Індуїзм

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Науковий реферат із релігієзнавства на тему:

 

Індуїзм

 

 

 

 

 

 

 

 

            Виконала:

 

            

      

 

Перевірив:

                                           

 

 

 

 

 

                                                    

 

                                                 

                                                           ПЛАН

 

1. Виникнення, походження і розвиток індуїзму.
2. Святі писання індуїзму.
3. Вчення й поведінка – ахімса й варна.
4. Джайнізм і сикхізм – як релігійні напрями індуїзму.
5. Махатма Ганді й кастова система.
6. Пантеон індуїстських богів.
7. Ріка Ганг в індуїстській міфології.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дати визначення індуїзму нелегко, оскільки в ньому немає чітко визначеного віровчення, священницької ієрархії або керівної установи. Однак в індуїзмі є свамі (вчителі) й гуру (духовні наставники). Загальне визначення індуїзму подаєтьсяв одному підручнику з історії, згідно з яким він є “комплексом віровчень та установ, що упорядковувалися від часу складення Вед, стародавніх (і найсвятіших) писань, аж дотепер”. В іншому джерелі говориться: “Можна сказати, що індуїзм – це вірність або поклоніння богам Вішну, Шиві чи богині Шакті та їхнім втіленням, віразам, подружнім партнерам або нащадкам”. Він охоплює також культ Рами й Крішни (втілень Вішну), Дурги, Сканди й Ганеші (відповідно дружини й синів Шиви). Кажуть, що індуїзм налічує 330 мільйонів богів, проте це не політеїстична релігія. 

Iндійський письменник А. Партасараті пояснює: “Індуїсти не є політеїстами. Індуїзм говорить про одного Бога... Різні боги й богині індуїстського пантеону є простим відображенням сили та функцій одного найвищого Бога в матеріальному світі”.

Індуїсти часто називають свою віру санатана-дгарма, що означає вічний закон або порядок. Індуїзм – це насправді дуже загальний термін, яким описується безліч релігійних течій і сект (сампрадай), які з’являлися й процвітали протягом тисячоліть у тіні складної давньої міфології індусів. Ця міфологія настільки заплутана, що в одній праці говориться: “Індійська міфологія – це густі й непрохідні джунглі. Коли ви заглиблюєтеся в неї, то вже не бачите денного світла й втрачаєте всіляку орієнтацію” (“New Larousse Encyclopedia of Mythology”).

                                              

                                         Давні коріння індуїзму

Хоча індуїзм не такий  поширений, як інші основні релігії, 2000 року він налічував близько 800 мільйонів вірних прихильників, тобто  майже одну восьму (13%) світового населення. Більшість з них живуть в Індії.

Деякі історики кажуть, що індуїзм взяв свій початок 3500 років  тому, коли світлошкірі арії прийшли  з північного заходу в долину ріки Інд, на територію сучасного Пакистану  та Індії. Звідти вони розійшлись по прилеглих до ріки Ганг рівнинах і по цілій Індії. Релігієзнавці твердять, що вірування переселенців базувались на старожитніх перських та вавилонських вченнях. Також в індуїзмі простежується спільний зв’зок для багатьох культур – легенда про потоп.

                                       Індуїстська легенда про потоп

“Вранці вони принесли Ману [прабатькові людей і першому  законодавцеві] воду, щоб умитися... Коли він умивався, до його рук потрапила  риба [Вішну у втіленні Матс’я].

              

Вона промовила до нього:

             

–   Подбай про мене і я врятую тебе!

 

         –   Від чого врятуєш ти мене?

 

–   Потоп забере всі ці істоти, але я врятую тебе!

                                     

–    Як же мені подбати про тебе?

 

Риба навчила Ману, як потрібно за нею доглядати. Після цього вона сказала:

“ У тому й тому році прийде потоп. Послухайся мене (моєї поради) й приготуй корабель. Коли почне  шаленіти потоп, ти зайди в корабель, і я врятую тебе”.

