Криза українського православ’я, Внутрішнє життя Православ’я в XVI ст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота Історія Православ’я в Україні

«Криза українського православ’я, Внутрішнє життя Православ’я в XVI ст»

 

 

 ЗМІСТ

 

 

    Вступ......................................................................................................................3

 

1. Правовий стан Православної церкви..................................................................5

2. Внутрішній стан Православної церкви...............................................................9

3. Соборна діяльність..............................................................................................13

4. Православ’я в Україні напередодні Берестейської унії…...............................17

 

    Висновки...............................................................................................................23

 

    Список використаних джерел та літератури.....................................................25 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Питання про українське православ’я  від поділу Київської митрополії до Берестейської унії (1458 – 1596) досить складне і багатогранне. Потрібно звернути увагу на те, що цей період в історії православної церкви в Україні, який завершується Берестейською унією, мав свої відмінності і особливості в національно-церковному житті. Навіть російські церковні історики виділяють цей період як „Історію Західно-Руської Церкви”. У цей період церковне життя на терені України розвивалося під іноземною й іновірною польсько-литовською владою. І хоча де-юре толероване православ’я і не утискувалося, але існували істотні причини (право патронату, „подавання столиць духовних і хлібів духовних”), які спричинили глибоку кризу церковного життя, деморалізували і дезорганізували його. Водночас саме в цей період розвинулися характерні особливості українського православ’я: активна участь в церковно-релігійному житті всієї церкви (не лише її ієрархії і духовенства), тобто і світського елементу, зближення церковного життя, духовної освіти і школи, які змушені були зустріти  сильний наступ латинської культури, католицтва і протестантизму.

Другим важливим питанням є внутрішній стан церкви в середині XVI ст., коли в Українській церкві панував застій. XVI ст. – це темна епоха в історії Української церкви. Зокрема, у другій половині XVI ст. відбувається глибокий розклад церковного та релігійного життя. відсутність високої освіти серед духовних осіб, симонія, падіння монастирського життя, невільнича залежність церкви від світської влади, приниження та поневолення Української церкви польською державою після Люблінської унії 1569 р., коли відбувся перехід українських земель з-під влади великого князівства Литовського до Польщі, обмеження прав православних (не так де-юре, як де-факто) – такий жалюгідний стан тодішнього українського православ’я.

Також необхідно  розглянути діяльність церковних соборів періоду XVI ст. Адже серед активних засобів і заходів протидіяння деструктивним елементам виступають форми соборного життя православної церкви, щоб спільними силами вирішувати церковні справи і рятувати релігійний і національний скарб – українську церкву. Церковні собори і церковні братства – це активні форми церковної соборності XVI ст.

Потрібно також  розглянути питання про стан православ’я  в Україні напередодні Берестейської  унії.

З’ясування  всіх вище наведених проблем допоможе зрозуміти багато суперечливих питань життя православної церкви в Україні XVI ст.

Отже, тема даної  курсової роботи є актуальною, оскільки проблеми висвітлені в ній, дають  можливість:

- виділити позицію  православної церкви та громадськості  щодо релігійної самобутності;

- розкрити широкий  спектр взаємовідносин православної  церкви і польської влади;

- проаналізувати  тенденції, шляхи і напрямки  необхідні для розуміння процесів, що відбувалися між православною  церквою, громадськістю і державою;

- поглиблено ознайомитись з правовим станом Української православної церкви в Польській державі.

Джерельною  базою даної курсової роботи послугувала  низка праць і досліджень Власовського І. [10], Плохія С.Н. [21], Грушевського М. [12, 13] та ін.

Мета курсової роботи – з’ясувати стан православної церкви в Україні, починаючи з 1458 року до Берестейської унії 1596 року.

Основні завдання роботи полягають  у наступному:

- зробити аналіз  взаємовідносин православної церкви  в Україні і польської влади;                                                                                                                                                                        - дослідити права православної церкви в Польській державі;

- визначити  основні межі, за якими формувалося  життя Української православної церкви під владою Польщі;

- описати умови,  в яких існувала Українська  церква;

- окреслити  роль і місце Української православної  церкви в житті українського  суспільства.

