Релігієзнавство

Релігієзнавство — гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв'язків з політичними, економічними, духовними системами суспільства, особливості їх впливу на віруючих.

Як самостійна галузь знання релігієзнавство виникло  у другій половині ХІХ століття. Великий обсяг теоретичного та емпіричного матеріалу про різноманітні релігійні напрямки, культи, обряди, дослідження релігії як феномену духовного життя викликав необхідність більш ретельного і уважного розгляду релігійних компонентів у житті людини. Таким чином, на межі філософії та теології, психології та соціології, антропології та етнографії, археології, мовознавства, порівняльної міфології та фольклористики виникає новий напрям дослідження — релігієзнавство. Неупереджені дослідження релігії у часи появи релігієзнавства як науки та навчальної дисципліни викликали негативну реакцію з боку теологів та деяких науковців, що було обумовлено виникненням загрози для ревізії релігійних цінностей, перш за все християнських. Але інтерес європейської громадськості до релігієзнавчої проблематики бажання з наукових позицій підійти до аналізу ірраціональних елементів людської свідомості сприяли подальшому розвитку релігієзнавства. У 70-х роках ХІХ століття історію та філософію релігії почали викладати у найбільших університетах Англії, Голландії, Німеччини, Франції, Італії. З початку ХХ століття релігієзнавство сформувало нові, відносно самостійні, дисципліни: філософію релігії, історію релігії, психологію релігії, соціологію релігії. У той же час було остаточно сформовано коло дослідницьких проблем як для самого релігієзнавства, так і для релігієзнавчих дисциплін. Зараз релігієзнавство існує як самостійна наукова дисципліна, яка використовується не тільки світськими вченими, а й теологами та релігійними ортодоксами. Релігієзнавство має свій предмет, власну структуру та методи дослідження.

Предмет релігієзнавства. Предметом релігієзнавства є об'єктивні закономірності виникнення, становлення та розвитку релігій, їх функціонування, структура та різноманітні феномени, взаємозв'язок і взаємодія релігії з іншими галузями знань.

Згідно  з наданим означенням зрозуміло, що предметом досліджень у релігієзнавстві є теоретично-науковий пошук найголовніших якісних рис, притаманних різним релігійним утворенням. Для ретельного, комплексного, більш досконалого розгляду предмета релігієзнавства використовуються два напрямки досліджень:

• теоретичний, який розглядає філософські, соціологічні і психологічні аспекти релігійного впливу на життя як окремої людини, так і суспільства взагалі;

• історичний, який вивчає історію виникнення, еволюцію, взаємовплив та взаємозв'язок окремих  релігій, релігійних вірувань та культів.

Структура релігієзнавства. До релігієзнавства входять окремі галузі гуманітарного знання, об'єднані в єдину систему, а саме:

• філософія  релігії, основні релігійно-філософські ідеї, філософські поняття та, взагалі, дає філософське тлумачення релігії як явища;

• історія  релігії — базова складова, що акумулює знання від виникнення релігійних культів до сучасних релігій;

• психологія релігії — досліджує психологічні сторони впливу релігії на свідомість окремої людини та суспільства взагалі;

• соціологія релігії — розглядає місце релігії в системі соціальних зв'язків та аналізує її вплив на різні соціальні спільноти;

• футурологія  релігії — займається перспективами розвитку релігії у майбутньому;

• релігійна антропологія — вивчає людину у релігійному світоспогляданні;

• релігійна культурологія — що має зрозуміти взаємовплив релігії та мистецтва;

• географія  релігії — знання про територіальну організацію різних релігій у їх історичному змінюванні.

Окремо, але  у межах єдиної структури, ми повинні  поставити вільнодумство як противагу  релігійним утворенням у різні часи їх існування.

