Борис Грінченко та університет, який носить його ім'я

       • формування  національної самосвідомості, що  має у своїй основі  особливий  національний образ світу.

       Освітні  ідеї пронизують усю  педагогічну  спадщину автора, визначаючи  її  мету, способи  і засоби практичної  реалізації. Розкриємо детальніше  їх.

       Серед  цих освітніх ідей  першочерговою  була  ідея створення   української  національної школи. До її обґрунтування  Борис Грінченко підійшов  з  історичної,  філософської, соціологічної, педагогічної  і психологічної  позицій, показавши свою високу  інтелектуальну обізнаність і  духовну культуру.

 

 

 

 

 

Література

1.     Веркалець М.М. Педагогічні ідеї Б.Д.Грінченка / М.М.Веркалець. – К.: Знання,1990. – 48 с.

2.     Грінченко Б.Д. Українська граматика до науки читання й писання / Б.Д.Грінченко. – К.: Криниця, 1917. – 64 с.

3.     Грінченко Б.Д. Яка тепер народна школа в Україні //  Житє і слово. – 1896. – Книга ІV. – С.241-258; Книга V. – С.22-334.

4. Державний стандарт початкової загальної освіти // Початкова школа. –2011. – №7. – С.1-18.

5. Історія  педагогіки / За ред. проф. М.В.Левківського  і проф., д-ра пед. наук О.А.Дубасенюк.  – Житомир, 1999. – 336с.

6. Концепція національної системи виховання // Освіта. – 1999. –     березень. – С.1-8.

7. Луцик Д.В., Логвиненко Т.О. Літопис педагогічної думки в Україні / Д.В.Луцик, Т.О.Логвиненко. – Дрогобич: Відродження, 1999. –  159с.

8. Пільгук  І.І. Класична спадщина Бориса Грінченка: Передмова //   Грінченко Б. Твори: У 2 т. – К.: Вид-во Ак. наук УРСР, 1963. – Т.1. – С.5-18.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Незабаром виповниться 2 тисячоліття від тоді, як римський імператор і сенат (у І ст. до н.е.) почали видавати платню першому “штатному” вчителеві ораторів Марку Фабію Квінтіліану, що засвідчило появу вчительської професії. Сучасні вимоги до педагога висвітлені у законі “Про загальну середню освіту”: “Педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах середньої освіти”.

За всіх часів школа була моделлю суспільства, провідним інститутом виховання підростаючого покоління. Вона формує і оберігає національну культуру, невіддільна від національного ґрунту і коріння свого народу. Тому організацією, змістом і формами роботи школа має відповідати національно культурним потребам, а національне самовизначення школи є необхідною умовою її розвитку.

Державна національна програма “Освіта. Україна XXI ст.” визначила стратегію розвитку освіти в Україні, пріоритетні напрями та шляхи створення життєдайної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Визначальною фігурою у виховному процесі школи є вчитель. На вчителеві в широкому розумінні завжди тримається не лише освіта, а й держава в цілому. У Національній доктрині розвитку освіти і Державній програмі “Вчитель” цілком правильно наголошується, що саме вчителю належить ключова роль в освіті. Адже через діяльність педагога відбувається становлення громадянина як особистості і фахівця, зміцнюється інтелектуальний та духовний потенціал нації.

Професію вчителя називають вічною. Вона — одна з найдавніших професій. Адже саме через спеціально організовану педагогічну діяльність оволодівають всіма іншими професіями. Необхідність передачі нагромадженого виробничого, соціального і духовного суспільного досвіду новим поколінням, підготовка цих поколінь до життя і праці привела до того, що навчання і виховання дуже рано виділились в самостійну суспільну функцію.

Перші школи виникли в країнах Стародавнього Сходу у період формування рабовласницького суспільства. У Стародавньому Вавилоні, Єгипті, Ассирії, Фінікії вчителями виступали в основному жерці, які складали привілейовану касту. У касті жерців знання передавались від батьків до дітей, але існували і школи для жерців при храмах і у великих містах. Соціальний статус учительства був надзвичайно високим.  

 

Перша згадка про школу зустрічається в єгипетських джерелах, датованих за 2500 років до н. е. У державах Стародавньої Греції вчителями були вільні громадяни. Їх називали граматистами, педономами, дидаскалами чи педотрибами.

