Цінності як елемент культури

Міністерство освіти та науки України

Національний авіаційний університет

Інститут екологічної  безпеки

 

 

 

 

Реферат

З дисципліни : « Соціологія»

На тему:

“Цінності як елементи культури”

 

 

                    Виконала:

                                  Cтудентка групи ІЕБ-401

                  Галаган Ю. О.

                   Прийняв:

                 Куліченко В. В.

 

 

 

 

 

 

Київ 2011

 

Зміст

         1. Основні відомості про культуру як про сферу виявлення людини.

         2. Еволюція уявлень про цінності.

         3. Цінності як соціальне явище.

         4. Мотивація діяльності та задоволення працею.

         5. Цінності як ядро світоглядної проблематики.

Висновки 

Література 
1. Основні відомості про культуру як про сферу виявлення людини.

Культура – (з лат.) обробіток, розвиток, виховання, освіта та шанування, тобто, догляд, поліпшення тілесно – духовних сил, схильностей та здібностей окремої особистості і соціальної спільності, а отже, і ступеня їх розвитку.

Культура – це не тільки те, що поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своєму тілі, в своїй душі, у власній фізичній  та духовній зовнішності. Отже, культура це світ людської діяльності або світ артефактів, і це її найперша характеристика. Культура – це світ смислів. Людина – творіння природи, і всі її закони зберігають свою силу в її діяльності так само, як і будь–яких природних явищах і процесах, ніхто не може їх скасувати або порушити. Все, що створює людина, виникає відповідно до об’єктивних законів розвитку природи.

Предмети культури є наслідком духовно–творчої активності людини. Найбільша здатність особистості наділяти свої творіння смислом виявляється у мові, а сенсозмістовну сутність має також усе, що людина, нація, соціум створює і що творить культурне середовище її буття. Смисл будь–якого предмета відображається у його призначенні, ролі. Окремо взяті предмети стосовно людини, ніякого смислу не мають, наприклад єгипетські піраміди, це лише пам’ятка архітектури, надбання культури, а історія фараонів надає пірамідам величного сенсу. Через культуру суспільство має змогу наділяти смислом не тільки слова і речі, а й поведінку та усе життя загалом. Без культурних знань минулого, неможливо зрозуміти наших нащадків, і передати досвід майбутнім поколінням.  

Ще одним елементом культури є цінності, цінність тісно пов’язана зі знанням. Цінність можна визначити як духовне формоутворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали, критерієм оцінки діяльності людини та джерелами смислоутворюючої основи людського діяння. Цінності бувають матеріальними та духовними, обидва види цінностей – надбання культури та –  розвитку людства. Матеріальні та духовні цінності визначаються не стільки залежно від їхньої здатності задовольняти вітальні або духовні потреби людей, скільки від їхньої відповідності певним суспільним взірцям, мірам, вимогам, ідеалам, що власне і виступають як дійсні цінності й основа формування  людських потреб.

Цінності це ті скрижалі, на які спирається буття людства, та з яких формується поняття культури як соціальної пам’яті. Народжуючись та виховуючись в одному культурному середовищі, людині прищепляють основні цінності, які вона передає наступним поколінням.  

Культура – це той  чинник, завдяки якому формується, зберігаються та передаються основні цінності, соціальні знання від одного покоління до іншого, шляхом традицій символів та пам’яті.

 

2. Еволюція уявлень про цінності.

Основою еволюції філософських уявлень про цінності була давня  теоретична традиція, що подавала відношення людини до світу в дихотомії знання та цінностей. Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну, середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не піднімаючись до аналізу власне категорії "цінність", її логічного змісту. Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з'явилась у XVII ст. Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональну пізнаваність світу. Одночасно почав формуватись конфронтаційний щодо раціоналізму інтуїтивістський напрям філософії, що відстоював позараціональні начала буття.

Поворотним пунктом  у розвитку проблеми цінностей стала філософія І.Канта, його вчення про регулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності буття мають не онтологічні, а виключно регулятивні підстави до існування. Цим самим Кант першим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності.

У працях учнів і послідовників  Канта проблема цінностей набула вже самостійного значення. Аксіологічний  напрям у філософії почав формуватись  у другій половині XIX ст. в працях Г.Лотце, В.Віндель-банда, Г.Ріккерта. В XX ст. аксіологічну проблематику продовжують активно розробляти представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницька активність свідчить про неподоланність вихідної філософської колізії — розуму і цінностей. Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблему раціональної чи моральної (ціннісної) визначеності світу.

Чи може людина, спираючись на власний розум, гармонійно, досконало  влаштувати своє життя, чи вона мусить визнати існування вищих від розуму цінностей, які треба сприймати як закон.

Для теоретиків аксіології проблема цінностей від самого початку  була виключена із сфери раціонального  пізнання, вона вважалась галуззю  позанаукового дослідження, особливим способом бачення світу, а цінності — феноменами особливої природи.

Фундаментальною для  теорії цінностей є проблема природи, способу буття цінностей, їх способу  функціонування в суспільстві. Вже  Кант вважав, що цінності самі по собі не мають буття, їм притаманна лише значущість, вони суть вимоги, звернені до волі, цілі, поставлені перед нею. Але тоді проблематичним видавалось саме існування цінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб'єкта.

