Природа речення

Семантико-синтаксична і формально-синтаксична  структури, речення вирізняються своєю відносною автономністю, що нерідко виявляється в асиметрії двох структур. Ця асиметрія може набувати різних розбіжностей у семантико:синтаксичному і формально-синтаксичному членуванні речення. Зокрема, у реченні Нас пройняв переляк виділяють із формального боку три члени речення (підмет переляк, присудок пройняв і додаток нас), а з семантико-синтаксичного погляду — дві синтаксеми (суб'єктну і предикатну синтаксеми, остання з яких складається з двох елементів: дієслова пройняв та іменника переляк; пор. синонімічну цьому реченню двокомпонентну у формальному й семантичному плані конструкцію: Ми перелякалися) .

Орієнтованість  на позначення однієї ситуації і сукупності ситуацій становить типову, проте  не обов'язкову ознаку відповідно простого і складного речення. Порушення цієї типової закономірності спостерігаємо, зокрема, у простих ускладнених реченнях, що вказують не на одну, а дві або більше ситуацій, тобто виражають значення, яке найвиразніше передають складні речення, пор.: Під вечір дідусь наблизився до Львова і Коли настав вечір, дідусь наблизився до Львова. Це засвідчує похідність деяких простих ускладнених речень від складнопідрядних речень.

Отже, семантико-синтаксична організація  речення істотно відрізняється від формально-синтаксичної. Вона стосується відображення предметів і явищ позамовного світу та їх стосунків. Семантико-синтаксична організація речення, як і формально-синтаксична, становить окремий об'єкт синтаксичної науки.

Послідовне вирізнення семантико-синтаксичного аспекту речення розпочалося у другій половині нашого століття. Однією з перших студій, де обгрунтовано виділення семантичної структури речення поряд із структурами формальною і комунікативною, була стаття чеського лінгвіста Ф. Данеша «Про три аспекти синтаксису»

4. Комунікативна організація речення

Комунікативна організація речення  вирізняється передусім тим, що вона спрямована не у сферу мови, а у сферу мовлення. Тому вона незалежна від формальної організації речення й великою мірою від семантико-синтаксичної. Комунікативна організація речення визначається мовленнєвою ситуацією, а отже, зумовленим цією ситуацією комунікативним завданням. Усе це вказує на те, що комунікативну організацію речення не можна з'ясувати, коли ми не виходимо поза межі відповідного речення. Механізм комунікативного аспекту зрозумілий тільки за умови, якщо ми розглядаємо речення в конкретному мовленнєвому контексті, у якому це речення функціонує як висловлення.

Для з'ясування специфіки комунікативної реченнєвої структури вмістимо речення  Мати посадила калину в де? кілька мовленнєвих  контекстів, у кожному з яких воно може бути використане як окреме повідомлення. Різновиди мовленнєвих побудов легко виявити за допомогою запитань, на які спроможне було б відповідати розглядане речення. Поставимо хоча б два запитання: 1) Що зробила мати? 2) Хто посадив калину? Перше запитання спрямовано на з'ясування події, пов'язаної з матір'ю, друге ж запитання — на з'ясування особи як діяча. Відповідаючи на два поставлених питання, мовець у певний спосіб пристосовує речення до комунікативного завдання і трансформує його на висловлення, у яких акцентовано на різних смислах і видозмінено порядок слів та місце фразового наголосу (інтонаційного центру). Так, у відповіді на перше питання ядром повідомлення є дієслівний компонент посадила із залежним від нього іменником калину, внаслідок чого маємо такий типовий порядок слів: форма називного відмінка іменника — форма минулого часу дієслова із залежним іменником у формі знахідного відмінка. Фразовий наголосу цьому висловленні припадає на останній компонент калину: Мати / посадила калину. Відповідь на друге питання передбачає найбільшу інформаційну значущість іменника на позначення діяча та інший порівняно з попереднім порядок слів: дієслово із залежним знахідним відмінком іменника — форма називного відмінка іменника / Хто посадив калину? — Посадила калину / мати або Калину посадила / мати. Фразовий наголос тут падає на слово мати. Як бачимо те саме за формально-синтаксичними й семантико-синтаксичними показниками речення утворює декілька комунікативних одиниць, що розрізняються актуальною інформацією та відповідно до неї і формою: порядком слів і місцем фразового наголосу. До того ж указаний порядок слів характерний для експресивно і стилістично нейтрального мовлення. В експресивно забарвленому мовленні основний у смисловому плані компонент може пересуватися на перше місце й супроводжуватися переміщенням на нього фразового наголосу, пор.: Хто посадив Калину? — Калину посадила / мати (експресивно і стилістично нейтральне висловлення) і Мати / посадила калину (експресивно забарвлене висловлення).