всі релігієзнавчі концепції додержуються певного філософського принципу — матеріалістич¬ного чи ідеалістичного. Справа в тім, що в сучасному суспільстві існує розмаїття релігієзнавчих концепцій, кожна з яких має право на самостійне існування, не¬зважаючи на протилежність ідеологічних орієнтацій. Однак плюралістичність у поясненні релігії виходить з того, що релігія є важливим інститутом суспільства, сферою загальнолюдської культури, вплив якої на ви¬рішення соціально-гуманітарних і моральних питань в даний час зростає. До найпоширеніших релі¬гієзнавчих концепцій можна віднести матеріалістич¬ну, об'єктивно- і суб'єктивно-ідеалістичні, а також натуралістичну і соціологічну.  
Матеріалістична концепція релігії. Для того щоб зрозуміти внутрішню логіку матеріалістично-філософ¬ських поглядів на природу релігії, необхідно розглянута принципові методологічні положення цієї концепції.  
Філософія як продукт суспільної свідомості людс¬тва формувалася поступово, в міру відокремлення людини первісно-родового устрою від природи і роду, усвідомлення людиною себе не тільки як біологічної, а й насамперед як соціальної істоти (соціалізованої особи). У сфері людського мислення поступово відбу¬вався процес самоусвідомлення, самоаналізу, само¬пізнання, самовдосконалення свого внутрішнього "я" — системи внутрішніх духовних цінностей. Про¬цес самоусвідомлення себе як діючої істоти відобра¬жав риси внутрішнього інтелектуального світу люди¬ни, але він грунтувався на підкоренні людській волі сил природи, вивченні певного кола матеріальних явищ і предметів. На основі складних процесів само¬пізнання і залучення сил природи до сфери людської діяльності історично, спочатку в межах міфологічної, а пізніше релігійної свідомості, виникає особливий тип мислення — рефлексія. Саме вона й становить тло філософствування. Рефлексія грунтується на са¬мосвідомості, власне кажучи, виступає її найвищим інтелектуальним продуктом, реалізує в собі моменти абстрагування й узагальнення.  
Рефлексія як особливий тип мислення оперує ти¬ми знаннями, які на певний час уже нагромадилися. За допомогою рефлексивного методу: а) вивчається внутрішня побудова знань, духовних цінностей та, в цілому, всіх елементів світогляду, якими людина во¬лодіє в результаті пізнання певних явищ, практичної діяльності, спілкування з іншими людьми; б) дослід¬жується наявність розбіжностей і суперечностей між різними елементами знань і цінностей, з яких виводить¬ся певна проблема (актуальне питання) щодо необ¬хідності вивчення якогось явища і внесення від¬повідних змін у внутрішній світогляд людини; в) о᬴рунтовується шлях вирішення такої проблеми та вдосконалення в необхідному напрямі системи духо¬вних цінностей.  
Внутрішній механізм рефлексії мислення над продуктами власної інтелектуальної діяльності сприяє пізнавальній активності людини, критичному пере¬осмисленню світогляду і духовних цінностей в на¬прямі, що відповідає новим умовам суспільної прак¬тики.  
Філософія використовує міфологічно-релігійний матеріал і спочатку за своєю зовнішньою формою ви¬ступає як міфотворчість. Однак вже перші універ¬сальні філософські ідеї щодо сутності буття і природи людини починають руйнувати міфологічну і релігійну свідомість. Філософські вчення поступово відокрем¬люються у відносно самостійну галузь. Від попередфі-лософії (міфотворчості) філософська свідомість при¬ходить до свого власного предмета — світогляду і проблеми людини.  
З наведених положень випливають такі висновки: і філософія, і релігія є продуктами суспільної свідо¬мості. Між ними існують внутрішні взаємозв'язки. Наприклад, е філософські системи, що у своїй основі базуються на різних міфах: так звана міфологізована філософія А. Шопенгауера (1788—1860 рр.), Ф. Ніцше (1844—1900рр.). Але необхідно акцентувати увагу й на тому, що філософські і релігійні вчення — це про¬тилежні системи духовних цінностей, вони спирають¬ся на різні типи рефлексивного мислення.  
Філософська рефлексія має раціоналізований харак¬тер, релігійна рефлексія — в теоретичному плані — де¬що менш розвинута і взагалі орієнтується на певні міс¬тифікації, природу яких достеменно вивчити важко.  