У Стародавній Греції виник термін “педагог”, але він тоді мав інше значення, ніж тепер. Педагогами називали рабів, що водили дітей рабовласників у школу. Буквальний переклад цього слова з грецької – “дітоводій”). У Стародавньому Римі вчитель вперше стає державним службовцем, який призначається самим імператором. Імператор також визначав особливий склад учителів для кожного типу шкіл, визначав коло їх обов’язків і суми гонорару. Учителями призначалися державні чиновники, які добре знали науки, а головне – багато подорожували, а тому і багато бачили, знали кілька мов, культуру, звичаї інших народів.

У стародавніх китайських хроніках, які дійшли до наших днів, згадується, що ще в 20 ст. до н.е. в країні існувало міністерство, яке відало справами освіти народу, призначало на посади вчителів з числа наймудріших представників суспільства.

В епоху Середньовіччя вчитель повинен був обов’язково бути духовною особою. Поведінка, статус, методи роботи, обов’язки вчителя диктувалися релігійними канонами. Особливі вимоги пред’являлись до особи вчителя у системі єзуїтського виховання (абсолютна субординація вчителів за церковними званнями, чернечий спосіб життя, цілковита дисципліна і висока вимогливість до себе, до учнів). У середньовічних міських школах, університетах педагогами все частіше ставали люди, які отримали спеціальну освіту.

У Київській Русі обов’язки вчителя співпадали з обов’язками батьківства і владарювання. У Стародавній Русі вчителів називали майстрами, підкреслюючи тим самим повагу до особистості наставника підростаючого покоління. Але і майстрів-ремісників, що передавали свій досвід, називали з повагою – учитель.

У період капіталізму професія вчителя вперше набуває масовості, зростає кількість приватних учителів. Коли почали формуватись перші буржуазні держави, з’явився досвід спеціальної педагогічної освіти. У законодавчих актах держава чітко формулює свої вимоги до вчителя. Учителі займають штатні посади у багаточисельних школах і училищах різних типів. Поряд з цим у 18 – 19 ст. у дворянських і буржуазних сім’ях було поширене виховання і початкове навчання дітей за допомогою домашніх наставників і вчителів (гувернерів).

 

Спочатку особи, що виконували учительські обов’язки, не мали ніякої спеціальної підготовки. З виникненням і розвитком педагогічної освіти визначаються державні вимоги до професійної підготовки учителя. Законодавчо оформляється їх правовий статус в залежності від освіти.

На початку 19 ст. в Росії і підросійській Україні створюються перші учительські інститути, що готували учителів для середніх класів загальноосвітніх шкіл. Вчителів для народних початкових шкіл готувалися і раніше у вчительських семінаріях.

Загалом у дореволюційній Росії переважала підготовка вчителів для початкової школи. Після 1917 року почалися пошуки нової системи педагогічної освіти, створювалися нові типи вищих і середніх професійних навчальних закладів. До 30-х років 20 ст. в СРСР в цілому склалась сітка педагогічних інститутів. У цей період стала широко розвиватись вечірня, заочна, середня і вища педагогічна освіта. З середини 80-х років у педагогічних закладах освіти стали широко запроваджувати різноманітні додаткові спеціалізації.

На сьогоднішній день частина педагогічних інститутів в Україні перетворені в педагогічні університети, з’явились нові типи педагогічних навчальних закладів. Все це супроводжується якісними змінами у підготовці педагогічних кадрів. Розширюється діапазон спеціальностей підготовки майбутніх фахівців у вищих педагогічних навчальних закладах.

Таким чином, давня професія учителя на теперішній час набуває новий розвиток, який відображає потреби сучасної школи на шляху її гуманізації і демократизації.

 

 

 

 

 

Маючи багато спільного з іншими видами діяльності, педагогічна відрізняється від них деякими особливостями. Коротко розглянемо їх. 
1. Об'єкт педагогічної діяльності - індивід (дитина, підліток, юнак), група, колектив - активний. Він сам прагне взаємодіяти з суб'єктом, виявляє свою творчість, відгукується на оцінку результатів діяльності і здатний до саморозвитку. 
2. Об'єкт педагогічної діяльності пластичний, тобто піддається впливу суб'єкта, він воспитуем. Він постійно розвивається, змінюються його потреби (в цьому причина активності), розвиваються і змінюються його ціннісні орієнтації, мотивуючі дії і поведінку.

Правомірно стверджувати, що процес розвитку індивіда повністю ніколи не завершується. Зміст педагогічної діяльності будується за концентрическому принципом, а точніше, по спіралі.

3. Педагогічна діяльність  і процес виявляються досить  динамічними факторами. Суб'єкт, враховуючи  мінливу ситуацію, постійно шукає  оптимальний варіант педагогічних  дій, операцій і засобів педагогічних  впливів на об'єкт виховання. У  ній поєднуються наука і практика, педагогічна творчість.

