
3. інтегративна — об’єднання суспільства на основі сформульованих елітою цінностей, подолання між групових непорозумінь і конфліктів; у здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й опозиційна.  
4. організаційна — створення дієвого механізму втілення у життя політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи; призначення кадрового апарату органів управління.  
5. функція рекрутування (висунення) зі свого середовища політичних лідерів: політики державного маштабу не можуть з’явитися нізвідки, вони, як правило, пов’язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою, виконавчою, регіональною, партійною тощо. 
            Система відбору — це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір.  
         Антрепренерська система (від французького підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у цьому відборі відіграють особисті якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропозиціями, програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори.  
Система гільдій (від нім. корпорація, об’єднання) багато в чому протилежна попередній. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином з нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Відбір здійснюється на основі численних та формальних вимог невеликим і відносно самостійним колом селекторату, до якого входять, як правило, члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог, таких як освіта, стаж роботи, вік тощо, особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення 
                                     Політична еліта України 
        Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальченка, на такі специфічні еліти:  
• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;  
• еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;  
• еліти державних інституцій;  
• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);  
• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні економічні структури та засоби масової інформації).  
          Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична елі¬та, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенк¬латурним принципом", а також має досить "клановий характер поведін¬ки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна — держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгло¬мерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних диси¬дентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфі¬кації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".  
Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:  
1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;  
2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;  
3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опо¬ром йому.  
      І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:  
• колишні партійні, державні, господарські керівники;  
• вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;  
• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політв'язні, дисиденти, члени їх сімей);  
• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;  
• кар’єристи-демагоги.  
        За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політич¬них еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні на¬прямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-цент¬ристський, лівий.  
Загалом за можна виділити чотири типи представників сучасної політичної еліти за її виникненням:  
1. Людей старої формації, але з новим баченням проблем.  
2. Людей нової формації.  
3. Люди старої формації.  
4. Представники громадянського суспільства.  
       Яскравим прикладом першого типу є Ющенко и Тимошенко. Кожен з них працював при старій владі, але не сприйняли намагання тієї влади перейти до так званої „російської” імперіалістичної побудови суспільства з єдиним центром і висунули власні ідеї. Обидва також є вихованцями радянської системи, що змогли трансформувати своє світобачення під демократичні принципи свобод людини. Наприклад Тимошенко так виказала свою думку ще до помаранчевої революції:  
           Чи виграє сильніший і чи буде в Україні якісна і сильна політична еліта, залежить від мобілізації і готовності до консенсусу демократичних сил на наступних президентських виборах. Сьогодні в Україні вже з‘явилася політична еліта європейського зразка, проте стара номенклатурна гвардія, яка формує сучасне політичне обличчя України, заважає її виходу на широку політичну арену. Президентські вибори дають шанс провести ротацію цих еліт.  
        І цей шанс був досить успішно використаний.  
Представником другого типу можна назвати нинішнього наймолодшого міністра спорту та молоді України Павленка і дипломатів нового покоління. Це вже особистості сформовані не тільки радянською системою цінностей, але й періодом 13-ти річної незалежності нашої держави і відкритим спілкуванням з Європою. Не випадково, при фальсифікації другого туру виборів саме дипломати одними із перших підтримали Ющенка в політичній боротьбі. Це і є та частина еліти яка в подальшому повинна підтримувати європейські цінності і суверенну незалежність України.  
          Третій тип характеризують собою такі люди як Кравчук, Медведчук, Янукович, Симоненко. Типові представники старої влади, які мають, внаслідок особистих якостей, економічної чи політичної підтримки, ідей, що висувають, певний авторитет у деякої кількості громадян.  
        Четвертий тип з’явився на тлі подій на Майдані. Представниками можна вважати громадянську організацію „Пора”, трансформовану зараз у партію та подібних їм організацій. Це поки що найменш численна і організована частина еліти. На противагу від усіх вище зазначених типів ніколи відношення до влади не мала. Хоча зародком такої еліти був ще український Рух а представником В’ячеслав Чорновіл.

 

 
                                                                    ВИСНОВКИ  
 
       Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану "псевдоеліту" — явище, "притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам". Основною ознакою нинішньої провідної верстви можна вважати "волю до панування й амбівалентну природу духовної влади" натомість витвореній в уяві Д. Донцова еліті, якій властиві "жертовність в ім'я ідеї" й "особлива духова енергія". Що ж стосується контреліти, то для неї характерні невиразність інтересів і слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина прагне (без значного успіху в населення) протиставити себе панівній еліті й зосереджує зусилля на створенні нових громадсько-політичних об'єднань і незалежних політичних інституцій  
        Сучасна політична еліта України є сумішшю нової і старої влади з деяким числом представників громадянського суспільства. Існує багатопартійність і лише три напрямки розвитку основної ідеї функціонування: входження в ЄС, повернення до Росії або ізолювання в національному просторі з підняттям рівня життя до умов європейського. Період існування такої еліти, якщо йти за циклічною теорією і настроями у суспільстві, закінчиться з формуванням балансу політичних сил після виборів у Верховну Раду і формуванням більшості, яка остаточно визначить подальшу стратегію розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Енциклопедія політичної  думки / За ред. Девіда Міллера  (Пер. з англ.) — К.: Дух і Літера, 2000.  
2. Іщенко М. П. Політологія. — Черкаси: Видавництво ЧНУ, 2004.  
3. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенка та ін. — К.: Вища школа, 1998.

4.Андрушенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія.

Курс лекцій - К.: Генеза, 1993.

5. Гидденс Э. Стратификация и классовая структура. // Социологические исследования. 1992. N9.

6. Основи соціології: матеріали до лекційного курсу // За ред. Климанської Л.Ф. Савки В.Е. - Львів

7. Социология: Наука об обществе. - Харьков, 1997.

8. Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів.- Харків. Константа. 1996.