Релігія була головною формою суспільної свідо¬мості понад два тисячоліття. Проте поруч із нею, а іноді й у її лоні, побутували й інші форми світо¬сприйняття. З часом вони в міру свого розвитку звужу¬вали сферу релігії. Лише у XVII—XVIII ст. філософія, наука й етика почали складати Ідеологічну конкурен¬цію релігії. Згодом набрав сили й атеїзм — вчення, спрямоване на безоглядне заперечення релігійних поглядів. Атеїзм як форма вільнодумства протистав¬ляється релігії та відображається у філософсько-матеріалістичних концепціях.  
Марксистська релігієзнавча концепція — це певний ступінь в розвитку матеріалістичних поглядів. Домар¬ксистські філософи стверджували, що релігійні по¬няття є "помилковими" і намагалися їх подолати просвітницькими заходами, розкриттям помилковості релігійного світогляду.  
Марксизм підійшов до аналізу сутності релігії не тільки з боку дослідження її внутрішніх закономірно¬стей. Релігія вивчається ним у широкому контексті дослідження суспільства як складного соціального орга¬нізму, що розвивається.  
Ф. Енгельс (1820—1893 рр.) так визначав специфі¬ку релігії: "...усяка релігія є не що інше, як фантасти¬чне відображення у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, — відображення, у якому земні сили приймають форму неземних".  
Релігія відображає той аспект соціального буття, де присутній момент залежності людей від умов їх¬нього життя, момент несвободи. Марксизм доводить, що неістинне відображення світу в релігійних віру¬ваннях — це не лише незнання законів природи, а й відображення певних соціальних умов життєдіяльно¬сті людей. Реальні сили, які панують над ними, відо¬бражаються в релігійній свідомості у деформованому вигляді і виступають як сили неземні, понадприродні. Цей момент у марксизмі складає поняття — "со¬ціальні корені релігії".  
Окрім того, марксистська релігієзнавча концепція концентрує увагу на такому питанні: яким чином мо¬мент соціальної несвободи, який позначається термі¬ном "соціальні корені релігії", усвідомлюється у сис¬темі релігійних поглядів? Чітке усвідомлення цього питання дуже важливе, тому що фактично існування релігії, процес її виникнення грунтуються на усвідом¬ленні людиною власного безсилля перед природними та соціальними силами. Тому людина змушена звер¬татися до понадприродного з проханням допомоги і захисту у цієї трансцендентної істоти. Цей аспект марксистського дослідження отримав назву "гносео¬логічних (пізнавальних) коренів релігії". Він містить у собі такі судження.  
Людське пізнання складається з суб'єктивної форми пізнання та його об'єктивного змісту. У галузі пі¬знання світу виникає процес поширення як форм, так і змісту відображення об'єктивної реальності. Од¬нак кожна нова форма пізнання є більш складним відображенням, яке все менш співпадає з безпосере¬дньо існуючим у полі зору пізнаючого суб'єкта мате¬ріальним об'єктом. Тобто з розвитком пізнавальних здібностей людини й освоєнням природного та соці¬ального середовища, а також з проникненням у гли¬бини пізнаваних явищ мислення набуває рис абстракт¬ного характеру. На грунті абстрактного мислення виникають розбіжності між людською думкою і реальністю. З точки зору марксизму, цей момент роз¬біжностей складає основу виникнення релігійних по¬глядів як ілюзорного відображення дійсності. Понят¬тя "Бог" і "Дух" є не що інше, як наслідок відриву загальних понять (абстракцій) від реальних предметів, які вони (поняття) позначають.  
Релігія виникає на певному рівні емоційної струк¬тури людської особистості. У зв'язку з цим марксист¬ська концепція окреслює поняття "психологічні ко¬рені релігії". До них необхідно зарахувати деякі нега¬тивні емоційні почуття індивіда, такі як страх, відчай, горе, самітність. На ранніх етапах розвитку людського суспільства релігійні уявлення формуються у природ¬них умовах і значною мірою під впливом прагнення людини зрозуміти навколишній світ, виходячи з уяв¬лень про свою особисту природу. Тому первісна лю¬дина, гадали марксисти, пояснює природу за аналогія¬ми зі своїми практичними вчинками; неодушевлені об'єкти вона наділяє свідомістю, волею, приписуючи їм раціоналістичну сутність.  