Структура курсової роботи: робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Правовий стан Православної Церкви

 

Причини політичного характеру  в житті Польщі і Литви, ліберальний  дух часу, особисті риси характеру  тогочасних королів Польщі, які не піддавалися тискові фанатичних прихильників боротьби зі „схизмою”, сприяв продовженню поміркованої, загалом толерантної державної політики щодо православної церкви в Україні. Польський король Казимир IV Ягайлович, під час правління якого наступив остаточний поділ Київської митрополії на Київську і Московську, до кінця свого довгого правління (1492) не змінював свого терпимого, толерантного ставлення до православної церкви і православних.

Певне загострення  міжконфесійних відносин виникло на українських землях, які були під Литвою за часів князювання сина Казимира IV Олександра, який був Великим князем Литовським, а потім і королем польським (1501-1506). Коли литовці, за якими стояла католицька Польща, почала утискати православних, православні шукали захисту в православній Москві і Молдові. Поголос про те, що православних примушують у Литві до переходу на католицтво, масові переходи прикордонних князів Чернігівщини до Московщини викликав ріст політичних симпатій до Москви серед православного населення Литовської Руси, зрештою, привів до війни Москви з Литвою. Все це примусило правителів Литви здійснювати теж урівноважену, терпиму щодо православної церкви політику. Князь Олександр, прихильний до католицтва, обмежувався приватними засобами для заохочення на перехід православних в католицтво, не видавав будь-яких розпоряджень або законів, які б обмежували православну церкву і православних у правах [10, с.163 – 164]. Навпаки, у ряді своїх привілеїв Олександр стверджував права і вольності, дані його попередниками духовенству, князям, боярам і шляхті без різниці віросповідання. В окремих грамотах князь Олександр підтверджував непохитне право митрополитів і єпископів Київської митрополії, незалежність їх духовних судових прерогатив і прав на церковні маєтки.

Зміцнення правового  стану православної церкви відбулося  під час правління польських  королів - Сигизмунда І (1506-1548) і його сина Сигизмунда ІІ Августа (1548-1572). Як вважають історики, ці часи були найкращими для Української православної церкви під католицькою державною владою Польщі. Безперервні війни Польщі з Москвою, Молдавським господарем, Прусією, відбиття постійних нападів татарських орд - все це вимагало напруження державних сил і диктувало необхідність рахуватися з настроями, бажаннями, вимогами православного населення. Серед актів Сигизмунда І, виданих спеціально для православних, вартий уваги його „стверджуючий привілей”, виданий в 1511р. на сеймі Великого князівства Литовського у Бересті.

Привілей 1551р., виданий Сигизмундом ІІ Августом на Віленському сеймі для Литви-Руси, був останнім, в якому підтверджувалися обмеження православних та інших не католиків у правах займати вищі державні і земські становища та брати участь в Господарській раді згідно Городельського акту 1413р.

Після скасування Городельського акту в 1563р. вища ієрархія православної церкви Польщі не була урівнена у правах з католицькою ієрархією. Православний митрополит і православні єпископи не мали права, як католицькі біскупи, засідати в сеймах, бути постійними членами Господарської ради. Католицька ієрархія не допускала урівнення „схизматицької” ієрархії з католицькою на державному рівні. Привілейоване становище католицького духовенства проявлялося і в тому, що воно сплачувало добровільні датки в державну казну, а православне духовенство оподатковувалося на рівні з іншими станами.

Після Люблінської  унії 1569р., якою Польща і Велике князівство Литовське були об’єднані в одну державу - Річ Посполиту Польську, всі українські землі були включені в Польську корону як „повернені” (тобто стверджувалося, що всі українські землі „здавна з цілим, повним і безсумнівним правом” належали Польській короні). Українській православній церкві на цих „повернених” українських землях були гарантовані вільне ісповідання віри, вживання української мови („руської” мови) в офіційних документах, а також права і вольності, якими користувалися католики. Цим переслідувалися певні цілі: міцніше зв’язати з Польщею великі й багаті українські землі, не дозволити римо-католицизму чинити будь-які обмеження православному народу України, щоб не викликати міжконфесійного напруження, що позначилося б на державній цілісності і міцності Польщі.