 

Ману виконав вказівки риби, і під час потопу вона притягнула корабель до однієї “північної гори, а потім сказала: “Я врятувала тебе. Тепер прив’яжи човен до дерева, щоб води не змили тебе, хоча ти є на горі. Коли води будуть осідати, ти можеш мало-помалу сходити з неї!” (“Сатапата-брахмана”).

 

Але яку релігію сповідували люди в долині ріки Інд перед приходом аріїв? Археолог сер Джон Маршалл згадує про “величну Богиню-Матір”, яку деколи зображали статуетки вагітних жінок, здебільшого оголених, з кольє на шиї та в головних уборах... Слід теж згадати “Бога-чоловіка”, “в якому можна одразу розпізнати прототип історичного Шиви”, що сидить стуливши стопи ніг (поза йоги), із статевим органом в ерекції (нагадує культ лінгам [фалос]), оточений тваринами (символ Шиви – “Господа тварин”). Безліч витесаних з каменю фалосів і вульв... вказують на культ лінгам і йоні Шиви та його дружини” (“Релігії світу – від минулого до сучасності”, англ.). Донині Шиві поклоняються, як богові плодючості, богові фалоса, або лінгама. Їздовою твариною Шиви є бик Нандін.

Індуїстський вчений Свамі Санкарананда не погоджується з тлумаченням Маршалла, кажучи, що спочатку ці обожнювані камені, деякі відомі як Шивалінга, символізували “ вогонь з неба або сонце і його вогонь, тобто промені” (“The Rigvedic Culture of the Pre-Historic Indus”). Цей вчений твердить, що “ культ статі... спочатку не мав релігійного характеру. Він є пізнішим витвором і виродженням оригіналу. Це люди знизили занадто високий для них ідеал до свого рівня”. Як контраргумент західній критиці індуїзму, він наводить факт, що хрест, якого вшановують християни, – це язичницький фалічний символ, отже “християни... є прихильниками культу статі”.

З бігом часу вірування, міфи й легенди Індії було записано. Сьогодні вони складають святі писання  індуїзму. Хоча ці священні праці об’ємні, в них немає якогось єдиного вчення.

 

                                      Святі писання індуїзму

Найдавнішими писаннями  є Веди – збірник молитов і  гімнів, відомих як “Рігведа”, “Самаведа”, “Яджурведа” й “Атхарваведа”. Їхнє складання тривало декілька сторіч і було закінчене приблизно 900 року до н. е. Згодом Веди було доповнено іншими писаннями, такими як брахмани й упанішади.

У брахманах подається  інструкція, як потрібно виконувати домашні  й прилюдні ритуали та жертвоприношення, а також детально пояснюється їхнє глибоке значення. Вони були написані приблизно 300 року до н. е. або й пізніше. Упанішади (дослівно: “сидячи біля вчителя”) ще відомі за назвою “Веданта”, написані в період між 600 і 300 роками до н. е. Це трактати, що, за індуїстською філософією, виявляють причину будь-якого способу мислення і вчинків. Також у цих писанняхмістяться доктрини про сансару (переселення душі) й карму (віровчення, що вчинки у попередньому існуванні людини є причиною її сьогоднішньої долі).

Ще інші писання називаються “Пурани”; це довгі алегоричні історії, що містять багато індуїстських міфів про богів, богинь та народних героїв. Ця велика індуїстська бібліотека теж включає епоси “ Рамаяна” й “Магабгарата”.

Перший, за словами А. Партасараті, розповідає про “Господа Раму... найславетнішого з-поміж усіх персонажів у релігійних писаннях”. “ Рамаяна”– це одне з найпопулярніших серед індуїстів писань, датоване приблизно IV сторіччям до н. е. Це оповідь про героя Раму, або Рамачандру, в якому індуїсти вбачають взірець сина, брата й чоловіка. Він вважається сьомою аватарою (втіленням) Вішну, і його ім’я часто вживають як привітання.