Отже, марксистська релігієзнавча концепція фік¬сує соціальний, пізнавальний і психологічний аспекти розуміння релігії. Вона стверджує історичний харак¬тер існування релігії, яка виникає в нерозвинутих умовах первісного суспільства і зникає з оволодінням людиною силами природи й подоланням антагоні¬стичних (непримиренних) суперечностей у стосунках між людьми в соціально-економічній та політичних сферах суспільства.  
У сучасній ідеалістичній філософії та релігієзнавстві виокремлюються три основні концепції, що поясню¬ють сутність і природу релігії: а) об'єктивно-ідеаліс¬тична; б) суб'єктивно-ідеалістична; в) натуралістична (біологізаторська).  
Домінуючою є об'єктивно-ідеал істинна концеп¬ція релігії. Вихідним її принципом при поясненні ре¬лігії стало визнання наявності надістотного джерела: Бога, "абсолюта", "трансцендентного", "світового ду¬ху". Цей постулат поєднує теологів усіх основних хри¬стиянських конфесій: католицизму, протестантизму, православ'я і філософів-ідеалістів, які формально знаходяться поза конфесійними межами. Якщо хрис¬тиянські теологи надістотним джерелом релігійної ві¬ри вважають християнського Бога, сутність якого ви¬знається у відповідності з "символом віри", то філо-софи-ідеаліети під таким джерелом розуміють якийсь об'єктивний духовний початок, що у кожній об'єк¬тивно-ід балістичній істерико- філософській системі має власну назву. Таким чином, сутність релігії виво¬диться з поняття (ідеї) Бога. Людина — це "творіння Боже", яке прагне до злиття з "абсолютом" (Богом). Отже, на грунті визнання надістотного і надприрод¬ного джерела теологи й ідеалісти зводять питання про існування і сутність релігії до питання про існування і сутність Бога. Обгрунтування релігії з цих позицій переходить в обгрунтування буття Бога.  
У християнській теології й ідеалістичній філософії в обгрунтуванні буття Бога існують дві тенденції — раціоналістична й ірраціоналістична.  
До першої належить неотомізм. Це найбільш впливовий напрям сучасної релігійної філософії. Наз¬ва походить від імені середньовічного богослова Фо-ми (Тотаз) Аквінського (1225—1274 рр.) і набула по¬ширення у країнах католицького віросповідання. Вчення Ф. Аквінського акцентує увагу на наявності у християнському одкровенні двох істин, якими мо¬жна оволодіти за допомогою людського розуму і які за своєю природою є "надрозумними", тобто вихо¬дять за межі пізнавальних можливостей людини. Відносно останніх фундатор томізму додавав, що вони "надрозумні", але не "протирозумні". Перші істини досліджуються за допомогою пізнання реаль¬них речей І явищ, що оточують людину. Другі пізна¬ються лише через одкровення Бога за допомогою Церкви.  
Ф. Аквінський, використовуючи вчення Аристо-теля (384—322 рр. до н, е.), розробив систему п'яти доказів буття Бога засобами людського розуму на ос¬нові вивчення природних явищ.  
1. У світі все рухається, тому повинен існувати "першодвигун", яким і є Бог.  
2. Одна природна річ обумовлює іншу; у світі іс¬нує загальна причинна обумовленість. Такою "пер¬шопричиною" є Бог.  
3. Світ також складається з випадкових явищ. Ці явища не можуть існувати самі по собі, вони по¬винні породжуватися необхідною причиною, тобто Богом.  
4. Різні речі містять у собі й різні "ступені вдос¬коналеності". Про них можна говорити лише у по¬рівнянні з чимсь більш досконалим. Такою абсолют¬ною досконалістю є Бог.  
5. Розвиток світу підпорядкований якійсь певній меті. Отже, повинен існувати початок, що визначає напрям розвитку світу до означеної мети. Таким по¬чатком є Бог.  
Перелічені "докази" грунтуються на обмеженій метафізичній інтерпретації загальнофілософських проб¬лем, що є характерним для епохи середньовіччя.  
Сучасний неотомізм на об'єктивно-ідеалістич¬ному філософсько-доктринальному рівні прагне син¬тезувати у цілісну гармонійну систему такі принци¬пи — віру і розум, релігію і науку. Неотомізм трактує світ як "реальне створіння Бога", який необхідно прийняти відповідно до його внутрішніх законів. Нау¬ка—це нижчий вид знання, релігія — вищий. Наука, філософія та релігія вивчають одну й ту саму пробле¬му, тільки на різних рівнях: розум, наука охоплюють лише сферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє аб¬солютною істиною.  