Якщо у формально-синтаксичному  й семантико-синтаксичному планах просте і складне речення звичайно виявляють відмінність, то, навпаки, в комунікативному плані вони найбільшою мірою зближуються. Адже і просте, і складне речення оформлюються як єдине комунікативне ціле. Частини ж складного речення з комунікативного погляду відрізняються від простих речень тим, що вони позбавлені комунікативної цілісності. Як у простому, так і у складному реченні діють спільні закономірності розташування компонентів. Вони пов'язані з комунікативним завданням. Основна функція порядку частин у складному реченні — вираження актуального членування. За експресивно нейтрального порядку частин актуально значущіша

  частина складного речення стоїть у постпозиції, напр.: Коли бабуся усіх перецілувала, а Васько почоломкав їй руцю, од якої теж пахло житнім хлібом, / бабуся вийняла з-за пазухи хустиночку (В. Винниченко); Це було написано з помітним негативним чи, сказати б, співчутливим відтінком, І бо ж саме поняття «стихія» прив'язувалося до особливостей авторового обдарування (Григір Тютюнник).

Здебільшого комунікативне членування реалізує поділ речення на дві частини: вихідну частину (або дане, тему) й основну (або нове, ядро, рему). Для членування речення на тему й рему не характерна така стабільність, як для виділення морфологізованих членів речення. Комунікативне членування допускає багато варіацій. Цим членуванням звичайно зумовлюється порядок компонентів у простому і складному реченнях. Проте бувають і нечленовані речення. Для розв'язання проблем мови й мовлення досить плідним варто вважати вирізнення висловлення, як аналога речення в мовленні і специфічної синтаксичної одиниці, оскільки воно уможливлює пов'язання з цією одиницею комунікативного аспекту речення. Творцем комунікативного, або актуального, синтаксису вважають чеського лінгвіста В. Матезіуса, у якого вчення про речення як комунікативну одиницю набуло викінченого опрацювання.

5. Синтаксичні категорії речення

Питання про кількість і характер синтаксичних категорій речення  належить до найскладніших і тому нерозв'язаних питань синтаксичної теорії. Його складність полягає в тому, що категорії стосуються різних аспектів синтаксису речення й перебувають у взаємодії та взаємних нашаруваннях.

Категорія в синтаксисі — це деяка  ознака (параметр), яку покладено  в основу класифікації сукупності однорідних синтаксичних одиниць, зокрема речень. Члени виділюваних категорійних класів характеризуються тим самим  змістом відповідної ознаки. Залежно  від складу категоризованої сукупності елементів, характеру категорійної ознаки та стосунку цієї ознаки до виділюваного класу синтаксичних одиниць визначають різні типи синтаксичних категорій. Категоризована сукупність може складатися з речень, що й зумовлює виділення синтаксичних категорій речення. Речення як багатоаспектну одиницю можна кваліфікувати з формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного й комунікативного боку, що дає підстави вирізняти синтаксичні реченнєві категорії формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного й комунікативного плану. Розглянемо названі три типи синтаксичних категорій речення детальніше.

1. Формально-синтаксичні категорії  відбивають формальну організацію  речення. Вони вказують на тип  синтаксичного зв'язку між синтаксичними  одиницями меншого рангу, які  входять до складу речення. Це категорії предикативності (у формальному розумінні), підрядності і сурядності.