За словами Бгактіведанта  Свамі Прабгупада, засновника Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, “Бгагавад-гїта [частина “Магабгарати”] є найвищою настановою моральності. Настанови Бгагавад-гїти описують вищий шлях релігії й моральності... Остання настанова Гїти – вручити себе Кршні [Крішні] – є вище слово будь-якої моралі та релігії” (Бг.).

“Бхагават-гіта” (Пісня  богів), яку дехто вважає за “суть ведичної мудрості Індії”, є бесідою, що відбулася на полі бою. Це розмова “між Господом Шрї Кршною [Крішною], Верховним Богом-Особою, та Арджуною, Його відданим і близьким другом, якого Господь навчає науці самоусвідомлення”. “Бхагават-гіта” є лише однією з багатьох святих книжок індуїзму. Деякі з них  (Веди, брахмани та упанішади) вважаються шруті (почутими), безпосередньо виявленими священними текстами. Інші, наприклад епоси й “Пурани”, – це смрті (що їх пам’ятають), складені людьми, хоч одержані через відкриття. Одним з прикладів цього є “Ману-смрті”, в яких, крім пояснень підстав кастової системи, викладаються індуїстські релігійні й громадські закони.

 

                               Вчення й поведінка – ахімса й варна

В індуїзмі, як і в інших релігіях, є певні елементарні поняття, що впливають на мислення й щоденну поведінку людей. Одним з визначних понять є ахімса (в санскриті: ахінса), або ненасильство, чим уславився Мохандас Ганді (1869 – 1948 роки), відомий як Махатма. Віе був високошановним індуїстським керівником і вчителем ахімси.

Згідно з цією філософією, індуїсти не повинні вбивати жодного створіння  або вдаватися до насильства. Ось  чому вони вшановують декотрих тварин, таких як корова, змія та мавпа. Найсуворіше  дотримуються вчення про ахімсу й з повагою ставляться до життя прихильники джайнізму (заснований у VI сторіччі до н. е.). Вони ходять босоніж і навіть одягають пов’язки, щоб випадково не проковтнути якоїсь комахи. Цю релігію, символом котрої є староіндійська свастика, заснував у VI сторіччі до н. е. заможний індійський князь Натапутта Вардхамана, більш відомий як  Вардхамана Махавіра (цей титул означає “велика людина” або “великий герой”). Він обрав шлях самозречення та аскетизму. У пошуках знання він вирушив  голий “через села й рівнини центральної Індії, щоб знайти звільнення від циклу народження, смерті та переродження” (Джон Б. Носс, “Релігії людини”).  Махавіра вважав, що душу можна спасти лише завдяки крайнім формам самозречення й самодисципліни, а також суворому дотриманню ахімси (ненасильство щодо всіх живих істот). Він настільки додержувався ахімси, що носив із собою м’який віничок і обережно змітав усіляких комашок на своєму шляху. Виявляючи пошану до життя, він також дбав про чистоту й непорочність своєї душі. Сьогодні його послідовники. Намагаючись поліпшити свою карму, провадять подібне життя, яке відзначається самозреченням і шанобливим ставленням до всього живого. Це ще раз показує, який могутній вплив справляє на людей віра в безсмертну душу. У наш час ця релігія нараховує майже чотири мільйони прихильників. Більшість з них живе в Індії, в околицях Бомбея і в штаті Гуджарат.

На відміну від них, сикхи  відомі своїми військовими традиціями, а поширене між ними прізвище Сінгх  означає лев. Сикхізм, символом якого є три мечі й коло, сповідує 17 мільйонів людей. Більшість із них живе в Пенджабі. На середині штучного озера в сикхському святому місті Амритсарі височіє Золотий храм. Сикхських чоловіків легко розпізнати по блакитних (означає широкий, як небо, вільний від упередження розум), білих (означає святість особи, що провадить зразкове життя), і чорних (це згадка про гоніння сикхів британцями 1919 року) тюрбанах. Такі тюрбани є невід’ємною частиною їхніх релігійних звичаїв; сикхи також не стрижуть волосся.