Ірраціоналістичне "обгрунтування" віри у Бога є важливою тенденцією у сучасній теології і релігійній філософії, її представлено протестантською "неоор-тодоксальною" школою, що нерідко називають "діа¬лектичною теологією" і "теологією кризи". Значним представником цієї школи був К. Барт (1886— 1968 рр.).  
Протиставивши своє вчення томізму, К. Барт до¬водив, що існування Бога не можна виявити за допо¬могою розуму. Барт також заперечував можливість "природного одкровення", тобто "одкровення" Бога у природі та суспільстві. Відповідно заперечувалась і можливість "природної теології", "християнської фі¬лософії". "...Бог християнства, — заявляв К. Барт, — не може бути присутнім у будь-якій можливій кон¬цепції світу".  
Раціоналізму Барт протиставив сліпу віру: в акті віри народжується пізнання. Віра — не суб'єктивний стан людини, а те, що йде від Бога і надається люди¬ні через "одкровення".  
Точка зору К. Варта розвивається іншими пред¬ставниками християнсько-протестантської неоортодоксії — існування Бога не може бути досліджено за допомогою розуму. Тому наука протиставляється вірі. Протестантська теологія, наприклад, вважає, що віру можна зрозуміти лише через "одкровення". Раціо¬нальне мислення можна інтерпретувати, лише вихо¬дячи з його засад у людському розумі.  
Аналогічні ірраціоналістичні тенденції присутні й у сучасному православ'ї. Віра характеризується як внутрішній психологічний акт. По відношенню до неї аргументація буття Бога є щось зовнішнє, від чого сама віра не залежить. Тому віра — це засіб ірраціо-налістичного, містичного "прилучення до Бога". Віра відмежовується від знання про Бога. Бог недоступний людському розуму. Проте православні ідеологи, на відміну від протестантських, не обмежуються різ¬ницею між Богом і світом, Богом і людиною, навпа¬ки, вони прагнуть побудувати антропологію, тобто вчення про людину як частину християнської філо¬софії.  
Спроби ірраціоналісгачного обгрунтування надіс-тотного джерела релігії властиві сучасній західній іде¬алістичній філософії, яка тісно поєднана з теологією. Прикладом такого синтезу є праця німецького тео¬лога і релігієзнавця Р. Отто (1869—1937 рр.) "Свя¬те", що має певний вплив на сучасне західне релі¬гієзнавство.  
Р. Отто прагне поєднати психологізм і суб'єк¬тивізм з теологією. Він наводить такі принципові по¬ложення власної концепції:  
а) реально існують об'єкти релігійного поклонін¬ня — "святе", "трансцендентне", "зовсім інше". Во¬ни не мають нічого спільного з реальними об'єктами, що оточують людину;  
б) релігія — це зустріч людини зі "святим", що породжує у психіці особливі відчуття і переживання, головні з яких — страх і захоплення. Таким чином, на грунті психологічного аналізу релігійних емоцій Отто намагається побудувати концепцію сутності релігії.  
Суб'єктивно-ідеалістична концепція релігії. Початок суб'єктивістської традиції у теології пов'язується з вченням Ф. Шлейєрмахера (1768—1834 рр.). Він не заперечував існування надприродного джерела релігії. Однак центр релігійної проблеми переніс у сферу окремого індивіда і передусім у галузь його почуттів. Шлейєрмахер започаткував вивчення релігії як інди¬відуально-психологічного феномена, як певного стану людської свідомості та людських переживань. Най¬більш послідовно ця суб'єктивістська й ірраціоналіс-тична лінія провадилася американським філософом-прагматистом У. Джемсом (1842—1910 рр.). Він дово¬див, що релігія є істиною по відношенню до індивіда, оскільки вона є "корисною" для нього. Корисність релігії У. Джеме вбачав у тому, що вона нейтралізує психологічні конфлікти, перетворює негативні емоції у позитивні. На цій підставі релігійний досвід індиві¬да ототожнювався з науковим досвідом. Кожний ін¬дивід, виходячи з власних почуттів, вибирає той чи інший світогляд. Тому світогляд людини визначається його емоційним світом. Таким чином, Джеме дійшов висновку, що основою релігії є почуття, а релігію не¬обхідно визначати як породження людської свідомос¬ті, результат суб'єктивних переживань людини.  