4. Крім суб'єкта-педагога, педагогічної діяльності на розвиток  індивіда впливають інші, нерегульовані  фактори. Наприклад, навколишнє соціальне  та природне середовище, спадкові  дані індивіда, засоби масової  інформації, економічні відносини  в країні та ін. Ця багатофакторність  впливу на індивіда нерідко  призводить до того, що результат  педагогічної діяльності значно  розходиться з наміченою метою. Тоді суб'єкту доводиться витрачати  додатковий час і сили для  корекції діяльності, щоб її продукт (результат) відповідав мети.

5. Предмет і результат  педагогічної діяльності являють  собою не матеріальний, а ідеальний  продукт, який безпосередньо не  завжди спостерігаємо. Його якість  і рівень часто визначається  опосередковано, а не шляхом прямого вимірювання.

6. Педагогічна діяльність - це діяльність спадково-перспективна. Спираючись на попередній досвід, суб'єкт організує її; при цьому  орієнтується на майбутнє, на  перспективу, прогнозує це майбутнє.

7. Педагогічна діяльність  має пошуково-творчий характер. Така  особливість пояснюється і викликана  кількома причинами: активністю  об'єкта діяльності, многофакторностью  впливів на об'єкт, постійною мінливістю  умов і обставин, в яких опиняється  педагог у своїй професійній  роботі (про це вже йшлося раніше). Йому неминуче майже кожен  раз доводиться заново конструювати  методи взаємодії з вихованцями  з відомих і освоєних прийомів і засобів.

Такі деякі особливості педагогічної діяльності, що відрізняють її від інших видів. Звідси випливає ряд особливостей педагогічного процесу. Назвемо деякі з них.

Оскільки педагогічна діяльність - це цілеспрямована діяльність, остільки процес - переважно керований. Між тим цей процес протікає не тільки в штучних умовах, тобто контрольованих, але і в умовах стихійного, неконтрольованих. Таким чином, є планований процес, спрямований на досягнення усвідомленої мети, а також і стихійний, приводить до випадкового результату, тобто результату бажаного або небажаного, навіть нейтрального. І в цьому взаємозв'язку не завжди бере верх керований процес, буває так, що перемагає процес некерований. І не доводиться дивуватися тому, що зусилля педагога у виховній роботі іноді підтримуються, а іноді руйнуються процесом стихійним. Педагогу доводиться враховувати цю ситуацію та умови. А це можливо тільки при постійному, ковзної діагностиці.

Педагогічний процес - це процес цілісний, одночасно охоплює і фізичне, і психічне, і соціальне, і духовне розвиток індивіда. До того ж індивід, живучи серед людей, взаємодіє з ними, і з групою, і з колективом. І формується він не частинами, а цілісно.

Педагогам у їх діяльності буде супроводжувати успіх при гуманістичному підході до вихованців. Гуманізація педагогічного процесу, відносин з дітьми означає шанобливе ставлення до дітей, здатність цінувати в дитині його неповторну самобутність, формування самоповаги та гідності.

Педагогічна діяльність необхідно включає не тільки навчально-виховний, але і комунікативний процес. Тому культура спілкування в цій діяльності відіграє особливу роль. Вона здатна створити атмосферу довіри, теплоти, взаємоповаги, доброзичливості у взаєминах педагога і вихованця. Тоді слово педагога виявляється дієвим інструментом впливу. Але грубість, жорстокість, нетерпимість в тих же відносинах, безтактність у спілкуванні формують недоброзичливу атмосферу. У такій ситуації слово вихователя дратує вихованця, сприймається ним негативно, пригнічує його. Саме спілкування і для педагога, і для вихованця стає безрадісним, небажаним, а слово - малодейственным або навіть руйнівним фактором.

У педагогічній діяльності є також процес та керівництво управління. Зазвичай процес будується по вертикалі: зверху вниз, від керівника до підлеглого, від вихователя до вихованця. У цьому процесі укладені значні можливості для надання цієї діяльності атмосфери доброти, доброзичливості, справжнього поваги у взаєминах керівників і підлеглих. При цьому зникає психологічний бар'єр між ними; між старшими і молодшими, досвідченими і недосвідченими членами групи встановлюється щиру співпрацю. Звичайно, при цьому відповідальність старших за молодших - моральна, правова, психологічна - залишається, але вона пом'якшується, як би не помічається, і в той же час як би однаково покладається на всіх.