Предикативність (у формальному  розумінні) — формально-синтаксична  категорія речення, що вказує на взаємозв'язок (взаємозалежність) підмета і присудка у двоскладному простому реченні.

Підрядність — формально-синтаксична категорія речення, яка виражає підпорядкування залежного компонента речення опорному компонентові.

Сурядність — формально-синтаксична  категорія речення, що стосується синтаксичного  зв'язку рівноправних (незалежних) компонентів складного і простого речення.

У формально-синтаксичному плані  вирізняють також категорії підмета, присудка, другорядного члена речення тощо.

2. Семантико-синтаксичні категорії неоднорідні за своєю граматичною природою і характеризують об'єктивний та суб'єктивний зміст речення.

До категорій об'єктивного семантико-синтаксичного  змісту належать категорії субстанціальності (предметності) і предикатності (ознаковості). Ці категорії як надкатегорії розподіляють на менші величини, своєрідні «під-категорії». Зокрема, категорія субстанціальності як родове поняття охоплює категорії суб'єктності, об'єктності, адресатності, інструментальності тощо як видові поняття. Названі видові семантико-синтаксичні категорії, що входять до складу родової категорії субстанціальності, грунтуються на реляційних значеннях (семантичних ролях) іменникових компонентів у реченні.

Категорії суб'єктивного семантико-синтаксичного  спрямування увиразнюють позицію  мовця щодо повідомлюваного в  реченні, передають його ставлення  до відображуваного в реченні  фрагмента дійсності. Найважливішими з цих категорій є категорії  предикативності (у семантико-синтаксичному  розумінні) і ствердження / заперечення.

Предикативність — це комплексна (модально-часова) семантико-синтаксична  реченнєва категорія, до складу якої входять категорія, часу (виражає  стосунок до моменту мовлення) і  категорія модальності (вказує на стосунок змісту речення до дійсності, з яким пов'язується витлумачення повідомлюваного  як реального (лише констатованого мовцем) або як ірреального (можливого, бажаного, необхідного й под.). Предикативність є фундаментом, на якому будується кожне речення, напр.: Сонечко встає, і в росі трава, Біля школи в нас зацвітають квіти (А. Малишко); Скільки сказав би я слів про цю весну осінню, про щастя (М. Рильський); Хай звучить моє серце, як зурна, опромінює душу мою (В. Сосюра). Ця категорія як спільна властивість усіх без винятку речень відрізняє їх від непредикативних одиниць — мінімальної синтаксичної одиниці і словосполучення.

Категорія ствердження / заперечення  — семантико-синтаксична категорія, що кваліфікує зв'язок між предметом  мовлення й тим, що про нього висловлюють, як реально існуючий, або цей зв'язок усвідомлюється як не існуючий у реальності. У категорії ствердження / заперечення  відбито усвідомлення мовцем зв'язків  між предметами і явищами позамовної дійсності, напр.: Іноді допізна засиджується коло двору подружжя Баглаїв (О. Гончар); Морозенко не підняв своєї шаблі — жоден козак на коні не ворухнувся (Б. Харчук).

3. Комунікативно-синтаксичні категорії  речення орієнтовані на вияв  мети комунікативного акту. В  найузагальненішому вигляді категорію,  пов'язану з комунікативним аспектом  речення, можна назвати категорією  настанови. За характером мовленнєвого стимулу варто виділити у комплексній категорії комунікативної настанови категорії розповідності, питальності і спонукальності, які формують три типи речень за метою висловлювання: речення розповідні, питальні і спонукальні, напр.: Знов прибули до нашої шпаківні її, мабуть, торішні хазяї І зразу співи почали свої, Насмішкуватим спрямуванням дивні (М. Рильський); Але чому я думаю про Вас? (Л. Костенко); В криницю старості не заглядай, Про те, яким ти будеш, не гадай (Д. Павличко).

Синтаксичні категорії речення  тісно пов'язані з його парадигматичними формами. Речення як багатоаспектна синтаксична одиниця утворює декілька серій форм, у кожній з яких закріплено зміст, що стосується формально-синтаксичних, семантико-синтаксичних чи комунікативних категорій.