Уникаючи цієї суперечності, Ріккерт протиставляв світ культури як сферу панування цінностей, світові природи, де панують закони. Закони свідчать про те, що є і мусить неминуче бути, цінності — про те, що повинно бути. Цінності становлять інший модус буття, вони ухвалюють щось, наказують, вимагають, закликають. Усе це підштовхувало до думки про відносність, ілюзорність цінностей, що було б смертю цивілізації, яка живе доти, поки непорушні моральні закони. Прагнучи уникнути ціннісного релятивізму, Лотце, Віндельбанд розглядали цінності як норми, що утворюють загальний план і основу культуротворчої діяльності.

У XX ст. розвиток теорії цінностей  пішов шляхом суб'єктивізації та трансценденталізації проблеми. Цінності витлумачували як потойбічні духовні  феномени, вічні трансцендентні сутності, закладені Богом як потенційна довершеність у предмети довколишнього світу. Деякі напрямки різко психологізували їхню природу, ототожнивши їх із суб'єктивною оцінкою.

Водночас, за останні  десятиліття проблематика цінностей  активно розроблялася в філософії  марксизму, діалектичного матеріалізму на засадах принципу діяльності, соціальної визначеності поведінки індивіда. Цей різнобічний досвід філософських пошуків і в західній, і у вітчизняній філософії дає змогу з нових, узагальнених позицій поглянути на означену проблему.

Важливе значення проблема формування цінностей має для  розвитку України в умовах формування її державності, в атмосфері руйнування колишніх пріоритетів у політиці, економіці, особливо в духовному  житті нації; віднайти чіткі методологічні  підстави до формування нової духовності народу, гуманістичних засад образу України в XXI ст.

Цінності виростали  з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, ідо потрібне для  розвитку й існування індивіда. Потреба  формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби. Інтерес формується об'єктивно, як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно він відображається в меті. Мета — це ідеальний, спонукальний імпульс до активної діяльності, в якій відтворюється ідеальний образ задоволеної потреби, що спонукає людину до діяльності.

Як така спонукальна  сила, ціль є складним інтегральним об’єднанням знань, волі, емоцій, цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням, елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію. Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки цьому духовної піднесеності.

 

3. Цінності як соціальне явище.

Цінності - це те, що особливо важливо для людини. Їх усвідомлення та реалізація дають їй можливість сформуватись як особистість, відчути  задоволення від праці.

Цінності - джерело мотивації діяльності. Вони багато в чому визначають трудові дії працівників, їх трудову поведінку, а значить, і результати роботи організації. Цінності людей значною мірою визначають цінності організації й у цілому її культуру. Тому вивчення цінностей працівників і створення умов для їх реалізації є найважливішою стороною діяльності організації.

Цінність — явище  соціальне, тому не може бути однозначно істинною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб’єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об’єктивна значущість та суб’єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Критерії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.

Цінності включають  в себе когнітивний і емоційний  компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності — належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з’ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самоудосконалення людини, її самотворення.

Суб’єктивний компонент  цінностей не є однорідним, він  внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Значення як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільне значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Людина живе не лише в реальному середовищі, а й у символічному світі, який репрезентований системами соціальних значень

Соціологи та культурологи воліють казати про цінності. Це поняття використовується у двох смислах:

• те, що людина особливо цінує в житті чи, зокрема, у праці (трудова цінність) і тому є одним із джерел мотивації поведінки;

• те, що виступає як еталон належного (високі цінності, «загальнолюдські цінності») й тому коректує поведінку.

Система цінностей і  особливо цінностей, що вважаються високими, - важливий елемент культури взагалі й корпоративної культури зокрема. При цьому важливий не тільки перелік цінностей, а і процес їх формування та дії, що обумовлюють мотивацію, а також середовище, яке впливає на цей процес. Цінності відносно просто можуть бути визначені за допомогою анкетних опитувань чи тестів.

"Категорії цінностей"

- соціальні;

- особистісні;

- об'єктивна значущість;

- суб'єктивна норма;

- соц., правові;

- знання (когнітивний компонент);

- оцінка (емоційний компонент).

Цінності особистості  включають в себе когнітивний  і емоційний компоненти, знання та оцінку.

У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, а  оцінка з'ясовує, чи відповідає дійсність  її потребам. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення.

Цінність конституюється для свідомості в акті оцінки, є  підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Цінність і оцінки становлять єдиний комплекс: цінність – це характеристика оцінюваного, а оцінка – процес встановлення наявності чи відсутності цінності.

Будь-який витвір людської діяльності реалізує в собі ціннісний  проект, але цінним він стає лише тоді, коли задовольняє потребу. Оцінка ж поєднує потенційну цінність предмета з потребами й інтересами суб'єкта.

На основі своїх цінностей  суспільство чи інша соціальна група  розробляють систему соціальних норм поведінки особистості.

Цінність є фундаментом, джерелом норми. Поняття цінності фіксує значення даного явища для особистості, поняття ж соціальної норми – вимоги, що їх ставить суспільство чи група до неї. Якщо норми – це взірці загальноприйнятої поведінки, еталони нормативної дії, то цінності зберігають момент бажаності, закличності дії.

Кожна людина – свідомо  чи несвідомо – формує свою, індивідуальну ієрархію цінностей. В залежності від умов, місця і часу, конкретної життєвої ситуації особистісна ієрархія цінностей може змінюватися, відбувається переоцінка цінностей, переміщення у їхній особистісній ієрархії.

На основі особистісної ієрархії цінностей (своєрідний табель про їхні ранги) людина може вибудовувати ціннісну ієрархію особистостей (табель про ранги інших людей).