Типи темпераменту

Вступ

Життя людини не можна зрозуміти, якщо не брати до уваги найвищі прагнення. Ріст, самоактуалізація, прагнення до здоров'я, пошуки самототожності й самостійності, спрага.

Мотив – це спонукання до здійснення поведінкового акту, породжене системою потреб людини і  з різною мірою усвідомлене або не усвідомлене нею взагалі. У процесі здійснення поведінкових актів, мотиви, будучи динамічними утвореннями, можуть змінюватися, що можливе на всіх фазах здійснення вчинку, і поведінковий акт нерідко завершується не за первинною, а за перетвореною мотивацією.

Терміном «мотивація»  в сучасній психології позначаються як мінімум два психічні явища: сукупність стимулів, що викликають активність індивіда і визначальну її активність, тобто  систему чинників, детермінуючих  поведінку; процес утворення, формування мотивів, характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову  активність на певному рівні.

Виникнення, тривалість і стійкість поведінки, її спрямованість  і припинення після досягнення мети, налагодження на майбутні події, підвищення ефективності, смислова цілісність окремо взятого акту – все вимагає мотиваційного пояснення.

Теоретичні основи мотивів та мотивації

Мотив — це спонукання людини до активності, пов’язане з  намаганням задовольнити певні потреби. Внаслідок усвідомлення і переживання  потреб у людини виникають певні  спонукання до дій, внаслідок яких ці потреби задовольняються. При цьому  свідомі дії завжди спрямовані на досягнення певної мети, яка також усвідомлюється людиною. Мотив у цьому разі виступає як причина постановки тих чи інших цілей. Отже, мотиви і цілі не тотожні між собою, хоч інколи збігаються.

Мотиви виявляються: як сукупність зовнішніх або внутрішніх умов, які викликають активність людини і визначають її спрямованість; предмет, об’єкт (матеріальний або ідеальний), що спонукає і визначає вибір спрямованості  діяльності; усвідомлена причина, яка  лежить в основі вибору дій особистості.

Трудова поведінка  людини спонукає не одним, а багатьма мотивами, з яких одні відіграють провідну роль, а інші підпорядковані їм. Сукупність мотивів діяльності утворює складну динамічну систему. Це означає, що, будучи відносно стійкою у кожної людини, система мотивів може змінюватися залежно від тих змін, які відбуваються у внутрішній структурі особистості, а також у зовнішніх умовах її життєдіяльності. Система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини, називається мотивацією.

Відповідно до проявів  мотивів мотивуючі фактори поділяються  на три класи: потреби як основа активності; причини, які обумовлюють вибір  діяльності залежно від спрямованості  особистості; суб’єктивні переживання, емоції як форми регуляції (саморегуляції) поведінки і діяльності. Саме в емоціях оцінюється сенс і результат діяльності. Якщо останній не відповідає меті діяльності, то емоції змінюють її загальну спрямованість, включають допоміжні спонукання, які посилюють вихідні. Мотивація на основі врахування відмічених мотивуючих факторів забезпечує спрямованість і регуляцію активності працівника. Усі мотиви діяльності є результатом відображення людиною умов свого існування та усвідомлення потреб. Мотив як усвідомлена потреба в досягненні бажаних умов і результатів діяльності набирає форми внутрішніх спонукань людини, тобто характеризує внутрішню мотивацію. Зовнішні спонукання працівника до тієї чи іншої форми трудової поведінки через використання різних стимулів характеризуються як зовнішня мотивація. Проте ефективність зовнішніх впливів може бути забезпечена лише за умови, коли вони стають мотивами, суб’єктивно значущими для працівника, відповідають його потребам та інтересам.

Людині властива ієрархія мотивів — від найбільш загальних, які характеризують спрямованість  її діяльності (концепція життя, система  цінностей), до ситуативних, пов’язаних із задоволенням певних потреб в конкретній ситуації. Серед цих мотивів одні також мають більше, інші менше значення. Можливі ситуації, коли має місце зіткнення різних мотивів, що вимагає від людини вольового рішення, тобто вибору певного способу діяльності в досягненні мети.

Система мотивів, які  виконують функцію спонукання, спрямування  і регулювання діяльності, утворює  мотиваційну сферу особистості.  
Мотиваційна сфера представлена: актуальними мотивами, які фактично спонукають до діяльності; потенційними мотивами, які сформовані, але не виявляються в діяльності.