6. Просте та складне речення

Після розгляду формально-синтаксичної, семантико-синтаксичної й комунікативної організації речення можна аргументованіше визначити відмінності двох основних різновидів речення — простого і складного речення. Простому і складному реченню притаманна певна сукупність формальних, семантичних і комунікативних ознак.

У формально-синтаксичному плані  просте речення формують головні  члени: підмет і присудок у двоскладному простому реченні й недиференційований головний член в односкладному реченні, напр.: Твій чудовий образ милий В чарах мрій моїх не зник (Г. Чупринка); Світає... (П. Тичина) ; Тривога! Тривога! (Д. Павличко). У системі простого речення виділяють елементарні й неелементарні (ускладнені)-з формального боку конструкції. Просте речення грунтується на предикативному зв'язкові, який характеризується взаємозалежністю підмета і присудка. Входячи до складного речення, прості речення втрачають інтонаційну завершеність, нерідко видозмінюють порядок слів і Поєднуються за допомогою підрядного або сурядного зв'язку, напр.: Візьмімо весла ясенові і вернімось на Десну, на веселі води того року, коли рятували ми з батьком людей на Великдень (О. Довженко) ; Нове століття вже на видноколі, і час новітню створює красу (Л. Костенко).

Прості речення в типових  виявах відрізняються від складних не тільки формально-синтаксичною організацією, але й значенням. Із семантико-синтаксичного погляду елементарне просте речення є мовним знаком однієї ситуації, а елементарне складне — знаком взаємопов'язаних двох ситуацій» напр.: Толі зробилося страшно (В. Винниченко); Як зберегти в собі це серце, коли воно не кам'яне? (Л. Костенко). Семантично неелементарне (ускладнене) просте речення вказує на дві або більше ситуацій, семантично ускладнене складне речення — на три або більше ситуацій, напр.: Жінки втомились бути не прекрасними (Л. Костенко); Оту її душевну чистоту Я важусь українською назвати, Бо з чистоти родилась наша пісня, Бо з чистоти родилось наше слово, Бо сам Шевченко виник з чистоти (М. Рильський). Отже, складні речення мають складнішу семантику, ніж прості. Об'єднання простих речень у складні супроводжується набуттям нових семантико-синтаксичних відношень.

Як було зазначено вище, прості і складні речення найбільшою мірою зближуються в комунікативному  плані. Перетворюючись у мовленні на висловлення, вони звичайно мають темо-ремну структуру, вирізняючись інтонаційною і смисловою цілісністю й завершеністю.

За сукупністю формально-синтаксичних, семантико-синтаксичних і комунікативних ознак подамо визначення простого і  складного речення. Просте речення  є предикативною одиницею, що в  типових виявах є знаком однієї ситуації, формується на основі визначального  предикативного зв'язку і субстанціальних семантико-синтаксичних відношень, будується за тим чи тим структурним типом і призначене для функціонування як єдине комунікативне ціле. Складне речення можна визначити як об'єднання предикативних частин (вихідних простих речень) на основі синтаксичного зв'язку й семантико-синтаксичних відношень, як знак взаємопов'язаних ситуацій, як побудовану за певним структурним типом полі-предикативну синтаксичну одиницю і як єдине у функціональному плані комунікативне ціле. Частини складного речення являють собою синтаксичні конструкції, подібні до простих речень із формально-синтаксичного й семантико-синтаксичного погляду, але позбавлені комунікативної цілісності. Кожна з предикативних частин утворює складне речення як комунікативну одиницю тільки в поєднанні з іншими предикативними частинами.

2. Модальність - явище багатоаспектне, і тому в лінгвістичній літературі висловлюються різноманітні думки з приводу сутності даного феномена. Як відомо, вже став традиційним поділ модальності на два типи: об’єктивну і суб'єктивну. Перша розуміється як відношення висловлення до позамовної дійсності, оформлене граматично, друга - як вираження відношення того, що говорить (пише) до того, що він повідомляє. Дослідники відзначають, що об'єктивна модальність обов'язкова для будь-якого висловлення, суб'єктивна ж факультативна.