Сучасний американський психолог Г. Олпорт аб¬солютизує суб'єктивні особливості релігійних пере¬живань, притаманних окремій людині. Він твердить: "З самого початку і до кінця шлях релігійних по¬шуків є ізольованим". Концепція Олпорта до¬водить суб'єктивізм у розумінні релігії до крайності. Її сенс полягає в тому, що кожний віруючий має власну релігію. Отже, релігій стільки, скільки віру¬ючих.  
Така надто широка форма суб'єктивізму, з точки зору теології, має чимало істотних недоліків. По-перше, релігія розглядається як породження людської свідомості, а не як продукт Божого одкровення. По-надприродне джерело релігії або відсовується на зад¬ній план і має риси "філософського", а не християн¬ського Бога (Шлейєрмахер), або зовсім ігнорується. По-друге, абсолютизація ролі почуттів як основи ре¬лігії веде до розгляду догматики як чогось вторинно¬го. Таким чином, руйнується концепція "істинної" церкви, належність до неї віруючого перестає бути обов'язковою.  
Дальший розвиток суб'єктивізму фактично при¬зводить до руйнування релігійної ідеології. Тому су¬часна західна філософія релігії прагне подолати край¬нощі суб'єктивізму, а саме — прагне обгрунтувати єдність суб'єктивного ідеалізму з теологією. Суб'єк¬тивно-ідеалістична концепція релігії розглядає люд¬ську свідомість як особливу духовну сутність, що сама виробляє релігійні ідеї та уявлення, але не дає відпо¬віді на головне питання: звідки виникає зміст індиві¬дуальної свідомості.  
Натуралістична концепція релігії. Згідно з цією концепцією, релігія породжується внутрішніми потре¬бами людського організму, його фізіологічними про¬цесами. У такій інтерпретації релігія стає атрибутом біологічної природи людини. Коротко розглянемо дві концепції.  
1. Вчення 3. Фрейда (1856—1939 рр.). Фрейдизм створив один з варіантів натуралістичного пояснення релігії. 3. Фрейд у праці "Тотем і табу. Психологія первісної культури та релігії" намагався застосувати власний психологічний метод, щоб пояснити виник¬нення тотемізму — найдавнішої форми релігії. Всі соціальні явища, культура розглядаються як система забобонів, за допомогою яких суспільство стримує ворожі йому сексуальні потяги людини ("лібідо"). За-  
вдяки культурним нормам поведінки природжені Ін¬стинкти і потяга людини або зміщуються у сферу без-свідомого, або "сублімізуються", тобто перетворюю¬ться на форми соціальної творчості, до яких Фрейд відносив і релігію. Тайну виникнення тотемізму він вбачав у перенесенні первісною людиною свого дво¬якого ставлення до батька, обумовленого так зва¬ним едиповим комплексом, на "замісника" бать¬ка — на тотем.  
У праці "Майбутнє однієї ілюзц" Фрейд розши¬рює свої погляди щодо релігії у сучасному суспільстві. Релігійні уявлення — це ілюзії, що випливають з ба¬жань людини. Релігія визначається як загальнолюд¬ський "нав'язливий невроз". Якщо першим "заміс¬ником" батька був тотем, то у сучасному суспільстві таким "замісником" стає Бог. Таким чином, Фрейд прагне пояснити релігію на рівні окремої людини з її імпульсами і нахилами. Невроз як стан окремої лю¬дини переноситься на все суспільство.  
2. Вчення Е. Фромма. Е. Фромм (1900—1980 рр.) — представник сучасного неофрейдизму, в основу якого покладено синтез соціологічного підходу з психоана¬літичним. У праці "Психоаналіз і релігія" Фромм по¬яснює потребу людини у релігії "екзистенціальним" конфліктом між душею і тілом. Тіло є часткою при¬роди, а розум підіймається над природою. Людина постійно прагне вирішити проблему розколу між ті¬лом і душею, але ніколи не зможе її вирішити. На цьому грунті у людини виникає потреба у вірі та релігії. Фромм пропагує релігію без Бога, у центрі якої людина. З його точки зору, "немає жодної лю¬дини, у якої не було б потреби у релігії", тобто, обґрунтовується існування релігії у будь-якому сус¬пільстві.  