Зауважимо, проте, що мотиваційна сфера людини динамічна, мотивація може посилюватися або  послаблюватися. Можуть змінюватися  ієрархія і стійкість мотивів. 

У мотиваційній сфері  вирізняють три зони мотивації: центральна зона, у межах якої незадоволені потреби, виступаючи в формі високозначущих мотивів, зумовлюють активну, напружену  діяльність працівника; зона мотивації, яка пов’язана з потребами, що постійно і легко задовольняються, значущість їх часто людиною недооцінюється, однак втрата одразу ж виявляє високу особистісну цінність; зона мотивації, в основі якої лежать потреби, для задоволення яких поки що немає можливостей і вони не можуть викликати адекватної їм діяльності.

Керування трудовою поведінкою працівника повинно виходити з врахування особливостей цих сфер мотивації. Зокрема, зовнішнє стимулювання на різних етапах трудової діяльності може змінювати організацію спонукань працівника, переводити потенційні мотиви в зону активної мотивації.

З мотивами пов’язані мотиваційні стратегії діяльності людини, які можуть сприяти або протидіяти її прогресивному розвитку.

Розвитку особистості  сприяють мотиваційні стратегії, які  характеризуються вибором високо значущих цілей, а досягнення їх вимагає мобілізації  функціональних та інтелектуальних  можливостей, переборення труднощів, часто в умовах ризику. Мотиваційні стратегії, які не сприяють прогресивному розвитку особистості, характеризуються звуженням сфери діяльності. Проте слід уникати так званих неадекватних мотиваційних стратегій, які виявляються у виборі цілей, що значно переважають можливості людини, або у високій мобілізації цих можливостей на досягнення легко доступних цілей. Це означає, що рівень домагань, які спонукають певними мотивами, має характеризуватися такою складністю і трудністю завдань, виконання яких приносить людині задоволення.

Мотиви формуються поетапно. Перший етап характеризується усвідомленням спонукання, яке включає  усвідомлення його предметного змісту, способів дії і результату. Усвідомлене спонукання виступає мотиваційною одиницею, якою можуть бути потреба, схильність, бажання. Другим етапом є прийняття мотиву. Щоб усвідомлене спонукання перетворилося на особистісний мотив, воно повинно бути внутрішньо прийняте людиною, тобто співвіднесене з ієрархією особистісних цінностей. Третій етап пов’язаний з реалізацією мотиву, на якому його спонукальна функція поєднується з функцією задоволення потреби. Якщо неможливо реалізувати прийнятий мотив, то у працівника виникає фрустрація. Фрустрація — це психічний стан людини, викликаний об’єктивно непереборними (або суб’єктивно так сприйнятими) труднощами виконання завдання, досягнення мети. Наслідком цього може бути зниження самооцінки і рівня домагань. На четвертому етапі мотив закріплюється в характері людини, перетворюється на властивість особистості, тобто на потенційні спонукання. Кінцевим етапом в розвитку мотивів є актуалізація потенційних спонукань, тобто відповідний вияв їх як рис особистості в умовах внутрішньої або зовнішньої необхідності. Стосовно мотиваційної сфери такими рисами є мотив досягнення успіхів і мотив уникнення невдач, а також певний локус контролю, самооцінка і рівень домагань.

Мотив досягнення успіхів  — намагання людини добитися успіхів у діяльності і спілкуванні. Мотив уникнення невдач — відносно стійке намагання людини уникнути невдач у життєвих ситуаціях, пов’язаних з оцінкою результатів її діяльності іншими людьми. Локус (локалізація) контролю — якість, яка характеризує схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім факторам і обставинам (зовнішній локус) або власним зусиллям і здібностям (внутрішній локус). Схильність до зовнішнього локусу контролю властива людям, невпевнених у своїх здібностях, неврівноважених, несамостійних у прийнятті рішень, часто безвідповідальних. Люди з внутрішнім локусом контролю послідовні, наполегливі в досягненні мети, впевнені в собі, врівноважені, незалежні, схильні до самоаналізу і критичної самооцінки.

