Розвиток ораторського мистецтва в Україні

Роман Руденко (1907—1981). Народився у місті Носівка Чернігівської губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юридичні курси при Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944— 1953 рр, — прокурор УРСР, а з 1953 р. — Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор юридичних наук університету ім. Гумбольдта (1960), Празького університету (1966) [2].

Виступав із звинувачувальними  промовами на відомих міжнародних процесах; у справі по звинуваченню головних німецьких військових злочинців у Нюрнберзі; справі американського льотчика-шпігуна Ф. Пауерса.

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво, сильно, глибоко  аналізував міжнародну обстановку і  політичне значення справ, які розглядалися. Був об'єктивним не тільки в дослідженні обставин справи, але й особи підсудного.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ.

До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики, який розтягнувся майже на сторіччя. Проте з середини XX ст. спостерігається неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі. Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення програм, пози¬цій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Сопера "Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення — це людина в цілому". З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним використовують живе слово. Водночас ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом позбавля¬ють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необхідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонувати до них. Це висуває потребу вивчення "образу ритора":

"Тексти масової інформації  диференціюються за трьома основними  видами: за сукупним образом ритора, за територіально-професійною ознакою  та на основі видових і жанрових особливостей [7, с.146].

Сукупний образ ритори масової інформації — надзвичайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об'єднує всі випуски одного органу інформації. Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора" [7, с.147].

Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє суспільство все  ж таки помітно відрізняється  від аудиторії попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду", тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він говорить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення способів маніпулювання людською волею є однією з найнапру-женіших проблем у теперішній соціальній психології.

У нашому суспільстві цікавість до риторики прокидається знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політичний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релігійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зробити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підвищили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство поступово починає переймати західний досвід вивчення кла¬сичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією).

Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у риториці. Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.

Характерний момент: вже  на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство  замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги [11, с.189].

Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка прагне закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації.

Предметом неабиякої уваги  є не тільки текст, а й дискурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Концепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на аудиторію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика. Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику — неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р. Варт, X. Перельман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класич¬ною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається відомий підручник Ж. Дюбуа та ін.) [6, с.140].

По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіотики (науки  про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є: вивчення засобів оптимальної побудови тексту; функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення; стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяється практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо. Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте навіть його "щирість" не виходить за межі професійної ролі).

Неориторика окреслює важливі  напрями наукового пошуку у своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної діяльності дитини, розвитку її риторичних здібностей. Але входження дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бурхливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера риторики, яка мала б посісти помітне місце у шкільній практиці, залишається до сьогодні практично поза увагою дослідників і вимагає спеціальних спостережень.

Велика роль у спілкуванні  належить "культурному коду", створеному народом або групами народів  протятом століть історії. Скажімо, суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію  вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і, відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до різних верств [10, с.145].

Таким чином, стародавня наука  риторика демонструє невичерпні свої можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Період другої полокини ХІХ  – початку ХХ століття є цікавим з погляду на те, що саме у період від 1864 року – року судової реформи – до Жовтневої революції, яка цю реформу невдовзі фактично скасувала – відбувається розквіт судового красномовства у Російській Імперії та в Україні.

Загальна лібералізація  життя після скасування кріпосного права відбилася і в юридичній  царині. Реформа 1864 року заснувала нові принципи судоустрою і судочинства, зокрема, було встановлено інститут присяжних засідателів і адвокатури. Оскільки присяжні були представниками різних станів: міщанського, купецького та інших, тобто їхній фах аж ніяк не був пов’язаний ані з судовою, ані з ораторською діяльністю і власне не передбачав відповідної освіти і навіть її початків – логіки, риторики тощо – потребувалася майстерність саме ораторського ґатунку, аби впливати на них у відповідному напрямі. Тому, як колись за відповідних умов – у Греції та Римі, – актуалізувалися багато з функцій, здатностей і вмінь, які передбачалися ще Аристотелем стосовно судового красномовства.

Це вводило у судову практику держави до того незнану і невідому публічність, відкритість і змагальність між обвинуваченням і захистом, що стимулювало розвиток ораторського мистецтва в контексті судової практики.

Згодом, з розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним використовують і живе слово. Водночас ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом позбавляють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необхідну в діалозі.

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гриценко Т.Б. Практичні аспекти судової риторики.// http://studentbooks.com.ua/content/view/136/46/1/15/ станом на 14.02.2013р.;
2. Промовці XІX–XX століття.//http://znaimo.com.ua// станом на 14.02.2013р.;
3. Арсеньев К. К. Русское судебное красноречие. – М.: Просвещение, Учеб. лит., 1996. – С. 380–381;
4. Аннушкин В.И. История русской риторики.  – М.: Флинта, 2002. - 385 с.;
5. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев. - К.: Кондор, 2006. - 262 с.;
6. Волков А.А. Основы риторики. – М., 2004. - 273 с.;
7. Луцкий К. Л. Судебное красноречие / К. Л. Луцкий // Русская риторика: [хрестоматия]. – М.: Просвещение, Учеб. лит., 1996. – С. 442–447;
8. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько. - К.: Вища шк., 2003. - 310 с.;
9. Риторика: Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Валеріан Молдован, Марія Чикарькова; Шеф-редактор В. С. Ковальський; М-во освіти і науки України, Чернівецький торговельно-економічний ін-т. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 415 с.;
10. Сагач Г.М. Риторика: Навч. посіб. для студентів серед. і вищ. навч. закладів.  – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – С.30.;
11. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 227 с.