В наступний  період історії Польщі, на який припадає час так званого безкоролів’я (1572-1573), в країні активно діяли єзуїти у боротьбі з протестантами, останні сконсолідувалися з православними і частиною поміркованих католиків, утворивши так звану Варшавську конфедерацію на конвокаційному сеймі 1573р. Варшавська конфедерація відіграла активну роль в захисті релігійних свобод в Речі Посполитій. Її учасники зобов’язалися бути взаємно толерантними, зберігати цю толерантність у наступних поколіннях, бути солідарними у боротьбі за свободу віри при будь-якому уряді, який переслідував би будь-яку конфесію. Католицькі біскупи не підписалися під статтями Варшавської конфедерації. Православні впродовж усього існування Польщі посилалися на Варшавську конфедерацію і королівську присягу 1573р. у боротьбі за свободу Православної церкви в Україні.

Релігійна боротьба розпалися під час королівства Стефана Баторія (1575-1586). Спираючись на католицьку церкву він намагався послабити інші віровизнання, але робив це не державно-законодавчими актами, щоб не викликати опору з боку дисидентів і православних.

Особливо обережною  була церковна політика Баторія у зв’язку з введенням в 1582р. буллою папи Григорія ХІІІ нового Григоріанського календаря. „Новий стиль” зобов’язував всі землі  і області Речі Посполитої. Але поскільки серед православних постало незадоволення і велике обурення з причин нав’язування їм змін церковного календаря з Риму і почалася боротьба проти насильницького запровадження святкування свят за новим стилем, Стефан Баторій відмінив своє розпорядження про необхідність прийняття нового стилю православною церквою. З цього приводу видано ряд грамот (1584, 1585 і 1586 рр.), в яких король стверджував, що новий календар прийнято „для порядку і справ Речі Посполитої”, що не було наміру цим „порушувати грецькі обряди і свята”, що „есть і далі має бути вільно кожному на божества і віри своєї уживати, свята святити і обходити”.   Грамота кінчається наказом зберігати „спокій і згоду між різними у вірі і набожестві” [10, с.172]. І хоча католицькі біскупи часто вимагали від короля скасувати акти Варшавської конфедерації 1573р., але Стефан Баторій не наважувався цього зробити не зважаючи на фанатичні поради, прозьби і погрози, хоч сам був ревним католиком.

Після смерті короля Стефана Баторія в 1586р. в період так званого безкоролів’я (1586-1587) знову розпочалася боротьба за збереження законів про релігійну свободу в Польщі. Утворюється ряд воєводських конфедерацій з метою підтвердження Варшавської конфедерації 1573р.: щоб всі „спокійно хвалили Бога”, щоб були збережені всі гарантії для віри всіх іновірних у польській державі. Це загострювало боротьбу між католицькою ієрархією і прихильниками релігійної свободи. Папа Сикст V закликав католицьку ієрархію в Польщі докласти всіх зусиль, щоб скасувати Варшавську конфедерацію 1573р. як ненависну для католицької церкви. та виключити її з тексту присяги новообраного короля [10, с.175]. Однак релігійну свободу дисиденти* і православні відстояли, хоча їм довелося погодитися на прийняття кандидата на королівський трон від партії католиків - шведського королевича Сигизмунда, який був тісно зв’язаний з орденом єзуїтів, і обрання якого не віщувало нічого доброго для дисидентів і православних.

Державні акти, які були підготовлені під час  цього третього безкоролів’я (присяга  нового короля, Pacta conventa („пункти згоди”), генеральна конфірмація прав 1588р.) підтвердили релігійну свободу в Польщі. Крім того, новообраний король Сигизмунд ІІІ був зобов’язаний „проводити законодавчим шляхом судові процеси і екзекуції” проти порушників Варшавської конфедерації 1573р., тобто проти осіб, які порушували б державний і громадський спокій шляхом не признання і непошани релігійної свободи громадян Речі Посполитої. Однак опрацювання і прийняття закону про судову відповідальність за порушення засад Варшавської конфедерації відкладалося на кожному черговому щорічному сеймі. Такого закону не бажала католицька церква і її вища ієрархія, і, очевидно, такою ж була позиція Сигизмунда ІІІ.