Самооцінка —  це оцінка особистістю своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей. Бажаний рівень самооцінки, максимальний успіх у діяльності, якого прагне добитися людина, характеризують її рівень домагань. Він виявляється в характері поставлених цілей і труднощах їх досягнення. Вивчення рівня домагань працівників дозволяє краще зрозуміти мотиви їх поведінки і керувати мотиваціями. Шляхи підвищення рівня домагань залежать від індивідуальних особливостей працівників та їх урахування в управлінні розвитком персоналу.

В сучасному управлінні розвитком організації мотиваціям діяльності працівників надається  величезне значення. На основі пізнання справжніх спонукань працівників до високопродуктивної праці розроблені і використовуються різні моделі мотивації. Найбільш відомі так звані змістовні та процесуальні теорії мотивації.

Змістовні теорії мотивації  базуються на врахуванні різноманітних  потреб і пов’язаних з ними факторів, які визначають поведінку працівників. Потреба — це внутрішній стан фізіологічного або психологічного відчуття людиною браку чогось важливого для її життєдіяльності. Потреби утворюють ієрархічну структуру, котра як домінанта визначає поведінку людини. Загальноприйнятим є поділ потреб на первинні, за своєю природою фізіологічні, і вторинні — психологічні (потреба в успіху, повазі, владі, приналежності).

Процес праці  має свою логіку: початок діяльності, обумовлений її цілями й причинами; сама діяльність, що вимагає певних знань, зусиль і ресурсів; закінчення діяльності, що представляє її результатами й розмірами винагороди за працю. 

У поводженні людини, що приймає участь у процесі праці, є два взаємозалежних аспекти: спонукальний, котрий визначає й забезпечує спрямованість  й активність поводження за рахунок  чітко певних цілей діяльності; регуляційний, що підтримує активність поводження на певному рівні за рахунок умов праці й різного роду психічних  процесів і станів людини.

Головний зміст і ціль діяльності керівника полягає в забезпеченні виконання необхідних робіт. Щоб передбачати можливі стани діяльності й управляти поводженням підлеглих, керівник повинен знати логіку праці й розуміти, що рухає людьми в цей момент і чому люди поводяться так, а не інакше.

Керівники завжди усвідомлювали, що необхідно спонукувати людей  працювати й виконувати поставлені завдання. Однак вони вважали, що для цього досить матеріальної винагороди або різного роду насильства. Але гроші, а тим більше насильство, не завжди спонукують людину працювати гарніше.

Що ж конкретно  спонукує людину до праці й змушує її поводитися певним чином?

Поводження людини визначається безліччю мотивів, які  здатні спонукувати, зацікавлювати, направляти й активізувати поводження людини. 
Мотиви - це стимули, причини, сили, страсті, що викликають або стимулюють активність людини, що спонукують його поводитися певним чином. Від реакції на ці стимули залежить модель поводження.

Від мотивів варто  відрізняти мотивування, тобто висловлення, що визначають те або інше поводження людини шляхом вказівки на побудившие його об'єктивні або суб'єктивні  обставини. 
Мотиви впливають на поводження людини як особистості й на його соціальну роль. Вони виступають у свідомості людини як ціль, на яку спрямоване в остаточному підсумку поводження.

Розуміння мотивів  дає ключ до пояснення поводження й організованої діяльності людини. Якщо в людини є мотив, що спонукує до дії, то його енергія й зусилля  проявляються в набагато більшому ступені, чим при відсутності такого. Наявність мотивів або мотивація змушує людину діяти й поводитися певним чином.

Мотивація - це зацікавленість людини, обґрунтування його бажань і прагнень. Це сполучення інтелектуальних, фізіологічних і психічних процесів, які в конкретних ситуаціях визначають те, наскільки рішуче діє людина й у якому напрямку зосереджує його енергія.

Відносно керування  колективом можна дати наступне визначення мотивації. 
Мотивація - це процес спонукання й стимулювання окремої людини або групи людей до діяльності, до активності, до ініціативи. Вона необхідна для ефективної реалізації ухвалених рішень і для виконання намічених робіт. Застосовуючи на практиці принцип мотивації, керівник перетворює свої рішення в справи.