Соціологічна концепція релігії. Засновником кон¬цепції вважається М. Вебер (1864—1920рр.). Теоретич¬ними передумовами вивчення релігії були його поло¬ження про "Ідеальні типи соціальної дії". Вебер запе¬речував об'єктивні чинники розвитку суспільства і відносно релігії стверджував, що вона має власні, релігійні джерела. А тому соціологія релігії повинна об¬межуватися лише вивченням мотивації релігійних уявлень, котрі історично сприяли контролю над по¬ведінкою та триманням індивідів у покорі. Згідно з цими положеннями, Вебер, на основі залучення знач¬ного історичного матеріалу, вмотивовує думку про вирішальну роль протестантської етики у формуванні і розвитку капіталізму.  
На думку іншого визначного прихильника цієї концепції— Е. Дюркгейма (1858—1917 рр.), розумін¬ня людської природи принципово неможливе без вивчення суспільства, у якому діє людина. Інтегрую¬чою основою суспільства він визначає суспільну сві¬домість — загальні вірування, почуття, цінності, норми. За Дюркгеймом, послаблення згаданих віру¬вань і почуттів призводить до послаблення соціальних зв'язків між людьми і у перспективі загрожує дезін¬теграцією суспільства, його розпадом.  
Релігія у Дюркгейма — це соціальне явище. Однак релігія ототожнюється з суспільною свідомістю взага¬лі. Для Дюркгейма релігійними є всі колективні, су¬спільні уявлення і вірування, якщо вони мають обо¬в'язковий для всіх членів суспільства характер і під¬коряють собі діяльність індивіда.  
У даній концепції в релігійних уявленнях та риту¬алах персоніфікуються і символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з су¬спільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить ви¬сновку, що існування релігії має вічний статус, вона є необхідним елементом в кожному суспільстві.  
Таким чином, розглянувши обидва питання теми, можна пересвідчитися у важливості релігієзнавчої проблематики і констатувати той факт, що в умовах Демократизації суспільного життя значно зростає ін¬терес до релігії та її культури, знімаються ті штучні перепони, що відокремлювали віруючу особу від ре¬лігійних цінностей, а також протиставляли релігійні верстви населення атеїстичне мислячим громадянам. Це викликає гуманістичну переорієнтацію суспільної свідомості, вносить нові акценти в правову політику держави. Українська незалежна держава може стати дійсно правовою лише тоді, коли її практична ді¬яльність буде забезпечувати права людини, в т.ч. у галузі свободи совісті. Однак для того щоб даний процес відбувся, необхідно деідеологізувати ті соці¬альні науки, які нещодавно теоретично обґрунтовува¬ли "необхідність" і "доцільність" ліквідації такого су¬спільного інституту, як релігія з її церковними ін¬ституціями. Йдеться не про викриття окремих хиб¬них, помилкових поглядів деяких науковців. Проблема ставиться значно ширше. Якщо за часів тоталітарного режиму релігієзнавча наука не мала ніякої само¬стійності і фактично виконувала соціальне замовлен¬ня, то на даному етапі демократичних перетворень наука, що займається релігійною проблематикою, має поступово відходити від ідеологізованих шаблонів не¬діалектичного мислення і подати релігійний феномен у науковому світлі. Така наука повинна слугувати громадянському суспільству як надійний та ефектив¬ний інструмент глибокого вивчення усіх тих процесів, що відбуваються в релігійно-світоглядній сфері й без¬посередньо в релігійно-побутовому середовищі, ана¬лізувати найважливіші сучасні тенденції в розвитку релігійної сфери для коригування практичної політи¬ки держави та її органів щодо релігії і церкви.  
Тому значну актуальність набувають положення релігієзнавства — системи наукових знань (філософ¬ських, соціологічних, психологічних, історичних) про релігію, її походження, будову і функції. Деідеологі-зоване релігієзнавство приділяє значну увагу вивчен¬ню соціальної природи релігії, її місця в суспільстві. В такий спосіб воно виступає як раціоналістичний науковий тип знання про релігію, позбавлений рис як ідеологізованих, так і містифікованих теорій.  
У навчальних закладах України курс релігієзнав¬ства ще тільки опановується, але ті знання, які по¬винні здобути студенти, курсанти, учні в процесі оволодіння даною дисципліною, відіграють певну роль у становленні їхньої світоглядної та правової культури, формуванні професійних рис фахівців.