Мовою гінді слово сикх означає “учень”. Сикхи є учнями засновника цієї релігії, гуру Нанака, і послідовниками вчення десятьох гуру (Нанака і дев’ятьох наступників), писання котрих увійшли у святу книгу сикхів “Гуру Грантх Сахіб”. Ця релігія з’явилася на початку XVI сторіччя, коли гуру Нанак вирішив взяти найліпше з індуїзму та ісламу й створити об’єднану релігію. Місію Нанака можна сформувати одним реченням: “Оскільки є лише один Бог і він наш Отець, всі ми повинні бути братами”. Сикхи, як і мусульмани, вірять в одного Бога й забороняють використання ідолів. Вони визнають індуїстське вчення про безсмертну душу, перевтілення та карму. Місце поклоніння сикхів називається гурдвара. Одна з найбільших заповідей гуру Нанака звучала: “Завжди пам’ятайте Бога, повторюйте Його ім’я”. Про Бога говориться, що він “Правдивий”, але не вживається його імені. Інша заповідь: “Діліться своєм маєтком з тими, кому менш пощастило”. Тому в кожному храмі сикхи мають лангар, або кухню, де кожна людина може отримати безплатно їжу. Там навіть є приміщення, де подорожні можуть безплатно переночувати.

Останній гуру, Говінд Сінгх (1666 – 1708 роки), заснував сикхське братство Хальса, члени якого дотримуються п’яти “к”, а саме: кеш – нестрижене волосся (символ духовності); кангха – гребінець у волоссі (символ порядку й напучення); кірпан – меч (ознака гідності, хоробрості й саможертовності); кара – сталевий браслет (символ єдності з Богом) і кач – короткі спідні штани (ознака скромності й символ моральної стриманості).

Загальновідомий чинник індуїзму –  варна, або кастова система, яка жорстко розділює суспільство на класи.  “Ненасильство – це перший та останній пункт моєї віри” (Махатма Ганді, 23 березня 1922 року).

Махатма Ганді прославився політикою  незастосування насильства в боротьбі за незалежність Індії від Великобританії (здобуто 1947 року), а також кампанією поліпшення життя мільйонів індусів. Індійський професор М. П. Реге пояснює: “Він прголошував ахімсу (ненасильство) фундаментальною моральною цінністю, котру вважав турботою про гідність та добробут кожної людини. Якщо вчення певних священних писань індуїстів суперечили ахімсі, він не визнавав їхнього авторитету; він безстрашно намагався викорінити недоторканість та ієрархічну кастову систему й відстоював рівноправність жінок у всіх сферах життя”.

Що Ганді думав про долю недоторканих? У листі до Джавахарлала Неру (2 травня 1933 року) він написав: “Рух харіджанів занадто потужний, щоб охопити його розумом. У світі немає нічого гіршого. І все ж таки я не можу покинути релігію – не можу залишити індуїзм. Якби я розчарувався в індуїзмі, життя стало б для мене тягарем. Завдяки індуїзму я люблю християнство, іслам і багато інших релігій... Але я не можу миритися з його поняттям недоторканості” ( “Ганді. Вибране”, англ.). Не важко побачити, що індуське суспільство все ще поділене за цією системою, хоч її відкинули буддисти й джайністи. Кастова система глибоко вкоренилася в психології індусів, так само як расова дискримінація в розумах мешканців США та інших країн. Сьогодні аналогічне (щоправда менш виражене) відчуття класової належності все ще можна бачити в суспільстві Великобританії та в інших країнах. Отже, в Індії людина з народження перебуває в суворо визначеній кастовій системі, з котрої практично не може визволитись. До того ж пересічний індус і не прагне цього. Він вважає своє місце в ній як наперед визначену неминучу долю, результат власних вчинків у попередньому існуванні, тобто кармі.