Мотивація й діяльність

У сучасній психологічній літературі існує декілька концепцій взаємозв’язку мотивації діяльності (спілкування, поведінки). Одна з них – теорія каузальної атрибуції. 
Під каузальною атрибуцією розуміється тлумачення суб’єктом міжособистісного сприйняття причин і мотивів поведінки інших людей і розвиток на цій основі здатності передбачати майбутню поведінку. Експериментальні дослідження каузальної атрибуції показали наступне: людина пояснює свою поведінку не так, як вона пояснює поведінку інших людей; процеси каузальної атрибуції не підкоряються логічним нормам; людина схильна пояснювати невдалі результати своєї діяльності зовнішніми, а вдалі – внутрішніми чинниками. 
Не вдаючись у подробиці теорії мотивації досягнення успіхів і уникнення невдач в різних видах діяльності, необхідно зазначити, що прямої кореляції між діяльністю і силою мотиву досягнення успіхів і уникнення невдач психологами не виявлено, бо, крім сили і характеру мотиву досягнення успіхів,результати діяльності залежать від складності завдань, що вирішуються, від досягнень будь-яких невдач у минулому і від інших причин. Залежність між мотивацією і досягненням успіхів у діяльності не носить лінійного характеру, що особливо яскраво виявляється в зв’язку мотивації досягнення успіхів і якості роботи. Така якість є найкращою при середньому рівні мотивації і, як правило, гіршає при дуже низькому або дуже високому. [5] 
Важливе значення має співвідношення результатів діяльності і тривожність. Психологічними дослідженнями встановлено, що діяльність людини в ситуації, що породжує тривожність, безпосередньо залежить не від наявності або відсутності особистісної тривожності, а від сили ситуаційної тривожності, ефективності прийнятих для її зниження контрзаходів і точності когнітивної оцінки ситуації. 
У людей, передусім з яскраво вираженою особистісною тривожністю, можливе виникнення почуття безпорадності. Воно виникає частіше за все, коли численні колишні невдачі асоціюються у свідомості індивіда з відсутністю у нього здібностей, необхідних для успішної й ефективної діяльності, що веде до втрати бажання робити подальші спроби і прикладати зусилля до виконання діяльності. У цих випадках поряд зі зниженням мотивації звичайно відчувається, що знань і емоційно-позитивної стимуляції діяльності не досить. 
 
Мотивація й особистість 
Мотиваційні явища, неодноразово повторюючись, згодом стають рисами особистості людини. До таких рис передусім можна віднести вже розглянутий вище мотив досягнення успіхів і мотив уникнення невдач, а також певний локус контролю, самооцінку, рівень домагань. 
Мотив досягнення успіху – прагнення людини домагатися успіхів в різних видах діяльності і спілкування.  
Мотив уникнення невдач – відносно стійке прагнення людини уникати невдач у життєвих ситуаціях, пов’язаних з оцінкою іншими людьми результатів її діяльності і спілкування.  
Локус контролю – характеристика локалізації причин, виходячи з якої людина пояснює свою поведінку і відповідальність, як і поведінку і відповідальність інших людей, що спостерігаються нею. 
Інтернальний локус контролю – пошук причин поведінки і відповідальності в самій людині, в собі; екстернальний локус контролю – локалізація цих причин і відповідальності поза людиною, в оточуючому її середовищі, долі. 
Самооцінка – оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, достоїнств і недоліків, свого місця серед інших людей. [8] 
Рівень домагань – бажаний рівень самооцінки особистості (рівень Я), максимальний успіх у тому або іншому виді діяльності (спілкування), якого розраховує добитися людина. 
Особистість характеризують і такі мотиваційні утворення, як потреба в спілкуванні (афіліація), мотив влади, мотив надання допомоги людям (альтруїзм) і агресивність. Це – мотиви, що мають велике соціальне значення, оскільки вони визначають відношення особистості до людей.  
Афіліація – прагнення людини бути в суспільстві інших людей, налагодити з ними емоційно-позитивні добрі взаємовідносини. Антиподом мотиву афіліації виступає мотив відкидання, який виявляється в боязні бути знехтуваним, не прийнятим особисто знайомими людьми.  
Мотив влади – прагнення людини мати владу над іншими людьми, панувати, управляти і розпоряджатися ними.  
Альтруїзм – прагнення людини безкорисливо надавати допомогу людям, антипод – егоїзм як прагнення задовольняти особисті потреби й інтереси безвідносно до потреб і інтересів інших людей і соціальних груп.  
Агресивність – прагнення людини завдати фізичної, моральної або майнової шкоди іншим людям, заподіяти їм прикрість. Нарівні з тенденцією агресивності у людини є і тенденція її гальмування, мотив гальмування агресивних дій, пов’язаний з оцінкою власних дій як небажаних і неприємних, що спричиняють жаль і розкаяння совісті. У значній частині випадків агресія виникає як реакція суб’єкта на фрустрацію – психічний стан людини, що викликається об’єктивно непереборними труднощами, які виникають на шляху до мети або до 
вирішення завдання (переживання невдачі). 
 