Згідно з останніми даними зараз у світі проживає 2,1 млрд християн, 1,3 млрд мусульман, 900 млн індуїстів, 394 млн даосистів, 376 млн буддистів і 1,1 млрд атеїстів. 

Третина жителів планети (31,43%) —  християни. Більше половини з них  належать до Католицької Церкви (1,15 млрд чоловік). 

У порівнянні з даними 2009 р. (1,166 млрд) їхня кількість трохи зменшилася. Проте католицизм є основною релігією в багатьох європейських країнах (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Австрія, Бельгія, Литва, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Хорватія, Ірландія, Мальта тощо).  

Усього в 21 державі Європи католики становлять більшість населення, у  Німеччині, Нідерландах і Швейцарії  — половину. У західній півкулі католицизм розповсюджений у всій Південній і Центральній Америці, а також у Канаді та США. В Азії католики переважають на Філіппінах і в Східному Тиморі, велика кількість католиків у В’єтнамі, Південній Кореї та Китаї. На Близькому Сході багато католиків у Лівані (мароніти та ін.). 

В Африці проживає, за різними оцінками, від 110 до 175 млн католиків.

Православ’я сповідують близько 300 млн чоловік. У сучасному світі до країн з більшістю православного населення належать: Росія, Україна, Білорусь, Болгарія, Греція, Грузія, Кіпр, Македонія, Молдова, Румунія, Сербія, Чорногорія. Також Православ’я помітно присутнє у Боснії та Герцеговині, Фінляндії, Казахстані та на Алеутських островах американського штату Аляска. Крім того, його сповідують в Естонії, Латвії, Киргизії та Албанії. Наприкінці XX ст. однією із зон порівняно швидкого поширення Православ’я стають Африка на південь від Сахари, а також Південно-Східна Азія та Південна Корея. Водночас важливо відзначити, що Православ’я присутнє в більшості країн світу. 

Приблизна кількість тих, хто сповідує протестантизм, — 720 млн. Ця конфесія є  переважаючим віросповіданням у  скандинавських країнах, США, Великобританії, Австралії, Новій Зеландії. У Німеччині, Нідерландах, Канаді, Швейцарії протестантизм є одним із двох переважаючих віросповідань (поряд з католицизмом). 

Щодня у світі стає на 300 атеїстів менше, зате кількість християн щодня збільшується в середньому на 80 тисяч, причому кількість католиків щодня зростає на 31 тисячу. Це статистика зі щорічного звіту Міжнародного Бюлетеня місіонерських досліджень (International Bulletin of Missionary Research). 

Як зазначають ЗМІ, українці стають однією з найбільш релігійних націй у Європі. Тепер у нашій країні вже 71,4% населення вважають себе віруючими, а значить ми за цим показником поступаємося лише католикам Польщі, Португалії, Словаччини, православним кіпріотам. Більше того — кількість віруючих постійно зростає: результати опитування Центру Разумкова свідчать, що за десять останніх років загальнонаціональна українська паства збільшилася на 13%.

Найбільш релігійним краєм держави залишається захід, де зосереджено 34,5% усіх православних парафій.

Про це повідомляє УНІАН з посиланням на НХМ і "Церковну православну газету".