Психологічні теорії мотивації 
Як відомо, із становленням психології як самостійної науки починають складатися різні напрямки та школи, що позначилося на тлумаченні психологічних феноменів, механізмів, особливостей психіки людини. Розробляються, зокрема, теорії мотивації, інтересу, потреб і стимулів. Відтак створюються концептуальні моделі мотивації в межах інтроспективної психології (У. Джеймс), біхевіоризму (Дж. Уотсон, К. Халл), психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнг).  
На загал можна виокремити два основні напрямки розуміння змісту поняття мотивації.  
Психологічні теорії першого з них (необіхевіоризм, психоаналіз) при вирішенні проблеми рушійних сил поведінки людини розвивають гомеостатичну модель функціонування психічного. Згідно з нею, особистість прагне зменшити напруження, врівноважити свою взаємодію з соціальним середовищем, пом’якшити одвічний конфлікт між індивідом і суспільством.  
При цьому, на думку українських психологів О. Киричука та В. Роменця, природне в людині розуміється як зосереджене на особистому «Я», егоцентричне, не підкорене свідомістю соціалізованої особистості. Усунення цього напруження, відтворення врівноваженого стану – мета поведінки людини.  
Теорії іншого напрямку (неофрейдизм) пропонують модель безперервного розвитку та вдосконалення особистості, що і є основою спонукальних причин її поведінки. Основними потребами (мотивами) вважаються фізіологічні спонуки, потреби в безпеці та захисті, любові, повазі, самореалізації. На відміну від теорії гомеостазу, тут обґрунтовується теза, що характерною рисою поведінки та діяння особистості є пошук постійного напруження – не фізіологічного, а морального характеру.  
Основоположник біхевіоризму Дж. Уотсон називає дві форми поведінки людини – зовнішню та внутрішню. Вони пов’язані між собою стимулом та відповіддю на певний стимул. Формула «стимул – реакція», на думку біхевіористів, пояснює всі форми діяння та поведінки людини в навколишньому середовищі. Стимул, як зовнішній подразник, активізує внутрішню енергію організму і тим викликає відповідну реакцію на конкретний подразник.  
У необіхевіористських концепціях виникнення нових спонук – драйвів розглядається як результат поєднання стимулу із задоволенням органічних потреб людини.  
При цьому вторинні спонуки стають зовнішньою оболонкою первинних, органічних. У. Мак-Даугалл, обґрунтовуючи положення про природжений характер мотивації людини, спирався на вчення про природжені інстинкти. На його думку, основою мотивів поведінки є основні інстинкти, які однаково властиві як тварині, так і людині. Головними характеристиками інстинкту є імпульсивність та природженість, а поняття про енергію інстинкту є базовим для розуміння механізмів розгортання мотивованої дії.  
Теорію оптимальної активації (Е. Даффі, Д. Хебб) було створено в 1950-х роках. Вона базується переважно на законі Йєркса – Додсона. Згідно з нею, організм людини прагне підтримувати оптимальний рівень активації, що дозволяє йому функціонувати найефективніше. Окремі люди потребують сильнішого припливу стимулів, ніж інші, які здатні витримувати їх лише в обмеженій кількості. Потреба особистості в стимулах змінюється й залежно від психічного стану людини. Але ця проблема потребує ще додаткового вивчення. 
Соціальні основи теорії інтересу розглядало багато філософів і соціологів. Серед них, зокрема, А. Айзикович, Г. Гак, Г. Глезерман, М. Заозьоров, А. Здравомислов, Г. Карамишев, В. Нестеров. Ще в минулому столітті чимало психологів визначало мотив як спонукальну дію. Однак це поняття не було достатньо дослідженим, і тому, зокрема, мотивом почали вважати будь-яку причину, що викликає спонуку, а не саме спонукання. 
Розмежування мотиваційних і не мотиваційних причин, тобто спонукання і стимулу, доцільно здійснювати за допомогою механізму відповідних реакцій людини.  
Як писав С. Рубінштейн, мотивація повинна визначатися не тільки і не стільки фізіологічною реакцією, скільки психологічною, пов’язаною з усвідомленням стимулу і надання йому того чи іншого значення, після чого тільки у людини з’явиться бажання та усвідомлення необхідності реагувати на стимул певним чином, визначається мета і з’являється стимул для її досягнення. Отже, стимул викликає дію не прямо, а опосередковано, через мотив: стимул – спонукач мотиву, а спонукачем дії або вчинку стає внутрішнє усвідомлення спонукання, сприйняте багатьма психологами як мотив. 
Загальновідомі концепції потреб сформулювали А. Маслоу і Д. Мак-Клелланд.  
Оскільки існує безліч різних потреб, то А. Маслоу запропонував поділити їх на п’ять основних категорій: фізіологічні потреби забезпечують виживання людини. Це потреби в харчуванні, воді, житлі, а також сексуальні потреби; потреби в безпеці і впевненості у майбутньому включають потребу в захисті від фізичних та психологічних потреб з боку навколишнього світу і впевненість у тому, що фізіологічні потреби задовольняться в майбутньому (прикладом останньої може бути пошук надійної роботи з наступними привілеями щодо пенсії); соціальні потреби – це потреби у причетності до чогось, до когось, почуття розуміння іншими, підтримка; потреби в повазі включають потреби особистих досягнень, компетентності, поваги з боку оточуючих, визнання, самоповаги; потреби самовираження – це потреби в реалізації своїх потенційних можливостей, у розвитку себе як особистості. 
З теорії А. Маслоу випливає, що потреби нижчого рівня вимагають задоволення і, отже, впливають на поведінку людини раніше, ніж почнуть проявлятися потреби вищих рівнів. Тому людина прагнутиме задовольнити ту потребу, яка для неї є важливішою. 
Трохи іншу класифікацію потреб запропонував Д. Мак-Клелланд. Він вважає, що людям притаманні три потреби: влада, успіх і причетність: потреба влади – це бажання впливати на інших людей. Люди з потребою влади проявляються як відверті та енергійні. Вони прагнуть захищати свої позиції; потреба успіху задовольняється не тим, що проголошується успіх окремо взятої особи, а доведенням праці до успішного завершення. Люди, у яких ця потреба надто розвинена, схильні до ризику і бажають, аби їх зусилля заохочувалися; потреба у причетності подібна до попередньої. Це – зацікавленість у знайомствах, налагодження дружніх стосунків. Для таких людей важлива праця, що забезпечує соціальне спілкування.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Висновок до І розділу  
Мотив – це спонукання до здійснення поведінкового акту, породжене системою потреб людини і з різною мірою усвідомлене або не усвідомлене нею взагалі. У процесі здійснення поведінкових актів мотиви, будучи динамічними утвореннями, можуть трансформуватися (змінюватися), що можливе на всіх фазах здійснення вчинку, і поведінковий акт нерідко завершується не за первинною, а за перетвореною мотивацією. 
Мотиви виявляються: як сукупність зовнішніх або внутрішніх умов, які викликають активність людини і визначають її спрямованість; предмет, об’єкт (матеріальний або ідеальний), що спонукає і визначає вибір спрямованості діяльності; усвідомлена причина, яка лежить в основі вибору дій особистості. 
Система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини, називається мотивацією. 
Терміном «мотивація» в сучасній психології позначаються як мінімум два психічні явища: сукупність стимулів, що викликають активність індивіда і визначальну її активність, тобто систему чинників, детермінуючих поведінку; процес утворення, формування мотивів, характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні. 
Людині властива ієрархія мотивів — від найбільш загальних, які характеризують спрямованість її діяльності (концепція життя, система цінностей), до ситуативних, пов’язаних із задоволенням певних потреб в конкретній ситуації. Серед цих мотивів одні також мають більше, інші менше значення. Можливі ситуації, коли має місце зіткнення різних мотивів, що вимагає від людини вольового рішення, тобто вибору певного способу діяльності в досягненні мети. 
Мотиваційна сфера представлена: актуальними мотивами, які фактично спонукають до діяльності; потенційними мотивами, які сформовані, але не виявляються в діяльності.